Женевські конвенції: основи міжнародного гуманітарного права у контексті Криму 

Женевські конвенції є основоположними документами міжнародного гуманітарного права, які регулюють захист жертв збройних конфліктів. Вони були прийняті для забезпечення гуманного ставлення до військовополонених, поранених, хворих та цивільного населення під час війни. Ці конвенції є результатом багаторічної роботи міжнародної спільноти, спрямованої на пом’якшення наслідків війни для людей. 

Перша Женевська конвенція була прийнята в 1864 році з ініціативи Анрі Дюнана, засновника Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Вона стосувалася поліпшення долі поранених і хворих військовослужбовців у польових умовах. З часом, з огляду на зміни в характері збройних конфліктів та їх наслідки, виникла потреба в  уточненні положень конвенцій та розширенні категорій осіб, які повинні підпадати під захист. 

«Дві світові війни спонукали людство переглянути чинні механізми захисту жертв збройних конфліктів. Зокрема, десятки мільйонів загиблих у Другій світовій війни підштовхнули до прийняття спеціальної конвенції, яка б захищала цивільне населення», – зазначає аналітик КримSOS Євгеній Ярошенко. 

Так, 12 серпня 1949 року були підписані чотири Женевські конвенції, які залишаються ядром міжнародного гуманітарного права: 

• Женевська конвенція (I) про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; 
• Женевська конвенція (II) про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі; 
• Женевська конвенція (III) про поводження з військовополоненими; 
• Женевська конвенція (IV) про захист цивільного населення під час війни. 

Чотири Женевські конвенції перебувають у лідерах серед міжнародних договорів за кількістю держав-учасниць – 196. 

Додаткові протоколи 

У 1977 році до Женевських конвенцій були прийняті два додаткові протоколи, які уточнюють та розширюють їх положення. Це було зумовлено зростанням кількості антиколоніальних та громадянських війн і специфікою локальних конфліктів в епоху Холодної війни.   

• Додатковий протокол (I) до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (174 держави-учасниці); 
• Додатковий протокол (II) до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (169 держав-учасниць). 

 8 грудня 2005 року був підписаний останній протокол до Женевських конвенцій – Додатковий протокол (III) до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується прийняття додаткової відмітної емблеми (червоний кристал, що використовується поряд з червоним хрестом, червоним півмісяцем, червоним левом й сонцем), який ратифікували 79 держав. 

Крим — терени беззаконня: як росія нехтує Женевськими конвенціями 

Україна є державою-учасницею усіх чотирьох Женевських конвенцій та трьох протоколів до неї, росія — усіх, крім Додаткового протоколу (III). А проте, ситуація в Криму свідчить, що росія системно ігнорує свої зобов’язання за Женевською конвенцією (IV) та Додатковим протоколом (I). Серед найпомітніших порушень на окупованому півострові можна назвати: 

• поширення російського кримінального законодавства на окуповані території України (порушення ст. 64 ЖК-IV); 

З 2014 року рф почала застосовувати своє законодавство на території окупованого нею півострова. Це включає прийняття нових законів, що не були чинними до окупації Криму, а також застосування кримінального кодексу рф проти мешканців Криму. Так, російська влада переслідує нелояльних до неї мешканців півострова та інкримінує їх дії за різними статтями КК рф. Зокрема, ст. 205.5 КК рф (організація діяльності терористичної організації або участь у діяльності такої організації), ст. 207.3 КК рф (публічне поширення фейків про армію та уряд рф), ст. 280.3 КК рф (дискредитація використання збройних сил рф, вчинена повторно) тощо. 

• примушування мешканців Криму до служби у російській армії (порушення ст. 51 та ст. 147 ЖК-IV); 

Примусова мобілізація до лав зс рф — звична практика окупантів. КримSOS зафіксувала декілька випадків призовних кампаній на півострові. Так, попри численні заяви щодо припинення мобілізації на півострові, окупанти все одно роздають повістки мешканцям Криму, чатуючи на них на виходах з мечетей, навідуючи випускників кримських вишів тощо. Ба більше, жителів півострова відправляють воювати без належної військового вишколу. Зазначимо, що призов мешканців окупованих територій до лав окупаційної армії є воєнним злочином. Окремим воєнним злочином є примушування громадян України до участі у бойових діях проти власної держави. 

• примусове переміщення населення з окупованого Криму на територію росії та переміщення російського цивільного населення на окупований півострів (порушення ст. 49 ЖК-IV та ст. 85 (4)(a) ДП I); 

Один з найбільш вразливих аспектів насадження режиму країни-агресора – справи про депортацію та примусове переміщення громадян України. Суди, які контролюються окупаційною владою, без забезпечення справедливого судового процесу та дотримання мінімальних стандартів правосуддя, приймають рішення про видворення українських громадян з їхньої рідної землі. Вони спираються на нібито відсутність у громадян України, яких рф розглядає як іноземців, спеціальних дозвільних документів для проживання на тимчасово окупованій території АР Крим та міста Севастополя, здійснення ними «трудової діяльності в рф» без дозволу на роботу або патенту, коли це потрібно відповідно до російського законодавства, а також недотриманням «правил перебування на території рф».   

• вивезення ув’язнених громадян України на територію росії для судового процесу та відбування покарання (порушення ст. 76 ЖК-IV); 

Відповідно до рішення ЄСПЛ, близько 12500 ув’язнених у Криму громадян України було незаконно переміщено до пенітенціарних установ, розташованих на території росії. КримSOS зафіксувала, що з початку 2022 року щонайменше 67 кримських політв’язнів були етаповані у пенітенціарні установи в рф для “відбування покарання”. Серед кримських політв’язнів, що стали жертвами незаконного переміщення до рф для відбування покарання: Галина Довгопола, Різа Ізетов, Ремзі Бекіров, Акім Бекіров, Азіз Ахтемов, Рустем Сейтхалілов та інші. Зокрема, жертв політично вмотивованих справ у Криму Ескендера Абдулганієва та Айдера Джаппарова перемістили до російських в’язниць з більш жорсткими умовами утримання.   

• незаконне ув’язнення (порушення ст. 147 ЖК-IV);  

На території окупованого Криму зафіксовані численні випадки незаконних затримань, коли людей арештовують на політичних, етнічних або релігійних підставах. Це включає затримання активістів, журналістів і простих громадян, які висловлюють незгоду з політикою окупаційної влади. Серед осіб, які були незаконно ув’язнені окупаційними спецслужбами: Ірина Данилович, Рустем Османов, Олександр Сізіков, Леніє Умерова, Амет Сулейманов та інші. 

• катування та нелюдське поводження (порушення ст. 32 та ст. 147 ЖК-IV, ст. 75 (2) ДП I); 

Жорстоке поводження з українськими військовими та цивільними для росії є системною практикою. Ця проблема викликає не лише моральний жах, а й ставить під сумнів основи міжнародного гуманітарного права. Тож тортури щодо українців, заподіяні громадянами рф, передусім є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права та воєнним злочином.  

Від окупації Криму до військових дій на сході України, метою агресора стало не лише територіальне поглинання, а й спроба залякати український народ. Тортури використовуються як засіб придушення будь-якого опору, що веде до психоемоційного зламу суспільства. Тому багато нелояльних до влади рф цивільних мешканців окупованих територій, у тому числі Криму, страждають від переслідувань, а також морального та фізичного тиску.  

Зокрема, органи правопорядку автономії документують випадки катувань українців, включаючи фізичне насильство, психологічний тиск та погрози. Відомі випадки, коли людей тримали в нелюдських умовах, піддавали систематичному побиттю, знущанням та залякуванню. Багато кримських політв’язнів зізнаються, що давали свідчення проти себе під тиском російських спецслужб.  

В одному з досліджень КримSOS йдеться: «Згідно із зібраною інформацією, у всіх територіальних громадах, де траплялися випадки насильницьких зникнень, констатовано факти застосування тортур до затриманих/викрадених осіб. При цьому в деяких випадках йшлося про застосування фізичних тортур до всіх затриманих/викрадених осіб, у деяких згадувалося, що фізичні тортури могли не застосовуватися до жінок або осіб, від яких домагалися колабораціонізму. Однак до всіх осіб застосовувався психологічний вплив, який в умовах затримання/викрадення також був тортурою, спрямованою на отримання інформації, отримання згоди на співпрацю або досягнення інших цілей». 

Згідно з дослідженням, жертвами катувань ставали також неповнолітні та особи літнього віку.  

Серед інших положень Женевської конвенції, які росія систематично порушує на території окупованого півострова: знищення майна, невиправдане військовою необхідністю (порушення ст. 53 ЖК-IV); неможливість створити належні умови для охорони здоров’я цивільного населення  (порушення ст. 56 та ст. 57 ЖК-IV); недопуск представників Міжнародного комітету Червоного Хреста на судові засідання щодо громадян України в Криму  (порушення ст. 74 ЖК-IV); недопуск представників Міжнародного комітету Червоного Хреста до ув’язнених  громадян України в Криму (порушення ст. 76 та ст. 143 ЖК-IV); небажання переслідувати осіб, які вчинили серйозні порушення Женевських конвенцій (порушення ст. 146 ЖК-IV). 

Женевські конвенції є важливим інструментом у забезпеченні гуманного ставлення до жертв збройних конфліктів. Вони встановлюють міжнародні стандарти, яких повинні дотримуватися всі держави та воюючі сторони. Однак на практиці часто виникають виклики, пов’язані з їх виконанням, особливо в умовах сучасних збройних конфліктів. 

З огляду на це міжнародне товариство повинно продовжувати тиск на росію з метою забезпечення дотримання Женевських конвенцій та захисту прав людини на окупованих територіях, а також надавати допомогу у питаннях кримінального переслідування осіб, які вчинили воєнні злочини (ст. 88 ДП I).