Херсон: +3 8(095) 277-53-55

Консультація по Skype виключно
для тих, хто знаходиться у Криму.
Акаунт для звернень: krymsos_legal

Консультація психолога

+3 8(050) 867-84-28

(Viber, Telegram, Whatsapp)

Юлій Мамчур: «Половина льотного складу, якому я довіряв, залишилася в Криму»

29 / 02 / 2016

Полковник Юлій Мамчур не любить згадувати про події анексії, безпосереднім учасником яких він був. На це у нього є вагомі причини: від саботажу свого керівництва в моменти, коли потрібно було приймати доленосні рішення, до подальшого дезертирства половини особового складу. Зараз народний депутат з більшою охотою розповідає про те, як змінилася армія за ці два роки, і як зробити її ще ефективнішою.

 

Давайте згадаємо початок російського вторгнення на півострів. Коли ви зрозуміли, що анексія і відвід військ з Криму неминучі?

На той час я не прораховував цього, лише доповідав обстановку керівництву. Вранці 27 лютого з Борисполя прилетів військовий літак, на борту були [колишні] міністр оборони Павло Лебедєв та начальник Генштабу Збройних сил Юрій Ільїн. Я доповів, що моя частина приведена в бойову готовність, на що вони сказали: «Ну, все нормально», розвернулись і поїхали. Жодної інформації про те, що відбувається і чого очікувати, мені не надали.

О 16:00 того ж дня надійшла письмова команда привести військову частину у повну бойову готовність, зброю здати на склад. Ввечері я зателефонував Ільїну, він не відповів. [Колишній] начальник штабу Військово-морських сил Дмитро Шакура теж не взяв слухавку. [Колишній] заступник командувача Військово-морських сил Сергій Єлісєєв у відповідь на підвищених тонах сказав, що я нічого не розумію.

Єдиний, хто відповів, — [колишній] командувач Військово-повітряних сил, генерал-полковник Юрій Байдак. Я доповів йому обстановку, він передав у Генштаб, зі мною зв’язався генерал-полковник Геннадій Воробйов. Я доповів йому ситуацію: біля місця дислокації моєї військової частини стоїть батальйон [зелених чоловічків], вимоги такі-то, ловлять Правий сектор, розбирайтесь. Ситуація погіршувалась з кожним днем.

Все починалося з місцевих?

Напруга зростала десь із 20-их чисел лютого. Місцеві організації, що фінансувались з Росії, постійно збільшували чисельність і кількість своїх акцій під нашою частиною. Учасники тих акцій були наче у дурмані. Ми відразу зрозуміли, що з ними нема сенсу розмовляти.

Старих знайомих серед них не бачили?

У мене не було там багато знайомих. Військові, які служили в Криму довше, розповідали, що серед активістів було багато військових пенсіонерів. Приїжджали люди, згуртовували цих пенсіонерів роздавали їм гроші, прапори.

 

Житлове питання їх зіпсувало

Чому стільки військових зрадили присягу і перейшли на сторону окупанта?

Багато військових повелися на обіцянки великої зарплати, в Росії вона була у 5-6 разів більшою. У багатьох було житло в Криму, яке не захотіли втрачати. Чимало наших військових роками несли службу в одній частині, нікуди не виїжджаючи. Військові відмовлялися від кар’єрного росту, аби тільки залишитися на одному місці служби. Тобто матеріальні чинники зіграли важливу роль.

А ідеологічні?

Такого не спостерігав. Переважило все ж матеріальне питання. Багато хто вже мав родичів у Севастополі і осів на одному місці як колгоспник. Були такі цікаві випадки, коли чоловік служив в українській армії, а дружина – в російській. Розумієте, як на фоні анексії окремим військовим було важко? Через це навіть руйнувалися сім’ї.

Із тих 38% особового складу, що вийшли з Криму разом з вами, хтось вразив вас своїм вчинком та позицією?

Мені неприємно про це говорити, проте 50% льотного складу – люди, в яких я був упевнений, залишилися там, у Криму. Я зовсім не розглядав той варіант, що вони можуть прийняти подібне рішення. А контрактники, жінки які були народжені в Криму, маючи там батьків, прийняли рішення і сказали: «Ми виходимо».

Ще є дві дівчини, які працювали у стройовому та кадровому відділах. Вони врятували усю військову документацію фінансового плану, що може вплинути на подальше грошове забезпечення військового після переїзду на нове місце дислокації. Офіцери перейшли на бік Росії, а дівчата сховали документи і таємно переправили у Миколаїв.

Коли мене взяли в полон, з 22 по 26 березня, цей процес набирав все більших обертів. Російські військові почали більше спілкуватися з керівниками, командирами підрозділів, схиляючи їх на свій бік обіцянками, що так і залишились обіцянками. Багато дезертирів потім звільнялися, дізнаючись про перспективу поїхати у далекі гарнізони Забайкалля чи Заполяр’я. Такі військові потрібні були як масовка, аби створити враження, наче велика частина війська перейшла на бік Росії.

 

Український командир заробляв як російський контрактник

Порівнюючи період анексії із нинішніми реаліями з точки зору забезпечення військових, що сьогодні може запропонувати Україна військовому?

І суспільство і Збройні Сили за ці два роки суттєво змінились. Ті, хто залишився у Збройних силах, – це патріоти. Хто шукав більшої зарплатні – уже відсіялися. Є чимало випадків, коли військові з материкової частини України втікали у Крим. Залишились мотивовані і професійні люди. Більше того, фінансування Міноборони докорінно змінилося. Раніше воно завжди проводилося за залишковим принципом. Катастрофа була і в забезпеченні, і в харчуванні, і в одязі, і у виконанні плану з бойової підготовки.

Сьогодні армія має найбільші надходження за час незалежності: минулого року – 90 млрд гривень, цього – 113. Це дає можливість також купувати житло для військових. Це суттєве зрушення. Зрештою суспільство теж змінилося. Зріс рівень довіри до армії, тепер суспільство бачить у військових захисників. А протягом 20 років армія була придатком, що тягне на себе частину бюджету.

Погодьтеся, є і зворотній бік цього питання. Багато військових мислили так: піду в армію, бо там точно і без затримок платять зарплатню. Є нехай мінімальне, однак забезпечення, впевненість у завтрашньому дні.

Грошове забезпечення ніколи не було високим серед військових. Воно дозволяло не вмерти з голоду.

Якщо ти не живеш десь в селі або поряд з родичами.

Так, якщо у тебе родичі і будинок з огородом – це багато що змінює. Однак військовий не повинен перетворюватись на колгоспника і жити в одному місці. Через три, максимум п’ять років ти повинен змінювати місце служби, аби не обростати зв’язками, відчувати зміну колективу, мати змогу зростати як військовий. Сидячи на одному місці, ти не станеш хорошим військовим і професіоналом.

Зараз щось докорінно змінилось?

Кадрове питання сьогодні переглядається дуже суворо. Призначаються на вищі посади офіцери, які були в АТО і мають характеристику «не було дисциплінарних порушень». Військовий повинен поїздити країною, а не рости від лейтенанта до полковника, не виходячи з кабінету. Наші військові не хотіли і боялись їздити саме тому, що були проблеми з житлом. Раніше крім посади нічого не пропонували, ти мусив все вирішувати сам.

Які гарантії є для військового сьогодні?

В першу чергу це забезпечення службовим житлом. І зарплата значно зросла. До прикладу, станом на 2014 рік я як командир військової частини отримував 9 тисяч гривень, приблизно стільки ж отримував звичайний контрактник російської армії.

 

Анексія почалася, коли ми не змогли розділити Чорноморський Флот

Поясніть як військовий, що можуть означати постійні повідомлення з Криму про переміщення військової техніки та мобілізацію резервістів.

Крим потрібен росіянам як військова база — там непогана система аеродромів, полігонів, місце базування Чорноморського Флоту. Мене часто запитують, коли саме почалась анексія. Я відповідаю – коли ми не змогли вирішити питання розподілу Чорноморського флоту. У 94-му році потрібно було це вирішувати. Територіально він базувався в Україні. Не змогли домовитись і фактично встановили міну сповільненої дії. Вона вибухнула, коли країна була в найбільш вразливому стані.
Легально там знаходилось 22 тисячі російських військових. Росія не увесь контингент там тримала, але після Сочинської олімпіади перекинула туди найбільш боєздатні підрозділи – морських піхотинців, спецназівців.

Росія не використовувала під час анексії тих військових, яких тримала в Криму до цього?

Що стосується льотного складу, то їх відсторонили від виконання бойових завдань. Вони вважалися неблагонадійними через те, що багато років несли службу поряд з українськими військовими. Згодом більшість військових, що проходили там службу, вивели подалі від Криму. Привезли нові свіжі кадри, у яких немає зв’язків з місцевими.

Генерал-лейтенант Ігор Воронченко наводив приклад, що на 40 танків у нього було лише 6 працюючих акумуляторів. Як із технікою було у вас?

У мене на той час було дев’ять МіГ-29 та три Л-39. Усі вони могли виконати бойове завдання, це були справні літаки. Усі літаки, що могли виконувати завдання, залишилися в Криму через зраду техніків. Вони видали бортові номери усіх боєздатних літаків і їх відразу відокремили від решти. Всього нам вдалося вивезти 50 літаків, 10 з яких знову в строю.

А щодо іншої зброї, яким було забезпечення?

Я ж авіатор, виконую завдання в повітрі, тому моя найпотужніша зброя – автомат Калашникова. Мене повинна була прикривати морська піхота, вони охороняли аеродром на землі. Керівництво Військово-морських сил – Єлісєєв, Шокуров, – які відповідали за цей сектор, зрадили державу і прийняли рішення нічого не робити.

 

Крим потрібно віддати корінному народу

Як ви вважаєте, як швидко ми зможемо повернути Крим?

Ми повинні у себе провести непогані реформи, продемонструвати плюсову динаміку. І потрібно про це говорити. В Криму людей настільки залякали, що більше двох ніхто не збирається, тому що третім буде вже ФСБшник. Дійшло до того, що дітей у школах запитують, про що розмовляють батьки на кухнях. Поки режим Путіна при владі, це буде складно, але мусимо боротися за мізки людей, щоб вони розуміли, що без України Криму немає.

Але настане той час, коли російське суспільство прокинеться. Як революція 17 року відбулась? Однією ротою матросів взяли Зимовий палац. Революційна ситуація вже є: знищення продуктів не мине без сліду. Дуже важкі часи очікують Росію.

В якому статусі має існувати Крим: автономія, кримськотатарська автономія, область?

На мою думку, Крим повинен бути відданий кримськотатарському народу як корінному. Можливо, потрібно провести повну демілітаризацію. А статус автономної республіки – непоганий статус. Проблема Криму в тому, що там велика кількість завезених централізовано росіян. Наприклад, в Севастополі для пенсіонерів створювали усі умови, щоб вони там залишалися. Ними легко маніпулювати. Згадую, як у нас була ветеранська група, чоловік п’ятдесят. Ми їх підтримували, запрошували на свята, дарували гостинці. І вони зрадили. Лише один офіцер з цієї групи став на наш бік.

Щодо того інциденту, який миттєво зробив вас відомим на всю країну. Коли ви йшли з гімном проти озброєних російських військових, наскільки були впевнені, що не буде кривавої драми?

Впевненості не було ніякої. Рішення приймав особисто. Ідея з’явилася напередодні ввечері, а як її реалізувати – вирішив за три хвилини на шикуванні, коли підіймали державний прапор і грав гімн. Росіяни зазнали тоді потужного інформаційного удару. ЗМІ показали всьому світові, що відбувається: російські «Тигри», хлопці з гранатометами і кулеметами.

Я підхожу до них (росіян, – ред.), а у них руки тремтять. Ми зробили те, чого вони не очікували. Ризик був величезний, адже будь-яка куля могла поранити когось із моїх побратимів і це стало б моїм тягарем на все подальше життя.

Коли вас намагалися перетягнути на свою сторону, на що давили росіяни?

Обіцяли житло. Робили ставку на патріотизм. Кажуть: «Ви давали присягу Радянському Союзу, а не Україні». Я їм казав: «Хлопці, це ваш вибір». Вони: «У нас великая авиация». – Я їм: «Ну, що ж ви мені брешете? Я ж всю вашу “велику авіацію” знаю, я ж в авіації 20 років».

Була величезна кількість дезінформації. Приходили незрозумілі телеграми з розпорядженнями, про котрі я доповідав командуючому, а він мені: «Ми таке не надсилали».

Коли вийшов наказ Міноборони, який дозволяв використовувати зброю проти нападників, в якому стані знаходилась ваша частина?

Я не пригадаю точно, який це був день, але на тому об’єкті, що ми охороняли, залишилося 4 людини, а навколо стояла рота росіян, а може й дві. Вони оточили нас і нікого не пускали. Не було ні води, ні харчів. Лише коли люди втрачали свідомість, тоді давали можливість лікарям забирати бійців.

Навряд чи так буває, що людина все життя навчалася на журналіста, але коли прийшла на єдине інтерв’ю, не задала жодного питання. Які відчуття у вас як у людини, яка присвятила життя військовій справі, викликає усвідомлення того, що коли відбулося втручання іншої країни, ви не змогли нічого робити?

Я постійно ставлю собі питання, що було б, якби я почав стріляти. До чого б це призвело? Можливо, до інтервенції з усіх напрямків. Інформаційна робота російських спецслужб була настільки потужною, що мене зробили б винним у чому завгодно. Наприклад, у смерті місцевого. Ви ж розумієте, ось стоять будівлі, а поряд – військова частина. Один постріл з будь-якого боку… Я дивуюся, чому росіяни не зробили цього тоді. Один постріл – і все. Нас звинуватили б у смерті цивільної особи, і ми б опинилися поза законом, адже там не оголошена зона військового конфлікту.

Поділитись

Вибір редакції

Ще Статті