Раніше село у Криму пахло полином… Безкрайній степ на горизонті зустрічався з небом. Навколо гуляла тиша і спокій. Тепер ті місця заповнені страхом та тривожністю. Замість полину у повітрі повис аромат невідомості, бо агресори повернулись у «рідну гавань».  

Не раз вона поверталась додому, коли півострів просочила окупація. Псевдоісторики, екскурсоводи, археологи, держслужбовці і навіть таксисти – кремлівські маріонетки, які оселилися в Криму після 2014 року. А кожен діалог з ними – потенційний конфлікт. Тож дім для неї з безкрайого степу звузився до воріт батьківського будинку. 

Вона їхала додому знову, бо хвороба різко вразила батька. Однак це був останній раз, коли вона їхала тим шляхом. Пістолет біля чола, погрози, восьмигодинні допити, 5 адмінпротоколів, та фабрикація справи про шпигунство, що загрожувала 20 роками ув’язнення – через це довелось пройти кримськотатарській політбранці Леніє Умеровій просто через відсутність російського паспорта. 

Рік і дев’ять місяців за ґратами, де порожнечу заповнювали книги, а листи – самоіронія.  Вона не встигла почути свій вирок – як поїхала на обмін. І перше, що зробила на волі – вдихнула аромат кави. Це була її маленька мрія. 

Сьогодні ми розповідаємо про шлях Леніє – від бабусиних історій про депортацію кримських татар до її нової мети – розбудити свідоме покоління, що більше ніколи не дозволить ворогу забрати свій дім. 

«Моє покоління – одне з перших, яке з’явилося на світ уже вдома, на рідній землі» 

Ви родом із Криму. Що пам’ятаєте зі свого дитинства там? Можливо, є моменти, до яких подумки повертаєтеся найчастіше? 

Я народилася в Криму. Моє покоління – одне з перших, яке з’явилося на світ уже вдома, на рідній землі. Нас тоді називали щасливчиками, адже ми мали змогу народитися і зростати на своїй батьківщині. 

Я родом із Джанкойського району, з маленького селища. Це гірсько-степова місцевість – де виходиш і можеш іти десятки кілометрів уперед, а навколо тільки простір, небо і тиша. І цей особливий аромат – полину, степу, пилу – завжди був поруч. З цими запахами я росла, вони для мене – частина дому. 

Це були часи віялових відключень світла. І в такі моменти бабуся заохочувала грати в ігри. Я росла з двома старшими братами, і вона часто показувала нам ігри, в які сама гралася ще малою в Криму. 

Леніє Умерова з бабусею та братом. Фото з сімейного архіву Леніє.

Зараз згадую це з усмішкою. Це були дуже автентичні, справжні кримськотатарські ігри. Наприклад, бабуся влаштовувала челендж: треба було якось закрутити пальці – непросте завдання. А потім починалася історія – казка про людину, яка йшла по воду, впала, покотилася з гори, щось знайшла… І все це вона супроводжувала рухами пальців, ніби показувала казку руками. 

Була ще гра, де одна дитина ставала «на міст» – спиною до інших. Діти бігали навколо, промовляли лічилочку – наприкінці всі підбігали й клали руки на спину того, хто стоїть. І треба було вгадати: чия рука знизу? Здавалося б, просто – але було дуже весело. 

Це був період, коли кримські татари вже поступово повертатися до Криму, і між людьми починали з’являтися перші ознаки добросусідства. На початках, як розповідали близькі, було складно. Вони переїхали у 1989 році, й пам’ятають, як деякі сусіди попереджали одне одного: «Обережно з тими, що повернулися – ще щось вкрадуть або, боронь Боже, дітей з’їдять». Шовіністські стереотипи були дуже живими. 

Але з часом усе змінилося. Побачили, що ми – звичайні, надійні люди. Потроху з’явилася довіра, а подекуди навіть дружба зав’язалася. 

Коли я навчалася в першому класі, ми переїхали до Кезлева – дуже цікаве місто, яке я вважаю столицею кримської толерантності. Там є великий мікрорайон, де проживають кримські татари, а також значна діаспора караїмів. 

До того ж у Кезлеві жило багато українців, зокрема військових, яких свого часу привезли з материкової України. У моєму оточенні були друзі різних національностей: і вірмени, і навіть корейці. Там справді був квітник культур і народів. 

Толерантність нам прищеплювали з дитинства – і вдома, і в суспільстві. Незважаючи на біль після депортації, вона залишилася не зі злом, а з усвідомленням, що ми маємо бути вище за будь-яку зневагу чи недоброзичливість. Батьки завжди вчили поважати інших, і це відчувалося навколо. 

Крім того, в багатьох курортних містах зазвичай життя вирує влітку –люди здають будиночки й потім живуть на ці кошти цілий рік, ні про що не хвилюючись. Так було до початку 2014 року… 

«Бабуся мала жорстку позицію – не дозволяти російській культурі проникати у наш дім» 

Коли ви вперше відчули свою етнічну приналежність — ту кров, яка тече у ваших жилах? 

На початках шовінізм у Криму був постійним явищем. Це дуже персональна історія, пов’язана з людським фактором. Я знала чимало людей, які занижували оцінки лише тому, що ти кримський татарин, або відмовляли в продажі чи оренді житла з тієї ж причини. 

Моя бабуся – жінка із залізобетонним характером. Її доля була дуже важкою. 10-річною вона пережила депортацію і тоді втратила двох молодших братів. 

Бабуся Леніє Умерової. Фото з сімейного архіву Леніє.

У ранньому віці їй довелося дуже швидко подорослішати – шукати можливості заробити на хліб, вчитися, здобувати знання і працювати. Набувши повноліття, вона одразу вийшла заміж. 

Враховуючи реалії Радянського Союзу, не було іншого вибору, окрім як вивчити російську мову. При цьому бабуся чудово володіла узбецькою і кримськотатарською мовами. А як доходило діло до російської, казала: «Я нічого не розумію».  

Було дуже кумедно, коли я з братом, ще до дитячого садочка, вдома спілкувалися тільки кримськотатарською. А коли ми почали ходити в садок і соціалізувалися серед дітей, які говорили російською, ми іноді приходили додому і казали бабусі щось цією мовою. Вона на нас дивилась і відповідала кримськотатарською, аби ми не зверталися до неї російською: мовляв, вона її не знає.  

Для мене це звучало трохи дивно, навіть «крейзі», але це була її жорстка позиція – не дозволяти російській культурі проникати у наш дім. 

Бабуся Леніє Умерової. Фото з сімейного архіву Леніє.

Бабуся часто розповідала про депортацію, про те, як важко було повертатися, про кримських дисидентів. Вона могла, наче дитині, розповідати ці історії з такою емоційністю, що вони назавжди залишалися в пам’яті. 

Завдяки їй у мене ще з дитинства сформувався світогляд, розуміння того, хто я, до якої нації належу. Вона також розуміла, що в ті часи не було можливості дізнатися більше через книги чи культуру, адже кримськотатарської культури практично не існувало. І тому їй було важливо донести нам правильні меседжі, передати цю історію і цей дух. 

Я не можу говорити за всіх кримських татар, але у більшості з нас національна свідомість та ідентичність сидять дуже глибоко. Можливо, це через ті складні історії, які ми пережили, або через якийсь особливий фактор, який важко пояснити. Попри шовіністські висловлювання і комплекси меншовартості, які нам намагалися нав’язати, ця свідомість проросла в нашій культурі. 

Я вважаю, що цьому сприяли активні рухи, зокрема Меджліс, а також регулярні мітинги 18 травня – День пам’яті жертв депортації. Це був важливий момент єднання для нашого народу, коли всі приходили разом, щоб згадати і підтримати один одного. 

У нас вдома на побутовому рівні говорили кримськотатарською, а на вулиці – російською. Чому так – не зовсім зрозуміло. І от у четвертому класі я мала подругу, яка вдома спілкувалася виключно українською мовою.  

Я добре пам’ятаю, як прийшла до неї в гості. Почула, що її мама розмовляє українською – це була для мене новинка, адже я знала цю мову лише з телевізора або з двогодинних уроків української мови в тиждень у школі. Мені було дуже цікаво. 

Потім я розповідала їм, що ми вдома теж не російською говоримо, а кримськотатарською. Це був такий маленький обмін культурами. Саме в таких дрібницях усвідомлюєш, що ти – не як усі, і всі навколо – теж. У кожного є своя індивідуальність. 

Мені здається, фундаментальні цінності й принципи я отримала від родини – вони ніби передалися мені з молоком матері. А розуміння того, хто ти є у соціумі, – це вже заслуга мультикультурного середовища, в якому мені дуже пощастило жити. 

«На вулиці стояла якась будка з написом «Міграційна служба», де за пів години тобі могли оформити російський паспорт» 

Окупація Криму – історичний злам. Як він виглядав для вас? Як саме окупація увійшла у ваш дім? 

Усе відчувалося якось поступово – напруга постійно зростала. 

У мене тоді були знайомі, які їздили на Майдан. І я пам’ятаю, як одного разу прийшла на додаткове заняття з англійської, а вчителька раптом сказала щось на кшталт: «Та цих “майданутих” треба спалити, інакше вони до нас прийдуть». 

Мені стало страшно. Я була дитиною і не розуміла: чому люди таке говорять? Звідки стільки ненависті? Чому вони поводяться так несправедливо? 

А потім усе почало розвиватися ще стрімкіше. Мітинги під Верховною Радою Криму. Загиблі.  

Було дуже страшно. Перший час ми навіть не виходили з дому. Була тривога, невідомість. Ніхто не розумів, що буде завтра. І коли на вулицях з’явилися «зелені чоловічки», усе стало ще тривожнішим. 

Я пам’ятаю, як ми ходили містом і бачили їх. Вони просто стояли – мовчки, без жодних слів чи погроз. Але були зі зброєю. І ти не розумієш, як себе поводити. Вони ніби нічого тобі не роблять, але сама їхня присутність – загроза. Підсвідомо відчуваєш: якщо щось піде не так – вони можуть натиснути на спуск. 

14 березня мені виповнилося 16 років, і я готувалась отримати український паспорт. Але вже 16 березня відбувся так званий «референдум». Усі державні установи зачиняються, усе зависає, і ти просто не розумієш, що відбувається. 

Як отримати паспорт? Невідомо. 

Потім поступово починає працювати школа, все нібито повертається у звичайний ритм, але атмосфера зовсім інша.  

Було водночас смішно й страшно. У нас був предмет «правознавство», і ми вивчали українське законодавство… хоча Крим уже був окупований. Російське законодавство не знала навіть сама вчителька. 

Вона чесно казала: «Я не знаю, чому вас тепер вчити». І замість уроків ми просто обговорювали якісь абстрактні теми. А іноді вона переходила до відвертої пропаганди. Казала, що за пів року Україна перестане існувати, що її поділять між Польщею, Угорщиною, Молдовою, Румунією та Білоруссю, і «залишиться клаптик землі».  

А потім почалася паспортизація. І це було щось дуже абсурдне: буквально на вулиці стояла якась будка з написом «Міграційна служба», де за пів години тобі могли оформити російський паспорт. 

Нас, підлітків, яким якраз виповнилося 16, зібрали всіх разом в актовій залі школи й сказали: «Зараз оформлюватимемо вам паспорти». Ми з друзями просто переглянулись: які паспорти? що взагалі відбувається? І ми тоді просто вибігли звідти. 

Але без цього паспорта ти обмежений і в освіті, і в медицині. Ба більше, без російського паспорта можуть націоналізувати твоє майно і ти просто залишишся без житла. У Криму ти – ніби «іноземець», і не маєш права перебувати понад 90 днів. А далі – депортація. 

У мене були знайомі, які до останнього намагалися не брати російський паспорт. Їздили в Херсонську область, ставили штамп, отримували міграційний папірець – і повертались. Просто щоб не мати російського документа. 

Але з початком пандемії все змінилося. Через ізоляцію, закриті кордони й відсутність транспортного сполучення люди просто не мали вибору. Ситуація їх буквально затисла – без паспорта залишитися було вже неможливо. 

Пам’ятаю, як поїхала в дитячий табір – це була своєрідна нагорода за наукову роботу, яку я писала. Ми приїхали туди – це була гірська місцевість у Бахчисарайському районі, дуже мальовнича. 

А вже на другий чи третій день табір раптово оточив ОМОН. Це було по-справжньому страшно. Ми питали у старост, що відбувається, навіщо тут ці люди зі зброєю. 

Нам відповідали: «Це для вашого захисту». 

Захисту… від кого? Від кабанів у горах? Чи від наших власних думок, розмов, ініціатив? Від підлітків, які можуть ставити «не ті» запитання? 

Цей досвід був дуже тривожний, але й показовий. Ще тоді стало зрозуміло: у цьому новому «порядку» інша думка – вже загроза. 

Пам’ятаю, як тоді один за одним почали зникати кримські активісти. 

Когось, як Решата Аметова, згодом знайшли закатованим. Це було жахливо. Згодом знайшли повішеним Едема Асанова. Він активно висловлював свою позицію. Місцева влада тоді поспішила оголосити це самогубством. Але всі розуміли: це не було схоже на правду. 

І на цьому тлі – страх, безсилля, відчуття, що нікому не можна довіряти. Атмосфера ставала дедалі гнітючішою. Усе накладалося одне на одне, і в якийсь момент залишатися там ставало не просто страшно – нестерпно. 

Я вирішила, що мені краще переїхати на материкову частину України – закінчити школу там і вже вступати до університету. Це було цілком моє особисте рішення. 

Я добре пам’ятаю той момент: повертаюся зі школи – в сльозах, в істериці. Кажу: «Я більше не можу туди ходити». Бо те, що там відбувалося, було нестерпним. Відкрита пропаганда. Колаборантські наративи. Все це зрадницьке, огидне – і прямо в шкільних стінах. 

А я запальна, усе дуже близько сприймаю. Коли чуєш таке – просто закипаєш. 

І що важливо – мої близькі мене одразу підтримали. Я їм за це неймовірно вдячна. І я поїхала. 

Як це сприйняла ваша бабуся? 

Складно насправді. Вона вже старенька, маломобільна, і ми розуміємо, що в разі чогось можемо просто не встигнути до неї доїхати. 

Склалося так, що ні я, ні Азіз взагалі більше не можемо приїхати до Криму. Мені вже прямо сказали: «Тобі дорога туди закрита». 

Звісно, це боляче. Особливо для бабусі – вона дуже важко це сприймає. Але якось одного разу вона сама сказала мені: 

«Подивись, яка символічна паралель. Я – держзрадниця, а ти – шпигунка». 

За російською логікою й справді все абсурдно: за їхніми законами, «держзрада» від «шпигунства» відрізняється тільки одним – наявністю громадянства рф. Бабуся в цьому всьому бачить якийсь символізм, історичну тяглість. Вона мудра жінка. 

Мені дуже хочеться вірити, що я ще її побачу. 

Якось я запитала: «Бабусю, тобі не страшно, що я про тебе публічно розповідаю?» А вона подивилася й каже: «Мені вже 93 роки. Ти серйозно думаєш, я чогось боюсь? Ну, нехай спробують». 

Переїзд до Києва 

Ви переїжджаєте в Київ. Як складається ваше життя поза межами півострова? 

Це був новий етап – університет, пошук себе, становлення особистості. 

До того ж у Києві жив мій брат Азіз.  

Леніє та Азіз Умерови. Фото взяте з фейсбук-сторінки Таміли Ташевої.

 Як у будь-якій нормальній родині, ми з ним сварилися – страшне. Бувало навіть билися. Дитинство у нас пройшло весело.  

Ми жили окремо. Але через відсутність рідного оточення, ми почали зближуватися. І в якийсь момент я зрозуміла, що це – найкращий друг.  

Паралельно залишалася оця тяглість з Кримом: мітинги 18 травня, кримськотатарські ініціативи. Я долучалася – бо для мене це не просто «про своє», це про те, ким я є. 

Це було дуже цінно – не відчувати себе відірваною. Бо це ж не умовна Нова Зеландія, де навколо ніхто не знає, хто ти. У Києві вже тоді було велике й активне кримськотатарське ком’юніті. Постійно щось відбувалося: зустрічі, події, навіть курси кримськотатарських танців. 

Ти постійно залишався «в темі», відстежував новини з Криму. 

Потім почалася робота – і там я теж намагалася займатися проактивною діяльністю. Працювала українською, багато говорили про Крим, про ідентичність. Ми навіть намагалися через медіа просувати тему кримської історії. Але не встигли – почалося повномасштабне вторгнення. 

І після 24 лютого все, звісно, змінилося. Ми переключилися на інше: як допомогти простим людям, як бути корисними тут і зараз. 

Новини стали постійним фоном. Донати, волонтерство, підтримка. Думаю, як і в багатьох – усе життя пішло в режим: «роблю, що можу». 

«Вони повторювали: “Це наш Крим”, “Ми повертаємось до рідної гавані”» 

Коли ви повертались в окупований Крим, аби навідати рідних, чи було у вас відчуття, що ви повернулися додому? Чи, можливо, ви відчули, що це вже не зовсім те місце, що колись? 

Після переїзду я ще декілька разів їздила в Крим до рідних. Мене дуже дратували росіяни, і я намагалася абстрагуватися від усіх розмов навколо. 

Коли їдеш у таксі, часто помічаєш дивний акцент у водія, якого раніше не чув. Запитуєш – звідки вони? Відповідають, що з Тверської області, приїхали сюди ще у 2015–2016 роках. Купили будиночок, бо ціни були хороші, і тепер живуть тут. Ось так росія заохочує людей переселятися до Криму. 

Пропагандистів із промитими мізками було дуже багато – і більшість їх росія просто привезла із собою. Псевдоісторики, археологи, екскурсоводи… 

Крім того, Росія завозила своїх держслужбовців, давала їм дотації на проживання у пансіонатах – це було просто масово. Вони повторювали: «Це наш Крим», «Ми повертаємось до рідної гавані», і всі ці наративи… 

Було дуже складно, я навіть не хотіла виходити на вулицю, не хотіла ні з ким спілкуватися – бо будь-яка розмова могла стати причиною конфлікту. І всі радили: «Тихіше, не говори зайвого», бо це може нашкодити. Це був величезний стрес не тільки для мене, а й для моїх рідних. 

«Під час допиту мені приставляли пістолет до голови» 

Коли ви дізналися, що у вашого тата онкологія? 

Тато захворів у 2019 році. Він проходив лікування у Києві, пройшов повний курс. 

Відбулася ремісія, і тато поїхав додому. Але, мені здається, значну роль у всьому цьому зіграв постійний стрес, нервове напруження, невизначеність і страх перед майбутнім. Життя у стані постійного тиску відобразилося на його здоров’ї, і це, на жаль, дало свої наслідки. 

Згодом його стан різко погіршився, і я вирішила поїхати до нього. 

Це був грудень 2022 року. Ви їдете до Криму. Розкажіть, як це було: як проходив перетин кордону? З чого почалося ваше політичне переслідування? 

Через підконтрольні Україні кордони потрапити в Крим було неможливо. Я обрала маршрут через Грузію. Усі пункти контролю проходила без проблем, без зайвих запитань. 

Але коли дійшла до російського боку, попросили паспорт. Я показала закордонний. Вони відкривають, дивляться: місце народження – Крим. 

Одразу питання: звідки їдеш, куди прямуєш, яка мета? Я відповіла прямо – гуманітарна. Їду до хворого батька. 

Питають: «Якщо твій батько в Криму, і ти сама з Криму, чому досі не отримала російський паспорт?» 

Це було таке дивне питання, тож я без зайвих вагань відповіла: «Я громадянка України. Я не хочу російський паспорт. Я живу в Україні. Мені він не потрібен».  

Після цього мене повели в окреме приміщення. І за хвилин тридцять по мене приїхали чоловіки – і забрали далі вже вглиб федерації. 

Чи пожалкували про свої слова, коли зрозуміли, що проти вас розпочато кримінальне провадження? 

Можливо, на підсвідомому рівні щось подібне відчувалося. Однак я тоді чітко сказала собі: я не зробила нічого поганого. Чому я маю вважати себе винною, якщо я не вчинила жодного злочину, не порушила закон? Це ж вони зараз чинять проти мене зло. 

Показати, що я сумніваюся чи починаю себе жаліти – це означає проявити слабкість. А вони це дуже добре вміють зчитувати. І якщо відчують цю слабинку – одразу нею скористаються. 

Чи чинили силовики тиск на вас? 

Під час допиту мені приставляли пістолет до голови. Прямим текстом погрожували, що впродовж ночі застосовуватимуть щодо мене фізичне насильство грубого характеру. 

Допитували в маленькій кімнаті – вшістьох. Це тривало понад вісім годин, хоча за законом, здається, допит не може тривати більш як чотири чи п’ять годин без перерви. 

Спілкувалися грубо, жорстко, з приниженням. Просто по-скотськи. 

«Я впевнена, що моя адвокатка з Північної Осетії співпрацювала з ФСБ або, принаймні, мала з ними контакт» 

Як ваші рідні дізналися, що ви потрапили в неволю, і як вони відреагували на це? 

Це була досить нетипова історія. Мене затримали, одразу ж «судили» – і вже о шостій ранку того ж дня відправили у в’язницю для іноземців у Північній Осетії. 

Але працівники ФСБ, схоже, не встигли передати жодних вказівок на саму колонію: що зі мною робити, як поводитися, хто я. Побачили – іноземка, значить до в’язниці для іноземців. 

Мене завели в камеру, а згодом вивели на прийом їжі. Там проходила жінка – чи то прибиральниця, чи то працівниця кухні. Я звернулася до неї й чесно розповіла, що відбувається: що я затримана, що ніхто не знає, де я, і що мені треба зателефонувати. 

Вона дала свій телефон. Я швидко подзвонила й сказала: я в Північній Осетії, мені потрібен адвокат. 

Рідні були, звісно, шоковані. Яка ще може бути реакція, коли твоя близька людина дзвонить із російської в’язниці? Але діяли дуже швидко. Вони приїхали й привезли адвокатку з Північної Осетії. 

До неї, щиро кажучи, в мене досі дуже багато запитань. Я впевнена, що вона співпрацювала з ФСБ або, принаймні, мала з ними контакт. Постійно намагалася переконати мене взяти російський паспорт – мовляв, якщо зроблю це, одразу вийду на свободу. 

Але це була пастка: з російським паспортом я б уже не мала права на захист з боку України й втратила б можливість відстоювати свої права. 

І хоча ця жінка поводилася вкрай дивно, писала якісь абсурдні заяви в нікуди й часто більше шкодила, ніж допомагала – в якийсь момент їй таки вдалося добитися скасування вироку. 

Через три місяці арешту мене все ж випустили. 

Однак їм було не цікаво мене відпускати. До того ж вони не встигли сфабрикувати докази скоєння «злочину» з мого боку. Тож мене треба було якось затримати.  

Вони спеціально затягували час, щоб не випустити мене вчасно – вже після 21:00. Після 21:00 мені нарешті віддали речі і сказали, що я можу йти. 

Потрібно було зв’язатися з кимось і повідомити, де я знаходжусь. Мені дали телефон – але не мій, а якийсь старенький телефон із російською SIM-картою, щоб я могла дзвонити всередині країни. Я намагалася зв’язатися з адвокатом і повідомити, що мене випускають, щоб мене забрали. Але конвоїр заборонив це робити, пославшись на те, що тут всюди камери і мене можуть зафіксувати, і тоді їм «по шапці прилетить». Категорично відмовили і дали на збори приблизно п’ять хвилин, після чого дуже швидко випустили. 

Як тільки я вийшла, одразу під’їхала біла машина. З неї вилетіли четверо величезних чоловіків у балаклавах. Вони схопили мене під руки, накинули мішок на голову і швидко закинули в машину. Везли мене, мабуть, хвилин сорок – до години, але куди саме – я не знала. 

У голові крутилися думки: або мене везуть за межі країни, щоб я не знала дороги і просто викинули десь, наче непотріб, або ж це нові допити і катування. Я запитувала, куди ми їдемо, що відбувається, хто вони такі, але вони мовчали. 

Та сталося наступне: мене висадили у житловому масиві, у якомусь спальному районі з хрущовками. 

В дорозі мішок на голові замінили на пластиковий пакет, який затягнули дуже щільно, що очі почали боліти. Коли його зняли, мої очі довго не могли сфокусуватися – я не розуміла, де знаходжусь і що відбувається. 

Але я бачу навпроти себе силуети чотирьох чоловіків у цивільному одязі. 

Подумала собі: «Щойно очі прийдуть до тями, підійду та запитаю де я, куди йти…». Лише подумала про це, як вони самі підійшли і кажуть, що хочуть побачити мої документи. 

Я запитала, навіщо це їм. А у відповідь почула, що вони підозрюють, ніби я розкладаю тут закладки – оті наркоманські штуки. 

Розумію, що заперечувати нема сенсу, тому просто шукаю паспорт, щоб показати їм. Вони чекали недовго, може 2-3 секунди, потім схопили мене під руки, запхали в іншу машину і повезли до відділку. 

Там знову почалися допити. Мені вручили протокол про непокору органам влади – нове звинувачення. Я попросила адвоката, але мені відмовили. Замість цього помістили на ніч у камеру. Це було одне з найбрудніших місць, в яких я була.  

Леніє Умерова. Скріншот з відео, опублікованого на фейсбук-сторінці Азіза Умерова.

Наступного ранку прийшов чоловік і сказав, що мене забирають до суду. Попросили бути готовою, дали документи на підпис. Втім я відмовилася підписувати без адвоката і наполягала на його присутності. Спочатку мені відмовляли, але потім погодилися. 

Дали телефон, щоб подзвонити адвокату. Я намагалася, але дзвінок не проходив. Коли подивилася – сім-карти в телефоні не було. Було зрозуміло, що це зробили спеціально, щоб я не змогла ні з ким зв’язатися. Це мене дуже пригнічувало. 

Після цього я дійшла до стану зневіри і почала кричати: якими “мужніми” треба бути, щоб боротися з жінками. Якими цінностями вони керуються, якщо чинять так зі мною? Я розуміла, що могла когось образити цими словами, але саме тоді зачепила одного з них. 

Він дав мені свій телефон, і я змогла зв’язатися з адвокатом. Вона вже знала про судове засідання, що було дивно – цікаво, хто їй це міг повідомити… 

Мене везли до суду, і що було цікаво – щоразу перед засіданням до судді заходив чоловік у цивільному одязі і залишався там на годину-півтори. Потім виходив, і починалося слухання. 

Під час одного із засідань сторона обвинувачення просила для мене 10 діб арешту, а суддя присудила 15. Як це могло статися – незрозуміло.  

«Якщо постійно плакати і боятися, стрес почне їсти тебе зсередини» 

Проти вас почали фабрикувати справу, і весь цей час ви перебували в ув’язненні. Я знаю, що ви отримували листи і теж писали, але не всі доходили через цензуру. У вашому останньому листі перед звільненням до Азіза ви писали про проблеми зі здоров’ям та умови утримання, однак в жартівливій формі. Що ви насправді відчували тоді?  

Це броня. Коли я перестану жартувати з того, що відбувається навколо, тоді мене можна списувати. 

У стресових ситуаціях почуття гумору розвивається фантастично, і це не тому, що я якась особливо смілива чи крута. Просто так виходить природно. Дівчата, з якими я була у в’язниці, робили так само – це спосіб не зламатися. Бо якщо постійно плакати і боятися, стрес почне їсти тебе зсередини. 

Особливо коли ти в замкненому просторі, сама, без можливості виплеснути емоції. Мені допомагало структурувати час: я ставила собі різні маленькі завдання – вивчити англійську, почитати, позайматися йогою, помедитувати. Це як маленькі ритуали, які давали відчуття контролю і гідності. 

Звісно, ці речі здавалися зовсім незначними, але тоді вони допомагали мозку обманути себе, як тепла вода для голодного – ніби поїв. 

Жарти та іронія допомагали мені рефлексувати і виживати. Навіть із Азізом 95% нашого спілкування – це саме жарти, якими ми доносимо будь-яку інформацію. 

«Це був окремий вид тортур – замкнутий простір, гучна пропаганда, і ти нічого не можеш із цим зробити» 

Чим ви займалися в умовах утримання? 

Підйом був о 6-й. Треба було застелити ліжко, а о 6:30 – сніданок. Я намагалася одразу робити зарядку – близько півтори години. Просто згадувала всі вправи ще зі школи, з університету, щось вигадувала сама – аби рухатись. 

Після зарядки в мене була «англійська». Я брала книжки з бібліотеки – мені пощастило, що вона там була. Читала художню або наукову літературу, перекладала уривки на англійську, вела конспекти, намагалася вчити терміни, хоч іноді взагалі не розуміла, про що йдеться. Але мозок працював, з’являлися нові нейронні зв’язки – це допомагало не розвалитися. 

У камері був телевізор. Я дозволяла собі максимум годину-півтори на день – або фільм, або щось подивитися. Новини російські намагалася фільтрувати, бо від них реально можна з’їхати. Навіть просила конвоїрів вимкнути радіо, бо в прогулянковому дворику постійно гриміли «Вєсті ФМ». Це був окремий вид тортур – замкнутий простір, гучна пропаганда, і ти нічого не можеш із цим зробити. 

Прогулянковий дворик – це така бетонна «кімнатка» без даху, лавка на двох, і все. Там стояла алюмінієва миска для недопалків. Хтось навіть перестукувався по ній азбукою Морзе. Було шкода, що я її не знаю – хотілося зрозуміти, про що йдеться. Це ж Лефортово, там і «наші» сиділи, і справжні шпигуни. 

Коли було зовсім важко терпіти це радіо, я просто починала тягати ту тарілку по бетонній підлозі, щоб хоч якось заглушити звук. Спочатку просила вимкнути – відмовляли. Але коли інші в’язні починали на мене скаржитись – перемикали. Однак після цього я могла тиждень не отримувати листів. 

«Мене раніше завжди ізолювали від військовополонених – тримали окремо. А тут раптом – разом, і на етап» 

Як вас везли на обмін полоненими? 

Мене етапували, як і всіх – збирали в Брянській області. Із Москви вивезли в автозаку, їхали десь 12–14 годин. Спершу намагалися не спілкуватися – нас усіх розсадили по-різному. В автозаку чотири камери: дві маленькі – типу «стакани» (70 на 70 см, з решіткою), і дві більші – на 13 людей. Нас було троє жінок і один чоловік – і замість того, щоб посадити по гендеру, нас усіх розкидали окремо. Це здалося дивним. 

До того ж мене раніше завжди ізолювали від військовополонених – тримали окремо. А тут раптом – разом, і на етап. У якийсь момент, уже дорогою, коли охоронець на мить залишив двері прочиненими, ми змогли почати спілкуватися через перегородки. Хтось припустив: «А може, це обмін?» Один із чоловіків – медик з Маріуполя – відповів: «Мене так уже п’ять разів возили. Не думаю». Було дуже боляче це чути. 

Я теж сумнівалася – адже щодо мене не було рішення суду, яке б передбачало етап. Куди ще могли везти? 

У Брянську СІЗО – жахливе. Бруд, приниження, прийомка – все як завжди. Провели ніч у камерах. А вже наступного дня, ближче до обіду, нас вишикували, усі почали вигукувати свої прізвища. Вони всі були українські, адже мали своєрідне закінчення. Ми з дівчатами перезиралися – вже починали розуміти, що відбувається. 

А потім – несподівано – нас садять не в автозак, а в цивільний автобус. Цивільний автобус! Ми почали посміхатися одне одному, вже майже певні, що це обмін. Російські конвоїри одразу почали кричати: «Зараз висадимо! Лицем донизу!». 

У Білорусі нас зустріли змінився конвой. Дали пакет із їжею – котлета, огірок, вода. Подачка «від батька». Було огидно. Пояснили, що буде далі, і невдовзі привезли на сам обмін. 

Леніє Умерова. Фото взяте з фейсбук-сторінки Володимира Заленського.

«Я найбільше мріяла про каву» 

Чи були у вас «маленькі мрії»? Якісь прості речі, про які дуже хотілося в неволі й ви думали: «От тільки вийду – і одразу це зроблю»? 

Так. Я ж страшенний кавоман, і найбільше мріяла саме про каву. Таку справжню – ароматну, міцну, щоб можна було відчути її аромат… Це ж, здається, дрібниця, яка нічого не вирішує, але саме з таких дрібниць складається відчуття свободи, повернення до себе. 

Пам’ятаю, тільки нас обміняли й привезли до лікарні, я подзвонила Азізу – і перше, що сказала: «Привези мені каву». Він навіть засміявся: «Серйозно? Не одяг, не гігієна – кава?» А я кажу: все інше якось знайдеться, а от кава – це наче ковток життя. 

Ще дуже чітко запам’яталося, як у лікарні нас почали буквально «відгодовувати». Медсестри – такі мамочки, нянечки з дитсадка – весь час: «Їж! Давай добавочку!» Але організм не звик. Після тієї одноманітної, несмачної, переважно рідкої їжі, яку дають у неволі, шлунок просто не витримує. Перші два шматочки – ще добре, а далі стає фізично важко їсти. 

Тому їжа для мене не стала великим щастям. А от коли я вперше після всього випила справжню каву – це було щось особливе. Наче нічого й не було. Наче ти знов сидиш десь у центрі міста, в якійсь кав’ярні, дивишся на перехожих – просто живеш. 

«Ціна, яку заплатили ці люди, вже занадто висока, щоб ми могли просто підняти руки й сказати: “Ну, може, і не треба…”» 

Зараз ви активно в соцмережах публікуєте дописи про окупацію Криму, кримських політбранців… Яку ціль ви ставите перед собою? 

Так, зараз я дійсно активно пишу про Крим, про політв’язнів, про репресії, які там тривають. Бо мені здається, що частина суспільства досі не до кінця розуміє: навіщо ми маємо боротися за Крим? І чому «просто віддати» не принесе ні миру, ні стабільності, ні щастя з «рожевими бульбашками». 

По-перше, Крим – це Україна. Це не просто слова. Це територія, де живуть наші люди. І, як хтось дуже влучно сказав (здається, Зеленський, але я цю фразу «вкрала» собі), територія належить нам доти, поки там є хоча б одна людина, яка вірить у повернення України. А таких людей – сотні тисяч. 

Нам обовʼязково потрібно повертати громадян України, які незаконно були увʼязнені росією. Ці люди за свої цінності зараз позбавленні найдорожчого – свободи. Тож ми мусимо боротися, кричати і нагадувати тим, хто приймає рішення, що необхідно повернути кожного. 

Ми не маємо морального права їх зрадити. Коли ми кажемо «Окей, віддаємо Крим», ми знецінюємо боротьбу всіх, хто чекає на Україну, хто сидить у тюрмах за проукраїнську позицію. Як Богдан Зіза, який облив будівлю окупаційної адміністрації жовто-блакитною фарбою і отримав за це 15 років. Як десятки кримських татар, як 19-річний Аппаз Куртамет, як сотні інших – молодих, щирих, які не зрадили себе. Вони сидять не просто за ідею – вони сидять за всіх нас. 

Ціна, яку заплатили ці люди, вже занадто висока, щоб ми могли просто підняти руки й сказати: «Ну, може, і не треба…» 

Фото взяте з фейсбук-сторінки Леніє Умерової.

А ще я думаю про покоління, яке росте зараз. Їм сьогодні 15–20 років. Вони все життя прожили з думкою, що Крим – це щось далеке, окуповане, незрозуміле. Але саме вони через кілька років будуть ухвалювати рішення. І дуже важливо, щоб вони розуміли, за що йде боротьба. Щоб Крим для них був не тільки територією на мапі, а й частиною культури, історії, цінностей. 

Тому я бачу свою мету в тому, щоб говорити – з молоддю, із суспільством, через особисті історії, через культуру, через конкретні долі й приклади. Пояснювати, чому Крим – це не минуле, а наше майбутнє. Щоб у момент повернення – а він обов’язково буде – ми точно знали, що з ним робити.