З 46 громад – до жодної: як рф стирала українську церкву з мапи Криму 

21 липня 2024 року в окупованій Євпаторії почали розбирати невеличкий дерев’яний Хрестовоздвиженський храм Православної церкви України. За даними прокуратури АР Крим та міста Севастополя, демонтаж розпочали представники окупаційної влади, а підставою стало ухвалене ще у 2019 році рішення окупаційного Євпаторійського міського суду про знесення. Спершу з будівлі зняли купол і розібрали її верхню частину.  

Але на цьому не зупинились. За даними Кримської правозахисної групи, 29 серпня 2024 року окупанти продовжили демонтаж – через місяць після його початку. Митрополит Сімферопольський і Кримський ПЦУ Климент пояснив цю повільність тим, що руйнування храму стало показовою акцією для українців і всього світу – демонстрацією того, як росія нищить усе, пов’язане з Україною. Місцеві мешканці, за даними правозахисників, дивувалися такій увазі влади до дерев’яної церкви, яку та вже місяць у окремі дні демонстративно руйнувала.  

Ця церква була останньою. Фотографії зруйнованого храму, які Центру журналістських розслідувань надав митрополит Климент, супроводжувалися уточненням: дерев’яний Хрестовоздвиженський храм був останньою українською церквою в окупованому Криму, і будувати його почали ще до окупації. 

На початку 2014 року Кримська єпархія мала 46 зареєстрованих релігійних громад, два братства й один монастир, – розповідав митрополит Климент Укрінформу. Сьогодні на півострові не залишилося жодного храму ПЦУ і жодного її священика.  

Чому саме ПЦУ? 

Православна церква України (до 2018 року – Українська православна церква Київського патріархату) була в Криму меншиною задовго до окупації. За даними дослідження, представленого Українською Гельсінською спілкою з прав людини, громад Київського патріархату на півострові було в 14 разів менше, ніж громад УПЦ МП, а споруд для богослужінь – 12 проти 415.  

Релігієзнавець Олександр Саган зазначав, що таке домінування дозволяло УПЦ МП фактично блокувати участь кліриків УПЦ КП у заходах місцевого самоврядування, а муніципальні ЗМІ згадували цю церкву здебільшого з критикою.  

Ще до 2014 року кримська влада часто відкрито лобіювала інтереси Московського патріархату та створювала бюрократичні перешкоди для реєстрації громад УПЦ КП.  

З першими днями окупації ставлення до цієї церкви змінилося з упередженого на відверто вороже. Причину пояснює аналітичний матеріал на офіційному сайті ПЦУ: 11 березня 2014 року архієрейський собор Київського патріархату офіційно засудив окупацію й благословив українське військо та народ на захист суверенітету і територіальної цілісності держави. Відповідно, російська влада почала асимілювати або витісняти все, що суперечило її наративу, а в релігійній сфері це означало утиски організацій, не підконтрольних окупаційній адміністрації. Автори матеріалу також вважають, що переслідування вірян і духовенства ПЦУ є частиною загальної політики рф щодо витіснення з Криму корінного населення та колонізації півострова власними громадянами.  

Позиція Московського патріархату в ті ж дні була протилежною. Напередодні так званого «референдуму» біля воріт українських військових частин разом із «зеленими чоловічками» та «козаками» з’являлися священики РПЦ, які вмовляли військових здатися, – і робили це на запрошення міністерства оборони рф. Допомагали росіянам і місцеві священики УПЦ Московського патріархату.  

Тож для окупантів ПЦУ була не просто «іншою конфесією». Правозахисники прямо пов’язують її переслідування з національною ідентичністю. Адвокат з міжнародного права Сергій Заєць назвав дії російської влади дискримінацією за національною ознакою, адже належність до УПЦ КП – один з небагатьох доступних способів зберегти українську ідентичність.  

2014 рік: захоплення силою 

Перші погрози прозвучали ще до «референдуму». Наприкінці березня 2014 року архієпископ Климент повідомив, що до Перевального разом з озброєними активістами приїхав священик Московського патріархату з Севастополя: вони почали описувати майно й попередили, що храм Покрови Пресвятої Богородиці на території військової частини відійде МП, щойно українські військові залишать селище.  

Водночас окупанти на певний час утримувалися від прямої конфронтації. Згідно з дослідженням УГСПЛ, РЦПЧ та CHROT «Релігійна окупація: утиски Української православної церкви Київського патріархату в Криму», у березні 2014 року Ігор Стрєлков як окупаційний радник Голови Ради Міністрів з питань безпеки Криму видав архієпископу Клименту довідку, яка до кінця весни давала певний захист храмам УПЦ КП. Автори дослідження припускають, що окупаційна влада тоді не хотіла зайвої ескалації.  

Весна закінчилася – і захист теж. 1 червня 2014 року о 08:00 до храму в Перевальному, виламавши двері, увірвалася група озброєних людей. Напередодні ввечері до настоятеля, отця Івана Катькала, приїздив священик Московського патріархату з вимогою «звільнити» храм і заявою, що це останні дні отця в Криму. Нападники розбили автомобіль священика, побили його доньку, хвору на церебральний параліч, а також вагітну жінку.  

Подальша доля храму – символічна. УПЦ МП переосвятила захоплений Покровський храм на честь Димитрія Донського – саме в день пам’яті цього святого, 1 червня 2014 року, його захопили. Згодом настоятель цього храму Дмитро Сушко читав у його стінах школярам лекції про оборону «святої Русі». Правозахисники УГСПЛ пояснюють передачу тим, що Кримська єпархія УПЦ МП уклала з російською владою договір про допомогу в патріотичному вихованні військових. А отець Іван через погрози та відкриту окупантами кримінальну справу за «сепаратизм» був змушений разом із родиною виїхати з півострова.  

Того ж року церква втратила й храми в Севастополі. Російські військові силою відібрали храм Священомученика Климента Римського, а також храм Апостолів Петра і Павла і Святителя Миколая. Останній, як розповідав архієпископ Климент у жовтні 2014 року «Главкому», стояв на території навчального центру Військово-морських сил ЗСУ. Храм Климента Римського також мав військову історію: його будівництво Патріарх Філарет благословив 2006 року на запрошення тодішнього командувача ВМС України адмірала Ігоря Тенюха. Разом з українським флотом у Севастополі зникли й українські військові храми.  

Там, де не застосовували силу, тиснули економічно. За словами архієпископа Климента, протягом шести місяців 2014 року закрилися парафії в Саках, Красноперекопську та Керчі, які діяли в приміщеннях українських бізнесменів: ті ризикували втратити бізнес через підтримку вірян Київського патріархату. Удару зазнала й Євпаторія. У 2014 році там спалили купол церкви, який згодом відновили.  

Підсумок першого року окупації вражає. За даними УГСПЛ, лише за рік діяльність на півострові припинили 38 з 46 парафій УПЦ КП – продовжували діяти вісім. Духовенство теж почало виїжджати: частина священиків УПЦ КП та УГКЦ була змушена залишити Крим через можливі репресії. У березні 2014 року невідомі озброєні люди викрали просто з церкви в Севастополі отця Миколу Квича, головного військового капелана УГКЦ у Криму.  

2015-2022: витіснення через «закон» 

Після 2014 року окупанти змінили тактику: замість «козаків» прийшли юристи, пристави й реєстраційні вимоги. З 2014 року релігійні організації в окупованому Криму не можуть діяти, якщо їхнє керівництво не засвідчить підтримку російській окупаційній адміністрації.  

Тривожною тенденцією 2020-2022 років МЗС України називає притягнення до відповідальності за «незаконну місіонерську діяльність». Жорсткі вимоги перереєстрації за законодавством рф та позбавлення УПЦ КП храмів і майна є втручанням у права, гарантовані статтею 9 Європейської конвенції з прав людини.  

Доступ до храмів на колишніх військових об’єктах став фактично неможливим. Як розповів архієпископ Климент Крим.Реалії, в офіційних відповідях окупантів ішлося, що священики УПЦ КП можуть служити в цих храмах лише після погодження з Міноборони рф і ФСБ та перереєстрації за російським законодавством. Там, де церква орендувала приміщення, її позбавляли й цього. На початку 2015 року в Криму лишалося вісім парафій і дев’ять священиків УПЦ КП, а багато громад втратили місця для богослужінь, бо оренду припиняли через «нелегальність».  

Священиків ставало дедалі менше. У 2014 році в Криму служили 25 священиків УПЦ КП, а восени 2018-го – лише п’ятеро. Ще того літа їх було більше, але п’ятеро виїхали на материк після обшуків в Українському культурному центрі. Кілька священиків, які жили на материковій Україні, щотижня приїжджали до Криму на недільні богослужіння. Уціліли переважно ті громади, які мали власні приміщення. За словами митрополита Климента, приміщення купували з 2000 по 2014 рік і оформлювали безпосередньо на управління Кримської єпархії.  

Головним полем боротьби став Кафедральний собор святих рівноапостольних князя Володимира та княгині Ольги в Сімферополі. Як повідомляло Міністерство у справах ветеранів, у лютому 2019 року окупаційне «Міністерство майнових і земельних відносин Криму» зажадало звільнити будівлю собору, пославшись на закінчення договору з єпархією. Далі був суд: 28 червня 2019 року окупаційний Арбітражний суд Криму зобов’язав єпархію передати будівлю цьому «міністерству». 

Не чекаючи остаточних рішень, окупанти почали діяти. Наприкінці липня 2019 року архієпископ Климент заявив, що поки він був на конференції у Вашингтоні, окупаційна міністерка Анна Анюхіна під виглядом «внутрішнього ремонту» організувала розгром собору, а всі церковні речі єпархіального управління вкрали.  

9 вересня 2019 року після звернення парафіян Комітет ООН з прав людини заборонив росії виселяти єпархію з собору, а 10 серпня 2020 року ЄСПЛ закликав росію пояснити подальші кроки щодо собору та каплиці в Євпаторії. Однак рф ці вимоги проігнорувала – Верховний суд рф відмовився переглядати рішення про виселення громади з собору.  

Паралельно тривав наступ на євпаторійську громаду. За даними «України молодої», у листопаді 2019 року так званий «Євпаторійський міський суд» зобов’язав громаду «Неопалима Купина» та єпархію звільнити муніципальну ділянку площею близько 30 кв. м, тобто знести дерев’яний храм, будівництво якого почалося ще до окупації.  

23 липня 2020 року окупанти вручили митрополиту Клименту постанову про знесення храму, а за даними УНІАН, «пристави» вимагали розібрати храм до 3 листопада та сплатити 50 тисяч рублів штрафу. Вимоги повторювалися й надалі: 15 березня 2021 року митрополит отримав чергову вимогу від окупаційної служби приставів.  

Для самого митрополита ці роки стали особистим випробуванням. Інтерв’ю з ним на LB.ua мало промовистий заголовок: у Криму він позбавлений усіх прав, а психологічний тиск для нього «гірший за ув’язнення». У серпні 2020 року Епіфаній звів Климента в сан митрополита, згадавши в указі його жертовну архіпастирську працю в умовах утисків і переслідувань.  

Наслідки видно в цифрах. Як зазначали у Представництві президента в АРК, на початку 2022 року в єпархії залишалося лише 7 парафій і 4 священики.  

2022-2024: остаточне знищення 

Повномасштабне вторгнення змінило і кримський церковний ландшафт. Влітку 2022 року окупанти створили «Кримську митрополію» РПЦ на базі трьох кримських єпархій УПЦ МП. Тепер у Криму з’явилася структура, якій формально можна було передати майно української церкви.  

11 травня 2023 року собор у Сімферополі захопили. Як повідомляв журналіст Андрій Щекун, окупанти виламували двері й вивозили майно, а брали в цьому участь представники так званого «фонду держмайна» разом із «приставами».  

Усе відбувалося без жодних пояснень і попереджень громаді. Парафіян до храму не пускали, ламали двері до вівтаря. Окупанти назвали захоплення законним, пославшись на рішення окупаційного Арбітражного суду Криму і на те, що єпархія користувалася приміщенням на умовах оренди з 2002 року.  

Кому призначався собор, окупанти не приховували: «голова» відповідного комітету кримського «парламенту» Євгенія Добриня заявила, що його передадуть «Кримській митрополії» РПЦ. За даними омбудсмана Дмитра Лубінця, під час захоплення собор пограбували, викрали цінні реліквії та ікони. Сам митрополит Климент звертав увагу на час захоплення: собор відібрали напередодні процесу в Міжнародному суді ООН у Гаазі, де він виступав свідком від України у справі «Україна проти російської федерації».  

У листопаді 2023 року митрополит зробив заяву, яка фактично підвела риску під існуванням української церкви на півострові. Як повідомило Крим.Реалії, він заявив, що лише тепер, коли останній священик кафедрального собору виїхав з Криму й перебуває в безпеці, можна офіційно визнати: Кримська єпархія по суті припинила існування. Головною причиною митрополит назвав реальну загрозу мобілізації священиків до російської армії – їм уже надходили повістки.  

Священики виїжджали, але не зраджували. За словами Андрія Щекуна, попри тиск і спроби вербування жоден священик ПЦУ не перейшов на бік ворога, в УПЦ МП чи РПЦ, а більшість залишила Крим через небезпеку для себе й родин.  

Після захоплення окупанти почали знищувати й сам образ собору. 8 квітня 2024 року з Кафедрального собору в Сімферополі демонтували купол. Лубінець повідомив, що направив запити про нищення української церкви та переслідування вірян ПЦУ до ООН, а митрополит Климент сказав йому, що постійний тиск і виселення з собору фактично знищили ПЦУ на півострові.  

За три місяці настала черга Євпаторії. Станом на червень 2024 року громада так і не виконала рішення суду й не розібрала храм самостійно, тож «представниця адміністрації» Євпаторії попросила суд дозволити міській владі провести демонтаж, а витрати стягнути з парафії та єпархії. Парафіяни відмовилися руйнувати власний храм, тож окупанти знесли його самі, а рахунок виставили громаді.  

Правова оцінка 

З погляду міжнародного права дії рф щодо ПЦУ – не «майнові спори», як їх подає окупаційна влада, а системне порушення свободи віросповідання. Ключовий документ – рішення Великої палати ЄСПЛ від 25 червня 2024 року. У цьому остаточному рішенні суд визнав рф відповідальною за численні та системні порушення Конвенції в Криму. Рішення ухвалили одноголосно, воно стосується 14 статей Конвенції та протоколів до неї, а суд виявив у діях окупантів елемент «офіційної толерантності» до порушень.  

Суд визнав доведеними переслідування, зокрема, священиків Української православної церкви та імамів, а також свавільні рейди на культові споруди й конфіскацію релігійного майна. ЄСПЛ констатував порушення статті 9 Конвенції – права на свободу віросповідання – через утиски й залякування релігійних лідерів, які не належать до російського православ’я. Уповноважена у справах ЄСПЛ Маргарита Сокоренко заявила, що рішенням зведено нанівець десятирічні твердження росії про відсутність порушень прав людини в Криму.  

Позицію ООН теж зафіксовано. Утиски релігійних громад в окупованому Криму – обшуки, руйнування культових споруд, примусові виселення, переслідування парафіян і священиків ПЦУ, протестантів та мусульман – засуджуються, зокрема, в резолюції Генасамблеї ООН 77/229. Окремим прецедентом стала згадана вище заборона Комітету ООН з прав людини виселяти єпархію з собору у 2019 році, яку рф просто проігнорувала. У 2023 році митрополит Климент також звертався до міжнародних організацій, зокрема ООН та її генсекретаря.  

Українська система правосуддя документує ці злочини для майбутньої відповідальності. Прокуратура АР Крим та міста Севастополя відкрила кримінальне провадження за фактом незаконного знищення храму ПЦУ в Євпаторії. Мінкульт звернувся до ЮНЕСКО й долучив руйнування храму як доказ до позову проти росії. Центр журналістських розслідувань наголошував, що руйнування храму – це черговий злочин окупантів і прояв системної дискримінації українців за національною ознакою. 

Що відбувається зараз 

Станом на осінь 2026 року Православна церква України фізично в Криму відсутня. Кримська єпархія існує на материку як юридична та духовна структура, яка представляє кримських вірян і відстоює їхні права. Митрополит Климент продовжує служіння поза півостровом. З липня 2022 року він опікувався однією з військових частин ЗСУ на передовій, а станом на 2024 рік має звання лейтенанта капеланської служби.  

Найважливіша подія останніх місяців – юридичне закріплення прав ПЦУ на сімферопольський собор. 18 березня 2026 року ДП «Кримський дім» та Управління Кримської єпархії ПЦУ підписали договір, за яким будівлю собору площею понад 1475 кв. м на вулиці Севастопольській передали в користування на 49 років. Митрополит Климент наголосив, що так право ПЦУ на собор зафіксовано на десятиліття вперед, як демонстрація світові, що Крим є Україною.  

Цей договір не повертає вірянам храм сьогодні, але має практичне значення на майбутнє: у разі деокупації права громади на будівлю не доведеться доводити заново, а всі дії окупантів щодо собору – від вивезення майна до демонтажу купола – вже задокументовано як посягання на українську державну власність. Разом з рішенням ЄСПЛ і кримінальними провадженнями прокуратури це формує доказову базу для майбутньої відповідальності та компенсацій.