Питання щодо військовополоненних та цивільних заручників +38 095 931 00 65 (Signal, Telegram, WhatsApp, Viber)

На політв'язня Нарімана Джеляла чинять психологічний тиск ізолюючи його від рідних, — дружина

28 / 09 / 2021

Родичам політв’язня Нарімана Джеляла досі не дають зустрітися з ним. Таким чином російська влада чинить на нього психологічний тиск.

Про це заявила дружина в’язня Левіза Джелялова під час вересневої онлайн-зустрічі «Кримської солідарності».

За її словами, вона змогла побачити чоловіка після арешту лише одного разу — під час засідання суду 6 вересня, коли Наріману обирали запобіжний захід.

«З усіх родичів, які прийшли на суд, впустили тільки мене. Конвоїр, який вів його по коридору в наручниках, навіть не дозволив нам з ним ні обійнятися, ні навіть за руку потримати. І ми могли з ним спілкуватися лише в ті моменти, коли суддя йшов до нарадчої кімнати … Це був той останній раз, коли я його бачила. І досі у мене немає можливості ані побачити його, ані почути його голос. Таким чином на нього продовжує чинитися психологічний тиск, оскільки йому не дається можливість поспілкуватися з близькими людьми, повністю ізолювавши його. На даний момент для мене і для нього це найскладніше випробування», — сказала Левіза Джелялова.

Також під час онлайн-зустрічі дружина Нарімана Джеляла докладно розповіла про деталі затримання її чоловіка.

Ми наводимо повний текст виступу Левізи Джелялової на онлайн зустрічі «Кримської солідарності» (у перекладі з російської).

Селям алейкум, вітаю всіх учасників конференції. Ранній ранок, 4 вересня, ознаменувався сумною, трагічною подією в житті нашої родини, не тільки жорстоким варварським вторгненням. З гучним гуркотом, стукаючи у вікна і двері, увірвалися в наш будинок під приводом обшуку озброєні люди. І як би ти не був до цього готовий, такий спосіб вторгнення геть вбиває розум і тебе накриває хвиля емоцій, страху, переживань – в першу чергу за дітей і людей похилого віку. І в той момент дуже гостро відчувався неспокій, переживання Нарімана не стільки за себе, за своє життя, скільки саме за сім’ю, за дітей. 

Я кілька разів чула, як в розмові з цими НЕ людьми він просив поводитися коректно, оскілки в будинку знаходяться діти. Він намагався всіляко відгородити нас з дітьми від того, що відбувається. У перші кілька секунд мене охопила паніка, і потім, побачивши Нарімана, який тримався як завжди спокійно і впевнено, я трохи заспокоїлася. Після так званого обшуку, йдучи, він заспокоїв мене (ми навіть не попрощалися), сказавши, що все буде добре, що повернеться. І я щиро хотіла в це вірити. Тому що у нас вже багато разів були обшуки і його відвозили на допити, бесіди .. Але першим тривожним дзвіночком був той білий автобус у який його посадили, який з нереальною швидкістю рушив з місця, після чого машина, яка слідувала за ним з числа його друзів і знайомих, не змогла їх наздогнати. Ось тут у мене вже тривога стала переходити в паніку. 

Після 20 годин виснажливих очікувань, переживань, заяв, дзвінків, скарг тощо, тільки вже 5 вересня близько 4 ранку пролунав телефонний дзвінок, висвітився стаціонарний номер, серце защемило в очікуванні того, що мені належить почути. Пролунав чоловічий голос, не назвався і сказав, що передасть слухавку моєму чоловікові. Коли я нарешті почула його виснажений, втомлений голос, трохи відлягло, що він живий. Він сказав, що з ним все добре, що він знаходиться в будівлі ФСБ, і що з ним знаходиться адвокат Еміне Авамілєва. Більше він нічого сказати не міг, розуміючи, що там знаходилися ще співробітники ФСБ. Після чого був уточнюючий дзвінок від Еміне ханум. Вона детально пояснила, що мені потрібно зібрати йому речі, їжу, тому що він там голодний. 

Пізніше, дізнавшись про ці звірячі, нелюдські, неприпустимі заходи фізичного та психологічного тиску, які, як з’ясувалося, здійснювалися проти Нарімана, Асана і Азіза, мною знову опанувала тривога. Тому вже коли я йшла на суд, розуміючи, що то цирк, який там буде розігруватися в залі засідань, мене [це] не хвилювало. Мене хвилював тільки Наріман. Я йшла побачити його, переконатися, що з ним все добре. З усіх родичів, які прийшли на суд, впустили тільки мене. Конвоїр, який вів його коридором у наручниках, навіть не дозволив нам з ним ані обійнятися, ані навіть за руку потримати. І ми могли з ним спілкуватися тільки в ті моменти, коли суддя йшов до нарадчої кімнати. Вигляд у нього був блідий але він тримався в залі гідно, не піддавався емоціям, посміхався. Він показував усім видом, що з ним все добре, щоб я не переживала. Це був той останній раз, коли я його бачила. І досі в мене немає можливості ані побачити його, ані почути його голос. 

В такий спосіб на нього продовжують чинити психологічний тиск, оскільки не дають можливості поспілкуватися йому з близькими людьми, повністю ізолювавши його. Наразі для мене і для нього це найскладніше випробування. 

Наріман є відповідальним, турботливим, зразковим чоловіком, батьком, сином своїх батьків. Його знає майже кожен в Криму і за його межами як людину порядну, чесну, спокійну, врівноважену, толерантну, яка не приховуючи говорила правду про всі ті репресії, які проводяться Російською Федерацією щодо кримськотатарського народу і людей нелояльних російській владі. Виступав завжди за боротьбу мирними способами за права, свободу, збереження культурної ідентичності кримськотатарського народу. 

Порівнюючи ті звинувачення, які висувають проти нього, і ті його людські якості і цінності, розумієш наскільки вони полярні і несумісні один з одним. Коли спостерігаєш за обшуками й арештами – це одне. Безумовно співпереживаєш, бажаєш допомогти, підтримати людей у яких це сталося. Але по-іншому це сприймається, коли сам опиняєшся в такій ситуації. Це абсолютно дві різні речі. Щоб зрозуміти, треба напевно через це пройти. І тут я хочу віддати належне нашим чоловікам, які з честю і гідністю проходять таке випробування, а також нашим кримськотатарським жінкам, які проявляють стійкість, сильний характер, який, в принципі, не властивий жіночій природі. 

Зараз життя без Нарімана дається нелегко. Він був для нашої сім’ї тієї фортецею за якою я відчувала себе слабкою, тендітною жінкою. Зараз я проходжу складний адаптаційний період. Як би ти внутрішньо не готував себе до цього, коли це обрушується на тебе, це відбувається досить болісно. Але іншого вибору у нас немає. Тепер ми повинні стати тією опорою, тієї міццю не тільки для наших дітей, а й для них – тих, хто зараз перебуває в ув’язненні виключно через свої політичні переконання, свої людські якості, такі, як порядність, чесність – ті цінності, які властиві цивілізованому суспільству. Ми справляємося і впораємося з цим нелегким життєвим періодом, оскільки навіть в історії нашого національного руху є низка прикладів, коли кримськотатарські жінки проявляли стійкість, сильний дух, незламність .. 

До їх числа можна віднести Айше Сеітмуратову, Шефіка Консул, Зампіру Асанову, Веджіє Кашка, яка, на жаль, від рук цих нелюдів загинула. Я вірю і сподіваюся, що випробування, які нам посилає Аллах приведуть нас до світлого майбутнього, живучи на нашій рідній землі, в нашому улюбленому Криму. 

Я хотіла б щиро всім подякувати, хто надає нам допомогу, підтримку в цьому складному для нас шляху, від свого імені та від імені Нарімана. Всіх, хто співчуває, дзвонить, пише, з усіх кінців світу, причому, приїжджає, просто читає дуа. Ваша підтримка цінна і відчутна. Вона дає нам заряд енергії і сил, щоб впоратися з цими випробуваннями. І закінчити хочу словами Нарімана, які прозвучали в залі суду, щоб ми передали всім: “Бір Бирине хол тутмак’ ве Бірлік олмак’. Підтримувати одне одного і бути в єдності 

Поділитись

Вибір редакції

Ще Новини