Діагноз замість вироку: як рф відроджує каральну психіатрію в Криму

У червні 2020 року підконтрольний рф Верховний суд Криму залишив у силі рішення Ялтинського міського суду про поміщення кримськотатарського активіста Юнуса Машаріпова до психіатричного стаціонару з інтенсивним наглядом.

Парадокс у тому, що суд водночас припинив справу щодо нібито виготовлення ним вибухівки, визнавши за Машаріповим право на реабілітацію, і виключив з доказів зразки, які силовики ФСБ відібрали без адвоката, та висновок біологічної експертизи. Попри це, активіста відправили на примусове лікування.

Навесні 2025 року стало відомо, що його вже п’ять років тримають у психлікарні на території рф і термін цього «лікування» не обмежений.

За рішенням окупаційних судів, кримських політв’язнів відправляють на «експертизи» до психлікарень, а частину з них – на примусове лікування без чіткого строку. У цій статті ми розповімо про нові справи і про те, чому ця практика небезпечна.

Звідки взялася каральна психіатрія?

Каральна психіатрія – це використання психіатричних діагнозів і примусової госпіталізації для переслідування людей за їхні погляди. У Радянському Союзі вона стала системою: інакодумців визнавали «неосудними», ставили діагноз «в’ялоплинна шизофренія» і роками тримали в спецлікарнях, лікуючи нейролептиками. Детальніше про це читайте у статті КримSOS.

Для кримських татар ця тема особливо болюча. Одним із найвідоміших в’язнів радянської каральної психіатрії був Петро Григоренко – радянський генерал, який став дисидентом, а згодом одним із засновників Московської та Української Гельсінських груп.

У 1964 році за критику радянської влади його заарештували, оголосили божевільним і на два роки відправили на примусове лікування. Від 1966 року Григоренко став одним з активних учасників руху за повернення кримських татар на батьківщину.

«Ніхто у світі не зробив для кримських татар стільки, скільки зробив Петро Григоренко», – згадував Мустафа Джемілєв.

У травні 1969 року Григоренка заарештували вдруге – і знову він опинився в руках каральної психіатрії. На його захист піднялася хвиля на Заході, а у 1971 році київський психіатр Семен Глузман на основі медичних матеріалів довів, що Григоренко абсолютно здоровий. У 1974 році його змушені були випустити. У 1999 році з ініціативи кримських татар у Сімферополі відкрили пам’ятник Петру Григоренку.

Після окупації Криму ця практика повернулася. Спершу – у вигляді примусових психіатричних експертиз для фігурантів політичних справ, а згодом – і примусового «лікування» без строку.

Як це відбувається в Криму?

Одним із перших публічних випадків стала справа заступника голови Меджлісу Ільмі Умерова. У серпні 2016 року Умерова, обвинуваченого в «сепаратизмі», примусово помістили до психіатричної лікарні в Сімферополі на 28 днів. Його донька тоді казала, що мета таких дій окупантів – «зламати людину».

Відтоді через стаціонарні психіатричні експертизи пройшли десятки фігурантів «справ Хізб ут-Тахрір» та інших політичних справ. Серед них – правозахисник Емір-Усеїн Куку, Сервер Мустафаєв, громадянський журналіст Ремзі Бекіров, Наріман Джелял. Навіть повністю незрячого Олександра Сізікова у 2020 році відправили на місячну експертизу до психлікарні в Севастополі. Тоді низка правозахисних організацій, серед яких КримSOS, заявили про застосування каральної психіатрії.

Зазвичай таку експертизу призначають у перші місяці після арешту. Людину на кілька тижнів поміщають до психіатричної лікарні, де вона перебуває разом із пацієнтами з тяжкими психічними розладами, без зв’язку з рідними. Це є одним зі спосіб тиску, який дає слідству додаткові важелі впливу на затриманого.

Які нові справи стали відомі?

Справа про «держзраду» – безстроково до психлікарні закритого типу. У вересні 2025 року у Кримському процесі повідомили, що так званий Верховний суд Криму безстроково відправив до психіатричної лікарні закритого типу фігуранта справи про «державну зраду». Ім’я людини не оприлюднено. Засідання було закритим і завершилося за одне слухання. Рішення ухвалила суддя Наталя Кулинська, яка раніше засудила громадянську журналістку Ірину Данилович.

Чотири кримські татарки. У жовтні 2025 року окупанти затримали чотирьох кримських татарок у «справі Хізб ут-Тахрір»: Есму Німетулаєву, Ельвізу Алієву, Февзіє Османову і Насібу Саїдову. З 23 жовтня до 20 листопада їх примусово тримали в Кримській республіканській клінічній психіатричній лікарні № 1 на «судово-психіатричній експертизі», після чого повернули до СІЗО.

Саха Мангубі. 25-річну караїмку, матір двох дітей, у листопаді 2024 року викрали люди в камуфляжі. Понад рік вона перебувала в СІЗО в режимі інкомунікадо, а ФСБ спершу заперечувала, що її затримали. На початку 2026 року їй висунули обвинувачення в «державній зраді». У квітні 2026 року її примусово відправили на стаціонарну психіатричну експертизу. Такі утримання без належних підстав разом із психічно хворими людьми можуть становити жорстоке поводження.

Житель Керчі, обвинувачений у «теракті». У травні 2026 року Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону визнав неосудним і відправив на примусове лікування 32-річного жителя Керчі. Його звинувачували в підготовці підриву залізничної колії «за завданням українських спецслужб». Ім’я суд не розкрив, рішення в картотеці суду немає, і правозахисники звертають увагу, що жодних доказів публічно не показали.

Чому це небезпечно?

Примусове лікування за російським законодавством не має граничного строку. Стаття 102 КК рф передбачає, що людину оглядає психіатрична комісія щонайменше раз на пів року, а лікування продовжують перший раз через шість місяців, а далі – щороку. На відміну від звичайного вироку, у якого є дата завершення, тут рішення про звільнення залежить від лікарів і суду. Для політв’язня це може означати безстрокову ізоляцію.

Людина в такій лікарні має ще менше захисту, ніж у колонії. Доступ адвокатів і рідних обмежений, а «лікування» може передбачати препарати, які впливають на психіку.

Ця практика стосується не лише Криму.

«З власного досвіду спілкування з іншими в’язнями, в тому числі в Мінусинській в’язниці Красноярського краю, можу сказати, що каральна психіатрія в росії існує. Зокрема, в Мінусинській в’язниці, коли я розмовляв з іншими на теми того, що відбувається між росією та Україною, до мене підходили деякі в’язні і казали: “Ми тебе благаємо, не розмовляй, не розмовляй голосно про це, тому що можуть бути дуже погані наслідки”. І найгірші наслідки, у них прямо в очах це було видно, що це не просто коли тебе в карцер кинуть чи коли тобі кілька стусанів дадуть. Це дрібниці для в’язнів. Вони кажуть: “Тебе просто відвезуть до в’язничної лікарні, це окрема установа в Красноярську, покладуть в ПНО (психіатрично-неврологічне відділення), зроблять укол і ти нібито будеш все усвідомлювати, але тіло тобі не належить. І з тобою можуть робити будь-що, навіть знімати це на камеру”. Мені розповідали, що такі речі в російських в’язницях відбуваються час від часу. І можуть мати місце події будь-якого характеру: приниження, сексуальне насильство, можуть “дурнів” привести, які можуть щось з тобою робити, це все може фіксуватися на камеру, а згодом використовуватися для шантажу, щоб ти на щось підписався, на щось погодився тощо. І це мені розповідали не для того, щоб просто налякати, а розповідали як речі, які дійсно можуть з тобою статися, якщо ти будеш у в’язниці Красноярського краю поводитись якось не так, як вимагає адміністрація. Це не одна людина розповідала, це в’язні з досвідом. Ті, які не перший рік вже там перебувають», – розповідав Наріман Джелял.

Кожен випадок примусової психіатричної експертизи чи «лікування» політв’язнів важливо документувати: хто ухвалив рішення, у якій лікарні тримають людину, які препарати їй дають. Ці дані потрібні для міжнародних механізмів і майбутньої відповідальності суддів, слідчих і лікарів, причетних до переслідувань.

Родинам варто якомога раніше залучати незалежного адвоката, який може вимагати альтернативної експертизи й оскаржувати рішення суду. Важливо також інформувати правозахисників і міжнародні організації: публічність допомагає, щоб про людину не забули за стінами лікарні.

Радянська система роками ховала незгодних за дверима спецлікарень, вважаючи, що «божевільних» ніхто не захищатиме. Сьогодні рф повторює цю логіку в окупованому Криму. Але історія Петра Григоренка показує: міжнародний тиск здатен відчинити й ці двері.