Як центральний музей Тавриди став рупором «русского міра»

У сучасному світі музей – це платформа, де творяться суспільні змісти, вона створюється з некомерційною метою, тут не заробляють гроші. Це майданчик між наукою та ЗМІ, який допомагає краще розуміти історію та культуру. Це центр дослідження, збереження та експонування історико-культурної спадщини, це інститут формування історичної свідомості. 

Однак, коли заклади культури використовуються як інструмент політики, музеї та їх експозиції перестають бути незаперечною істиною. 

Центральний музей Тавриди, який з 1921 року був методичним центром музейної мережі Криму, сьогодні претендує на роль центральної музейної установи півострова. З такими цілями музей має комплексно реконструювати історію півострова у її різноманітті. Проте з 2014 року музей активно включився у пропаганду російського міфу про «російський Крим». Втім, несправедливо було б стверджувати, що окупація стала відправною точкою міфотоворчості про велич Російської імперії та «радянського минулого»: спотворення історії на догоду ідеологічній складовій ніколи не зникало з життя Центрального музею Тавриди. Тому абсолютно логічним продовженням служіння російської ідеології виявилася нова постійна експозиція, перша частина якої була відкрита за 4 роки до початку окупації Криму. На прикладі трьох частин постійної експозиції музею, ми покажемо як спотворюється історія.  

Експозиція №1. «Таврійська губернія 1783-1917 рр.» 

Оспівування імперського періоду розпочалося відкриттям частини постійної експозиції «Таврійська губернія 1783–1917 рр.» ще 2010 року. Історична довідка експозиції, присвячена історії заселення Криму наприкінці XVIIІ – на початку XIX століть, укорінює міф про “російський Крим” за допомогою спотворень фактів. 

Масові міграції кримських татар за межі своєї історичної батьківщини протягом півтора століття були викликані колоніальною політикою російського царату, з його невід’ємними атрибутами: роздачею кримських земель російським вельможам і переселенцям (відставним солдатам), а також іноземним колоністам (німцям, албанцям, болгарам, грекам), що призвело до обезземелення кримських татар; 

– насильницьким зобов’язанням присяги на вірність імператриці та змінити підданство; 

– примусовим переселенням з місць кочування ногайців, які кочували на Кубані та були виселені на Урал, а після жорстоко пригніченого повстання 1783 р. переселені на територію Приазов’я; 

– свавіллям нової адміністрації та російських військ, розквартированих у Криму, та – експропріацією майна. Як один із прикладів – у 1799 р. царські солдати та жандарми оточили 12 сіл Байдарської долини і наказали жителям негайно звільнити свої будинки, оскільки ця територія тепер належала графу М.Мордвінову. 

 Кримські татари з численного корінного народу півострова стали меншиною на своїй землі. Протягом довгих років після анексії території Кримського ханства Російською імперією вони зазнавали економічного, соціального, культурного, політичного і релігійного гноблення. 

У тій же історичній довідці міститься розповідь про нібито «російські села, засновані переселенцями з центральних та українських володінь Російської імперії». Такий спосіб спотворення інформації формує хибне уявлення про відсутність високорозвиненого суспільства на півострові до російської анексії.  

Наприклад, село «Монкуш» називається «першим російським селом». Той факт, що в 1774 році тут вже було поселення з такою назвою, і що після насильницького переселення християнського населення тут продовжували жити 18 кримськотатарських сімей, ігнорується. Також сказано, що поселення Кишлав (нині Курське) було засноване болгарами та греками після другої російсько-турецької війни. Однак орієнтовно в 1475 році там вже було вірменське поселення, яке після завоювання Османською імперією зникає. Вже в 1783 році на цьому місці існувало село Кишли, залишене після анексії Кримського ханства Російською імперією. 

Але це ще не все. У переліку населених пунктів, нібито заснованих російськими селянами, вказані села Бія-Сала (сучасне Верхоріччя), Верхні Сабли, Трех Аблам та деякі інші. Проте існування села Бія-Сала, наприклад, уперше документально фіксується ще в османському реєстрі земельних володінь Південного Криму 80-х років XVII ст. Тоді воно належало до Мангупського кадилика (адміністративна одиниця османських та кримських земель, – ред.). Після насильницького виселення кримських християн у Приазов’я у 1778 році село не спорожніло. Станом на 1783 рік тут було 35 «татарських будинків». 

Карта територіальних змін Російської імперії – ще одна частина експозиції, яка свідчить про вплив російського історичного наративу на початку 21 століття на музейне середовище Криму. На цій карті землі, які були анексовані у Кримського ханства в 1783 році, відзначені як такі, «що відійшли до Росії». Мабуть термін «анексія» в російській реальності під забороною щодо всіх історичних подій, під час яких землі «відійшли» імперії. Хоча саме цей термін щодо подій 1783 широко використовується в академічних дослідженнях XIX-XX ст. 

Експозиція №2 «Революція і громадянська війна»  

Після окупації півострова Центральний музей Тавриди очікувано посилив свої позиції в якості основного рупора російського історичного наративу. У 2019 році відкрилася частина постійної експозиції, присвячена подіям у Криму 1917-1921 років. Основна ідея виставки – протистояння більшовиків різним «контрреволюційним» силам.

А ось про основних опонентів цьому режиму в Криму та більшовицьких репресіях ані слова: не згадується ані вбивство більшовиками Номана Челебіджихана (кримськотатарський політичний діяч, – ред.), ані перший Курултай кримськотатарського народу, ані присутність військ гетьмана Скоропадського. 

Єдиним документом, присвяченим спробі формування державної системи кримських татар у 1917–1921 рр., в експозиції є копія звернення Кримсько-мусульманського комітету 1917 року. 

Примітним є ще один з елементів експозиції – картограма щільності населення в Криму станом на 1 січня 1925 року. В історичному коментарі до цього експонату фігурує інформація, взята із «Нарисів історії Кримської обласної партійної організації» 1982 року. Треба розуміти, що у пізню радянську добу будь-яка згадка про кримських татар позбавлялася основної частини – «кримські». Це імперський ксенофобський міф про «татар», спрямований на стирання будь-якого зв’язку з власною землею – Кримом. Він транслюється у XXI столітті на державному рівні, природно – без жодних роз’яснень.   

Експозиція №3. «Крим у Великій Вітчизняній війні»     

Так звана “Велика Вітчизняна війна” 1941-1945 рр. – один з найважливіших інструментів пропаганди Кремля. З року в рік російська влада не втрачає можливості під приводом «патріотичного виховання» розповісти про подвиг «російського солдата» у «Великій вітчизняній війні». При цьому тотально ігноруються та заперечуються певні факти, які можуть поставити під удар «героїчне минуле» Росії. 

У 2020 році, до 75-річчя закінчення Другої світової війни, було відкрито відповідну частину основної експозиції Центрального музею Тавриди. Вона, як і попередні дві, є відображенням тієї версії реальності та тих поглядів, на яких будується сучасний російський міф про події 1941–1945 рр. У цьому міфі немає місця покинутим бійцям Севастопольського оборонного району, депортаціям німців (1941), італійців (1942), кримських татар, болгар, вірмен, греків (1944). 

Центральний музей Тавриди вписався в пропагандистську машину Кремля на території окупованого Криму і став важливим культурним інструментом у поширенні «зручної» для Росії історії півострова. В цій версії історії немає місця нічому, що суперечило б російському гаслу «КримНаш». 

Публікація підготовлена ​​в партнерстві з громадською організацією “Кримський інститут стратегічних досліджень”.