Питання щодо військовополоненних та цивільних заручників +38 095 931 00 65 (Signal, Telegram, WhatsApp, Viber)

Чим жила Керч під час анексії

9 / 03 / 2016

Два роки тому, коли Керч перетворилася на ворота Криму, впускаючи на півострів солдат без знаків розпізавання, основним настроєм, що панував в місті, була невизначеність. Городяни повторювали як мантру тезу «Аби не було війни». Місцева влада ламала голову, як догодити всім сторонам, щоб при будь-якому результаті зберегти свої крісла. Українські військові могли лише констатувати, що з кожним днем ворожих військ стає більше. І навіть ворожі війська не могли знати про наміри свого командування.

 

Не вгадав з прапором

Історія мера Керчі Олега Осадчого стала яскравою ілюстрацією подій, що почалися в місті навесні 2014 року. Як і тисячі керчан, до приходу в місто «русского мира» Осадчий не був ні українським патріотом, ні гарячим прихильником Росії. Напередодні анексії Осадчий старанно слідував сигналам центральної влади щодо протидії «майданівському» руху на контрольованій території.

Журналістка з Керчі Олена Лисенко згадує, що схема була простою: мер давав вказівки місцевим підприємцям, ті платили «тітушкам», які в потрібний момент повинні були перешкодити будь-яким революційним починанням на Керченському півострові.

Одночасно з цим у відповідальний момент Олег Осадчий виступив на підтримку української держави. На одній з акцій біля адміністративної будівлі в Керчі Осадчий в натовпі проросійськи налаштованих активістів активно захищав Україну і перешкоджав зняттю з флагштока українського прапора.

Втім, патріотизм тут був ні до чого. Олена Лисенко впевнена, що Осадчий просто до кінця не усвідомлював того, що відбувається.

– Він не розумів, що прийде Росія. Він просто хотів залишитися при владі, — каже Лисенко.

Коли стало зрозуміло, що півострів буде анексований, риторика мера кардинально змінилася. Осадчий, зовсім недавно захищав синьо-жовтий стяг, особисто брав участь в урочистому піднятті російського прапора біля будівлі керченського міськради, аргументуючи це словами «раз так вирішив народ».

Однак втримати ключ від міста Осадчому не вдалося. Уже влітку 2014 року голова міста, який керував Керчю 16 років, заявив про наміри залишити свій пост і балотуватися в «Державну рада Криму». Але плани Осадчого не були втіленні в життя: російський Апеляційний суд Криму зняв його з реєстрації. Офіційною причиною такого рішення стало подання кандидатом в територіальну виборчу комісію недостовірних або недійсних підписів, необхідних для реєстрації.

Більш того, російська влада завела на Осадчого кримінальну справу. ФСБ і «прокуратура» Криму виявили порушення при укладанні додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки в центрі міста. Після кількох місяців в СІЗО Осадчого відпустили по домашній арешт. В результаті Осадчий відбувся штрафом в 200 тис. Рублів (після оскарження сума знизилася до 150 тисяч).

— Зараз Осадчий знаходиться в Керчі, але йти на контакт з українськими журналістами відмовляється, — каже Олена Лисенко.

 

Розвідники на своїй же території

Андрій приїхав до Криму з материкової України в перші дні окупації. Він очолював розвідувальну групу, до завдань якої входили оцінка ситуації в Керчі і фіксування вторгнення російської військової техніки.

— У Нас була група з чотирьох чоловік, — згадує український розвідник. Рушили ми на швидку руку. Нам навіть не встигли зробити паспорти з пропискою не військової частини.

Розміщувалися вони в квартирах, які знімали подобово. Житло по можливості змінювали, оскільки перед «кримською самообороною» стояло завдання з вилову підозрілих осіб, які мали міцну статуру, розмовляли з акцентом або українською.

Фіксували техніку, каже Андрій, безпосередньо біля керченської переправи. Розвідники знімали колони за допомогою мобільних телефонів: прикидалися, що розмовляють по ним, при цьому вели відеозапис.

Андрій зазначає, що активність заходу військової техніки на українську територію різко зросла напередодні «референдуму».

— Десь за тиждень до «референдуму» два рази на добу, вночі і під ранок, проходила техніка. Колони формувалися в кількості від 40 до 70 одиниць. Серед тих, які я бачив, були броньовані КАМАЗи, БМ-21 «Град» на базі КАМАЗа, військові госпіталі. Під сам референдум — по 3-4 рази на день, вже зовсім не соромилися. Якщо раніше намагалися якось об’їхати, то тепер проходили прямо через центр міста, — згадує Андрій.

Екіпірування російських військових було на високому рівні.

— Форма одягу — «гірка». Це гірський костюм, модифікацію не пам’ятаю. З озброєння у них був пістолет, за спиною — АКС-5.45, спереду висів або 9 мм Гвинторіз, або АС «Вал» — специфічне зброю їх спецпідрозділів, — уточнює український військовий.

Групі Андрія дали наказ повертатися в частину, коли російські військові фактично тримали під своїм контролем вже весь півострів. У поїзді, на якому вони рухалися в бік материкової України, перевірку документів проводили вже росіяни. Переглянувши паспорта хлопців і поглянувши на прописку їх частини, російські військовослужбовці так нічого і не зрозуміли і випустили їх з Криму.

 

«Мовчазні чоловічки»

Російських військових, які вторглися на півострів, найчастіше називали «зеленими чоловічками» і «ввічливими людьми». До цих визначень можна було б додати ще одне: «мовчазні чоловічки». Красномовне мовчання — таким був головний підсумок спілкування з ними.

— Ми поїхали знімати російську військову техніку на Керченську переправу. Тоді до нас підійшов військовий і сказав, що вести зйомку заборонено. Ми запитали: «Чому не можна?» Відповіді не було. Військовий відійшов, і вже через кілька хвилин нас прийшли відганяти «казаки», які також перебували на переправі, — згадує Олена Лисенко.

— Вони посміхалися, були дуже ввічливими, з їхнього боку не було ніякої агресії — вони давали себе знімати на камеру, хоч і відмовлялися говорити, — зазначає інша керченський журналістка Вікторія Єрмолаєва.

Характеризуючи військових, Єрмолаєва згадує цікаву історію, що трапилася з нею по дорозі на роботу. На одній з центральних міських вулиць Вікторія помітила колону російської техніки. Журналістка дістала мобільний і почала їх знімати. «Зелені чоловічки» взяли її за свою прихильницю і почали махати руками і посміхатися.

Згадуючи дні, коли місто опинилося переповнене безликими людьми, український військовий Андрій згадує, що часом прагнення військових заховати свої обличчя доходило до абсурду і навіть призводило до зловживань.

— Деякі військові відмовлялися знімати балаклави навіть в магазині, будучи один на один з продавцем. Як розповіла мені співробітник одного з магазинів на керченської переправи, деякі з приїжджих заходили і брали продукти на «хрестик» (в борг — ред). Вона просила хоча б показати обличчя, щоб знати, з кого питати, але військові тільки посміхалися і виходили з товаром, — розповідає Андрій.

 

Брудна робота — «казакам» і «тітушкам»

«Казакам» і «тітушкам» під час окупації відводилася особлива роль — не дати розвинутися проукраїнським настроями на півострові. Багато з них тоді ще не знали, що опиняться безпосередніми учасниками анексії. Методи у них були різні, починаючи від психологічного залякування до фізичного розгону проукраїнських акцій. Фактично, їх руками робилося те, що не можна було б доручати російським військовим.

У представленні Олени Лисенко, Керч без козаків і з ними — це два різних міста.

Журналістка згадує одну з акцій біля пам’ятника Шевченка: місцеві ЗМІ спільно з активістами зібралися розповісти, що відбувається в Києві на Майдані. «Казаків» в місті ще не було.

— Все було нормально, все було спокійно: хто захотів – підтримав, хтось підійшов і сказав, що ви «дурники», і на цьому все — не було ніякої агресії, — описує Лисенко.

Під час операції із захоплення Криму ситуація кардинально змінилася. Після масових розстрілів в центрі Києва в Керчі зібралася ще одна акція в підтримку подій на Майдані. Тоді вже за участю і сприянні місцевої влади вдалося створити цілий «рух» з придушення проукраїнських настроїв. За словами Лисенко, на той час в місті вже орудували місцеві мешканці з кримінальним минулим, приїжджі «організатори» і байкери з «Нічних вовків». На одній з акцій вони жорстко розігнали проукраїнських активістів.

 

Говорячи про «казаків», Вікторія Єрмолаєва, згадує інше: виданню, де працювала журналістка, «козаки» погрожували, забороняли знімати їх, а тим, хто все ж намагався контактувати з ними, погрожували зброєю.

«Казаки» і «тітушки» зникли з міста так само раптово, як і з’явилися. Виконавши свою роботу по розгону проукраїнських акцій, частина з них вирушила вглиб півострова, частина — на російську сторону переправи.

А що рядові мешканці Керчі? Позиція більшості з них мало чим відрізнялася від поведінки інших кримчан. Керчани ніколи не були активними у відстоюванні своєї позиції. Їх завжди було складно зібрати на мітинг, акцію протесту — зрушити з точки. Свою покірність і невтручання в процеси, що відбуваються на вулицях їхніх міст, багато хто волів пояснювати бажання стабільності і страхом війни. Тим більше, що місцева влада в цей час була стурбована одним: в який бік слід повернути флюгер, щоб зберегти своє крісло. А українські війська під час військового вторгнення показували себе лише в якості статистів.

Не дивно, що позиція керчан виявилася простою: все одно, чий прапор буде майоріти над містом, аби не стріляли.

Поділитись

Вибір редакції

Ще Статті