Насильницькі зникнення. Це явище набуло масштабності в Україні після 2014 року, коли росія окупувала частину наших територій.  

Насильницьке зникнення – це незаконне затримання або ж викрадення особи представниками держави, які відмовляються підтвердити факт позбавлення свободи, не розкривають місця перебування й не допускають зв’язку з рідними чи адвокатом. Це – грубе порушення міжнародного гуманітарного права, що уможливлює тортури, шантаж та позасудові страти. 

Микола Щербина. 21-річний студент «Херсонського вищого професійного комерційного училища». Викрадений у листопаді 2022 року російськими військовослужбовцями просто з будинку, де відпочивав з друзями. Несправедливо і незаконно йому довелось пройти через тортури у російських місцях несвободи. Його катували електричним струмом – це була звична рутина перед прийняттям душу. Його жорстоко побили, бо він звернувся по медичну допомогу через гнійні ураження ніг. 

Андрій Серьоженко. 39-річний моряк торговельного флоту готувався до чергового рейсу, втім одного літнього дня наприкінці червня 2022 року в його квартиру увірвалися окупаційні силовики. А потім – він зник на кілька років. У неволі він зазнав жорстокого поводження та схуд до невпізнаваності. Інший зниклий у тій самій справі був закатований до смерті. 

Сьогодні вони на кілька років старші, але досі несправедливо залишаються у неволі – в непридатних для життя умовах, без необхідної медичної допомоги та належного харчування, під постійним тиском жорстокості та приниження. Через це проходять сотні громадян України, які захотіли жити на своїй землі, у своїй домівці.  

У цій статті ми висвітлимо історії насильницьки зниклих Миколи та Андрія. Розповімо про механізм викрадень людей на окупованих територіях Криму та Херсонщини, а також про те, які перешкоди стоять на шляху до правди, і що варто робити, коли найближчі раптом зникають у темряві окупації. 

«Сина сильно побили – лише за те, що він звернувся по медичну допомогу, адже у нього почали гнити ноги. Його били так, що в очах полопалися капіляри», – Валентина Щербина. 

Мого сина викрали 14 листопада 2022 року в селищі Новотроїцьке (Херсонська область). В будинок, де він відпочивав з друзями, увірвалися російські військові, забрали його та повезли в невідомому напрямку. 

Фото надане Валентиною Щербиною.

Майже пів року – тиша. Лише у травні 2023 року країна-агресор офіційно підтвердила його утримання через Міжнародний Червоний Хрест. 

З перших днів ми зверталися всюди, куди тільки могли: до Координаційного штабу, Уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця, Міжнародного Червоного Хреста, Інформаційного бюро. Були і звернення в поліцію, а згодом справу передали в СБУ. 

Лише після офіційного підтвердження ми почали отримувати хоч якусь інформацію. Ми писали знову і знову. Згодом я дізналась, де він, у якому стані. Тепер я знаю більше – знаю, що він живий, про що мріє. 

Моя мама залишалася на окупованій території – у селищі Новотроїцьке. Через кілька днів після зникнення сина вона одразу пішла до місцевої «поліції» й подала заяву. Але далі її навіть на поріг не пускали. Вийшов якийсь чоловік – очевидно, з працівників – і сказав їй: «Не приходьте більше. Бо і вас заберуть». 

Потім вона зверталася й до ФСБ. Шукала будь-яку інформацію, хоч якісь сліди. У поліції спочaтку сказали, що сина затримали на тиждень, потім термін продовжили до двох тижнів, згодом – до місяця. Обіцяли, що відпустять. Але ні.  

Ми почали звертатися до різних інстанцій навіть на тому боці, хоча й не знали, де саме його тримають. Нам допомагав юрист, який передавав звернення до Москалькової та в інші російські структури. Я залишила йому свою електронну пошту – і саме туди прийшла відповідь. 

У рапорті з «поліції» с. Новотроїцьке було написано, що мого сина затримала так звана контррозвідка під назвою «Рапіра», після чого його вивезли до СІЗО в Сімферополі. Але не уточнили, в яке саме – їх там два. Сина звинувачують у тому, що нібито він передавав координати російських позицій українським військовим. 

Згодом ми отримали підтвердження про утримання мого сина з Міноборони рф. У травні 2023 року його статус офіційно підтвердив Міжнародний Червоний Хрест. А потім настала повна тиша. Ми не знали, де саме він, у якому стані, чи живий узагалі. 

Ми надсилали запити до обох СІЗО в Сімферополі. Жодної відповіді. Ніхто нічого не пояснював. Лише наприкінці 2023 року один зі звільнених з полону розповів, що чув ім’я та прізвище мого сина в СІЗО №2 міста Камишин Волгоградської області. А вже в березні 2025-го мені написав хлопець, який сидів із моїм сином в одній камері. Він розповів, що у лютому того року сина сильно побили – лише за те, що він звернувся по медичну допомогу, адже у нього почали гнити ноги. Його били так, що в очах полопалися капіляри.  

У СІЗО №2 міста Камишин, Волгоградська область, утримуються українські військовополонені та цивільні особи, які стали жертвами насильницьких зникнень. Звільнені з полону свідчать про надзвичайно тяжкі умови утримання: побиття, катування електрошокерами, систематичні приниження та жорстокий фізичний тиск. Медична допомога практично відсутня, навіть при серйозних пораненнях та захворюваннях. 

Попри все, з кожним обміном я отримую вісточки – через інших звільнених, через волонтерів: син тримається. Він сильний. 

Микола Щербина. Фото надане Валентиною Щербиною.

Але його стан погіршується. Він дуже схуд. Камера, в якій його тримають, вогка, з пліснявою. У СІЗО в Камишині була практика: під час так званих «банних днів» охоронець бив ув’язнених електрошокером. Через це проходили всі. 

Крім того, мій син не отримав жодного мого листа. А я написала понад сотню. 

Масштаби насильницьких зникнень: Крим та Херсонщина 

За даними КримSOS, із 2014 року до початку повномасштабного вторгнення росії на тимчасово окупованому півострові було зафіксовано 44 випадки насильницьких зникнень. Ці люди були викрадені окупаційною владою, і роками про їхню долю нічого не було відомо. 

З лютого 2022 року, з початком нової хвилі окупації, масштаби зникнень зросли у рази. Відтоді на гарячу лінію КримSOS надійшло понад 1200 звернень щодо зникнення людей на окупованих територіях або в зонах бойових дій. У цих зверненнях ідеться як про цивільних осіб, так і про військових. 

Після обробки цього масиву інформації, організація підтверджує дані про щонайменше 800 цивільних осіб, які стали жертвами насильницьких зникнень або незаконних затримань на території Херсонської області та Криму. 

Практика викрадень цивільних осіб носить не епізодичний, а системний характер. Не можна сказати, що вона з’являється лише в певні періоди, а потім зникає. Найбільший сплеск зникнень зафіксовано на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Втім, навіть зараз, через понад три роки після вторгнення, КримSOS продовжує регулярно отримувати нову інформацію про викрадення та затримання. 

Ситуацію ускладнює те, що родини бояться повідомляти про викрадення своїх близьких. Причини – не лише тиск з боку окупаційних сил, а й відчуття безсилля: можливості держави у наданні допомоги надзвичайно обмежені, особливо якщо люди продовжують перебувати на тимчасово окупованих територіях. 

«Коли він простягнув руку, я помітила на його долоні глибоку вм’ятину. Це був характерний слід від тортур. Пізніше мені розповіли, що його протягом тижня катували – били електричним струмом», – Тетяна Серьоженко. 

Мій чоловік був цивільним, не служив у ЗСУ та мав «білий квиток» . Моряк торговельного флоту, електромеханік – готувався до рейсу. Але все змінилося. 

На момент початку повномасштабного вторгнення ми перебували у Херсоні. Місто опинилося під російською окупацією й залишилося без влади та правоохоронних органів. Почалося мародерство, хаос, беззаконня. 

Мій чоловік – мисливець, мав зареєстровану рушницю. Разом з іншими чоловіками вони організувалися, щоб хоч якось захищати свої райони від мародерів. Це була така собі муніципальна варта. Він пробув у цій ініціативі два-три тижні, а потім – пішов. 

Ми з чоловіком жили в багатоповерхівці на восьмому поверсі, але через постійні обстріли та небезпеку вирішили тимчасово переїхати до сестри, яка мешкала разом із донькою в приватному будинку. 29 червня 2022 року чоловік пішов додому – треба було нагодувати кішку, яка залишилася там.  

Андрій та Тетяна Серьоженки. Фото надане Тетяною Серьоженко.

Раптом я почула сильний скрегіт металу – здавалося, щось впало зовсім поруч. Я вийшла у двір подивитись, і просто переді мною опинився автомат – дуло було спрямоване просто в обличчя. 

Ці люди перелізли через паркан. Їх було 5. Четверо – одягнуті в камуфляжну форму без розпізнавальних знаків, у балаклавах, видно було лише очі. Один – у чорному одязі, схожому на поліцейську форму, але теж без жодних шевронів. 

Вони почали ставити запитання: хто я, де Андрій. Відібрали телефони – у мене, сестри та племінниці. Дали кілька хвилин, щоб вдягтися. Потім під дулом автомата мене вивели з двору, посадили в білий бус. Номери були, але я не запам’ятала. На відміну від інших автівок, які раніше їздили з «Z» чи «V», цей бус був без жодних позначок. 

Усередині сиділи озброєні чоловіки з обох боків. Вони привезли мене до нашого під’їзду. Як я зрозуміла, я мала стати для них приманкою – якби чоловіка не було вдома, вони забрали б мене, а він, прийшовши додому, потрапив би до них у руки. 

Один з них залишився внизу, біля під’їзду, і сказав решті: «Якщо Андрій втікатиме – я його візьму». Решта четверо піднялися зі мною на восьмий поверх. Я мала ключі й відчинила вхідні двері. Щойно відчинила – навіть не встигла розблокувати внутрішній замок – мене одразу відштовхнули вбік. 

Чоловік саме вийшов із душу, коли вони увірвалися до квартири. Його одразу кинули на підлогу, почали жорстоко бити ногами. Мене до квартири не пустили. Однак я чула, як у чоловіка запитували, чи є зброя. Він відповів, що є – у нас справді був сейф для зброї, усе було офіційно зареєстровано.  

Згодом мене завели на кухню. У цей час у квартирі проводили обшук. Зрештою, чоловіка забрали. Куди – не сказали. На всі мої запитання відповідали одне: «Скоро все дізнаєтесь». Погрожували, щоб я нікуди не зверталася, не публікувала нічого в соцмережах. Мовляв, це лише перевірка – не треба нічого афішувати, інакше буде гірше. Ніхто з них так і не представився. Жодного посвідчення. Жодного пояснення. 

Я звернулася до окупаційної поліції. Написала заяву. Розповіла все, як було. Після цього пішла до будівлі Апеляційного суду, де під час тимчасової окупації знаходилась так звана «військова комендатура». Там я теж подала заяву, надала документи. Але мені відповіли: «У вас український паспорт, українська SIM-карта, український мобільний зв’язок – ми вам дзвонити не будемо. Якщо хочете щось дізнатися – змінюйте номер на російський. Якщо щось стане відомо – подзвонимо». 

В поліції ж, неофіційно, той, хто приймав мою заяву, натякнув: «Може, ваш чоловік чимось займався…» Але він нічим незаконним не займався. Єдине – був у муніципальній варті. І от цей працівник поліції сказав: мовляв, перед цим забрали Ігоря Колихаєва, мера Херсона, а у нього, ймовірно, були списки членів варти. Тож зараз триває «перевірка муніципальної варти». 

Мені сказали: «Вашого чоловіка, може, поб’ють 7-10 днів – і відпустять. Це просто формальність. Але зараз ви нічого не доб’єтесь. Ніхто вам нічого не скаже. Просто чекайте – його згодом відпустять». 

1 липня 2022 року вони знову прийшли додому до моєї сестри. Принесли мій телефон. Сказали, що можна передати чоловікові кілька речей. Ми зібрали зубну щітку, пасту, футболку, штани. Я запитала, у чому звинувачують чоловіка, скільки він ще буде там, де його тримають. Відповіли лише: «Все самі дізнаєтесь». Жодної конкретики – ні де він, ні що з ним, ні коли повернеться. 

Минав час, але ми все ще не знали нічого – ні де саме утримують чоловіка, ні в якому він стані. За чутками, багатьох наших хлопців тримали у кількох місцях: на 90-й зоні, на вулиці Перекопській, у колишньому приміщенні поліції, а також у будівлі на Енергетиків, 3. 

Ми ходили туди – брали з собою печиво, пляшку води, намагалися передати хоч якусь передачу. Але відповідь була одна: «Тут такого немає». І на Перекопській, і на 90-й зоні – всюди одне й те ж саме. 

У будівлі на Енергетиків, 3 раніше був ізолятор для неповнолітніх. Після окупації там облаштували катівню. Нам казали, що, можливо, мій чоловік там, але передач йому не дозволяють: ні їжі, ні води, ні одягу. На запитання, чи потрібні ліки, відповідали: «Нічого не потрібно, у нас є медик». Нам казали: «Якщо ще раз прийдете – затримаємо і вас».

6 липня з’явилося так зване «відео затримання» мого чоловіка. Його активно поширювали через усі російські пабліки, новини, транслювали по телебаченню. Навіть у Херсоні ці «новини» розповсюджували у вигляді безкоштовної газети. 

У матеріалах стверджувалося, що затримано «небезпечних терористів» – нібито учасників підриву так званого «начальника 90-ї зони» Соболєва – колаборанта, який передав окупантам будівлі, які ті перетворили на катівні. 

На відео – постановка: стукіт у двері, голос за кадром каже: «Поліція, відкрийте!» Чоловік відкриває, і його одразу забирають – мовляв, «наш клієнт».

Час від часу я ходила годувати кішку, яка залишилась у нашій квартирі. І одного дня помітила, що сюди хтось приходив: безлад та сліди від брудних рук на бежевих меблях. Ймовірно, це відео було знято у період моєї відсутності.   

8 серпня 2022 року до будинку сестри приїхав білий бус. У ньому був мій чоловік – його привезли у супроводі двох озброєних чоловіків у військовій формі, знову ж таки – без жодних розпізнавальних знаків. Чоловік попросив ключі від нашої машини, сказав, що її потрібно оглянути «для перевірки». І запевнив, що все буде нормально. 

Коли він простягнув руку, щоб взяти ключі, я помітила на його долоні глибоку вм’ятину – немов від металевої пружини, що врізалась аж до самої кістки. Це точно був не мозоль, а характерний слід від тортур. Пізніше мені розповіли, що його протягом тижня катували – били електричним струмом. 

Ми запитали, коли повернуть чоловіка – відповіли, що «скоро буде вдома», «не хвилюйтеся, просто перевірка», «переглянуть авто – і його відпустять». Я віддала ключі, вони поїхали на стоянку й забрали машину. Але чоловіка так і не повернули. 

А вже згодом з’явилось відео, де мій чоловік «зізнається у скоєнні злочину». Але видно, що це все – під примусом: у чоловіка перед камерою помітно перебитий ніс. В кадрі – він сидить і «зізнається», що був водієм під час замаху на Соболєва. 

Нам дозволили робити передачки для чоловіка. Спочатку тільки їжу – одяг і медикаменти категорично забороняли. Ми їздили щовівторка і щочетверга та завжди брали із собою спідню білизну, шкарпетки, футболку, ліки. Але щоразу чули одну й ту саму відповідь: «Не дозволено». У чоловіка була залежність від судинозвужувальних крапель. А ближче до вересня нам раптово сказали: «Речі можна». І цього разу прийняли все.  

Наступного разу ми приїхали 2 вересня 2022 року. Пам’ятаю цей день дуже добре – ми були разом із сестрою. 

Підійшли до воріт, і нам сказали: «Його більше немає». Саме так – без пояснень, холодно, різко. Добре, що поруч була сестра, вона перепитала: «В якому сенсі – немає?» Нам відповіли: «Його вивезли». Куди саме – не сказали. Лише додали: «Навіть не приходьте. Його тут більше не утримують». 

Ми знову звернулися до військової комендатури. Нам казали приходити наступного дня – мовляв, дізнаємося інформацію. Так тривало деякий час. Згодом повідомили, що його вивезли до Криму на суд. Нібито там відбувається слухання, а потім його повернуть назад. 

Ми намагалися дізнатися бодай щось: у чому звинувачують, за якими статтями, хто слідчий, чи є адвокат, з ким можна зв’язатися. Але нам категорично нічого не повідомляли. Лише казали: «Прийдіть пізніше, можливо, щось буде відомо». Жодної конкретики. 

Потім у нас зовсім зник зв’язок. Херсон звільнили, і після цього я почала подавати заяви: про зникнення чоловіка, про викрадення рушниці, про викрадення автомобіля. Я зв’язувалася зі слідчим, який вів справу. Я точно знала, що до 10 січня він був у Криму – принаймні, так нам казали. Але де саме – невідомо. 

10 січня мені зателефонував хлопець – з етичних причин не називатиму його ім’я і звідки він, бо він досі не в безпеці. Він повідомив, що перебував в одній камері з моїм чоловіком у Сімферопольському СІЗО №2.  

Ми почали писали листи в СІЗО, ФСБ, ФСІН. Відповідь була завжди одна: «Така особа тут не утримується і ніколи не утримувалася». Єдиний раз, коли мені офіційно підтвердили утримання чоловіка – у квітні 2023 року. На мою електронну скриньку прийшла відповідь від ФСБ: без імен, без прізвищ, лише фраза – «особа утримується без загрози для життя». Це єдине, що в мене є як доказ, що чоловік дійсно перебуває в їхніх руках. Після цього всі листи знову мали одну й ту саму відповідь: «Такої особи тут немає». 

Я почала шукати адвоката. З українського боку адвокат був, але він не мав жодної юридичної сили на території рф. Щоб офіційно звертатися, потрібен був адвокат, який би представляв мене як юридичну особу з того боку. 

Але виникла ще одна проблема: щоб мати юридичні підстави, росія повинна була офіційно визнала факт утримання мого чоловіка. А його не визнавали. І хоча є відео його так званого «зізнання», яке розганяли через російські ЗМІ, – це нічого не змінює. В офіційних відповідях – знову ж таки – його «немає». 

Деякі адвокати просто відмовлялися братися за цю справу. Інші просили величезні суми й не давали жодних гарантій. Лише один погодився допомогти – за символічну плату, але теж попередив, що жодних гарантій дати не може. Він офіційно звертався як юридична особа. Я передала йому все, що знала: що чоловік перебуває у СІЗО №2 у Сімферополі – у цьому я була впевнена на 100%, адже багато хлопців, які виходили на волю, підтверджували це. 

Адвокат отримав офіційний дозвіл на побачення з моїм чоловіком. Це було 1 лютого 2024 року. Але коли він прийшов у СІЗО №2, йому відповіли те саме: «Така особа тут не утримується і ніколи не утримувалася». 

Тоді адвокат сказав: «Можливо, його перевели. Давайте перевіримо всі СІЗО в Криму». Він обійшов усі можливі установи. Ми навіть писали в Чонгар – і туди, і на інші окуповані території. Але відповіді не отримали. Повна тиша. 

16 лютого 2024 року мені зателефонував номер із кодом +7. Цього разу я почула голос свого чоловіка. Він сказав коротко: «Не переживай, я живий. Зараз я знаходжусь у слідчого. Послухай слідчого». 

Після цього телефон взяв слідчий і сказав, що моє звернення у нього на столі, і що зараз вони з чоловіком проводять слідчі дії. Потім, мовляв, він або хтось із його колег зі мною зв’яжеться. Наостанок попередив: «Будь ласка, не телефонуйте й не пишіть на цей номер». 

Наш адвокат запропонував діяти через юридичні канали: «Давайте номер. Я як юрособа зв’яжуся з ними». Але я сказала, що не можу цього зробити – мені чітко дали зрозуміти, що не маю права передавати будь-яку інформацію, щоб не нашкодити чоловікові. Адвокат відповів: «Добре. Тоді скажіть їм, щоб вони самі зв’язалися зі мною». 

Я ще раз подзвонила на той номер, але мене одразу скинули. Тоді я написала SMS – представилася, пояснила ситуацію, що є адвокат і він готовий на офіційний контакт. Але після цього мене заблокували – додали до «чорного списку». З того моменту ніхто не вийшов на зв’язок.  

27 квітня зі мною зв’язався слідчий. Він повідомив, що мій чоловік перебуває у с. Новотроїцьке, і що 3 травня його будуть етапувати в Донецьк. Сказав: «Якщо хочете його побачити – приїжджайте». На той момент я була в Херсоні. Поїхав адвокат – він мав зустрітися з чоловіком особисто. 

Коли адвокат побачив його, він не впізнав його одразу. Я раніше показувала йому фотографії – мій чоловік важив близько 90 кг. А на зустрічі перед ним сиділа виснажена, вкрай худорлява людина у розтягнутій футболці, що висіла на ньому, і джинсах, закручених у кілька разів – настільки вони були завеликі. 

Його забрали ще в червні 2022 року просто в шортах, футболці й гумових капцях. У такому вигляді він і провів першу зиму – навіть без шкарпеток. Лише в березні 2023 року йому дали шкарпетки – дві ліві або дві праві, обидві з дірками.  

Якось із ним у камері сидів хлопець, якого згодом відпустили. Той був одягнений у легку куртку з вітронепроникної тканини. Та коли хлопця відпускали, він віддав свою куртку чоловіку. 

Шорти на ньому просто розлізлися – буквально стліли. Футболка – вся в дірках, тканина настільки стара, що, якщо доторкнутися, розлазиться в руках. Хтось із в’язнів згодом віддав йому великі джинси – на кілька розмірів більші – бо шорти вже просто зникли. Два роки – в одному й тому ж. У цьому стані його побачив адвокат. 

Фото Андрія до і після ув’язнення. Світлини надані Тетяною Серьоженко.

3 травня мого чоловіка етапували в Донецьк. Нам сказали, що це нібито «в цілях його безпеки». Тому що Новотроїцьке та Чонгар – це територія Херсонської області, а начальником Херсонського управління ФСІН є той самий Соболєв, на якого раніше було здійснено замах. Він вижив, проходив лікування в лікарні. І, мовляв, щоб уникнути можливих ризиків, чоловіка перевели подалі – у Донецьк. 

У Донецьку його утримували в СІЗО №3. Там він перебував до липня. У липні мав відбутися перший суд, планували етапувати його в СІЗО №1 Ростова-на-Дону. Але саме тоді в тому СІЗО стався напад на охорону і всі етапування тимчасово зупинили. 

Незважаючи на це, його таки перевели в липні. Перший суд відбувся 6 серпня 2024 року, у Ростові-на-Дону. Йому було інкриміновано дві статті: 

ст. 222 КК рф – незаконне зберігання зброї та вибухових речовин; 

ст. 205 КК рф – терористичний акт (але без летальних наслідків). 

Та згодом, уже під час суду, статтю 205 змінили на ст. 361 КК рф – акт міжнародного тероризму, яка передбачає навіть довічне ув’язнення. 

Їхня мотивація була така: вони вважають, що Херсон – це вже російська територія (бо провели так званий «референдум» 27 вересня), а мій чоловік, як громадянин України, нібито вчинив теракт проти «громадянина рф» (бо Соболєв отримав російський паспорт). Саме тому вони перекваліфікували справу як міжнародний тероризм. 

25 грудня 2024 року мого чоловіка етапували до СІЗО №1 у Ростові-на-Дону. Він потрапив у восьмимісну камеру, де утримувалася 31 особа. У таких умовах люди спали по черзі, тому що одночасно лягти просто не було де. Крім того, зранку до вечора – потрібно стояти. 

Ще коли чоловік перебував у с. Новотроїцьке, він встиг написати листа. У ньому згадувалося, що разом із ним у справі замаху на Соболєва затримали Пранька Олега. Хлопець, який звільнився із СІЗО №2, зв’язався зі мною і повідомив, що 2 лютого 2024 року Пранька Олега та мого чоловіка вивезли. Це сталося наступного дня після того, як наш адвокат відвідав чоловіка – 1 лютого. 

Обох спочатку перевезли до с. Новотроїцьке, але у Донецьк мій чоловік поїхав уже сам. У своєму листі він написав, що під час етапування вночі, йдучи зі співробітниками конвою, не помітив сходинки, впав і два тижні лежав у реанімації. Його ледве відкачали. Добре, що хоч цей лист дійшов. А от Пранько Олег повністю зник. Я спілкувалася тоді з його мамою, вона теж нічого не знала.  

Вже після того, як чоловікові винесли вирок, з’явилася офіційна інформація, що справу Пранька було закрито у зв’язку з його смертю. Фактично – його просто закатували. 

13 травня 2025 року чоловіку винесли вирок: 17 років колонії суворого режиму, 300 тисяч рублів штрафу. Прокурор вимагав 25 років, але наш адвокат зміг хоча б це відстояти. 

До того ж спочатку на суді вони намагалися створити нову версію подій. Нібито чоловіка взагалі затримали не у 2022-му, а тільки у лютому 2024-го. За їхньою версією, або він сам здався, або його затримали. Вони не могли визнати, що утримували його таємно майже два роки, тому й вигадали: нібито його відпустили у жовтні 2022 року, а потім він два роки бомжував у Каховці, не виходячи на зв’язок із родиною. 

Це – абсурд. Я знаю точно, що він увесь цей час був у СІЗО №2 у Сімферополі. Я писала листи, і хоча всі офіційно відповідали «такого тут немає», єдине підтвердження було з ФСБ – лист на мою електронну пошту: «Особа утримується, загрози для життя немає». 

Саме це повідомлення стало ключовим доказом, який дозволив зарахувати два роки перебування в ув’язненні.  

Коли нарешті дозволили передавати передачі, я думала, що після такого голодування, з осені – організм хоча б трошки відновиться. Втім він тільки взяв ложку згущеного молока, і одразу каже: «У мене так живіт скрутило, спазми, не можу розігнутися». 

Коли його етапували, проблеми були саме зі шлунком чи кишківником. Бо як тільки його доправили до Криму, він був жовтого кольору, наче печінка відмовляла. Нам дозволили передати препарат для печінки. 

Нам дозволили передати знеболювальне для зуба, якісь протизапальні краплі для очей. Це ще добре. Бо, наприклад, у Ростові навіть валер’янку не дозволяли передати. Там (у Ростові) умови жахливі. Хлопці сидять у підвалі, передачі зберігаються в коридорі, де їх гризуть щурі. Посилки стоять тижнями. До них повзають рачки, щоб хоч щось забрати. Їжу висипають на підлогу й кажуть: «Ось тобі посилка – їж». 

Іноді взагалі не дають посилок. Кажуть – «розпишись», а самих посилок ніхто не бачить. Все залежить від зміни. Там в’язнів за людей не вважають. Повна зневага.  

Зараз ми подали апеляцію. Чоловіка перевезли в СІЗО №3 у Новочеркаську, де він чекає розгляду справи в апеляційному суді. 

Хто найчастіше стає жертвою насильницьких зникнень? 

Жертвами насильницьких зникнень стають не лише активісти чи люди, які відкрито демонструють проукраїнську позицію. Під ризиком – будь-хто, хто намагається зберігати українську ідентичність навіть у непублічний спосіб. Достатньо бути підписаним на проукраїнські Telegram-канали – і це вже може стати причиною викрадення. 

Також жертвами насильницьких зникнень стають колишні військові, правоохоронці, співробітники спецслужб. До списку зниклих потрапляють і випадкові люди – ті, хто опинився не в тому місці й не в той час. Наприклад, під час фільтраційних заходів чи так званих «антитерористичних операцій» з боку окупаційних сил. 

На Херсонщині зафіксовано численні випадки викрадень громадян, які просто висловили незгоду з окупацією у побуті або у приватних розмовах. Таких людей можуть не лише викрасти, але й примусово депортувати з тимчасово окупованої території України до території рф.  

Окремої вибірковості за етнічною ознакою наразі не зафіксовано. Ба більше – іноді жертвами викрадень стають навіть особи з проросійськими поглядами. 

Втім спостерігається інша тривожна тенденція — зростання кількості викрадених жінок як на території тимчасово окупованої Херсонщини, так і в Криму. Це може свідчити про нову хвилю репресій, яку ще належить дослідити детальніше. 

Від Криму до Херсонщини: як еволюціонувала практика насильницьких зникнень 

У 2014 році, після окупації Криму, насильницькі зникнення стали інструментом залякування місцевого населення та придушення спротиву. Жертвами здебільшого ставали активісти, журналісти, представники кримськотатарського народу – ті, хто публічно виступав проти російської окупації. Основна мета – змусити мовчати та посіяти страх. 

Після 24 лютого 2022 року, із початком повномасштабного вторгнення рф, масштаби та мотиви викрадень значно розширилися. Зникати почали не лише ті, хто висловлював спротив, а й люди, які потенційно могли становити загрозу для окупаційного режиму: ветерани, колишні військові, правоохоронці – усі, хто мав досвід, необхідний для організації осередків спротиву чи партизанського руху. 

Окрім цього, додалися економічні мотиви. Представників бізнесу або керівників підприємств викрадали, аби змусити до співпраці та забезпечення підтримки окупаційних органів. Інші випадки мали ознаки вимагання викупу, якщо викрадачі знали про фінансові можливості жертви чи її родини. 

Такі випадки фіксувалися переважно на початку повномасштабного вторгнення. У той час викрадення мали значно хаотичніший характер, контроль за утриманням людей був слабким, що створювало можливість для реалізації такого сценарію.  

Сьогодні подібні ситуації майже не трапляються. Система утримання стала жорсткішою і контрольованою, а повідомлення про викуп, які час від часу надходять родинам, здебільшого виявляються шахрайськими схемами. 

Ще одна поширена мета – використання впливових людей у пропагандистських цілях. Шляхом залякування чи примусу, тортур і шантажу їх змушували ставати рупором російської пропаганди. 

Чи стали викрадення більш централізованими та професійними, чи навпаки – залишилися хаотичними? Якщо порівнювати ситуацію на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році та нині, у 2025-му, можна говорити про чітку еволюцію цієї практики. У 2022 році викрадення мали переважно стихійний характер: їх здійснювали різні підрозділи без скоординованих дій, часто без будь-яких «офіційних» підстав. Це породжувало хаос і призвело до великої кількості жертв серед цивільного населення. 

Зараз же процес став більш централізованим і контрольованим. Переважну більшість випадків насильницьких зникнень координує ФСБ, що свідчить про перехід до системного інструменту репресій. Це не зменшує небезпеки – навпаки, говорить про продуману політику терору, спрямовану на придушення будь-якого спротиву. 

Як змінюється статус зниклої людини: від «насильницьки зниклого» до політичного в’язня? 

Після викрадення людину, як правило, утримують у повній ізоляції – у так званому статусі інкомунікадо. Це означає, що вона позбавлена будь-якого зв’язку із зовнішнім світом, родичами чи адвокатом. У такому стані утримання може тривати місяцями, а подекуди – роками. Цей період дозволяє окупаційним структурам безкарно застосовувати тортури, психологічний тиск та шантаж. 

Якщо людину змушують підписати «зізнання» або інші документи, що нібито легалізують її затримання, далі вона переходить до статусу обвинуваченої. Зазвичай її переводять із підвалів або «закритих» СІЗО до офіційних установ. Починається фабрикація кримінальної справи. 

Саме після цього моменту росія фактично визнає, що тримає людину в неволі. І тоді вже стає можливим юридичне та правозахисне визнання статусу політв’язня або жертви політично мотивованого переслідування. У гірших випадках, якщо підтверджується смерть особи під час утримання, говоримо про жертву позасудової страти. 

Існує чимало випадків, коли постраждалих після насильницького зникнення все ж вдавалось звільнити. Визначити точні критерії, що сприяли цьому, складно – проте загальні спостереження дозволяють виокремити кілька закономірностей. 

Найчастіше це були люди, затримані випадково: вони не мали інформації, яка могла б зацікавити окупаційні структури. У більшості випадків навіть під тиском вони не підписували жодних «зізнань» чи документів, які могли б лягти в основу сфабрикованої кримінальної справи. 

Відомі також випадки, коли одну людину викрадали двічі або навіть більше разів. І щоразу ймовірність звільнення ставала меншою – кожен наступний арешт зменшував шанси на звільнення особи.  

Що стосується обмінів, то до останнього часу цивільних осіб звільняли лише вкрай рідко – як «додаток» до військовополонених, і в незначній кількості. Системної практики повернення незаконно затриманих цивільних досі не існує. 

Навіщо змінюють місце утримання зниклих? 

Переміщення незаконно утримуваних осіб відбувається з кількох причин – і всі вони мають одну мету: ізолювати людину максимально жорстоко. Одна з основних причин – ускладнити пошук для рідних і правозахисників. Часто місце утримання змінюють неодноразово, щоб створити у постраждалих враження повної безвиході, підсилити психологічний тиск і зламати емоційно. Це відбувається паралельно із застосуванням тортур та нелюдського поводження. 

У випадках, коли людину вже засудили за сфабрикованим обвинуваченням, переведення до колоній у віддалених регіонах (наприклад, до Ростовської області чи ще далі) стає ще одним способом покарання. Унеможливлення побачень із рідними та їхньої підтримки можна розглядати як спеціальний додатковий тиск на постраждалих.  

Яку допомогу надає КримSOS родинам зниклих і що робити в перші дні після зникнення? 

КримSOS переважно надає консультативну підтримку родинам зниклих, адже більшість із них не знають, як діяти у такій надзвичайно складній ситуації. Найважливіше – максимально детально зафіксувати всі обставини викрадення. Якщо безпосередні родичі не були свідками події, потрібно поспілкуватися з очевидцями, які можуть щось знати або бачили момент зникнення. 

Після цього необхідно звернутися до координаційного штабу з питань полонених та українських правоохоронних органів, щоб зафіксувати факт злочину. Важливо також намагатися встановити місцезнаходження викраденої людини, її статус, підстави затримання, а за можливості – залучити адвоката. Це допоможе не лише юридично захистити постраждалого, а й перевірити його фізичний стан. 

Також необхідно звернутися до Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та подавати заяву до Комісії при Міністерстві розвитку громад і територій для офіційного встановлення факту позбавлення волі внаслідок збройної агресії проти України. Саме правильні дії в перші дні після зникнення суттєво підвищують шанси на пошук і подальше притягнення винних до відповідальності. 

Сьогодні сотні людей досі залишаються у статусі насильницьки зниклих – утримуються в умовах ізоляції, піддаються тортурам і позбавлені правового захисту. Родини потерпілих потребують підтримки та чітких інструкцій, як діяти одразу після зникнення близьких, щоб зберегти шанси на їхнє звільнення і притягнення винних до відповідальності. Усвідомлення цих процесів та поширення інформації є надважливими для боротьби з цим злочином і захисту прав людини в умовах війни.