Херсон: +3 8(095) 277-53-55

Консультація по Skype виключно
для тих, хто знаходиться у Криму.
Акаунт для звернень: krymsos_legal

Консультація психолога

+3 8(050) 867-84-28

(Viber, Telegram, Whatsapp)

З колонії – в нікуди?

14 / 09 / 2016

Після анексії Криму Росією, після початку війни в Донецькій та Луганській областях, мільйони людей зіштовхнулися з необхідністю змінити місце проживання, тікаючи від військових дій та переслідувань на окупованих територіях. Часто втративши все, їм доводиться заново розпочинати своє життя: шукати житло, роботу і навіть нових друзів. Серед переселенців є особливо вразлива категорія людей – колишні ув’язнені. Саме їм найважче адаптуватися до життя, адже додатково їм необхідно позбутися старих звичок, які знову можуть привести їх до місць ув’язнення. QirimInfo розповість вам три історії зі щасливим фіналом про жінок, які здобувши свободу але втративши дім, змогли знайти в собі сили не тільки зберегти свободу, а і почати життя заново.

Більшість осіб, які перебували у місцях позбавлення волі, повертаються туди знову. Наявність судимостей – це певний тягар, який часто заважає влаштуватись на нормальну роботу, а відсутність роботи тягне за собою зневіру і повернення до минулого. І так все йде по колу: порушення закону і знову тюрма.

Реабілітаційний центр “Свобода” працює вже 10 років, приймає до себе всіх, кому потрібна допомога: тих, кому немає куди йти. Два роки тому зіштовхнулись із проблемою переселенців, які звільнились з колонії на початку 2014 року, і не змогли повернутися додому.

Особливо актуальним це питання постає зараз, коли йде процес переговорів українського і російського омбудсменів про перевезення кримських в’язнів на неокуповану територію України.

– Повернутися до життя на волі і знайти своє місце у житті – це проблема не тільки колишніх ув’язнених-переселенців, а й загалом колишніх в’язнів. І особливо тут актуально задуматись зараз, адже одномоментно з колоній звільнили величезну кількість людей внаслідок так званого “закону Савченко”. Наприклад, якщо зазвичай в Чернігівській жіночій колонії перебувало близько двох тисяч в’язнів, то зараз їхня кількість в десять разів менша. На мою думку, переселенцям навіть трохи легше через якісь пільги, які надає держава, – розповідає по дорозі до реабілітаційного центру “Свобода” його директор Катерина Розора.

 

Життя спочатку в 35: допомогти іншим

Вікторія Капукова
Вікторія Капукова

З нами у машині їде Вікторія Капукова. Більш ніж два роки тому вона потрапила до центру після звільнення з колонії, а зараз їздить туди у якості волонтера, допомагає з оформленням документів, підтримує таких жінок, однією з яких Вікторія була сама.

– Я планую здобути освіту, стати професійним працівником соціальної сфери. Навіть у свої 35 років я розумію, що освіта мені знадобиться. Планую вступати в наступному році. Не знаю, чи зможу, але буду старатися вступити, – ділиться Вікторія своїми планами.

Менш ніж за годину прибуваємо до реабілітаційного центру. Він собою представляє дуже скромний, хоч і двоповерховий, будинок в селі Житомирської області. Жінки тут не залишаються надовго, зазвичай на декілька місяців, але якщо після реабілітації їм зовсім немає куди йти, то можуть залишатися на довший період. В центрі є швейна машинка, за якою жінки вчаться шити. Це допоможе їм знати роботу після виходу з центру. Шиття – часто єдина справа, яку вміють виконувати “вихованки” центру: більшість із цих людей навчались ремеслу в колонії.

Сама Вікторія з Алчевська. Росла вона у неповній сім’ї – її виховував батько. Трапилось так, що із 16 років Вікторія почала вживати наркотики, через що потім неодноразово потрапляла до колонії. Два роки тому її життя змінилось завдяки реабілітації. Зараз вона працює завгоспом на соціальному виробництві з пошиву сумок, яке організував чоловік Катерини Ігор Розора спеціально для жінок, що перебували у місцях позбавлення волі і яким через це важко офіційно працевлаштуватись.

У Вікторії ситуація ще більш складна: свій дім у Алчевську вона втратила. Там жила із батьком, але поки перебувала в колонії, батько звідти виписав її. Коли ж Вікторія звільнилась, то не могла прописатися заново, бо на Сході вже розпочались військові дії і їхати в Алчевськ було небезпечно.

Через втрату прописки в Луганській області Вікторії не вдалось навіть потрапити згодом на похорони власного батька. У 2014 році в нього діагностували рак, а через військові дії на території Луганщини зі сторони бойовиків місцевим було скрутно з харчовими продуктами, що вже казати про ліки. Вікторії на диво вдавалося якось передавати гроші та медикаменти через волонтерів, які допомагали місцевим.  

– Поїхати туди я не змогла: у мене ж не було місцевої прописки, тому мене б не пустили. Ну і на додаток було страшно, тому що я реально розуміла, що там відбувається. Це була зима 2014-2015 року, – з жахом згадує Вікторія.

Можливо, коли-небудь Вікторія і повернеться до Алчевська – у неї там залишилась тітка, але поки що такої можливості не бачить.

– Алчевськ ніби й не сильно бомбили, але відбиток від сьогоднішніх подій на ньому все одно залишиться в будь-якому випадку. Зрозуміло, що у людей там настає розчарування: зараз вже розводять руками зі своїм “вибором”, зі своїм “ЛНР”-ом, – додає Вікторія.

 

Історія матері: «Якби була поруч, йому було б набагато легше»

Олена Мітіненко
Олена Мітіненко

Разом з Вікторією Капуковою працює на соціальному підприємстві швачкою так само після реабілітації кримчанка Олена Мітіненко.

Вона рано вийшла заміж, а так як чоловік матеріально забезпечував, то отримувати освіту в Олени не було ні бажання, ні необхідності. Освоювати професію довелось тільки в колонії.

Коли Олені виповнилося 24, чоловік загинув. Ця трагедія і стала причиною, чому Олена почала вживати наркотики. Наркозалежність тривала 20 років і стала причиною не одного ув’язнення. Щоразу після виходу з колонії Олена намагалась повернутись до нормального життя, та марно.

– Колись, після 5-ти років колонії, я вже думала, що ніколи не повернуся до минулого свого. Повернулася додому, спочатку працювала у сестри в літньому кафе в Керчі. Але на зиму воно закривалося, а на іншу роботу не могла влаштуватися: коли у тебе не одна судимість, то не кожен хоче взяти. Але це і зрозуміло: люди не довіряють, – розповідає Олена.

Частими стали сварки з мамою і знову повернення до наркотиків, далі – шлях в колонію. На той раз термін ув’язнення призначили в 7 років. Сльози матері на побаченні змусили Олену усвідомити необхідність змінитися. В колонію приїжджали волонтери центру “Свобода”, обіцяли допомогти налагодити життя після колонії. Саме до них і поїхала Олена в березні 2014 року після закінчення терміну ув’язнення.

В Керчі в Олени залишилась старенька мама. Необхідність доглядати за нею – це єдине, що змусить Олену повернутись назад. Вона дуже вдячна матері, що та не відвернулась від неї, завжди підтримувала та вірила в кращу долю для доньки. Зараз Олена їздить до Криму провідати її раз на півроку.

Окрім матері в Криму в Олени є син. На жаль, йому теж потрібна реабілітація, він перебував у колонії. Він планував їхати на материк на реабілітацію, однак не зміг цього зробити через проблеми з документами. Коли він перебував у місцях позбавлення волі,  йому видали російський паспорт, а так як йому тоді якраз виповнювалося 25 років і потрібно було міняти фото в паспорті, то зробити цього можливості вже не було. Тому за недійсним українським паспортом він не може виїхати з Криму.

– Реабілітаційні центри є і в Криму, але я по собі знаю, як важливо в процесі реабілітації поміняти середовище проживання, щоб нічого тобі не нагадувало про минуле. Це вже зараз я приїжджаю додому і мене нічого вже не торкає, не зачіпає, але до цього відчуття потрібно довго йти. За сина я молюся тут, вірю, що якось вдасться йому допомогти. Він сам говорить, що якби я була поруч, було б набагато легше, – з сумом говорить Олена.

 

Квартирне питання

Ярослава Абламонова
Ярослава Абламонова

– Я пройшла реабілітацію, і тут виявилося, що йти мені нікуди, тому що в Горлівці вже почалися обстріли. Крім того, у Києві відмовлялися здавати в оренду квартиру з пропискою з Луганської та Донецької областей. Шукати квартиру довелось місяць, часто нам відмовляли просто в останній момент, коли речі були зібрані і ми привозили гроші для передоплати. В результаті знайшли жінку, якій було все одно, – починає свою історію колишня мешканка Горлівки Ярослава Абламонова.

З підліткового віку Ярослава перебувала у місцях позбавлення волі, там же і здобула освіту швачки. Позаду – багаторічний досвід вживання наркотиків. Попри все, Ярослава зараз щаслива дружина і мати.  Зараз вона мешкає у зйомній однокімнатній квартирі у Києві з чоловіком і місячною дитиною. У чоловіка є прописка, але в тій квартирі живе його мама і сестра, а для більшої кількості людей там просто місця немає. Ярославину ж квартиру у Горлівці розбомбили під час військових дій.

Довелося оформлювати довідку переселенця, згодом виявилось, що термін її дії закінчився. Ярославі довелося вже на останніх місяцях вагітності їхати в радбез і робити нову справку, щоб була можливість записати дитину. Тим не менше, виплати вже майже рік як перестали надходити.

– Людина, яка звільняється з колонії, де вона перебувала протягом довгого часу, ні до чого не пристосована. Особливо це стосується оформлення будь-яких документів. Ти звикаєш протягом декількох років ходити з барака на роботу і ввечері назад. І коли ти звільняєшся, то ти нікого не знаєш, не знаєш, до кого звернутися, – ділиться Ярослава.

У пологовому будинку Ярослава народжувала як переселенка, однак це все рівно не дає привілеїв: жодних знижок не передбачено, незважаючи на те, що багато переселенців стикаються з безробіттям і квартирним питанням. Неможливість доплатити лікарю відображається часто на ставленні до пацієнта.

Ярослава змушена була після операції (кесарів розтин), після наркозу, самостійно шукати ще сумку з дитячими речами, яку приготували вони із чоловіком, бо потрібно було дитину переодягнути: всю ніч немовля протримали в одній пелюшці. Кесарів розтин був не запланований, і після родів почали вимагати гроші ще за операцію. Щоб зібрати необхідні 2 тис. (а допомогла Ярославі церква, яку вона відвідує), потрібен був час, і весь цей час доводилось терпіти байдуже ставлення.

Народження дитини для Ярослави з чоловіком створило ще додаткові клопоти: за три тижні до пологів хазяйка квартири зажадала, щоб вони виїхали з квартири. А з маленькою дитиною квартиру зняти було дуже важко, особливо за помірну суму.

– Це зрозуміло, що людина хоче здати квартиру як можна дорожче, адже зараз з фінансами всім важко. На це ображатися не потрібно. Але і тобі повертатися нікуди, – додає Ярослава.

Поділитись

Вибір редакції

Ще Статті