Правда під забороною: що окупація зробила з журналістикою в Криму

Що ми знаємо про сьогоднішній Крим? Дедалі менше, і це не випадковість, а результат дванадцятирічної політики рф. Спершу на півострові вимкнули українські телеканали, заборонили «Кримську світлицю», єдину україномовну газету, і відмовили в перереєстрації кримськотатарським телеканалу ATR і газеті «Авдет». З трьох тисяч медіа, що працювали до окупації, у 2015 році дозвіл отримали лише 232.

Потім почали ув’язнювати журналістів, а згодом – громадянських журналістів, які знімали обшуки на телефон. Щонайменше 21 із них досі за ґратами, а хтось несправедливо відбуває 19 років позбавлення волі.

Влітку 2026 року рф оголосила «іноагентом» «Кримську солідарність», одне з останніх джерел правди з півострова, і рух припинив роботу.

Що сталося з медіа у Криму після 2014 року?

Окупація Криму почалася із захоплення інформаційного простору. Аналогове мовлення українських телеканалів на півострові вимкнули й замінили російськими. У червні 2014 року «Кримській світлиці» заборонили розповсюдження, і редакції довелося залишити орендоване приміщення.

Далі медіа змусили перереєструватися за російським законодавством. Більшість не пройшла цю процедуру. Серед тих, кому відмовили, були ATR і «Авдет». Станом на 1 квітня 2015 року працювати дозволили лише 232 медіа з трьох тисяч, що були зареєстровані за українськими нормами. Ті, що залишилися, могли існувати лише за умови, що не торкаються політики або є лояльними до рф.

Окупанти тиснули й на людей. За 10 років окупації ООН задокументувала 104 насильницькі зникнення у Криму. Серед зниклих – проукраїнські активісти, люди, пов’язані з кримськотатарськими інституціями, і журналісти.

Багато журналістів були змушені виїхати. Серед них – Олександра Єфименко. Про свою журналістську діяльність в окупації вона розповіла в інтерв’ю КримSOS. Детальніше – за посиланням.

У 2024 році Європейський суд з прав людини у справі «Україна проти росії (щодо Криму)» визнав, що в Криму існувала «модель придушення неросійських медіа». Суд встановив, що рф порушила статтю 10 Конвенції про захист прав людини – право на свободу вираження поглядів.

«Міжурядові та неурядові організації також повідомляли про систематичні переслідування й залякування журналістів, які отримували «попередження», а також піддавалися затриманням і судовому переслідуванню за нібито порушення територіальної цілісності російської федерації. Загалом спостерігалася практика придушення діяльності неросійських ЗМІ, яка не була законною і, в будь-якому разі, не була необхідною в демократичному суспільстві», – йдеться у рішенні.

Хто такі громадянські журналісти?

Коли професійних медіа в Криму майже не залишилося, їхню роботу взяли на себе звичайні люди. Здебільшого це кримські татари, родичі й друзі політв’язнів. Вони приходили на обшуки, знімали затримання на телефон, транслювали події в мережу, ходили на суди. Більшість із них діяла в межах громадянської ініціативи «Кримська солідарність».

«Коли окупаційна влада закривала медіа, не видавала ліцензії та переслідувала професійних журналістів, саме звичайні громадяни – активісти, родичі політв’язнів – почали документувати обшуки, арешти, судові процеси. Так у відповідь на тиск і знищення незалежних медіа в Криму сформувалося явище громадянської журналістики. Багато хто з них не мав журналістського досвіду, але став ключовим джерелом правди про ситуацію в Криму», – зазначив експолітбранець та надзвичайний і повноважний посол України в Туреччині Наріман Джелял у коментарі Крим.Реалії.

Громадянських журналістів у Криму майже ніколи не судять за саму журналістику. Найчастіше їх звинувачують у «тероризмі», здебільшого в участі в забороненій у рф організації «Хізб ут-Тахрір». За таких звинувачень правозахисникам складно довести міжнародним інституціям, що людину переслідують саме за професійну діяльність.

Вироки в цих справах величезні. Ремзі Бекіров і Марлен Асанов отримали по 19 років, Тимур Ібрагімов – 17, Сейран Салієв – 15, Сервер Мустафаєв, Руслан Сулейманов, Рустем Шейхалієв і Осман Арифмеметов – по 14. Їх етапували до колоній рф – від Мордовії до Хакасії й Мурманська. Повний список із датами арештів і місцями утримання 13 кримськотатарських журналістів у квітні 2026 року опублікували Крим.Реалії.

Чимало ув’язнених мають тяжкі хвороби. В Амета Сулейманова, засудженого до 12 років, – тяжка хвороба серця. Рустем Шейхалієв має серйозні хронічні захворювання, у Вілена Темерьянова за час ув’язнення суттєво погіршилося здоров’я, а Тимур Ібрагімов має інвалідність. Належного лікування в російських колоніях вони не отримують.

Що змінилося після 2022 року?

Після початку повномасштабного вторгнення тиск поширився з журналістів на всіх, хто говорить. У рф з’явилися покарання за «фейки» та «дискредитацію» російської армії. Особу можуть переслідувати за публікації в соцмережах, лайки, репости, український прапор, українські пісні й навіть приватні розмови. Лише за неповні два роки після початку вторгнення ООН задокументувала у Криму 583 адміністративні та 7 кримінальних справ за «дискредитацію» армії рф.

Розширилися й інструменти тиску на журналістів. Лутфіє Зудієву у травні 2025 року внесли до реєстру «іноагентів», а потім оштрафували на 30 тисяч рублів за відсутність відповідного маркування. На Алексіну Дорогань, кореспондентку Крим.Реалії, завели заочну кримінальну справу і внесли її до переліку «терористів і екстремістів». 4 грудня 2025 року близько двадцяти озброєних силовиків прийшли з обшуком до ведучої ток-шоу «Merkez» Ленори Дюльбер. Після обшуку ФСБ у квітні 2025 року в будинку батьків журналістки ATR Гульсум Халілової її батька госпіталізували в критичному стані.

Водночас Крим став місцем, куди звозять людей, викрадених на інших окупованих територіях. За даними Кримськотатарського ресурсного центру, лише в одному блоці СІЗО №2 у Сімферополі близько 56 людей утримують в режимі інкомунікадо – без зв’язку з адвокатами й родинами. Журналіст Антон Наумлюк, засновник видання «Ґрати», наголошує: після 2022 року інформаційний простір, через який новини з Криму потрапляли назовні, закрився.

Що відбувається у Криму зараз?

Літо 2026 року стало переломним для громадянської журналістики в Криму. 26 червня Мін’юст рф вніс «Кримську солідарність» до реєстру «іноземних агентів». Відомство звинуватило рух у «взаємодії з учасниками міжнародних терористичних організацій» та співпраці з українськими органами влади. Через чотири дні «іноагентами» визнали громадянських журналістів Зедіна Аджикелямова і Руслана Параламова, які з 2017 року висвітлювали обшуки й суди над кримськими татарами.

21 липня 2026 року «Кримська солідарність» оголосила про припинення роботи. Це рішення рух назвав політичним тиском, спрямованим на дискредитацію незалежних громадянських ініціатив.

Наприкінці липня до переліку «іноагентів» потрапили ще 137 людей, пов’язаних із рухом: адвокати, журналісти, правозахисники, старійшини, матері політв’язнів. У списку опинилися навіть люди, які вже померли, і ті, хто багато років перебуває за ґратами.

За даними Кримськотатарського ресурсного центру, переслідувань зазнали 25 журналістів, 21 з них досі перебуває в ув’язненні, двоє з цього числа затримані в Мелітополі та Генічеську. Загалом, за даними Інституту масової інформації станом на 17 серпня 2026 року, у полоні рф перебувають 27 цивільних українських журналістів.

Кожен вирок кримському журналісту має своїх авторів: слідчих ФСБ, які фабрикують справи, прокурорів, які їх підтримують, суддів, які ставлять підписи під десятиліттями ув’язнення. Їхні імена відомі.

Правозахисники вже склали список понад 90 причетних, а Європейський суд з прав людини визнав придушення медіа в Криму незаконним. Кожен обшук, кожне зламане здоров’я і кожен рік, вкрадений у людей за ґратами, задокументовані.

Окупанти можуть змусити Крим замовкнути, але не можуть змусити світ забути. І за кожне слово, яке вони намагалися заглушити, їм доведеться відповісти.