Політв’язні та каральна психіатрія: паралель між минулим та сьогоденням 

Сьогодні, як і за радянських часів, російська федерація продовжує використовувати психіатрію в політичних цілях. Каральна психіатрія проти політв’язнів тоді і зараз залишається для росії сталою практикою зламу жертв політично вмотивованих справ. Аби провести паралель між минулим та сьогоденням, КримSOS поспілкувалася з дисидентом, членом Української Гельсінської групи Йосифом Зісельсом, а також колишнім політв’язнем, першим заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріманом Джелялом. 

У радянський період примусове психіатричне лікування широко застосовувалося до українських та інших дисидентів, які виступали проти режиму та відстоювали права людини, національну ідентичність, свободу слова та релігії.  

Йосиф Зісельс. Фото взяте з соцмереж дисидента.

«Каральна психіатрія як система запрацювала в 1968 році. Керівник Комітету державної безпеки (КДБ) СРСР Юрій Андропов був її ініціатором та провідником. Власне, він і запровадив цю систему. Там було все чітко продумано, але не все враховано ззовні», – розповідає Йосиф Зісельс.  

В Радянському Союзі єдиною установою, яка робила психіатричні експертизи з дисидентами та визначала стан в’язнів, був Науково-дослідний інститут судової психіатрії імені Сербського у Москві. У той період почав ширитись термін «в’ялоплинна шизофренія» – діагноз, який ставили політичним в’язням.  

Науково-дослідний інститут судової психіатрії імені Сербського. Автор фото – Віктор Давидов.

Авторство згаданої дефініції приписують різним особам. Існує думка, що цей термін заклав радянський психіатр Андрій Сніжневський, однак хтось каже, що це хибне твердження, оскільки подібний діагноз згадувався набагато раніше у працях іноземних психіатрів. Йосиф Зісельс зазначає, що спеціальний термін був вигаданий директором інституту імені Сербського Георгієм Морозовим і головним лікарем закладу Данилом Лунцем.  

«Слідчий, який вів справу, за вказівкою КДБ направляв людину, яку треба було переслідувати за допомогою психіатрії, в інститут імені Сербського. Це був спеціальний етап, оскільки людина була під слідством. Разом з кримінальними злочинцями політв’язнів везли в цей інститут, де їм і робили експертизу та визначали саме цей діагноз. Винятків майже не було: практично усім ставили діагноз «в’ялоплинна шизофренія», – розповідає дисидент. 

Політичних бранців, яких не визнавали осудними після психекспертизи, за рішенням суду відправляли на примусове лікування у лікарні спеціального типу. Всього по Радянському Союзу було близько 17 таких лікарень. За словами Йосифа Зісельса, українці, як правило, проходили через Дніпропетровську спецлікарню, оскільки їх судили в Україні. Тобто існував певний регіональний принцип, відповідно до якого українські суди ухвалювали рішення про спрямування українських в’язнів виключно до Дніпропетровської лікарні спеціального типу. Наприклад, у 1978 році серед 1300 пацієнтів цієї лікарні налічувалось близько 140 політбранців.  

Дніпропетровська спецлікарня. Фото взяте з архіву Меморіалу.

Колишній кримський політв’язень Наріман Джелял став свідком сучасної російської системи використання психіатрії в політичних цілях. Його близько місяця утримували в Кримській республіканській психіатричній лікарні № 1 з метою проведення психіатричної експертизи.  

Наріман Джелял. Автор фото – Станіслав Юрченко.

Адвокат Нарімана Микола Полозов раніше зазначав, що згідно з пунктом 3 статті 196 КпК рф, призначення психіатричної експертизи є обов’язковим у випадку, якщо виникає сумнів в осудності підсудного, зокрема у зв’язку з травмами черепа або через дивну поведінку. Втім очевидно, що Наріман Джелял до жодної з перелічених характеристик не відноситься. Тож Полозов підкреслив, що інших причин ухвалення слідчим рішення про направлення Нарімана на психіатричну експертизу, окрім як застосування каральної практики, припустити неможливо. 

Наріман розповідає: «Те, що відбулося безпосередньо зі мною, чисто каральною психіатрією, напевно, не можна назвати, як це було в радянські часи, наприклад. В моєму випадку це був метод вплинути на мене. Це не була саме  каральна психіатрія – щось поряд з цим. Я вважаю, що це була спроба на мене вплинути, але не безпосередньо покарати. Але з власного досвіду спілкування з іншими в’язнями, в тому числі в Мінусинській в’язниці Красноярського краю, можу сказати, що каральна психіатрія в росії існує. Зокрема, в Мінусинській в’язниці, коли я розмовляв з іншими на теми того, що відбувається між росією та Україною, до мене підходили деякі в’язні і казали: “Ми тебе благаємо, не розмовляй, не розмовляй голосно про це, тому що можуть бути дуже погані наслідки”. І найгірші наслідки, у них прямо в очах це було видно, що це не просто коли тебе в карцер кинуть чи коли тобі кілька стусанів дадуть. Це дрібниці для в’язнів. Вони кажуть: “Тебе просто відвезуть до в’язничної лікарні, це окрема установа в Красноярську, покладуть в ПНО (психіатрично-неврологічне відділення), зроблять укол і ти нібито будеш все усвідомлювати, але тіло тобі не належить. І з тобою можуть робити будь-що, навіть знімати це на камеру”. Мені розповідали, що такі речі в російських в’язницях відбуваються час від часу. І можуть мати місце події будь-якого характеру: приниження, сексуальне насильство, можуть “дурнів” привести, які можуть щось з тобою робити, це все може фіксуватися на камеру, а згодом використовуватися для шантажу, щоб ти на щось підписався, на щось погодився тощо. І це мені розповідали не для того, щоб просто налякати, а розповідали як речі, які дійсно можуть з тобою статися, якщо ти будеш у в’язниці Красноярського краю поводитись якось не так, як вимагає адміністрація. Це не одна людина розповідала, це в’язні з досвідом. Ті, які не перший рік вже там перебувають». 

Він додає, що психіатрія дійсно використовується в рф і для залякування, і для шантажу людей в ув’язненні. Це роблять для того, щоб примусити їх поводитись так, як хоче адміністрація, чи просто покарати за поведінку, яка не подобається керівництву колонії чи в’язниці.  

Вимушене співіснування: політичні в’язні серед людей з психічним розладом та кримінальних злочинців 

В дослідженні КримSOS стосовно умов утримання кримських політв’язнів зазначено: однією з форм жорстокого та нелюдського поводження є проведення примусової психіатричної експертизи у стінах психіатричного закладу (Кримська республіканська клінічна лікарня №1). За словами одного із потерпілих, співробітники лікарні в приватній розмові повідомили, що не мають сумнівів у психічному здоров’ї ув’язненого, проте відповідно до законодавства зобов’язані протримати його щонайменше 21 день. Очевидно, що така слідча дія проводиться з єдиною метою – принизити людську гідність політичних ув’язнених. Річ у тім, що в психіатричній лікарні політичні ув’язнені утримуються спільно з особами, які мають реальні психічні розлади.  

«Звичайно, в радянські часи політичні в’язні перебували серед хворих людей. Але в більшості випадків це тихі люди, вони приглушені нейролептиками, їх же кололи весь час, давали їм ліки і, відповідно, у них була понижена активність», – розповідає Йосиф Зісельс. 

Правозахисник зазначає, що спектр психіатричних хвороб дуже великий, і тому осіб з асоціальною поведінкою тримали в закритих відділеннях, а політичних в’язнів поруч з такими хворими майже не було. Однак пацієнтів виводили на спільні прогулянки у дворі лікарні спеціального типу, де вони мали змогу спілкуватись. У розмові Йосиф також згадує випадок кримськотатарського політика Ільмі Умерова, якого утримували в Сімферопольській психіатричній клініці серед звичайних хворих.  

Наріман Джелял каже, що в психлікарні, де він перебував, сусіди були здебільшого адекватні, хоча були й кримінальні злочинці: «Був звинувачений у зґвалтуванні, був підозрюваний у педофілії, був звинувачений у вбивстві дружини, був ще один звинувачений у вбивстві, звинувачені за крадіжки, за розповсюдження та зберігання наркотиків… Нібито люди як люди, але інколи важко з ними спілкуватися, тому що будь-який політичний в’язень – це людина з іншого світу. І знаходитись серед кримінального контингенту для звичайної людини, яка зазвичай про кримінальний світ знає здебільшого з книжок чи серіалів – це виклик, психологічний виклик». 

Наріман стверджує, що знає про випадки, коли сусідами могли бути  люди і з психічним розладом. Наприклад, в останній тиждень перебування у психлікарні в сусідній палаті була людина з порушенням психічного здоров’я. Він згадує, що мав сусіда, який поводився іноді адекватно, а іноді – не дуже, але щодо Нарімана агресії не проявляв. Однак за словами колишнього політбранця, здорова людина поряд з нездоровими почуває себе дуже дискомфортно. Зокрема, поведінка хворого сусіда нерідко надокучала Джелялові. “Особливо, – згадує він, – коли усвідомлюєш, що неможливо ізолюватися від цього”.  

Репресивне лікування  

Тортури, з якими довелось зіштовхнутися політбранцям у радянських психлікарнях, здаються непідвладними людському усвідомленню. Застосування до здорових людей нейролептиків, у тому числі таких медичних препаратів як галоперидол, аміназин та сульфозин, які негативно впливають на внутрішні органи людини та викликають важкі побічні ефекти, такі як судоми, біль і психічні страждання. До методів “лікування” пацієнтів також входило обмотування мокрим простирадлом, застосування забороненого вже на той час у світовій психіатрії електрошоку тощо. 

«Найтяжчі випробування були навіть не ліками, хоча ліки також давали наслідки на здоров’я. Це були санітари. Санітари були кримінальними злочинцями. Їхнє ставлення до пацієнтів психлікарні було дуже жорстоким: застосовували побиття та вимагання. Тобто, в їхній поведінці було таке свавілля… Адміністрація на це увагу не звертала. Політичні в’язні завжди були разом і боронили один одного від насильницьких дій санітарів. Було декілька випадків, які закінчувалися смертю “пацієнта”. Серед політичних в’язнів я такого не знаю, але серед кримінальних були», – наголошує Йосиф Зісельс.  

Проти Нарімана Джеляла медичні препарати не застосовували, втім він бачив, як застосовують до інших. Він каже, що його рятував розголос, увага людей в Україні та за її межами. Саме через це в психіатричне відділення, де він перебував, а також у слідчий ізолятор навідувались представники громадської наглядової комісії, аби з’ясувати, в яких умовах перебуває Наріман. 

«Саме це змушувало працівників психлікарні та слідчого ізолятора бути обережнішими щодо мене. Не до кожного вони приходять. І мені про це казали. Їх до мене надсилали. Для чого? Тому що завтра якийсь президент, прем’єр, голова, чи представник міжнародної організації за мене спитає у тої ж Москалькової, і вона має знати, що їм відповісти», – каже Наріман Джелял.  

Колишній політбранець каже, що ставлення працівників психлікарні до нього було нормальне, однак варто розмежовувати медперсонал та охорону. У психлікарні, як і в слідчих ізоляторах, в’язницях чи колоніях, наглядачами є працівники федеральної служби виконання покарань. Тому на їхнє ставлення до пацієнтів впливає низка факторів, зокрема настрій і те, як пацієнт з ними спілкується. 

Вбиральні в палаті немає, без нагляду вийти теж не можна, оскільки двері замикають. Тому час від часу пацієнтам доводиться турбувати охорону, через що та нервується. Наріман Джелял також розповідає, що був свідком розбірок та скандалів охорони з пацієнтами, однак його це не торкалося. Він каже, що це переважно залежало від реакції людей на певні ситуації, у тому числі ранкові та вечірні перевірки. 

У розмові Йосиф Зісельс згадує історію Зеновія Красівського, українського націоналіста та правозахисника, якого утримували в Смоленській психлікарні спеціального типу за рішенням російського суду. Чоловіка примусово лікували аміназином, через який він переніс два інфаркти. Через велику впізнаваність Зеновія в українських колах та на Заході, американський уряд чинив тиск на радянську владу аби Красівського звільнили. Тож згодом його комісували до львівської лікарні, де Йосиф зустрівся з ним та передав його історію за кордон.  

Зеновій Красівський. Фото – з архіву Тараса Чорновола.

Йосиф шукав дисидентів, до яких застосовувалась примусова психіатрія, та розслідував ці випадки. У картотеці Зісельса налічується 84 політв’язні. Серед них також відомий математик та правозахисник Леонід Плющ та радянський генерал Петро Григоренко. Дисидент розповідає, що Плюща знали в наукових колах, через що під тиском міжнародної громадськості вдалося домогтися його звільнення з Дніпропетровської спецлікарні. Він зміг виїхати у Францію і саме тоді світ дізнався про групу українських в’язнів, які проходили примусове лікування у зазначеній лікарні. Завдяки зусиллям Леоніда Плюща було опубліковано та надано розголосу інформацію про утримання в лікарні спеціального типу близько 15-20 інших політв’язнів. 

Леонід Плющ. Фото – AFP.

«Звичайно, навколо цього піднялася велика буча і міжнародні комісії почали вимагати поїхати в Дніпропетровську лікарню подивитися, що там коїться. І влада тоді не те щоб перелякалася, вона просто знала, що робити: вона заховала, вивезла цих всіх людей з лікарні і їх було поміщено в інші спеціальні лікарні, але вже в росії. Ці люди для нас зникли, для тих правозахисників 70-х, які займалися цими справами. Вони просто зникли з обрію, ніхто не знав куди вони поділися і думали бозна-що», – розповідає Йосиф Зісельс. 

У 1978 році дисидента Йосифа Зісельса заарештували та почали слідство, яке тривало майже 10 місяців. Його слідчий направив два офіційні запити по його картотеці до Дніпропетровської спецлікарні. У них він попросив інформацію про зниклих з Дніпропетровської лікарні політв’язнів, про яких розповів Леонід Плющ, і які значилися у вилученій на обшуку копії картотеки Йосифа Зісельса. 

«У моїй справі було дві офіційні відповіді по цих запитах. Це взагалі дуже дивно, оскільки тоді було дуже мало офіційних документів, які показувались. Скопіювати не було можливості, але я їх переписав. В цих документах було зазначено точно, коли людина поступила до Дніпропетровської спецлікарні, який у неї був діагноз, по якій статті політичній її переслідували і далі була така табличка, де було позначено, коли вона вибула з лікарні. І всі вибули якраз по справі Плюща. Це десь було в 1975 чи 1976 році. Ці довідки були у 1979 в моїй справі. Тобто, раптом ми побачили офіційний документ куди вивезли політв’язнів», – каже дисидент.  

Тоді дружина Йосифа навідала його у в’язниці, аби передати йому літні речі та забрати зимові. А в зимовій куртці дисидента була потаємна кишеня, про яку ніхто не знав. Так йому вдалось передати на волю скопійовані від руки офіційні документи, які згодом дійшли до психіатричної комісії в москві та були передані за кордон. Йосиф каже, що це був єдиний випадок, коли офіційно вдалося довести, що існує документ-свідчення того, що ці люди утримувалися в лікарні і куди вони потім потрапили. 

У 1983 році Всесоюзне наукове товариство невропатологів і психіатрів СРСР добровільно вийшло зі складу Всесвітньої психіатричної асоціації після того, як було порушене питання його виключення через використання психіатрії в політичних цілях. 

Як минув місяць Нарімана Джеляла у психлікарні? 

Беручи до уваги численні випадки, коли кримських політв’язнів відправляли на примусову психіатричну експертизу, аналітик КримSOS Євгеній Ярошенко виокремив тенденцію, що це відбувається впродовж перших двох місяців після арешту. Так було й у випадку Нарімана Джеляла. 

Жодних передумов для направлення Нарімана на психіатричну експертизу не було. Спочатку слідчий запропонував йому амбулаторну експертизу. Наріман каже, що це своєрідна процесуальна формальність, абсолютно не схожа на будь-яку експертизу. Йому розповідали, що це одна літня жінка у Севастополі ставить політв’язням низку питань і на цьому все.   

Тоді Джелял заявив, що він є повністю адекватною людиною та ніяких медичних показань в його історії здоров’я чи хвороби щодо психічного здоров’я немає. Однак згодом Нарімана викликали до слідчого відділу ФСБ і повідомили про те, що його відправляють на стаціонарну судово-психіатричну експертизу. 

За цей час відбувся суд з продовженням терміну ув’язнення Нарімана, на якому він не був присутній. Пізніше він дізнався, що слідчий домовився з головою психіатричного відділення, де перебував Наріман, щодо видачі довідки про те, що він знаходиться в лікарні, і для «суду» цього достатньо, аби його не викликати на засідання.  

«Суд, який відбувся щодо продовження терміну мого арешту, це ж можливість побачити рідних. І коли тебе її позбавляють, ну ти такий: “От ви сволоти! Навіщо ви це робите?”. І я думаю, що це свідомо робиться, тому що ти чиниш спротив, тому що ти не погоджуєшся. І для тебе це принципова річ, але ти через це і страждаєш», – ділиться почуттями колишній політбранець.  

За час перебування у психіатричній лікарні Наріман не побачив важливих досліджень його психічного стану. Його оглядали різні лікарі, зокрема загальний стан здоров’я. Також було проведено кілька бесід, у ході яких Джеляла розпитували про те хто він, яким було його дитинство і тому подібне. Через місяць експертиза підтвердила, що Наріман абсолютно адекватна, здорова людина, однак він досі не має відповіді на питання, навіщо його утримували так довго.  

Дружину Джеляла в психлікарню не пускали – лише його адвокатів, але з цим теж було складно. Однак Джелял познайомився з іншим політв’язнем – Раїфом Февзієвим, з яким вони стали справжніми друзями. За місяць перебування Нарімана у цій лікарні, Раїф був єдиним політв’язнем.  

Раїф Февзієв. Фото – Кримська солідарність.

«Раїф був в іншій палаті, але нам дозволяли розмовляти. Двері на коридор були з решіткою, тобто не закриті, і в принципі час від часу, залежно від того, яка зміна охорони, там більш-менш лояльна чи якась більш сувора, можна було поспілкуватися. Також його палата знаходилася біля столової, тобто коли нас вели на сніданок чи обід, можна було теж перекинутись словом. Тобто була певна можливість спілкування, хоча це не було так вільно, але інколи дозволялося. Ми й раніше знали про існування одне одного, та особисто познайомилися в цьому психіатричному відділенні. А потім так сталося, що разом їздили зі слідчого ізолятора до ФСБ на ознайомлення з матеріалами справи, це вже в грудні 21-го року», – розповідає Наріман. 

За місяць, проведений у психлікарні, Наріман дуже схуд. Про це «Кримській солідарності» повідомляв його адвокат. Джелял каже, що годували непогано, як у всіх медичних закладах зазвичай, однак для його статури порції були замалі. Пацієнтів також виводили на прогулянки в межах цієї психлікарні, однак не всіх одночасно, а кожну палату по черзі.  

«Адвокати та дружина пропонували мені оскаржити цю психіатричну експертизу. Я вже не пам’ятаю, чи кудись там подавали, чи ні, але я сказав: «Та, нехай все залишається». Залишається, тому що для мене головна боротьба була в судовій залі, а не там», – додає Наріман Джелял. 

Він підкреслює, що для політв’язнів психологічні випробування починаються з першого дня затримання і тривають до останнього. Для цього навіть не треба потрапляти до психіатричного відділення. Тому міжнародна підтримка і увага – це дуже важливий чинник у цьому плані.  

Кого відправляють на психіатричні експертизи? 

Кримський правозахисник Еміль Курбедінов раніше зазначав, що у категорії “справ Хізб ут-Тахрір” обвинувачених не вперше відправляють на психіатричну експертизу та в результаті визнають їх цілком осудними. У таких експертизах, дотичних до “справ Хізб ут-Тахрір”, немає жодної потреби, вони є необґрунтованими. А тримання у таких лікарнях адвокат характеризує по суті як «каральну медицину» – ще один із способів тиску на підзахисних. 

Згідно з дослідженням КримSOS за 2021 рік, мінімум 6 політичних в’язнів були направлені на примусову психіатричну експертизу: Ернест Ібрагімов, Азамат Еюпов, Ленур Сейдаметов, Олег Федоров, Наріман Джелял, Раїф Февзієв. Однак сьогодні цифра набагато більша. Психіатричну експертизу також пройшли Олексій Чирній, Ільмі Умеров, Арсен Джеппаров, Наріман Мемедемінов, Емір-Усеїн Куку, Сервер Мустафаєв, Ремзі Бекіров, Енвер Крош, Сеїтяга Аббозов, Азіз Ахтемов, Едем Бекіров, Рінат Алієв, Вілен Темер’янов та інші бранці кремля. 

Тенденції, за якими конкретно кримінальними справами в’язнів відправляють на примусові психіатричні експертизи, немає.  

«Є статті, за якими ця експертиза має бути. Наприклад, вбивство, насильство, педофілія тощо. Але я не знаю, чи обов’язково вона у випадку тероризму та інших злочинів. Однак всі в’язні, які мають статус політичних (наприклад, за шпигунство), їм обов’язково приписують пройти цю експертизу», – каже Наріман Джелял.   

Каральна психіатрія як інструмент репресій не втрачає своєї актуальності, залишаючись важливим інструментом політичного тиску в російській федерації. Про це також свідчить позиція Міжнародної правозахисної організації Amnesty International, де повідомлялося про випадки, коли психіатрія використовувалася для залякування або ізоляції окремих активістів в рф.  

Паралелі між радянським періодом та сучасністю показують, що незважаючи на зміни в зовнішньому вигляді репресивної системи, основні принципи залишаються незмінними. Використання психіатрії для знищення інакодумців і залякування опонентів влади залишається одним з найжорстокіших методів боротьби з нелояльними громадянами.  

Каральна психіатрія може становити жорстоке або нелюдське поводження, порушуючи статтю 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статтю 3 Європейської конвенції з прав людини, Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, статтю 32 та 147 IV Женевської конвенції, статтю 75 Додаткового протоколу I, а також воєнний злочин відповідно до статті 8 (2)(a)(II) Римського статуту Міжнародного кримінального суду. 

Примусове психіатричне лікування часто є способом незаконної ізоляції людини. Також людина, яку поміщають у психіатричний заклад, піддається дискредитації, оскільки наявність діагнозу викликає сумніви у суспільстві щодо тверезості її думок. У випадку примусового лікування сильнодіючими препаратами це може призвести до погіршення психічного та фізичного здоров’я людини. 

Це вказує на необхідність подальшої міжнародної уваги до ситуації з правами людини в росії та на окупованих нею територіях, а також сприяння тиску на країни, де досі використовуються подібні репресивні практики. Необхідно пам’ятати, що боротьба за права політичних в’язнів та розкриття механізмів репресивної психіатрії є не лише боротьбою за справедливість, а й за право на свободу думки та вираження.