Окупація про них мовчить: травневі хроніки насильницьких зникнень у Криму 

Насильницькі зникнення – це серйозне порушення міжнародного права, яке одночасно зачіпає право на життя, свободу, безпеку та захист від катувань. Йдеться про випадки, коли особу позбавляють свободи, а держава чи її представники заперечують сам факт затримання або приховують інформацію про долю чи місце перебування цієї особи. В умовах окупації Криму росією ця практика стала жорстоким інструментом репресій і залякування. 

Кримський півострів з 2014 року переживає не лише фізичну окупацію, а й системне руйнування громадянського суспільства. Активісти, правозахисники, проукраїнські та кримськотатарські діячі стали головними мішенями. У низці випадків такі дії супроводжуються насильницькими зникненнями, що створює атмосферу страху та невизначеності й водночас перешкоджає будь-якому функціонуванню громадянського суспільства. 

Травень – місяць, що символізує кілька трагічних історій. Ервін Ібрагімов, Тимур Шаймарданов, Сейран Зінедінов – імена, що стали символами болю і надії водночас. Всі вони зникли у травні, у різні роки, але їхні долі об’єднані одним – безкарністю та мовчанням окупаційної влади. Рідні Тимура та Сейрана живуть у невідомості вже понад 11 років та вже 9 років нічого не відомо про Ервіна.  

Зникнення як інструмент політичного контролю 

Згідно з міжнародним правом, зокрема Міжнародною конвенцією про захист усіх осіб від насильницьких зникнень (2006), насильницьке зникнення – це арешт, затримання, викрадення або будь-яка інша форма позбавлення волі, здійснена представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, із подальшою відмовою визнавати факт позбавлення волі або приховування долі чи місцезнаходження зниклої особи. 

Такі дії спричиняють стан правової невизначеності, у якому перебувають як самі зниклі, так і їхні родини. Насильницькі зникнення є не лише грубим порушенням прав людини, а й можуть становити злочини проти людяності, коли носять умисний широкомасштабний та/або систематичний характер відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. 

У Криму насильницькі зникнення не є поодинокими чи випадковими. Це частина цілеспрямованої репресивної політики, спрямованої на придушення інакодумства, проукраїнських настроїв та спротиву. 

Першою жертвою російської агресії став Решат Аметов, викрадений під час одиночного протесту проти окупації півострова та закатований до смерті учасниками НЗФ «Самооборона Криму».  

Станом на січень 2025 року КримSOS зафіксувала щонайменше 66 жертв насильницьких зникнень у Криму з початку російської окупації. А у березні цього ж року, за даними Кримського процесу, повідомлялося про зростання насильницьких зникнень серед жінок – з 1 випадку у 2022 році до 10 випадків протягом 2024-2025 років. Детальніше про це йдеться у статті КримSOS за посиланням. 

Проте реальні цифри можуть бути значно вищими, адже не всі випадки потрапляють у публічну площину: через страх репресій багато родин не повідомляють про зникнення своїх близьких.   

Останньою жертвою насильницьких зникнень стала 24-річна кримська татарка Хатідже Буюкчан, яка зникла 6 травня. До її затримання причетні співробітники окупаційних правоохоронних органів. За що затримали Хатідже та де вона знаходиться – досі невідомо.    

Доля великої частини людей досі залишається невідомою, 6 знайдені мертвими, 1 особа була екстрадована за кордон, 7 обвинувачено у вчиненні злочину, а 31 особа була звільнена впродовж кількох днів. Жоден з цих випадків не був розслідуваний ефективно. Жодна посадова особа не була притягнута до відповідальності. 

Це свідчить про тотальну безкарність, яка є основною умовою збереження репресивного режиму на окупованих територіях. А мовчання російської влади щодо долі зниклих – це ще один акт насильства, спрямований на родини та спільноти, які чекають бодай на відповідь. 

Травневі зникнення: три історії, які не можна забути 

Тимур Шаймарданов  

26 травня 2014 року в Сімферополі безвісти зник Тимур Шаймарданов – кримський активіст, один з учасників громадської ініціативи «Український народний дім». У день зникнення Тимур вийшов із дому вранці, зателефонував батькам повідомити, що буде зайнятий важливими справами, і з того моменту на зв’язок більше не виходив. Його місцеперебування досі невідоме, а свідків зникнення немає. 

Координатори «Українського дому» розповідали «Центру журналістських розслідувань», що у неділю, 25 травня, Тимур під час зустрічі активістів висловлював побоювання, що Леонід Корж, ще один активіст «Українського дому», зник – з ним немає зв’язку і його місцезнаходження невідоме (пізніше він знайшовся). Вранці наступного дня Шаймарданов пішов із дому і не повернувся. 

Тимур Шаймарданов вів активну громадську діяльність та брав участь в акціях проти окупації Криму. Крім того, допомагав українським військовим. 

Його волонтерська діяльність, а також чітка проукраїнська позиція, могли стати причиною зникнення. Незважаючи на відкриті кримінальні провадження як на окупованій росією території, так і в Україні, жодного прогресу у встановленні обставин чи місцезнаходження Тимура немає. У червні 2018 року окупаційний Верховний суд Криму відхилив апеляцію на бездіяльність слідства. 

Сейран Зінедінов  

Пошуками Тимура Шаймарданова зайнявся ще один активіст – Сейран Зінедінов, але вже через 4 дні, 30 травня, викрали і його. 

Сейран увечері зустрічався з дружиною Тимура та повідомив їй, що до викрадення активіста, ймовірно, причетна «Самооборона Криму» та передав дані про Тимура військовому зі штабу Військово-морських Сил України з надією, що той допоможе організувати обмін. Однак після цього Сейран додому не повернувся.  

Зникнення активіста розслідували і окупаційні правоохоронці, і українські. Втім жодної інформації про викрадення досі немає. Натомість родичі Зінедінова повідомляли про те, що існує відеозапис із камери спостереження, де зафіксовано, як активіста проти волі посадили в автомобіль.  

За інформацією, наданою мобільним оператором, після викрадення Сейрана Зінедінова його телефон кілька разів вмикали з території пансіонату «Дельфін» під Євпаторією. У пансіонат спробували потрапити друзі Зінедінова, однак їх не пропустила охорона.  

Телефон Шаймарданова також кілька разів вмикався після викрадення, але родичам довгий час не вдавалося отримати у оператора необхідну інформацію. Коли ця інформація була отримана, виявилося, що телефон Тимура був ввімкнений недалеко від місця, де ввімкнувся телефон Сейрана. 

Ервін Ібрагімов  

24 травня 2016 року в Криму зник член виконавчої ради Всесвітнього конгресу кримських татар Ервін Ібрагімов. Його робота передбачала багато поїздок і зв’язків з діаспорою за кордоном. Крім того, Ервін мав активну проукраїнську позицію, брав участь у мітингу на підтримку територіальної цілісності України під стінами Верховної ради АР Крим у Сімферополі 26 лютого 2014 року та пізніше відвідував незаконні суди над кримськими політв’язнями. 25 травня він також мав їхати на судове засідання над кримськотатарськими активістами. 

 У день зникнення, пізно ввечері, на об’їзній дорозі міста Бахчисарай його автомобіль зупинили невідомі особи у формі співробітників окупаційної «ДПС». Після цього Ервіна насильно заштовхнули в мікроавтобус, він намагався втекти, але його спіймали та повезли у бік Бахчисарайського водосховища. Викрадення Ервіна зафіксувала камера відеоспостереження. 

Батько Ервіна раніше повідомляв, що за його сином стежили та погрожували йому. Однак Ібрагімов вважав, що це через можливі проведення на півострові заходів з нагоди Дня вшанування пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.  

До того ж батько Ібрагімова повідомляв, що Ервіна уже намагались викрасти і раніше. Умер Ібрагімов стверджує, що існує відеозапис як за Ервіном з-за рогу спостерігала людина, коли він увечері 23 травня 2014 року повертався від друзів. Після від’їзду Ервіна машина на повній швидкості, не вмикаючи фар, погналася за ним. Але дорога була розбита, і викрадачі не встигли його наздогнати. 

Детальніше про зникнення Тимура, Сейрана та Ервіна ви можете прочитати у дослідженні КримSOS за посиланням. 

Правовий контекст: відповідальність держави-окупанта 

Росія як держава-окупант зобов’язана відповідно до міжнародного гуманітарного права гарантувати безпеку цивільного населення. Насильницькі зникнення, які відбуваються за мовчазної згоди або прямої участі силових структур, є грубим порушенням Женевських конвенцій, а також норм звичаєвого міжнародного права. Заборона насильницьких зникнень є обов’язковою для всіх без винятку держав світу. 

Хоча росія й не є державою-учасницею Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень і Римського статуту Міжнародного кримінального суду, на неї як державу-окупанта Криму поширюється заборона на насильницькі зникнення, а також поширюється юрисдикція МКС, починаючи з 20 лютого 2014 року.   

Окрім того, відповідальність за такі злочини не має строку давності. Вони можуть стати предметом розслідування Міжнародного кримінального суду та розглядатися в майбутніх трибуналах. 

Українська держава, правозахисні організації та міжнародна спільнота мають продовжувати фіксувати ці злочини, вести системну адвокацію, вимагати доступу міжнародних місій до Криму. Ім’я кожного зниклого має звучати на міжнародних майданчиках. 

Насильницькі зникнення в окупованому Криму – це не просто трагедії окремих людей і родин. Це інструмент політичного терору, який росія цілеспрямовано застосовує для утвердження контролю. Безкарність породжує нові злочини. А пам’ять про Шаймарданова, Зінедінова, Ібрагімова та інших насильницьки зниклих – це наш спільний обов’язок і водночас нагадування: боротьба за правду не припиняється доти, доки справедливість не буде відновлена. 

Правозахисні організації докладають усіх зусиль, щоб документувати ці злочини, підтримувати родини зниклих і вимагати справедливості на міжнародному рівні. Але без активної міжнародної реакції та тиску на державу-окупанта ці зникнення можуть продовжуватись. 

Насильницькі зникнення в Криму – це виклик не лише Україні, а всьому світу. Це нагадування, що права людини – не абстрактна концепція, а реальність, яка потребує захисту. І кожна зникла людина повинна мати голос й ім’я, яке ми не маємо права забути.