Смерть за ґратами: як рф перетворила відмову в лікуванні на покарання

«Довго не протримаюся», – сказав родині кримський політичний в’язень Рустем Віратті під час останнього телефонного дзвінка 7 лютого 2025 року.

До арешту він був здоровим чоловіком. Через два роки в російському ув’язненні він уже не міг ходити, а невдовзі помер у колонії за тисячі кілометрів від дому. Віратті став третім кримським політбранцем, який загинув у російській неволі, не отримавши належної медичної допомоги.

Сьогодні, за даними правозахисників, термінового лікування потребують 98 кримських політв’язнів. Для багатьох із них відмова в лікуванні стала ще одним, неписаним вироком.

Хто вже не дочекався лікування?

Костянтин Ширінг народився в Києві, жив у Запоріжжі, а у 2015 році переїхав до Феодосії. У квітні 2020 року його затримала ФСБ і звинуватила у «шпигунстві» на користь української розвідки. Провину він не визнав. Півтора року чоловік провів у московському СІЗО «Лефортово», потім у СІЗО Сімферополя. У жовтні 2021 року підконтрольний рф суд засудив його до 12 років колонії суворого режиму.

Ширінг мав серцево-судинне захворювання, йому потрібна була операція на серці. Її так і не провели. Ще під час суду, у серпні 2021 року, до нього довелося викликати швидку просто в зал засідань. Він неодноразово просив адміністрацію СІЗО про медичну допомогу, але ліків не отримував. У червні 2022 року його етапували до колонії в Новотроїцьку Оренбурзької області. За даними Кримської правозахисної групи, під час двомісячного етапу в нього забрали всі ліки й тонометр.

7 лютого 2023 року 62-річний Костянтин Ширінг помер у колонії. Офіційної причини смерті рф так і не оприлюднила. Це була перша смерть кримського політв’язня в російській неволі. Але вже за три дні сталася друга.

Джеміль Гафаров, кримський татарин із села Строгонівка під Сімферополем, потрапив під варту 27 березня 2019 року під час масових обшуків за нібито причетність до «Хізб ут-Тахрір». Уже тоді він був тяжко хворим: у 2017 році переніс інфаркт, мав хронічну хворобу нирок четвертої стадії та інвалідність. Йому був потрібен діаліз, якого в СІЗО не роблять. Замість повноцінного лікування Гафарову давали «валідол».

У січні 2023 року Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону засудив його до 13 років позбавлення волі. На той час він скаржився на біль у грудях, задишку і вже не міг стояти. Адвокат просив дозволити приватне медичне обстеження: аналізи, УЗД нирок, кардіограму. 10 лютого 2023 року він отримав відмову від начальника СІЗО Павла Лазаренка. Як обґрунтування там ішлося про те, що в’язень перебуває «під динамічним наглядом здоровпункту» медико-санітарної частини №3 при ФСВП. Того ж дня 60-річний Джеміль Гафаров помер у СІЗО в Новочеркаську.

Омбудсман України Дмитро Лубінець звернувся до російської колеги з вимогою надати офіційну інформацію про обидві смерті та їхні причини. Відповіді, яка б щось пояснила, не надійшло. А в листопаді 2024 року касаційний суд рф посмертно скасував вирок Гафарову і закрив справу з нереабілітуючих підстав. Так родина втратила право на компенсацію.

Рустем Віратті – кримський татарин із села Рикове Генічеського району Херсонщини. У березні 2023 року, вже під окупацією, його затримали і звинуватили в участі в «незаконному збройному формуванні» – кримськотатарському батальйоні імені Номана Челебіджихана. Чотири місяці його тримали в СІЗО в Чонгарі без зв’язку з рідними, після чого засудили до 8 років колонії суворого режиму.

У неволі Віратті били. Після побиття в нього почалися проблеми з нирками, підвищився цукор, з’явилися сильні набряки ніг і рідина в легенях. Згодом він перестав ходити. Медичну допомогу йому надавали мінімальну. «Мені вводять якісь ін’єкції, але я не знаю, що саме», – розповідав він родині.

10 лютого 2025 року рідні дізналися, що 60-річний Рустем помер у колонії в Димитровграді Ульяновської області. Управління Верховного комісара ООН з прав людини згадало цей випадок у своєму звіті про поводження з цивільними в російській неволі: кримський татарин помер під вартою після того, як його незаконно переміщено до рф, побито і залишено без лікування діабету та набряку легень.

Скільки політв’язнів зараз потребують допомоги?

Після смертей Ширінга і Гафарова правозахисники почали системно рахувати тяжкохворих кримських політв’язнів. У серпні 2023 року Центр прав людини ZMINA, Асоціація родичів політв’язнів Кремля та Кримська правозахисна група оприлюднили перший «Список Гафарова – Ширінга». До нього увійшла 21 людина, яка потребувала термінової медичної допомоги.

Відтоді список лише зростав. У листопаді 2024 року в ньому було вже 67 людей, а лише за дев’ять місяців того року правозахисники зафіксували 40 випадків відмови в медичній допомозі. У серпні 2025 року ZMINA нарахувала 98 таких людей.

Масштаб проблеми показує й звіт ОВД-Інфо, опублікований у квітні 2026 року. Серед переслідуваних жителів Криму правозахисники нарахували 117 людей із проблемами зі здоров’ям, 94 з них мають хронічні хвороби, 12 – підтверджену інвалідність. Чимало ув’язнених – люди похилого віку. Дані різних організацій відрізняються залежно від методики, але тенденція однакова: хворих за ґратами стає дедалі більше.

Хто зараз на межі?

Ленур Халілов, 58-річний імам, засуджений до 18 років у справі «Хізб ут-Тахрір». У нього рак печінки з метастазами, гепатит С і гіпертонія. У серпні 2025 року суд в Архангельську звільнив його за станом здоров’я. Але прокурор оскаржив рішення, назвавши рак «формальним захворюванням», а самого Халілова – «особливо небезпечним». У жовтні 2025 року підконтрольний рф суд у Сімферополі ухвалив повернути його за ґрати. Станом на липень 2026 року Халілов пересувається на візку і «буквально згасає».

Амет Сулейманов, 35-річний громадянський журналіст із Бахчисарая, засуджений до 12 років. У нього вада двох серцевих клапанів, операцію йому рекомендували ще у 2019 році. Попри це, у березні 2024 року суд у Владимирі відмовився його звільнити, хоча його діагнози входять до переліку хвороб, з якими засуджених звільняють від покарання. Згодом Сулейманова виключили з листа очікування на операцію, а з жовтня 2025 року родині повертають посилки з ліками. Лікарі попереджають: без операції він проживе не більше п’яти років.

Тофік Абдулгазієв, активіст «Кримської солідарності», хворіє на дисемінований туберкульоз, серцеву недостатність і діабет, схуд на 40 кілограмів. У грудні 2025 року в тюремній лікарні в Челябінську в нього виявили пухлину мозку. Засідання щодо його звільнення у 2026 році кілька разів переносили, призначаючи нові експертизи. 14 серпня 2026 року померла його 78-річна мати, так і не дочекавшись сина.

Олександр Сізіков повністю незрячий, має інвалідність першої групи, засуджений до 17 років. Етап до колонії в Мінусинську Красноярського краю тривав два місяці. У травні 2025 року його звільнили на прохання самої тюремної служби рф: повна сліпота є в переліку хвороб, з якими не можна відбувати покарання. Але вже в жовтні 2025 року Сізікова знову заарештували в Криму й повернули до колонії.

Яшар Шихаметов, 55 років, пересувається на візку, втрачає зір і слух, схуд на 30 кілограмів. Медична комісія підтвердила, що його стан відповідає переліку хвороб, з якими звільняють від покарання. Попри це, у жовтні 2025 року суд відмовив у звільненні, бо, мовляв, Шихаметов «не потребує постійного догляду».

Серед хворих є й жінки. Громадянська журналістка Ірина Данилович, медсестра за фахом, пережила за ґратами мікроінсульт і втратила слух на одне вухо після нелікованого отиту. 71-річна Галина Довгопола, засуджена до 12 років за «держзраду», майже не може рухатися.

Як працює відмова в лікуванні?

Формально російське законодавство передбачає звільнення тяжкохворих. Існує перелік захворювань, з якими людину не можна тримати в СІЗО (Постанова уряду рф №3), і перелік хвороб, з якими засуджених звільняють від покарання (Постанова №54). Але для кримських політв’язнів ці правила не працюють. Історії Сулейманова, Шихаметова і Халілова показують: навіть коли діагноз прямо відповідає переліку, суди відмовляють у звільненні або повертають людей за ґрати на вимогу прокурора.

Друга ланка – адміністрація СІЗО і колоній. Замість лікування – «динамічний нагляд здоровпункту», як у випадку Гафарова. Захисникам не видають медичних карток, незалежних лікарів не пускають: наприклад, до Ремзі Бекірова в СІЗО Сімферополя не допустили стоматолога. Посилки від родин із ліками повертають. Після інсульту Аметхана Абдулвапова через місяць помістили до штрафного ізолятора.

Третя ланка – етапування й відстані. Кримських політв’язнів відправляють відбувати покарання до Мурманська, Якутії, Архангельська, Сибіру. Етапи тривають тижнями, а то й місяцями, у переповнених вагонах, без доступу до ліків. В Аметхана Абдулвапова стався інсульт за тиждень після етапу до колонії в Ангарську.

Не кращі умови і в самому Криму. Заповненість місцевих СІЗО сягає 103%. Ще у 2024 році Європейський суд з прав людини у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» констатував серйозну переповненість СІЗО Сімферополя. Окрема проблема – люди, яких тримають інкомунікадо. За даними Кримськотатарського ресурсного центру, в одному лише блоці СІЗО-2 у Сімферополі так утримують близько 56 людей. Про стан їхнього здоров’я не знають ні родини, ні адвокати.

Відповідно до статті 76 IV Женевської конвенції, людей з окупованої території, яких звинувачують у злочинах, мають тримати на цій території, а в разі засудження – там же відбувати покарання. Під час утримання вони повинні отримувати медичну допомогу, якої потребує їхній стан здоров’я. рф порушує обидві вимоги: вивозить кримських політв’язнів до своїх колоній і залишає їх без лікування.

Мінімальні стандартні правила ООН щодо поводження з в’язнями, відомі як Правила Нельсона Мандели, визначають, що медична допомога в’язням – обов’язок держави. Ув’язнені мають отримувати медичну допомогу такого ж рівня, як і решта суспільства. Тих, хто потребує спеціалізованого лікування чи операції, слід переводити до профільних закладів або цивільних лікарень. А медичні рішення не можуть скасовувати чи ігнорувати працівники в’язниці, які не є медиками.

Спецдоповідачка ООН з питань катувань Еліс Едвардс у лютому 2025 року розглянула вісім справ кримських політв’язнів, зокрема Ірини Данилович. Вона наголосила, що відмова в медичній допомозі може становити катування або інше жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження.

У грудні 2024 року Європейський парламент ухвалив резолюцію щодо 11-го року окупації Криму. Депутати вимагали негайно звільнити Ірину Данилович, Тофіка Абдулгазієва та Амета Сулейманова і звернули увагу на десятки політв’язнів із серйозними проблемами зі здоров’ям. За резолюцію проголосували 446 євродепутатів.

У вересні 2025 року Рада ЄС запровадила санкції проти Вадима Булгакова й Олексія Пікіна – керівників управління федеральної служби виконання покарань рф у Криму й Севастополі. Їх звинуватили в практиці жорстокого поводження з політв’язнями та відмови їм у медичній допомозі.

Генеральний секретар ООН у доповіді, оприлюдненій у червні 2026 року, поіменно назвав тяжкохворих в’язнів з окупованих територій, які залишаються під вартою: Тофіка Абдулгазієва, Амета Сулейманова, Сервета Газієва, Ленура Халілова, Олександра Сізікова та Яшара Шихаметова. Окремо в доповіді згадано повернення за ґрати онкохворого Халілова. Водночас Міжнародний комітет Червоного Хреста досі не має доступу до місць, де утримують кримських політв’язнів.

Тяжкохворі політв’язні мають бути пріоритетом під час обмінів і гуманітарних звільнень. Для багатьох із них, як для Ленура Халілова чи Амета Сулейманова, рахунок іде вже не на роки, а на місяці.

Міжнародні організації мають домагатися доступу МКЧХ і ООН до СІЗО і колоній, де утримують політв’язнів, а міжнародні партнери – розширювати санкції проти посадовців тюремної служби, медиків колоній, прокурорів і суддів, які відмовляють людям у лікуванні. Ще у 2023 році ZMINA та партнери разом зі «Списком Гафарова – Ширінга» оприлюднили і перелік посадовців, причетних до таких відмов.

Костянтин Ширінг, Джеміль Гафаров і Рустем Віратті не були засуджені до смерті. Але рф зробила все, щоб їхні вироки стали смертельними: не лікувала, не відпускала, не чула. Сьогодні ще майже сотня кримських політв’язнів чекає на лікаря. І кожен день цього очікування – на совісті тих, хто тримає ключі від їхніх камер.