Начальник СІЗО Сімферополя звинуватив мене в тому, що я проношу заборонені речі, після цього зустрічі з політв'язнями припинилися – Климент

Скільки парафій існувало в Криму до окупації?

49 релігійних організацій було зареєстровано в Криму до 2014 року. Ці 49 організацій мали парафії, братства, місію і монастир. Вони покривали територію всього Криму. На той момент служило 25 священиків. Крім того, було придбано майно – близько 26 споруд, в яких розташовувалися релігійні організації. У власності управління єпархії знаходилися 2 об’єкти в Сімферополі, 2 об’єкти в Первомайському, Роздольненському районах, Євпаторії, ще два об’єкти в Керчі і в с. Балки – разом 9 об’єктів. Решта приміщень були в оренді чи користуванні. Їх передавали нам бізнесмени. По суті, на території всього Криму проходили богослужіння і збиралися українські громади.

Що змінилося після 2014 року?

Після 2014 року удар було завдано по Севастополю і Сімферопольському району, село Перевальне. Протягом перших 3 місяців, з березня по червень, закрилися ці дві основні парафії. Вони знаходилися на території військових частин. До кінця 2014 року закрилися парафії в Красногвардійську, Красноперекопську, в Сакському і Ленінському районах, на території Великої Ялти. В результаті на сьогодні у нас залишилося 9 парафій тих, де майно було оформлено на управління Кримської єпархії і в цих парафіях відбуваються богослужіння. Ми змогли зберегти парафії Православної церкви України на території Криму за рахунок об’єктів, які перебували у власності єпархії.

Скільки священиків Православної церкви України зараз служать в Криму?

Сьогодні на території Криму служать тільки 5 священиків ПЦУ. Всі інші виїхали на материкову частину України. Основна причина – небезпека для сімей та дітей. Адже до 2014 року практично всі священики були з Центральної чи Західної України. Діти священиків були україномовні. Коли сім’я приїжджала до Криму, ми намагалися влаштувати дітей в український садочок або в українські класи. Після 2014 року почалося скорочення і закриття українських класів, плюс почався психологічний тиск на дітей з боку однолітків. До речі, він підтримувався вчителями. У школах створювалася така атмосфера, щоб українські діти або ламали своє “українство” і переходили в російські класи, або покидали територію Криму. Сім’я батька Ярослава Гонтара поїхала з Криму саме з цих причин. Діти отця Ярослава приходили додому побиті. У них речі були порвані, рюкзаки. Вчителі ж закривали на це очі і виправдовували це.

Чи є з боку окупаційної влади спроби схилити до співпраці церкву чи вони націлені її викорінити?

Для ідеологічної картинки спроба надати сприяння у збереженні церкви з боку кримської влади була в 2014-му. Але в 2015 році вони вже охололи, і Руслан Бальбек зі мною вже дуже по хамськи розмовляв. У той же час, у 2014 році саме Руслан Бальбек (він тоді був заступником голови так званої Ради міністрів Республіки Крим з міжнаціональних відносин, в його веденні були релігійні об’єкти) кілька разів намагався організувати мені поїздку в Москву. Рада міністрів Криму навіть придбали квитки, щоб ми з Бальбеком злітали в Москву, зустрілися із заступником адміністрації президента. Після цього для мене повинно було загорітися зелене світло в збереженні наших парафій. Як приклад, Бальбек поставив єпископів католиків, які змогли домовитися в Москві. Після чого з Москви до Криму прийшла «секретка», в якій була рекомендація сприяння католицькій церкві в Криму. Ми ні на яке співробітництво не йшли. Ніяких прямих контактів з ФСБшниками у мене не було. Коли мені треба було самому з ними зустрітися, вони уникали зустрічей. У мене була одна єдина зустріч із заступником глави ФСБ по Криму – заступником з господарської діяльності. Це сталося коли ФСБ намагалося побудувати на території Криму будинку для своїх співробітників. Вони приглянули 3 га землі в районі вул. Київська, там, де українська гімназія. Це території району Кримської рози, там, де зараз йде велике будівництво. З огляду на те, що пів гектара знаходилося у власності управління єпархії, місто вирішило вилучити у мене землю, бо вона передається ФСБ. Мене поставили перед фактом. Я тоді написав листа і почав вимагати прийому в ФСБ для того, щоб вони відмовилися від моєї землі. Тоді мені цей заступник сказав, що їм церковна земля не потрібна, і вони будуть шукати собі іншу ділянку. Потім прийшло два листи, в яких було сказано, що ФСБшники від неї відмовилися і земля, до якогось часу, залишалася за мною. Але рік тому з’ясувалося, що цю територію передали Римо-католицькій церкві. Про те, що це земля належить Кафедрального собору, знали всі. Як кримські татари боролися за землі під Соборну мечеть в районі вул. Ялтинська, так ми в цей же проміжок часу боролися за землі під Кафедральний собор. Тоді Мустафа Джемілєв і муфтій Еміралі Аблаєв писали дуже багато листів, щоб це питання було вирішене. Прямий контакт з ФСБ був у мого священика Максима Вологдіна, коли його в 2014 році намагалися схилити до співпраці. Це було відразу перед або після Пасхи. Весна була, десь в квітні місяці. У ФСБшників з ним була довга розмова. Я потім змусив його переказати цю бесіду в письмовому вигляді. З цього пояснення, яке дав мені священик, було ясно, що зустрічалися вони не один день і не один раз. Після цього, зі священиком довелося розлучитися. Він виїхав з території Криму для його безпеки і для мого спокою.

Чи були у вас зустрічі з представниками силових структур з приводу кримських політв’язнів?

У мене була зустріч зі слідчим ФСБ, який вів справу Євгена Панова. Адвокати, які вели його справу, звернулися до слідчого і він 4 рази давав дозвіл на зустріч. Після подачі певних клопотань на зустріч і з іншими політв’язнями, з якими зараз вже не дають дозволу на зустріч. Зараз мені зрозуміло, чому тоді дозволили зустрітися з Пановим та чому ці зустрічі так швидко обірвалися. Панов тоді відмовлявся підписувати матеріали слідства. ФСБшники довго не могли змусити його підписати цей документ. З огляду на те, що вже були терміни передачі справи в суд, вони вирішили, що може через священика він пом’якшиться. Ми з Пановим не розмовляли ні з приводу його справи, ні з приводу його підпису. Кімната невелика, все пишеться. Якщо я прийшов як священик, то ми і говорили з питань, які стосуються священика. Панов продовжував відмовлятися підписувати документи, і мої зустрічі з ним різко припинилися. Але це сталося не просто так, а через скандал. Начальник СІЗО перед слідчим ФСБ звинуватив мене в тому, що я незаконно проношу на територію заборонені речі. Нібито після обшуку, у всіх, з ким я спілкувася, знаходять заборонені речі. Це вже було серйозне звинувачення, тому що, при наступній спробі потрапити в СІЗО, було б щось спровоковано, що я щось проношу. На той час я залишив спроби потрапити до Сімферопольського СІЗО. Тоді мені стало дійсно страшно. Але, потім виникла справа Володі Балуха. До нього мені було легше потрапити. Я ходив до нього як громадський захисник.

Публічні звинувачення адміністрації колонії – це психологічний тиск. Чи були ще подібні випадки?

3 березня, коли я їхав до Павла Гриба, один раз – нормально, а другий раз – затримали. Тоді в один день було два засідання. Одне по Павлу, а друге – наші кримські татари. У коридорі суду ми спілкувалися з родичами, з хлопцями, які приїхали підтримати. Потім ми в зал суду намагалися потрапити. Звичайно, це не пройшло повз увагу. А потім через тиждень затримали машину з адвокатами, яка їхала в Ростов. І тоді стало ясно, що цей рух почали обмежувати. Що люди або ризикують потрапити за ґрати, або через страх вони не їдуть. Я аналізував ситуацію, адже до того, як мене взяли, не було випадків, щоб десь в Ростовській області затримували хлопців, які їдуть на суд. Я був перший, і, після цього, можна було відстежувати, що за день до суду в Ростові будуть затримання. Все робиться, щоб з Криму ніхто не виїжджав. Адже якщо подивитися, велика частина процесів проходить в Ростовській області. У Криму дуже мало проходить. У Криму доводять справи, які відкривалися рік тому. А всі свіжі справи, відразу передають у Ростов. Вони роблять все, щоб суди проходили в більш закритих режимах і більш жорстких умовах.

Яку роль у долі Криму і політв’язнів грає міжнародне співтовариство?

Виходить, що МЗС України, президент від партнерів вимагає, щоб вони вводили санкції, щоб вони в усьому світі воювали з Російською Федерацією, але самі нічого не роблять для того, щоб повернути те, що у нас забрали. Якби не міжнародні організації та фонди, то не було б адвокатів у політв’язнів, не було б інформаційної та політичної підтримки, тому що у всьому цьому грошей держави України немає. З великими труднощами уряд виділив по 100 тисяч (гривень) політв’язням і то не всім. І для того, щоб їх отримати потрібно пройти 12 кіл пекла, щоб довести що ти дійсно сидів у російській в’язниці.
Більше про становище Православної церкви України в Криму читайте в інтерв’ю Архієпископа Климента для QirimInfo.