Питання щодо військовополоненних та цивільних заручників +38 095 931 00 65 (Signal, Telegram, WhatsApp, Viber)

Як велика імперія «відсталі» народи розвивала

17 / 05 / 2021

Імперії люблять казки. За допомогою казокміфів – імперії переконують інших та себе у власній величі та впливовості. Казками-міфами імперії виправдовують своє існування, своє право на панування та підкорюють словом тих, кого ще не скорили зброєю. Протягом історії ці міфи набували різних форм. Часом вони містять відверту воєнну пропаганду, ціллю якої є дезорієнтація супротивника. Але іноді міфи бувають м’якшими за звучанням. У вигляді оповіді про минуле міфи ховаються за тим, що подається як «факти», незаперечна правда про минуле. 

Доволі часто останніми роками можна почути, що Російська імперія та Радянський Союз «принесли цивілізацію» неросійським народам, які входили до складу цих держав. Цей міф існує у найрізноманітніших варіаціях та стосується ледь не всіх народів колишнього СРСР. Так, наприклад, Україні закидають, що вся важка індустрія, заводи, виробництво було створено за часів Радянського Союзу. Сама українська державність, мовляв, відбулася завдяки СРСР. Кримським татарам розповідають, що до приходу в Крим Російської імперії півострів був культурно відсталим – що це Російська імперія принесла до Криму «світло цивілізації», а з ним і сади, палаци, історію, освіту та культуру. Російські історики, політики та представники окупаційної адміністрації в Криму досі розповідають, що «приєднання до Росії» дало поштовх у розвитку Криму та вказують на «спадкоємність» історії двох анексій. Подібні міфи існують, скажімо, і щодо народів Кавказу. Досить часто їхні формулювання містять описи «відсталих аулів» високо в горах.  

Така модель оповіді про минуле прийшла до нас напряму з радянської історичної традиції. Радянська схема оповідання про минуле передбачала особливу роль російського народу у культурному та державному розвитку інших народів Союзу. Попри свою очевидну маніпулятивність такий опис минулого є надзвичайно ефективним інструментом контролю імперії над підконтрольними (колонізованими) народами. Його небезпека полягає в тому, що підкорення відбувається непомітно для жертви і вражає свідомість суспільства, усуваючи здатність до опору. Можливість та здатність контролю над інтерпретацією власного минулого, таким чином, стає надзвичайно важливим аспектом інформаційної боротьби та передумовою для існування незалежної держави. Втім, уявлення про культурну вищість російського народу серед інших народів імперії є глибшим за радянську традицію та цілком вписується у класичні оповіді імперій про власне минуле. 

Згадаймо колись улюблені фільми про американських ковбоїв, «Дикий Захід», «Вождя червоношкірих» О. Генрі, романи та поезію Рід’ярда Кіплінга та навіть «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо. Всі ці твори, а також багато інших, формували важливий культурний контекст. Метою такого культурного продукту було довести, що Британська імперія «принесла світло цивілізації» народам Північної Америки, африканського континенту чи некультурному П’ятниці. Читача мало цікавить, чому індіанці не хочуть підкорятися європейським колоністам. Адже саме позиціонування автора змушує нас симпатизувати білим європейцям, а не індіанським «дикунам». Природне бажання корінних народів Північної Америки не підкорятися чужинцям відходить на другий план. З часом агресія та захоплення чужих територій мотивується «необхідністю» несення культури. У Кіплінга навіть вірш є відповідний – «Тягар білої людини» називається. За умов успішності «цивілізаційного» проекту «дикуни» просто «зникають», або стають непомітними. Одні асимілюються (якщо сильно пощастить), інших – знищують шляхом депортацій (так-так!) або геноцидів. Щоправда, історики та пропагандисти імперії про таке зазвичай не розповідають. Складається враження, що «відсталі дикуни» зникли просто внаслідок «природного процесу цивілізування». В російському контексті таке «непомітне зникнення» корінних народів найкраще видно на прикладі Сибіру. Як російські історики традиційно описують процес інкорпорації Сибіру? Правильно – «освоєння» (вже перші кілька речень у тексті за посиланням демонструють описану вище схему історіописання). Жорстокий процес підкорення описано дуже лагідним словом. 

Уважний читач помітить очевидну паралель – тези російських політиків та істориків про «щедрість» російського та радянського імперіалізму щодо неросійських народів є лише варіацією типової імперської міфології, яка трапляється і в інших місцях. Мета цієї міфології – перетворити загарбника на «вчителя-просвітника», вбивцю – на «мецената», окупанта – на «демократа». 

У 1783 році, коли Російська імперія вперше анексувала Кримський півострів, маніфест імператриці Катерини ІІ пояснював необхідність такої анексії двома причинами. По-перше, «наведення ладу» в Криму коштувало імперії зависоких військових витрат. А по-друге, кримські татари почали діяти «вопреки собственному благу», та виявилися «нездатними» вкусити плоди свободи, дарованої імператрицею. Російській імператриці, вочевидь, було краще знати, якими були інтереси кримських татар. Тоді ж – після першої анексії – нові російські землевласники почали будувати в Криму сади та парки. Попередньо, звичайно, необхідно було знищити кримськотатарські сади, які там традиційно існували. А з садами – традиційні форми землеволодіння, соціального устрою, економіки тощо. Росія не принесла «світло цивілізації» в Крим, хоч як вона це намагалася продемонструвати, а лише знищила місцеві традиції та норми, влаштувала хаос, а тоді заповнила утворену пустку власними нормами та традиціями.  

До речі, у 2014 році російська влада, вже традиційно, заново використала деякі міфи, які вже колись вживала Російська імперія під час першої анексії Криму. Якщо уважно придивитися, побачимо, що під час обох анексій Росія активно просувала тезу «ненасильницького захоплення» території. Відкривши будь-яку історичну книжку про події пізнього 18 та 19 століття побачимо тезу, що входження до складу імперії було «безболісним». Мовляв, «імператриця-просвітниця» Катерина ІІ зберегла всі місцеві традиції та права місцевого кримського населення. Подібне намагається транслювати і сучасна російська влада. Наприклад, Володимир Путін під час свого звернення до Федеральних Зборів РФ заявив, що Крим було захоплено «без одного единственного выстрела». Російські окупанти також надали «офіційний» статус кримськотатарській та українській мовам у Криму. Щоправда, у 19 століття таке «мирне входження» до імперії завершилося релігійними утисками мусульман Криму та масовою еміграцією кримськотатарського населення, яка тривала все 19 століття. Внаслідок «мирної» та «толерантної» політики імперії місцеве населення Криму наприкінці 19 століття стало меншістю на своїй території. А сьогодні – попри офіційний статус – кримськотатарській та українській мовам та культурам у Криму неможливо вийти за чітко окреслені межі побутових стереотипів – народних танців, співів та національних костюмів. А кримськотатарським політичним в’язням російські «суди» забороняють виступати кримськотатарською мовою. Теза про «приєднання без однієї краплини крові» – також пряма брехня. Під час здійснення анексії у Криму загинули українські військові – прапорщик Сергій Кокурін та  майор Станіслав Карачевський Як і з міфом про «несення цивілізації», удавана демократичність та «збереження» прав місцевого населення щоразу наштовхується на сувору реальність репресій та системної дискримінації. 

В подібний спосіб російська влада намагається переконати світову спільноту та кримчан, що після 2014 року в Криму відбувся неімовірний розвиток. Нам розповідають, що протягом 24 років Україна нічого не робила для півострова і лише нищила здобутки радянських часів. Так немовби за радянського часу Крим не належав до УРСР, а сама Українська республіка та її населення нічого не виробляла, а лише споживала. Щоправда, як і у випадку інших міфів, цей також тримається лише на маніпуляціях та силі пропаганди. В Криму настільки все добре, наскільки успішно Росія може переконати в цьому інших – саме переконати, а не насправді щось розвинути. Вибудовується нехитра пропагандистська схема за якою всі здобутки минулого та теперішнього є здобутками Росії, але не здобутками тих неросійських народів, які волею долі опинилися у складі цієї держави. 

Багато хто вважає, що 20 століття стало часом розпаду імперій. Інші звинувачують в імперіалізмі деякі сучасні західні країни. Водночас, всі погоджуються, що у 21 столітті методи загарбання територій, підкорення народів та витіснення незгодних вже давно не є «цивілізованими». Сьогодні великі держави змагаються в інший спосіб – хто перший потрапить на Марс, наприклад. З цієї точки зору Росії самій варто було б повчитися культурі та цивілізованості, а не вдавати, що вона може чи колись могла навчати цьому інших. Принагідно варто згадати, що епоха великих імперських завоювань вже давно минула. 

 

 

Поділитись

Вибір редакції

Ще Статті