Як відбувається етапування кримських політв’язнів 

Окупувавши півострів російська влада почала масово переслідувати місцевих мешканців, зокрема кримських татар та проукраїнських активістів. Одним із ключових інструментів такого тиску стало кримінальне переслідування за політично вмотивованими справами. Вироки у таких справах супроводжуються фабрикацією доказів, залученням заангажованих свідків, а також державних адвокатів, які є частиною російської системи «правосуддя». 

Фігурантів політичних справ засуджують до величезних термінів ув’язнення та згодом можуть етапувати за межі півострова – у найвіддаленіші куточки російської федерації. Такі переміщення можуть тривати тижнями або навіть місяцями. 

Ця практика має системний характер і застосовується щодо значної частини кримських політв’язнів. Російська влада свідомо розміщує їх у віддалених пенітенціарних установах, що ускладнює доступ до них як для родичів, так і для адвокатів. У результаті політв’язні опиняються в умовах ще більшої ізоляції та вразливості. 

Для них етапування стає додатковим інструментом тиску, який виходить за межі формального покарання. Це створює нові ризики для фізичного та психологічного здоров’я людей, а також фактично розриває їхні соціальні зв’язки. У такому контексті переміщення кримських політв’язнів до росії слід розглядати як частину репресивної політики держави-окупанта. 

Чому етапування кримських політв’язнів до рф є незаконним 

Примусове переміщення кримських політв’язнів з території Криму до російської федерації є грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права. Відповідно до міжнародного права, Крим визнається окупованою територією з 2014 року, а росія – державою-окупантом. Це означає, що на неї покладаються чіткі зобов’язання щодо захисту цивільного населення, зокрема осіб, яких вона утримує під вартою. 

Однією з ключових норм є заборона переміщення цивільних осіб з окупованої території на територію держави-окупанта. Вона закріплена у IV Женевській конвенції про захист цивільного населення під час війни.  

Згідно зі статтею 76 IV Женевської конвенції, «обвинувачені в скоєнні злочину повинні перебувати в окупованій країні, а в разі засудження повинні там само відбувати термін покарання».  

Тобто держава-окупант не має права депортувати або переміщувати осіб, які перебувають під її контролем, за межі окупованої території незалежно від мотивів.  

Більше того, такі дії можуть кваліфікуватися як воєнний злочин, а за певних обставин – злочин проти людяності.  

Підтвердженням системного характеру етапування кримських політбранців стало рішення Європейського суду з прав людини, ухвалене наприкінці червня 2024 року у міждержавній справі «Україна проти росії» (щодо Криму), у якому Суд визнав доведеними численні порушення прав людини на окупованому півострові, зокрема у контексті політично вмотивованих переслідувань.  

У цьому рішенні також було зафіксовано, що близько 12 500 громадян України, які перебували в місцях несвободи у Криму, були незаконно переміщені до пенітенціарних установ на території російської федерації. 

Які права політв’язнів порушуються 

Етапування кримських політв’язнів до рф призводить до порушення цілого комплексу фундаментальних прав людини. Йдеться про системне обмеження базових гарантій, які повинні забезпечуватися навіть у випадку законного позбавлення волі.  

Одним із них є порушення права на повагу до сімейного життя. Переміщення ув’язнених на тисячі кілометрів від Криму фактично унеможливлює регулярні побачення з родичами. Для багатьох сімей такі поїздки є фінансово недоступними або фізично складними, особливо для літніх людей або матерів з неповнолітніми дітьми. У результаті політв’язні опиняються у стані тривалої ізоляції від своїх близьких, що має серйозні психологічні наслідки як для них самих, так і для їхніх родин. 

Не менш важливим є обмеження права на захист. Віддаленість місць утримання значно ускладнює роботу адвокатів, які змушені витрачати додатковий час і ресурси на доступ до своїх підзахисних. У деяких випадках це призводить до нерегулярного контакту або його фактичної відсутності, що підриває можливість ефективного юридичного захисту. Крім того, сама практика етапування може переривати вже налагоджену комунікацію між адвокатом і підзахисним. 

Етапування також впливає на право на належні умови утримання та медичну допомогу. Під час перевезень, а також у віддалених колоніях, доступ до лікарів часто є обмеженим або несвоєчасним. Для людей із хронічними захворюваннями це становить особливу небезпеку. У поєднанні з важкими умовами транспортування це створює ризики для здоров’я і навіть життя ув’язнених. 

Крім того, етапування використовується як інструмент деморалізації. Тривалі перевезення, невизначеність, важкі умови та подальше утримання в ізольованих колоніях створюють постійний психологічний тиск. Людина опиняється у ситуації, де вона втрачає контроль над власним життям і не може прогнозувати навіть найближче майбутнє. Це підсилює ефект покарання і виходить за межі формального вироку. 

У ширшому контексті така практика також спрямована на зменшення публічності політичних переслідувань. Чим далі від Криму перебувають політв’язні, тим складніше привертати увагу до їхніх справ, організовувати кампанії підтримки або здійснювати громадський контроль. Таким чином, етапування стає частиною загальної стратегії ізоляції та придушення інакодумства на окупованому півострові. 

Як відбувається етапування: свідчення Нарімана Джеляла та Владислава Єсипенка 

Етапування кримських політв’язнів до росії є складним і багаторівневим процесом, який може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. Після винесення вироку засудженого можуть кілька разів перевозити з одного СІЗО до іншого, перш ніж він дістанеться до кінцевого місця відбування покарання. 

Транспортування здійснюється спеціальними вагонами для перевезення ув’язнених, відомими як «столипінські вагони», а також автозаками. У таких вагонах люди утримуються в тісних камерах, розрахованих на невелику кількість осіб, але фактично часто переповнених.  

Однією з найбільш поширених проблем є відсутність належної вентиляції та доступу до свіжого повітря. У вагонах і автозаках часто зберігається задуха, особливо в теплу пору року. Це ускладнюється обмеженим доступом до води, що може призводити до зневоднення. Харчування під час етапування зазвичай є нерегулярним і недостатнім, а його якість викликає численні скарги з боку ув’язнених. 

Однією з характерних рис етапування є повна відсутність прозорості. Родичі та адвокати зазвичай не отримують інформації про місцезнаходження людини під час етапу. Ув’язнений може зникнути з інформаційного поля на тривалий час, і лише після прибуття до колонії стає відомо, де він перебуває.  

У результаті етапування перетворюється на окреме випробування, яке політв’язні змушені проходити. 

Експолітбранець Владислав Єсипенко каже, що вся система російського «правосуддя» була спрямована на те, щоб людина, яка перебуває під слідством, якомога більше страждала. 

Зазвичай на короткі відстані людей перевозять на КамАЗах (кунгах) та так званих “буханках” – УАЗах. На довгі відстані – спецвагонами “столипін”. Іноді керівництво ФСВП робило так звану розгрузку СІЗО, відправляючи на етап просто покататися. Це мало назву – “поехать по золотому кольцу россии”. Тобто людей, які перебували під слідством у Сімферополі, могли відправити на декілька місяців на етап, а потім повертали назад, – розповідає Владислав Єсипенко.  

Колишній політв’язень пригадує як його знайомого етапували з Москви до Сімферополя через Башкирію. Чоловік тоді був у дорозі два з половиною місяці та загалом побував у чотирьох СІЗО протягом цього часу. 

Можливо, російська система ФСВП вважала, що таким чином у підслідних буде менше думок про бунти, або просто це був елемент психологічного тиску. Була ще одна версія, що таким чином генерали ФСВП через поганий контроль відмивають бюджетні гроші. У будь-якому разі, я не чув, щоб у якійсь іншій країні була подібна практика, – каже Єсипенко. 

За його словами, справжніми «душогубками» були УАЗи-«буханки». У процесі етапування таким транспортом людину закривали в металевий ящик завширшки 50 см і заввишки 110 см. У ньому був отвір для дихання і вентиляції, і якщо зек «погано поводився», конвойні перекривали цей отвір, що додавало страждань. 

Кондиціонерів у таких автівках не було, і можна уявити, як нагрівалася така машина влітку в Криму.  

Одного разу ми більше трьох годин стояли біля Сімферопольського СІЗО, щоб заїхати всередину (там була велика черга етапних автівок, а також перезмінка). Тоді через пекельну спеку і нестачу кисню я на деякий час знепритомнів, – розповідає Владислав. 

За інструкцією конвойний не має права до закінчення етапу відкривати двері цього металевого ящика, і якщо людині ставало зле, ніхто на це не звертав уваги, каже колишній політбранець.  

За словами Владислава, під час етапування підслідному мали видавати «сухий пайок», але дуже часто його просто «забували» видати. 

Надзвичайний та повноважний посол України в Турецькій Республіці Наріман Джелял, який був звільнений із російського ув’язнення 28 червня 2024 року, називає етапування політв’язня стресовою ситуацією: людина довгий час перебуває в одному місці, звикає до побуту, до умов, до оточення. І навіть якщо це середовище важке або токсичне, переїзд усе одно означає стрес. 

За його словами, етапування з Криму до росії стає додатковим психологічним тиском, адже людина усвідомлює, що її, незаконно засуджену, вивозять далеко – часто у невідомому напрямку. Це означає ізоляцію від рідних, обмеження листування та втрату можливості бачитися з близькими. 

Окрім психологічного навантаження, це ще й серйозне фізичне випробування, каже Наріман Джелял.  

За роки в СІЗО людина накопичує речі: одяг, листи, книги. І перед етапом постає складний вибір – що брати із собою. Бо це твій маленький світ, але нести його дуже важко. До того ж під час кожного переміщення відбуваються перевірки, обшуки – це додатковий стрес. Жоден в’язень не скаже, що етап – це легко. Це завжди важкий і болісний досвід, – поділився колишній політв’язень. 

Наріман згадує так звану «прийомку», коли його переводили із СІЗО №1 Сімферополя до СІЗО №2. Він каже, що це було жорстко: крики, лайка, приниження, накази стояти на колінах або навприсядки, не піднімати голову. Це може тривати годинами. А з речей дозволяли залишити лише найнеобхідніше – зубну щітку, пасту, мило і туалетний папір. 

Далекий етап має свої особливості. Спочатку – автозаки. Це години дороги на жорстких дерев’яних лавках, часто в переповнених відсіках. Інколи людей закривають у так званих “стаканах” – маленьких камерах, де неможливо ні витягнути ноги, ні нормально змінити положення, – розповідає посол. 

За його словами, під час довгих переїздів доводиться зупинятися в різних установах із транзитними камерами. Це місця без постійних мешканців, де майже ніхто не дбає про чистоту чи порядок. Це бруд, холод, сирість і важкі умови. 

Наріман пригадує як у жовтні у Новосибірську його помістили в холодну камеру без опалення. Він тоді був хворий, однак всі ліки в нього забрали раніше, а медичну допомогу не надавали. 

У Самарі транзитна камера була настільки волога, що по стінах стікала вода. Саме там я серйозно захворів і хворів майже весь шлях до Красноярська. І лише там мені трохи допомогли – простими речами: чаєм, часником, цибулею – такі ж вʼязні, як і я, – зазначає Наріман Джелял. 

Як і Владислав Єсипенко, Наріман Джелял каже, що на великі відстані в’язнів перевозять залізницею – у спеціальних вагонах, які чіпляють до звичайних потягів. За його словами, це окремий вид випробування. 

Людей розміщують у купе, відгороджені решіткою. Там є сім дерев’яних полиць, але часто в одне купе можуть помістити більше дванадцяти людей. 

У таких умовах часто дозволено курити. Якщо ти не куриш, перебувати там особливо важко. Щоб поспати лежачи, доводиться змінюватися, бо місця не вистачає, ділиться досвідом експолітбранець. 

Окреме приниження – це можливість сходити в туалет. Відпроситися дуже складно. Наглядачі не хочуть відкривати купе, тому люди змушені обмежувати себе в їжі та воді. Кип’яток дають лише двічі на добу. Їжа – це холодні пайки, які неможливо розігріти. У мене був випадок, коли пайок складався лише зі свинини. Як мусульманин, я не міг її їсти, і два дні виживав на галетах і чаї, – зазначає Джелял.  

За його словами, під час етапування немає можливості скористатися магазином або отримати передачу від рідних. Воду іноді доводиться вимагати. А з туалетом ситуація настільки складна, що люди доходять до відчаю. Буває, що наглядачі відверто знущаються, змушуючи терпіти. 

Також він розповів про відсутність належної медичної допомоги та антисанітарні умови у таких вагонах: брудну підлогу, відкриті туалети, переповненість і постійну втому. 

«Коли потрапляєш у якесь місце на кілька днів – це здається перепочинком. Але ніхто не каже, скільки ти там пробудеш. І ця невизначеність – куди тебе везуть, скільки ще їхати, коли це закінчиться – іноді навіть важча, ніж самі фізичні умови. Етапування – це не просто переміщення. Це серйозне фізичне і психологічне випробування, яке залишає глибокий слід у житті кожного в’язня» – розповідає Наріман Джелял. 

Географія етапувань і масштаби проблеми 

Географія етапування кримських політв’язнів охоплює значну частину території російської федерації – від відносно близьких до Криму регіонів до віддалених районів Сибіру та Далекого Сходу. Після винесення вироків ув’язнених розподіляють по різних пенітенціарних установах, не враховуючи ані їхнього місця проживання, ані можливості підтримувати зв’язок із родиною. Така практика призводить до того, що мешканці Криму опиняються за тисячі кілометрів від дому. 

Найближчими до Криму є колонії у південних регіонах Росії, зокрема в Ростовській області та сусідніх територіях. Водночас значна частина політв’язнів утримується на значно більшій відстані від півострова, за тисячі кілометрів, що робить будь-які побачення з рідними практично неможливими. 

Етапування до віддалених місць, як-от колонія в Амурській області на відстані понад 8 500 кілометрів від Криму, є політичним вироком, посиленим географічним відчуженням. Саме там відбуває покарання кримський політбранець Ленур Сейдаметов.  

Найбільш віддаленими місцями етапування за оцінками КримSOS у 2025 році стали: 

• Амурська область (Середньобіла): Понад 8 500 кілометрів від Криму (Ленур Сейдаметов). 

• Іркутська область: Більш як за 6 000 кілометрів від Криму (Аметхан Абдулвапов). 

• Камчатка (Петропавловськ-Камчатський): (Сервет Газієв). 

• Республіка Бурятія (Улан-Уде): (Оксана Сенеджук). 

• Мурманська область: (Тимур Ялкабов, Руслан Сулейманов) 

За наявними даними, протягом 2025 року було зафіксовано щонайменше 41 випадок етапування кримських політв’язнів до російської федерації. Водночас за перший місяць поточного року було задокументувано щонайменше ще 4 такі випадки. Ці цифри свідчать про те, що практика залишається сталою і продовжує застосовуватися системно. 

Як ми зазначали вище, таке географічне розосередження має не випадковий характер. Воно ускладнює доступ до ув’язнених, мінімізує публічну увагу до конкретних справ і фактично ізолює людей від їхнього соціального середовища. Чим далі від Криму знаходиться колонія, тим складніше забезпечити регулярні візити адвокатів, передачі та громадський контроль за умовами утримання.