Питання щодо військовополоненних та цивільних заручників +38 095 931 00 65 (Signal, Telegram, WhatsApp, Viber)

П'ять років по тому. Подорож по Донецькій області

4 / 04 / 2019

Даріо Планерт, Зимон Мушик

Краматорськ

Краматорськ, який розташований на півночі Донецької області, навесні 2014 року став місцем перших важких боїв, через які жителям міста довелося покинути свої будинки. Того ж літа вони повернулися до звільненого міста разом із тисячами переселенців з Донецька та інших східних міст.

На даний момент близько 1,5 млн. людей в Україні є внутрішньо переміщеними особами, з них 50 000 зареєстровані в Краматорську, де в цілому проживає близько 200 000 осіб. Під час нашого візиту ми побачили, що ці люди додали місту нового вигляду. Нас прийняла Тетяна, уродженка передмістя Донецька. Зараз вона живе разом з мамою, сестрою і племінником у двокімнатній квартирі. Протягом перших чотирьох років війни вона була спочатку волонтером, а потім співробітником однієї з міжнародних гуманітарних організацій, яка координує гуманітарну допомогу в місті та прифронтових територіях. Сьогодні вона виготовляє і продає чаї й трави з різних регіонів України, у неї багато покупців на Донбасі.

У той час як лише в 50 км від Краматорська противники окопалися на своїх позиціях, саме місто постійно змінюється. Причиною є перенесення обласної державної адміністрації з Донецька до Краматорська, а також переміщення бізнесу на більш безпечну територію. Міжнародні організації УВКБ ООН та ОБСЄ розмістили свої представництва в Краматорську. Якщо спочатку переселенці ще могли знайти житло за доступними цінами, то сьогодні ціни зросли і це є для багатьох величезною проблемою, через яку деякі змушені повертатися в покинуті через війну будинки.

Державні програми підтримки ВПО після хаосу перших місяців почали працювати, але через незначну підтримку вони не є суттєвою допомогою для людей, які зіштовхуються з безліччю проблем при пошуку роботи. Тому різні ініціативи та організації посилено допомагають і підтримують людей під час пошуку роботи і реалізації власних проектів. Результати цієї діяльності почали бути помітними: в місті з’явилися антикафе, відкриті простори з освітніми програмами та магазини з екологічними продуктами.

Завдяки грошам, залученим через децентралізацію, і громадськості, що бере участь в роботі муніципальних комітетів, ремонтуються дороги і площі, вперше розроблений і опублікований план розвитку міста. Здається парадоксальним, але на думку деяких, війна призвела в тому числі і до позитивних змін в місті, а також сприяла усвідомленню певних проблем.

Але травми війни не лікуються швидко. У 2014 році Степан Чубенко був учнем 10-го класу школи № 12 в Краматорську. Активний учень і воротар місцевого футбольного клубу став прихильником єдиної України. Влітку він потрапив у руки сепаратистів, які катували і вбили його. На згадку про Степана в школі повісили меморіальну дошку, щорічно в його честь в Краматорську влаштовується футбольний турнір.

[gallery-37050]

Маріуполь

Маріуполь був заснований у 1779 році, в роки правління Катерини ІІ, як форпост Російської Імперії. На даний час місто з населенням в п’ятсот тисяч чоловік є промисловим центром, і, завдяки виходу до Азовського моря, найважливішим транспортним вузлом Донбасу.

Перед очима того, хто забрався в стару водонапірну башту, розгортається панорамний вид на апокаліптичний ландшафт сталеливарних заводів, що розтягнулися на багато кілометрів уздовж периферії. Скупчення сіро-коричневих труб і веж, час від часу виділяють густий білий дим і випускають вогняні кулі.

Десь між цим світом і спостерігачем знаходиться центр Маріуполя, по суті, історичний – сформований його довгою історією «плавильний казан» різних культур, зокрема та, що залишилася тут грецька меншина, яка відіграла одну з найважливіших ролей. Як і в будь-якому пост-радянському місті, тут є ланцюжок пожовклих панельних багатоповерхівок, що нагадують про те, що тут проживає півмільйона людей.

Влітку 2014 Маріуполь був охоплений війною на сході України. У травні проросійські сепаратисти так званої «ДНР» зайняли місто. У червні їх витіснили українські військові. Вранці 24 січня 2015 року ракети, випущені з баз сепаратистів, обрушилися на житлові райони. Загинуло понад 30 людей, десятки пропали без вісти, багато хто позбувся даху і майна.

У маленькому офісі маріупольської філії німецької організації Caritas, Олександр тихим голосом розповідає про ті дні, які назавжди змінили його життя тут. Його організація підтримує людей у ​​всіх можливих питаннях: від гуманітарної допомоги до відкриття бізнесу. За його словами, серед всіх колег ледь знайдеться більше двох осіб, які ніколи не потрапляли під обстріл. Більшість прибуло до міста вже після початку військових дій з довколишніх населених пунктів.

Особливо турбувала думка, що сепаратисти могли не брати до уваги сталеливарний завод. Хімічні вихлопи з ракет, особливо аміак, можуть привести до виникнення смертельно небезпечної токсичного хмари, яка здатна знищити не тільки населення Маріуполя. Цього не сталося, але війна все ще стукає у двері. Причому, в прямому сенсі. Тому що фронт починається всього за 9 кілометрів від кордону міста. Зрозуміло, що в таких умовах хмара нависла над усіма жителями Маріуполя. Всупереч цьому, всі, з ким ми спілкувалися протягом цих трьох днів, мали одну спільну рису: вони всі сповнені впевненості.

Олександр дивиться на конфлікт як на можливість для міста. Після 2014 року значна частина інтелігенції зі стокілометрової зони навколо Донецька та інших населених пунктів області переїхала до міста. Сюди вони привезли лише свої навички.

За минулі п’ять років тут реалізувалася маса нових ініціатив, наприклад, кафе з вегетаріанським і веганським меню, яких раніше не було. Концепція, яка тут виникла, являє собою майданчик для спільної роботи. Таких просторів у місті декілька. «У «Халабуді», – розповідає нам Іра, – відвідувачі в основному 25-40 років, вони використовують приміщення для спільних зустрічей та презентацій». Поверхні сяють білизною, організований роздільний збір відходів, співробітники друкують на MacBook.

Проте, найбільшими роботодавцями для жителів Маріуполя залишаються два металургійні заводи «ім. Ілліча» та «Азовсталь». «Ілліч» надає близько 60 000 робочих місць, таким чином, будучи другим за величиною металургійним заводом в Україні. Після Євромайдану по всій країні знищувалися залишки комуністичної спадщини. У 2016 році цей процес дістався і до «Ілліча». Так як це ім’я належало не кому іншому, як Леніну, було вирішено «переадресувати» назву заводу: замість того, щоб придумати нову назву, знайшли ледь відомого вченого з таким же прізвищем і присвятили завод йому. Тому оригінальна назва залишилася, але під ним мається на увазі «інший Ілліч».

Металургійна промисловість – це прокляття і дар одночасно, тому що екологічна ситуація в Маріуполі стає критичною. Річка практично висушена, гора виробничих відходів розрослася практично до морського узбережжя і призводить до серйозного дефіциту кисню у воді.

«Ще у 2012 році населення виступало з протестами», – розповідають нам в «Центрі громадських ініціатив». У спекотні безвітряні дні влітку концентрація дрібнодисперсного пилу в повітрі висока настільки, що жителі не можуть відкривати вікна. Система охолодження комбінату «Азов» стала замкнутою. Але боротьба з агресивним впливом промисловості тільки почалася.

Найбільшою перешкодою на шляху екологічного руху залишається політика.

[gallery-37051]

Поділитись

Вибір редакції

Ще Новини