15 днів у блокаді – щоденник дівчини з Маріуполя

З 1 березня Маріуполь та його мешканці потрапили у блокаду. З одного боку місто обстрілювали зі сторони так званої ДНР, з іншого – проривалася російська армія, заходячи з півдня, із Криму на схід углиб України.

Ірина з дітьми змогла виїхати з міста лише за два тижні обстрілів. Про своє життя в блокадному Маріуполі, думки і почуття вона розповіла у Telegram “Фронтові нотатки”. Далі – текст Ірини.

13-й день війни

Я живу тут і знаю, як насправді все виглядає зсередини. Знаю та бачу правду вже 13-й день. І правда у тому, що місто знищують і стирають з лиця землі. Крім того, що все зруйновано та знищено, мирному населенню, якого тут 500 тисяч, не дають виїхати із міста. Просто не випускають. Не перестають стріляти. Чи не організовують евакуацію.

За ці 13 днів війни ми пережили вже 4 різні періоди.

У першому періоді – перший тиждень війни – ми у своїй квартирі. Не віримо у все, що відбувається. Ми вдома, читаємо та слухаємо новини, готуємо їсти. Чоловік ходить по магазинах, намагаючись запастись їжею. У магазинах не все є, постачання припинилося.

У місті вимикають опалення. У нашій квартирі стає дуже холодно. Ми спимо у трьох кофтах, щоб не замерзнути. Коли починається сильний обстріл, бігаємо ховатися у ванну кімнату.

Незабаром відключають світло та воду. Через день після цього, 3-го березня, наш район сильно обстрілюють, будинок трясеться. Після обстрілу ми виходимо надвір і дізнаємося, що до сусідньої п’ятиповерхівки прилетів снаряд. У нашому будинку місцями у вікнах посипалися шибки… Це наші останні години у будинку, ми збираємось і їдемо до подруги у приватний сектор, бо там будинок на землі і є підвал.

Фото facebook.com/fcshakhtar

Починається наступний період, коли 3 дні ми та друзі живемо у підвалі 2х3 метри та спимо на дерев’яних полицях, на яких раніше стояла консервація. Чотири дорослих, серед них вагітна дівчина, та четверо дітей. Без світла, води, опалення. Мобільний зв’язок також вже перестав працювати. Немає жодного зв’язку із зовнішнім світом, рідними та близькими, жодних новин та розуміння, що відбувається. Тільки щоденні бомбардування, тільки хардкор.

Евакуація, яка не відбулася

5 березня ми дізнаємось, що оголосили “зелений коридор”. Так починається третій воєнний період. Найстрашніший. Найжорстокіший. Ми закидаємо деякі речі в машину і мчимо з приватного сектора на виїзд з міста. Обстріл продовжується і снаряди літають над головою, що вже дивно для періоду евакуації.

Їдемо на трьох машинах. Одна машина змушено відстає, ми на двох, що залишилися, їдемо займати чергу на виїзд, домовляємося зустрітися вже там, на блокпосту.

Коли виїжджаємо до міста з глушини, потрапляємо у стан шоку. За той період, поки ми ховалися у ванній, а потім у підвалі, нам рознесли половину міста.

ТРЦ горить, житлові масиви розгромлені. Десь згоріли цілі секції в будинках, десь вибиті шибки по всьому будинку. Розгромлено всі продуктові супермаркети. Згорів “Епіцентр”. Розбомбили “Метро”. Я їду містом і плачу. Чоловік просить фотографувати, але від шоку я роблю лише кілька фоток.

Фото facebook.com/fcshakhtar

Коли приїжджаємо на виїзд із міста, військові розвертають усі машини, не дозволяють виїжджати, бо там далі танки. Ось так – 2022 рік, демократія править світом, працюють 100 500 миротворчих організацій, цінність людського життя понад усе. А там у нас танки!

Ми розвертаємось. І назад зустрічаємо нашу третю машину. Поки хлопці нас наздоганяли, їм обстріляли машину з автомата. Вони не знають, хто це був, бо стріляли звідкись із кущів, людей вони не бачили. Схоже на російські ДРГ.

Олену поранили в ногу. І це був не кадр із фільму, а наша реальність.

Нам залишають їх дитину та маму та вони їдуть до лікарні, щоб отримати першу допомогу. Море авто, яких не випустили з міста, в паніці кружляє містом. Наші діти плачуть від страху і просять сховатися. На кожній другій машині написи “Діти”. На кожній машині – білі прапори.

Але евакуація зривається. Її планували зробити, але хтось із двох сторін відмовився дотримуватися тиші.

Обстріли продовжуються і під кулями ми їдемо в центр міста, щоб дізнатися якусь інформацію, коли знову буде “зелений коридор”. Приїжджаємо в Театральний сквер, де багато людей теж чекають на новини.

Інформації немає. Ніхто нічого не каже. Ніхто нічого не знає. Поліцейські не можуть відповісти на запитання про те, як там в інших районах міста, бо вони теж не мають зв’язку.

Наш район, де ми були до так званої «евакуації», обстрілюється. Повертатись туди дуже небезпечно. Крім того, їхати туди, в глибинку, може означати залишитися без звісток про евакуацію.

Ми вирішуємо, що нам треба переночувати десь у центрі, щоб одразу вранці виїхати з міста, якщо коридор оголосять завтра. Просимося на ночівлю до колеги чоловіка. Він погоджується прихистити нас: мою сім’ю, сім’ю моєї вагітної подруги, чужу дитину обстріляної дівчини та їхню маму, тобто нас загалом 8 осіб!

Фото facebook.com/fcshakhtar

Нагадаю, що з комунікацій у місті є лише газ. Квартири холодні та темні. Води нема. Цього дня у центрі вдається спіймати мобільний зв’язок, повідомити рідним, що ми цілі, прочитати новини. Ніч спимо у квартирі колеги. Наступного дня “коридор” так і не дають.

У нас із собою зовсім мало їжі, бо ми їхали на евакуацію та нічого не взяли з дому. Усю провізію залишили у подруги у будинку. А з’їздити за нею не можна – не пропускають військові, бо у тому районі йдуть бої.

Ніч у центрі міста – найстрашніша з початку війни

Ми у чужих людей у ​​домі, без їжі, без надії на евакуацію. Просимо дозволити ще одну ночівлю, бо не знаємо, як бути далі, як знайти знайомих і передати їм їх дитину, як вибратися з-під обстрілу. Цього дня бомблять останню вежу мобільного зв’язку і бути на зв’язку більше не виходить.

Цього дня надвечір відключають останню надію населення – газ. Тобто готувати їжу стає неможливим. Зі мною трапляється істерика, бо я не розумію, як нам годувати дітей без газу та світла.

Мені зателефонувала подруга і сказала, що сьогодні вночі будуть сильні обстріли. Тому що у 2014 році була така сама історія з газом напередодні жорстокого обстрілу одного із районів міста.

Ми вирішуємо лягати спати одягненими, щоб, якщо буде потреба, швидко бігти до підвалу. Подруга мала рацію. Ця ніч стає найстрашнішою з початку війни.

О 21:30 починають сильно обстрілювати центр міста. Ми спускаємось у підвал, і наступні години дві на нас скидають якісь бомби. Що це за зброя насправді я не знаю, але дуже потужна. Все гримить, будинок трясеться, шибки вилітають з квартир. Ми залишаємось цілими. Багато молимося та плачемо.

Фото facebook.com/fcshakhtar

Вранці ми бачимо, що снарядом знесло частину даху будинку, де ми ночували, і розбило одну з квартир на останньому поверсі.

На вулицю виходять люди, щоб розпалити багаття біля багатоповерхових будинків, приготувати чай та розігріти їжу. Вимітають шибки. Підіймають шматки даху із тротуарів. Оцінюють завдані збитки.

“Зелений коридор” не дають

Так розпочинається новий період нашого виживання під обстрілами.

Життя в пеклі

Ми вирішуємо переїхати з центру назад у приватний сектор, тільки не в будинок подруги, а до її свекра, тому що у них великий будинок і на цокольному поверсі (під землею) кілька кімнат, де можна ховатися від бомбардувань. Крім того, у них є генератор, мангал, щоб готувати їжу, можна палити багаття та гріти воду.

Забираємо свої продукти з дому подруги та їдемо до нового військового табору. Там же знаходимо чоловіка та дівчину із простріленою ногою та повертаємо їм дитину.

На момент, коли ми заселяємось, у будинку живе загалом 25 людей. Спимо в підземних кімнатах на підлозі на матрацах, нагору виходимо поїсти та пограти, якщо немає сильних обстрілів. Опалення, газу, світла, води та зв’язку немає.

Слухаємо новини радіо і сподіваємося на евакуацію.

14-й день війни – 9 березня

Сьогодні розклали всю привезену їжу по поличках. Розсортували її. Виявилося, що у нас її не так вже й багато з урахуванням 25 ротів.

Сховали солодощі від дітей, прибрали із загального доступу, щоб видавати їх потрохи та не з’їсти всі запаси за пару днів. Коли буде можливість купити нові цукерки та печива для дітей – невідомо.

Обстріл не припиняється. Над будинками снаряди літають без упину. Сьогодні чоловік виїжджав до сусіднього району до своєї квартири, фотографував будинки по сусідству. Району майже немає. Обстріляний, випалений, зруйнований

Слухаємо українські новини. Кажуть, що евакуювали Суми, вивезли 18 тисяч людей за 2 дні. Про Маріуполь говорять мимохіть, невиразно, неточно. Начебто про коридор домовляються. Начебто він є. І водночас його немає, бо стріляти не перестають.

Фото facebook.com/fcshakhtar

Через 3 дні у мого молодшого сина день народження. Йому буде чотири роки. До війни він кілька місяців просив різні іграшки на своє свято, а я обіцяла купити все.
Зараз у мене немає жодного подаруночка, жодної іграшки. У мирний час безглуздо було купувати іграшки заздалегідь, адже можна їх вибрати будь-якої миті. Але той момент мирного існування минув.

Відчуття безвиході. Відсутність “плану Б”. Знову плачу.

15-й день війни – 10 березня

Спимо і їмо у підвалі в кімнатах. Нагору до будинку майже не виходимо, бо обстріли довкола не припиняються. Стріляють із різної зброї, з різних боків, то дуже близько, то трохи далі.

Сьогодні над містом кружляв військовий літак та скидав бомби на місто. Вчора від удару авіабомби постраждала дитяча лікарня та пологовий будинок, в якому я народжувала молодшого сина.

Фото Evgeniy Maloletka

У мене немає слів та сліз. Поплакати виходить тільки, якщо зустрічається якийсь тригер – вірш про російський корабель, сімейні фото з мирного життя чи новини по радіо про те, що Маріуполь із його блокадою оголосили у світі другим Ленінградом.

Про затишшя та “зелений коридор” для мешканців так і не домовилися.

16-й день війни – 11 березня

Березень видався дуже холодним. Особливо це відчутно, коли два тижні у будинках немає опалення. На нас надіто все найтепліше і товсте, але це не дуже рятує від холоду. У підвалі, де ми спимо, напрочуд не дуже холодно, і вночі під ковдрою там цілком комфортно.

Знову слухаємо новини. Знову не можуть домовитись про “зелений коридор”. Навіть не знають, чи пропустять гуманітарну допомогу у місто чи розстріляють дорогою.

Сьогодні по радіо говорять про те, що не випускати мирних із Маріуполя до Запоріжжя – це особливе розпорядження Путіна. Мовляв, тільки від нього залежить наша евакуація. Але що там діється насправді, ніхто не знає, бо ніде нема правди.

17-й день війни – 12 березня

Сьогодні день народження мого молодшого сина, йому 4 роки. Подруга згадала, що вона має вдома нову запаковану іграшку, яку можна подарувати на день народження. Добре, що вона живе неподалік нашого «військового табору», і ми збігали за трофеєм.

Син був дуже радий цьому єдиному подарунку. Перші 2 години носив іграшку в упаковці. На наше запитання – «чому ти її не розпаковуєш?» – сказав, що боїться її втратити без упаковки. У мене майже розривається серце від того, що немає жодної можливості організувати дитині справжнє мирне свято.

У продуктових запасах знайшли готові вафельні коржі, перемазали їх вареним згущеним молоком, прикрасили горішками. Навіть знайшли свічки для цього тортика. Співали «З Днем Народження, Данюша!», а син дув свічки. Потім сказав, що це був найкращий день народження його життя.

Фото facebook.com/fcshakhtar

Сьогодні, як ніколи раніше, гостро відчуваю безвихідь ситуації. Коли додому в багатоповерхівку не поїдеш, бо в місті немає ні газу, ні світла, щоб готувати їжу та грітись. І ніде немає їжі. Немає магазинів, вони всі зруйновані. Немає постачання. При цьому не дозволяють вибратися з блокади й там, далі в країну, повернутися до нормального існування.

Жахливе відчуття, коли немає жодного запасного варіанту, як жити далі.

18-й день війни – 13 березня

По радіо так само ніяких згадок про Маріуполь. Говорять, що «тримає оборону». Про коридори не можуть домовитись.

Вночі був авіаудар Святогорської Лаври, однієї зі святинь православ’я, у Святогірську. У ній ховалися 920 переселенців із Харківської області, серед них 200 дітей… Чи потрібні тут слова та коментарі? Є лише 4 літери, які можуть все це передати, – Б І Л Ь.

19-й день війни – 14 березня

Сьогодні вранці ми на 9 машинах виїхали з Маріуполя до Мелекіного. Вчора була звістка від хлопців, які їхали цим маршрутом, і ми також вирішили ризикнути.

Мелекіне – невелике курортне селище за 15 км від міста. Моє серце завмирало від страху, в одному місці на трасі навіть об’їжджали протитанкові міни.

Дісталися невеликого пансіонату, де нас до наступного дня розмістили відпочити і проклали маршрут далі. Тут тихіше, ніж у місті, чути тільки гуркіт у небі від снарядів, що прилітають до Маріуполя.

У пансіонаті дуже холодно, зате є світло, вода і мобільний зв’язок. Пишу рідним та друзям, що ми цілі. Пишу та розумію, що це ще не факт. Ми цілі сьогодні. Але наша мета тепер – дістатися до Запоріжжя, а це ох як непросто зробити!

Сподіваюся, що я не помру вночі від холоду і завтра ми продовжимо шлях на Мирну Землю.

20-й день війни – 15 березня

Ми їдемо на свій страх та ризик у Запоріжжя. Колона з кількох машин, у кожній діти. Своїх ми обклали речами на задніх сидіннях, укутали ковдрами, закрили з боків ноутбуками. Спорудили гніздо, яке може їх врятувати у разі обстрілу машини.

На машинах білі ганчірки, майже білі прапори, і написи «Діти». Усім страшно. Але жага вибратися з того пекла, яке розгорнули у Маріуполі, сильніше.

Наші хлопці дізналися більш-менш безпечний маршрут у тих, хто проривався вчора. Їдемо ним.

Дорогою від Мангуша до Василівки, тобто майже весь час до Запоріжжя, стоять російські військові. Цю територію зараз контролюють вони. Дуже багато блокпостів, де перевіряють документи та багаж.

Фото Evgeniy Maloletka

Військові ввічливі. Один навіть питав, як ми, чи не потрібна нам медична допомога, чи не хочемо ми води. Дорогою згоріла військова техніка, танки, гаубиці, місця бою, міни, уламки снарядів.

Чим більше блокпостів ми проїжджаємо, тим більше у мене течуть сльози.

Я дивлюсь на російських військових. Вони розмовляють з нами однією мовою. Вони виглядають як ми. Чоловіки зовні схожі на моїх сусідів та знайомих. Вони не татаро-монголи. Вони – не турецьке ярмо. Вони – не німці із 1941 року. Я зчитую нашу ідентичність. Самотність. І плачу ще сильніше.

Навіщо вони прийшли до нашої країни? Навіщо вони роблять це з нашими містами, дорогами та надіями. Ми ж однакові. Як можна так чинити з рідними? Як можна це все допустити?

Надивившись на ввічливих російських військових дорогою, моя подруга припустила, що ці військові не могли так вчинити з нашим Маріуполем. Напевно, його бомбили якісь ІНШІ російські військові.

Все це не вкладається у голові. Все це неможливо осягнути. Все це неможливо пробачити.

Вже майже під Запоріжжям ми потрапили під час обстрілу українського блок-поста. Об’їжджали його козячими стежками, поряд горіла земля.

Стемніло. Потім нас зустріли українські військові, сказали, що проведуть до міста, щоб було безпечніше.

Ось такі авто приїздять до Запоріжжя з Маріуполя. Фото www.facebook.com/vsiumar

З Маріуполя йшла досить велика колона авто, нас зібрали та супроводили до Запоріжжя. Начебто цього дня був оголошений офіційний “зелений коридор” для мирних на власних авто, без автобусів. Але про нього ми дізналися вже у дорозі, коли самі ризикнули прориватися.

Дорога за 250 км із Мелекіно до Запоріжжя зайняла сьогодні 11 годин! Одинадцята година там, де ми доїжджаємо зазвичай за три. Дуже напружено. Дуже стресово. Ми без сил приїхали на ночівлю до знайомих. Завтра продовжимо свій шлях далі. У Запоріжжі також не дуже безпечно.

21-й день війни – 16 березня

Ми прокинулися о 5:00 ранку від найпотужнішого вибуху десь поруч із нашою ночівлею у Запоріжжі. Сонні та злякані натягували одяг та несли сплячих дітей у ванну. Прилетіло вже до Запоріжжя! Начебто в залізничну станцію за кілометр від нас.

Ми одразу закинули речі в машину та поїхали далі.

На виїзді з міста український військовий, дізнавшись, що ми з Маріуполя, передав у спущене скло машини жменю цукерок для наших дітей. Я ревла наступні пів години.

Помітила – що далі від дому, то більше сліз. Коли ще були у рідних стінах, у своєму місті, вірилося менше у те, що відбувається. Стіни нагадували, що тут будинок. Зараз ми від нього віддаляємось. Приходить ще більше усвідомлення того, що відбувається. Все оголюється, стає беззахисним, відкритим, надривним.

Куди ми їдемо? Що на нас чекає? Де ми будемо? Що далі? Де наш будинок?

Сьогодні вдень на маріупольський Драмтеатр – центрі та серце міста – росіяни скинули бомбу. У будинку ховалися біженці з Лівого Берега, чиї будинки розбомбили ще першого тижня війни. Там було багато дітей. Яких просто привалило під уламками зруйнованої будівлі. Рятувальники не можуть поки що нікого дістати та врятувати, бо йдуть постійні стріли місцевості. Не можуть рахувати жертв.

Мене нудить від цієї новини. Фізично відчуваю відразу до війни та тим, хто її затіяв. Я хочу вити від безвиході та неможливості повернутися до минулого життя.

Сьогодні ми доїхали до Черкаської області та зупинилися тут на ночівлю. Я з сім’єю та з подругою з дитиною. Інші люди з нашої компанії роз’їхалися кожен у свій намічений бік.

Хочемо поспати та випрати одяг. Обговорюємо подальші маршрути.

Переживаю за друзів, які залишились у Маріуполі та не виходять на зв’язок. В одну мить життя будь-якого мешканця міста може обірватися. Просто раптом. Несподівано. Від снаряда, що потрапив у твій будинок. Від безумства людей, що стоять при владі. Від неповаги до людського життя.