20 хвилин на вирок: як окупаційні «служителі Феміди» судять за «держзраду»

25 вересня 2024 року житель Севастополя Дмитро Миськов зник. Пошуковий загін «ЛізаАлерт» розшукував його як зниклого безвісти. Через 11 місяців, 26 серпня 2025 року, суддя підконтрольного рф Севастопольського міського суду Ігор Кожевников засудив його за «державну зраду» до 14 років позбавлення волі.

За даними Кримського процесу, засідання почалося о 10:00, а о 10:20 вирок уже було проголошено.

«Викликає сумнів, що за такий проміжок часу суддя зумів установити особу підсудного, роз’яснити йому права, розглянути питання про необхідність судового слідства, перейти до дебатів сторін, вислухати останнє слово підсудного, сходити до нарадчої кімнати, винести всебічний, повний та об’єктивний вирок», – наголосили у Кримському процесі.

Історія Миськова – не виняток. «Державна зрада» стала однією з найпоширеніших статей, за якими окупаційна влада переслідує жителів Криму. Лише за 2025 рік КримSOS зафіксувала щонайменше 24 випадки кримінального переслідування за «держзраду» на півострові.

Як вирок можна ухвалити за 20 хвилин?

Справа Миськова не єдина, розглянута за 20 хвилин. За чотири дні до цього, 22 серпня 2025 року, той самий так званий Севастопольський міський суд засудив до 14 років колонії і штрафу у 200 тисяч рублів Сергія Боднарашика. Його обвинуватили в передачі українській розвідці даних про російські військові об’єкти.

Засідання почалося о 10:00, а запис про завершення проголошення вироку на сайті суду датовано 10:20. За цей час суд мав установити особу підсудного, роз’яснити йому права, вислухати сторони й останнє слово, піти до нарадчої кімнати й оголосити вирок. Уся справа пройшла шлях від повідомлення про затримання до вироку за три тижні: про затримання Боднарашика стало відомо 1 серпня, до суду справу передали 15 серпня, а 22 серпня він уже був засуджений.

У Кримському процесі зазначили: такий «рекорд» указує або на те, що суд пропустив окремі етапи судочинства, або на недбале ведення документації. Обидва варіанти означають, що справжнього судового розгляду не було. Обидва двадцятихвилинні вироки ухвалив Ігор Кожевников. Він же 15 вересня 2025 року засудив до 17 років мешканця Феодосії Миколу Давидченка, якого обвинуватили в «держзраді» й виготовленні вибухового пристрою. Засідання почалося о 10:00, а о 13:48 вирок уже оголосили. Кримський процес назвав це вже третім процесом про «держзраду» з аномально коротким розглядом – і в усіх трьох головував Кожевников.

Квапляться не лише в Севастополі. В окупаційному «Верховному суді Криму» суддя Алла Хіневич засудила мешканця Керчі до 16,5 року колонії. Судове слідство й дебати сторін зайняли лише три засідання, одне з яких почалося тільки після обіду.

Іншого 29-річного жителя Керчі суддя Наталя Кулинська засудила до 13 років після чотирьох засідань. Досудове слідство в цій справі про особливо тяжкий злочин тривало всього півтора місяця. А матір і доньку Вікторію та Олександру Стрілець із Севастополя засудили до 12 років кожну за два засідання, які разом із часом у нарадчій кімнаті зайняли не більше дев’яти годин.

Навіть коли процес триває довше, рішення, схоже, готове заздалегідь. 16 квітня 2026 року Ігор Кожевников засудив колишнього військового ЗСУ Руслана Чорного-Швеця до 18 років колонії суворого режиму. Справу розглядали 10 місяців, але в нарадчій кімнаті суддя пробув менше двох годин. Правозахисники вважають, що це може свідчити про те, що вирок був готовий ще до виходу судді до нарадчої кімнати.

Чому ці суди відбуваються за зачиненими дверима?

Кримінально-процесуальний кодекс рф дозволяє закривати засідання, якщо розгляд справи може призвести до розголошення державної таємниці (стаття 241 КПК рф). У справах про «держзраду» окупаційні суди користуються цим постійно. За висновками дослідження Кримського процесу, процеси й оголошення вироків у цих справах відбуваються в закритому режимі, «за участю суддів, які мають стійку репутацію залежних і упереджених осіб». Правозахисники проаналізували 490 інформаційних повідомлень про такі вироки й не знайшли жодного, в якому медіа посилалися б на власних кореспондентів із зали суду.

Закритість стосується навіть рідних. У справі Івана Яцкіна, якого суддя Алла Хіневич засудила до 11 років, «весь судовий процес і оголошення вироку пройшли в закритому режимі». «На оголошення вироку суд не допустив навіть стару матір підсудного, яка так і не попрощалась із сином», – пише Центр прав людини ZMINA. Водночас для однієї сторони двері відчинені: у справі Євгена Гуденкова із села Уютне Сакського району, засудженого до 17 років, процес був закритий, але для пресслужби прокуратури зробили виняток. Гуденкова, як і Миськова, перед цим розшукували як зниклого безвісти: він зник 26 жовтня 2024 року.

Так виходить однобічна картина: суспільство дізнається про справу лише з повідомлень ФСБ і прокуратури, а позиція захисту лишається невідомою. До того ж підсудні часто не мають справжнього захисту. Жителька Ялти Людмила Колеснікова, яку на початку червня 2025 року засудили до 17 років, заявляла, що в неї немає адвоката. Схожі випадки фіксує й ООН: в одній зі справ про «шпигунство» з окупованої частини Запорізької області жінку понад півтора року утримували інкомунікадо, а справу розглядали в закритому режимі за участі російського адвоката за призначенням.

Хто ухвалює ці вироки?

Справи про «держзраду» в окупованому Криму розглядають у першій інстанції підконтрольні рф «Верховний суд Криму» і Севастопольський міський суд. Коло суддів вузьке. Найбільше таких вироків ухвалила Алла Хіневич: станом на вересень 2024 року – дев’ять обвинувальних вироків за три роки. Сама Хіневич в Україні засуджена: її «визнано винною в державній зраді та засуджено до 14 років позбавлення волі з конфіскацією майна». Тобто суддя, яку в Україні засудили за державну зраду, судить жителів Криму за «зраду» рф.

Серед інших суддів «Верховного суду Криму», які виносять вироки у таких справах, Центр прав людини ZMINA називає Віктора Склярова, Наталю Кулинську та Сергія Погребняка. У Севастополі це передусім Ігор Кожевников і Данило Землюков – суддя, якого, за даними Кримського процесу, перевели до Криму з російського Барнаула. Саме Землюков засудив Вікторію та Олександру Стрілець, а також Євгена Гуденкова.

Оскаржити вирок теж майже неможливо. Апеляції на вироки кримських судів розглядає Третій апеляційний суд загальної юрисдикції в російському Сочі. Як зазначає Кримський процес, «порядок оскарження вироків не враховує вимоги міжнародного гуманітарного права і теж не гарантує засудженим за цією категорією справ доступ до нормального судочинства». Саме цей суд залишив у силі вирок Людмилі Колесниковій, про яку йтиметься нижче.

Чому жителів окупованого Криму судять за «держзраду»?

Кількість таких справ стрімко зростає. За даними Кримського процесу, станом на липень 2025 року суди в окупованому Криму ухвалили 49 вироків про «державну зраду», з них 30 – у 2024 році. До середини 2025 року до кримських суддів надійшло ще 19 нових справ, а 89% обвинувачень пов’язані з нібито роботою на українські спецслужби. Кримська правозахисна група за 2025 рік зафіксувала щонайменше 27 вироків у справах «українських диверсантів та шпигунів» – і в судах рф, і в «судах» на окупованих територіях. За такими справами за ґратами перебувають щонайменше 148 громадян України. По всій рф у 2025 році за статтями про держзраду, шпигунство та «конфіденційне співробітництво» засудили щонайменше 478 людей – на 24% більше, ніж роком раніше.

Підставою для багаторічного вироку може стати навіть невеликий платіж. Людмилу Колесникову затримали в червні 2024 року на похороні матері: вона повернулася до Криму, щоб побути з важкохворою мамою. Її обвинуватили в «держзраді» за купівлю двох українських цифрових марок «Російський військовий корабель» за 25 євро. Єдиним доказом була виписка з банківського застосунку. Вирок – 17 років позбавлення волі. 66-річну жительку Севастополя Ніну Тимошенко засудили до 16 років за те, що вона нібито передавала через месенджер інформацію про розташування кораблів Чорноморського флоту рф.

Докази у таких справах часто викликають сумнів, а «зізнання» отримують під тиском. Кримська правозахисна група фіксує в цих справах «незаконні методи ведення слідства й застосування тортур для отримання свідчень зізнання, порушення презумпції невинуватості, поширення ФСБ рф через російські ЗМІ відео «зізнання»». Така сама практика поширилася й на окуповану Херсонщину. Програмістку з Херсона Ірину Горобцову засудили до 10,5 року за «шпигунство». За версією обвинувачення, вона збирала дані з лютого 2022 до березня 2023 року, хоча про її викрадення російськими силовиками стало відомо ще 13 травня 2022 року. У вересні 2025 року Верховний суд рф залишив цей вирок без змін.

За Кримінальним кодексом рф, відповідати за «державну зраду» (стаття 275) може лише громадянин рф. Покарання – від 12 до 20 років позбавлення волі або довічне ув’язнення (стаття 275 КК рф). Тож перш ніж судити жителів окупованого півострова за «зраду», рф мала зробити їх своїми громадянами.

21 березня 2014 року вона автоматично поширила своє громадянство на всіх громадян України та осіб без громадянства, які постійно проживали в Криму. Відмовитися від нього можна було лише до 18 квітня 2014 року, і близько 95% населення півострова набули громадянства саме так – без усвідомленого волевиявлення, унаслідок адміністративного примусу.

Європейський суд з прав людини 25 червня 2024 року у справі «Україна проти росії (щодо Криму)» визнав порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини: постійні мешканці Криму фактично не мали змоги відмовитися від російського громадянства. Тобто паспорт, нав’язаний примусово, тепер стає підставою для обвинувачення у «зраді» державі, якій людина ніколи не присягала добровільно. А тих, хто зберіг лише українське громадянство, судять за «шпигунство» (стаття 276 КК рф) з покаранням від 10 до 20 років.

Як одну й ту саму дію кваліфікують залежно від паспорта, влучно показала кримськотатарська активістка Леніє Умерова, яку обвинувачували у «шпигунстві». «Одного разу бабуся сказала мені: «Подивись, яка символічна паралель. Я – держзрадниця, а ти – шпигунка»», – розповідала вона у інтерв’ю КримSOS. Для окупаційного суду різниця між цими статтями – лише в документі, а результат однаковий: багаторічний строк.

Відповідно до IV Женевської конвенції, на окупованій території має залишатися чинним кримінальне законодавство цієї території, а суди – продовжувати працювати (стаття 64). Суди окупаційної держави мають враховувати, що обвинувачений не є її громадянином (стаття 67), а стаття 68 прямо нагадує, що він не пов’язаний з окупаційною державою обов’язком вірності. Ще Гаазьке положення 1907 року забороняє примушувати населення окупованої території присягати на вірність ворожій державі (стаття 45 IV Гаазької конвенції). Обвинувачення жителів Криму у «зраді» рф прямо суперечить цим принципам.

Конвенція гарантує і право на справедливий суд. Вирок можна ухвалити лише після розгляду справи в установленому процесуальному порядку (стаття 71). Обвинувачений має право подавати докази, викликати свідків і мати кваліфікованого захисника на власний вибір, який може вільно з ним зустрічатися (стаття 72). Умисне позбавлення особи, яка перебуває під захистом конвенції, права на справедливий і належний судовий розгляд є серйозним порушенням конвенції (стаття 147), тобто воєнним злочином. Двадцятихвилинний процес за зачиненими дверима, без вибору адвоката і з «зізнаннями» під тиском не відповідає жодній із цих вимог.

ЄСПЛ у тому ж рішенні 2024 року встановив, що суди в Криму не можуть вважатися «встановленими законом» у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини, а російське кримінальне право там застосовували з порушенням статті 7 – принципу заборони зворотної дії кримінального закону. Суд також дійшов висновку, що переслідування «українських політв’язнів» було частиною системної практики покарання за незгоду, і зобов’язав рф якнайшвидше забезпечити безпечне повернення ув’язнених, вивезених із Криму до російських колоній. Отже, вироки, які окупаційні суди ухвалюють за «держзраду», незаконні від самого початку – незалежно від того, тривав процес 20 хвилин чи 10 місяців.

За 20 хвилин неможливо навіть уважно прочитати обвинувальний висновок. Але саме стільки окупаційному суду вистачає, щоб позбавити людину 14 років життя. Дмитра Миськова і Євгена Гуденкова спершу розшукували як зниклих безвісти, а потім вони опинилися на лаві підсудних – і отримали по 14 і 17 років. Кожна така справа – не правосуддя, а його імітація. І кожен суддя, який ставить підпис під таким вироком, має розуміти: позбавлення права на справедливий суд – воєнний злочин, і відповідальність за нього не має строку давності.