Держзрада в рф: чому українців переслідують за цією статтею? 

З 2014 року рф почала застосовувати своє законодавство на території окупованого Криму. Це включає прийняття нових законів, які не були чинними до окупації, а також застосування Кримінального кодексу рф проти місцевих мешканців. Російська влада систематично переслідує тих, хто не визнає її легітимність або проявляє опір, інкримінуючи їм вчинення злочинів, передбачених статтями КК рф.

Україна є державою-учасницею всіх чотирьох Женевських конвенцій та трьох додаткових протоколів, тоді як росія приєдналася до всіх, окрім Додаткового протоколу III. Проте ситуація в Криму показує, що країна-агресорка системно ігнорує свої зобов’язання за IV Женевською конвенцією та Додатковим протоколом I. Одним із найпомітніших порушень є поширення дії російського кримінального законодавства на окуповані території України, що прямо суперечить ст. 64 IV Женевської конвенції.

Багато українців стали жертвами репресій з боку рф. Сьогодні вони несправедливо відбувають покарання у російських пенітенціарних установах із клеймом терориста, екстреміста, шпигуна або держзрадника – зі стигмою злочинця. І все це відбувається на фоні того, що кримінальні справи часто супроводжуються системними порушеннями з боку правоохоронних органів та судів.

Саме звинувачення у державній зраді стали одними з найпоширеніших випадків кримінального переслідування у 2025 році. Тож в цій статті ми розберемо, як рф використовує цю статтю Кримінального кодексу як інструмент репресій в окупованому Криму, чому українці стають жертвами таких переслідувань та які саме дії окупаційна влада найчастіше кваліфікує як злочин. Також за допомогою реальних відомих прикладів покажемо, як ця система працює на практиці.

Як російський закон визначає «державну зраду»?

Поняття «державної зради» закріплене у статті 275 Кримінального кодексу рф. Згідно з її чинною редакцією, державною зрадою вважається вчинення громадянином російської федерації таких дій:

• шпигунство; 
• передача відомостей, що становлять державну таємницю; 
• надання фінансової, матеріально-технічної, консультаційної або іншої допомоги іноземній державі, міжнародній чи іноземній організації або їх представникам у діяльності, спрямованій проти безпеки рф. 

Санкція цієї статті передбачає позбавлення волі на строк від 12 до 20 років, а в окремих випадках – довічне ув’язнення.

Формулювання статті 275 не є унікальним: аналогічні склади злочину існують у кримінальних кодексах багатьох держав. Однак специфіка цієї норми російського кримінального законодавства полягає в тому, що притягнути до відповідальності за статтею 275 можна лише громадянина рф. Саме тому окупаційна влада вдається до різноманітних практик нав’язування російського громадянства мешканцям окупованих територій – як на волі, так і після затримання.

У низці випадків політичних в’язнів з Криму змушували оформлювати російський паспорт уже під час незаконного ув’язнення або на етапі затримання, коли слідчі органи лише готувалися фабрикувати кримінальну справу. Серед них: Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Ахтем Чийгоз, Аппаз Куртамет та інші. Громадянство ставало не правом, а процесуальним інструментом, адже з його наявністю легше притягнути невинного до відповідальності, у тому числі за державну зраду.

Коли ж змусити людину погодитися на російське громадянство не вдається, застосовується інша схема. Наприклад, обвинувачення у шпигунстві, де суб’єктом злочину є іноземний громадянин або апатрид. Саме з цим зіткнулася кримськотатарська активістка Леніє Умерова. В інтерв’ю «КримSOS» вона згадувала: «Одного разу бабуся сказала мені: “Подивись, яка символічна паралель. Я – держзрадниця, а ти – шпигунка”.

Ця фраза точно передає суть російської репресивної системи: одна й та сама дія кваліфікується по-різному залежно від того, чи вдалося змусити людину прийняти російський паспорт.

Леніє також розповіла, як починалася масова паспортизація в окупованому Криму: «Це було щось дуже абсурдне: буквально на вулиці стояла якась будка з написом “Міграційна служба”, де за пів години тобі могли оформити російський паспорт. Нас, підлітків, яким якраз виповнилося 16, зібрали всіх разом в актовій залі школи й сказали: “Зараз оформлюватимемо вам паспорти”. Ми з друзями просто переглянулись: які паспорти? що взагалі відбувається? І ми тоді просто вибігли звідти».

Втім Леніє зазначила, що відмова від паспорта швидко перестала бути реальною опцією: «Без цього паспорта ти обмежений і в освіті, і в медицині. Ба більше, без російського паспорта можуть націоналізувати твоє майно і ти просто залишишся без житла. У Криму ти – ніби “іноземець”, і не маєш права перебувати понад 90 днів. А далі – депортація… З початком пандемії все змінилося. Через ізоляцію, закриті кордони й відсутність транспортного сполучення люди просто не мали вибору. Ситуація їх буквально затисла: без паспорта залишитися було вже неможливо».

Саме так формується правова пастка, в якій опиняються мешканці окупованих територій: спочатку їх змушують прийняти громадянство держави-окупанта, а потім використовують цей факт як підставу для найтяжчих кримінальних обвинувачень.

Із цього механізму виростає ціла система примусової паспортизації, яка стала фундаментом для переслідувань українців за «держзраду».

Примусова паспортизація

В одному зі своїх інтерв’ю колишній політв’язень та режисер Олег Сенцов зазначив, що після незаконної окупації Криму російська влада оголосила: протягом двох місяців необхідно написати заяву про відмову від російського громадянства, інакше воно надавалося автоматично.

За заявами самої рф, близько 95% населення окупованого півострова набули російського громадянства саме таким чином – без усвідомленого волевиявлення, унаслідок адміністративного примусу.

Ця практика стала не просто інструментом контролю, а юридичною пасткою. Масова паспортизація дозволила окупаційній владі суттєво розширити можливості для переслідування місцевого населення: після формального «набуття громадянства» тисячі українців автоматично підпали під юрисдикцію російського кримінального законодавства, зокрема під статті про «державну зраду». Саме це спричинило різке зростання кількості кримінальних справ проти активістів, журналістів, правозахисників і всіх, хто не погоджувався з окупаційним режимом.

Водночас російське законодавство постійно змінюється та стає дедалі репресивнішим. За останні роки коло «небажаних» дій і висловлювань істотно розширилося, а санкції – посилилися. Ці зміни грають на руку окупаційній владі, створюючи атмосферу тотального страху та правової невизначеності, у якій будь-хто може бути оголошений злочинцем. Закон перетворився на інструмент залякування та «зачистки» нелояльних.

Для тих, хто відмовився від російського громадянства, життя в окупації перетворилося на постійну боротьбу за виживання. Без російського паспорта людина не може офіційно працювати, отримувати повноцінну медичну допомогу, оформлювати соціальні виплати, вільно пересуватися, реєструвати майно чи розпоряджатися ним. Власність таких осіб перебуває під постійною загрозою «націоналізації», а сама людина фактично стає «іноземцем» на власній землі. Перебування без паспорта рф обмежується короткими строками, після чого настає загроза депортації.

Таким чином, примусова паспортизація створює замкнене коло: отримання російського громадянства відкриває шлях до кримінального переслідування за «держзраду» та інші репресивні статті, а відмова від нього – позбавляє базових прав і штовхає людину на соціальне вигнання. У цій системі не існує безпечного вибору – існує лише контроль.

Історії переслідувань за «держзраду»

Лише за минулий рік КримSOS вдалося зафіксувати щонайменше 24 випадки кримінальних переслідувань за державну зраду на території півострова. Проте реальна цифра може бути значно вищою. Найбільший термін ув’язнення за цією статтею отримав 59-річний мешканець Джанкоя. Окупаційні “служителі Феміди” винесли йому вирок – 20 років позбавлення волі. 24 роки колонії за держзраду та низку інших статей КК рф отримав ще один мешканець Криму Петро Жицький. Стаття про державну зраду стала однією з найпоширеніших випадків кримінального переслідування у 2025 році.

Сьогодні покарання за нібито скоєння державної зради відбуває одна з найстарших політбранців з Криму – 70-річна Галина Довгопола.

Окупаційний Севастопольський міський суд визнав її «шпигункою» та засудив до 12 років позбавлення волі.

Усе життя Галина мешкала в селищі Кача поблизу Севастополя. У власному дворі вона приймала відпочивальників, серед яких були й громадяни росії. Після окупації Криму її життя різко змінилося. Щоб уберегти доньку та онука від репресивного режиму кремля, жінка наполягла, аби вони виїхали на підконтрольну Україні територію. Сама ж залишилася – не змогла покинути рідний дім.

Наприкінці листопада 2019 року до її оселі прийшли співробітники ФСБ. Не пояснивши причин, Галину силоміць доправили до управління в Севастополі, де повідомили про підозру в «таємній співпраці з Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України», нібито з метою збору інформації про авіаційний полк Чорноморського флоту.

«Мене звинувачують, щось читаю й розумію лише, що я небезпечна сволота, що я шпигунка і продавала Україні “секретні дані”. Тиск розриває мозок… Мене перший раз у житті завели до клітки для злочинців. Раніше я її лише в кіно бачила», – згадувала Галина у коментарі медіа «Ґрати».

Спочатку її утримували в СІЗО Сімферополя, згодом перевезли до СІЗО-2 «Лефортово» в Москві. Там вона майже пів року перебувала в камері із жінкою, яка постійно знущалася з неї: била, ображала, принижувала. Після численних скарг їх розселили, однак наслідки такого «сусідства» були тяжкими: Галина втратила 16 кілограмів ваги, отримала гастрит та серйозно підірвала здоров’я.

Жінка довго відмовлялася визнавати вину та підписувати сфабриковані обвинувачення. Однак під постійним психологічним тиском і погрозами на адресу її рідних була змушена погодитися. У березні 2021 року вона почула вирок – 12 років колонії. Нині Галина Довгопола утримується у виправній колонії №1 у Владимирській області рф.

Наприкінці минулого року окупанти висунули обвинувачення у держзраді 70-річному українському морському біологу Леоніду Пшеничнову. У жовтні його затримали в окупованому Криму. Пшеничнов усе життя присвятив науковій роботі та захисту унікальних біоресурсів Південного океану, понад 25 років представляв Україну в міжнародних органах із охорони морських живих ресурсів Антарктики.

Після окупації півострова вчений залишився в Криму з українським паспортом, не маючи можливості виїхати через родинні обставини. Втім саме його професійна діяльність та принципова позиція щодо збереження екосистеми Південного океану, яка суперечить промисловим інтересам росії, стали підставою для кримінального переслідування. Окупаційна влада інкримінує Леоніду Пшеничнову «державну зраду», фактично ототожнюючи наукову та екологічну діяльність зі злочином проти держави.

На момент затримання вченому вже виповнилося 70 років. Він має серйозні проблеми зі здоров’ям, а умови утримання під вартою створюють реальну загрозу його життю. Справа Леоніда Пшеничнова вкотре демонструє, як стаття про державну зраду використовується рф для придушення незалежної думки, наукової свободи та будь-якої діяльності, що виходить за межі дозволеної окупаційним режимом.

Історії Галини Довгополої та Леоніда Пшеничнова – лише два приклади з набагато ширшої картини репресій. Насправді кількість громадян України, які сьогодні перебувають у російських тюрмах за обвинуваченням у «державній зраді», значно більша. Серед них – Вадим Сороколетов, Лера Джемілова, Ніяра Ерсмамбетова, Ібраїм Ібрагімов, Андрій Брюханов, Тарас Худак, Енвер Чауш, Ольга Цирик, Гліб Куценко, Анатолій Ревут, Евеліна Мельничук, Тетяна Дякуновська та десятки інших. Їхні справи різняться деталями, але об’єднані спільною логікою: кримінальне право рф перетворене на інструмент залякування, покарання за нелояльність і витіснення будь-якого спротиву окупаційному режиму.

Масова паспортизація, постійні зміни законодавства та нечіткі формулювання статті про «державну зраду» дозволяють окупаційній владі карати, залякати та витісняти всіх, хто не погоджується з її легітимністю.

Окрім того, досудові процесуальні дії правоохоронців та розгляд кримінальних справ судами часто супроводжуються системними порушеннями. Зокрема, порушується право на справедливий суд: розгляд справ незаконно створеними судами на окупованій території, обмежений доступ громадськості до судових засідань, залежність суддів від силових структур, використання під час судового процесу сфабрикованих доказів та заяв, зроблених внаслідок катування, нерівність сторін у судовому процесі тощо.

Все це разом створює репресивну систему, у якій громадяни України не мають безпечного вибору. І саме через це українці на окупованих територіях опиняються у пастці, де правова реальність виглядає як інструмент репресій, а будь-яка діяльність на користь своєї держави чи спроба зберегти особисті права може стати приводом для обвинувачення у «державній зраді» або інших статтях кримінального чи адміністративного законодавства країни-агресорки.