Війна і міф

Для легітимації анексії Росією Криму в 2014 році російська пропаганда вдалася до фальсифікації історії. В результаті утворився великий історичний міф, яким країна–окупант всіляко намагається довести, що «Крим – наш!». Українці натомість теж інколи піддаються спокусі прикрасити минуле, висвітливши свою особливу позитивну роль в історії півострова. Український історик родом із Криму, кандидат історичних наук Сергій Громенко розповів QirimInfo, чим шкідливо зловживання історичними міфами. У статті ми також використали головні тези, озвучені істориком на лекції в рамках Відкритої Школи Історії. 

Чи було історично обумовлено те, що Крим став першою жертвою російської агресії в Україні?

Починаючи з моменту розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності, в Росії була доволі велика кількість як простих громадян, так і політиків, які вважали передачу Криму Україні у 1954 році «непорозумінням», з яким до того вони готові були миритися тільки в рамках єдиного Радянського Союзу. Після того, як СРСР не стало, вони вирішили, що «подарочек нужно вернуть назад».

Ще на початку 90-х років українські та російські моряки билися на вулицях Севастополя, російські кораблі стріляли по українських, які виходили із Севастополя в Одесу. У 1997 році якось вдалося примиритися, але росіяни так і не полишили мрію повернути Крим.

Російський міф про Крим можна назвати міфом «Крим – наш». Найголовніша його теза: «Крым – это исконно русская земля». Цей вислів мав би передбачати, що регіон здавна населений «русскими». Зараз росіян в Криму нараховується мінімум 60%, але вони починають домінувати на території Криму тільки після 1917 року.

Ще в період між приєднанням Криму до Російської імперії у 1783 році і аж до 1860-х років відсоток росіян в Криму коливався в межах 5-10%. Ситуація змінилася лише після Кримської війни: тоді царський уряд змусив кримських татар емігрувати. Як результат — різко почала збільшуватися кількість етнічних росіян у Криму, що тривало протягом усього ХХ століття.

Зараз ця російська більшість є хорошим ґрунтом для розсіювання російської пропаганди.

Коли ж власне з’явився міф про «російський Крим»? 

Міф про «Крим — наш» остаточно оформився після розпаду Радянського Союзу, але його елементи збиралися поступово від самої анексії Криму в 1783 році. Поки Крим був частиною імперії, в тому міфі не було потреби. Але вже після розвалу СРСР, у 1991 році, він одразу ж посів чільне місце серед зовнішньополітичних міфів Росії і почав формувати політичну реальність, впливати на реальне життя.

У випадку із Кримом мова йде про «віджим сакральної території»: Росію неможливо уявити як імперію без Криму. Більше ніякого практичного значення для РФ півострів не несе.

Популярним є російський міф про «сакральну Корсунь»: начебто там, у Херсонесі, в 988 році Володимир Великий хрестився. По-перше, Володимир був князем київським, коли Москви ще не існувало. А по-друге, Володимир охрестився у Василькові під Києвом, а вже потім явився у Крим вирішити політичні питання з Візантійською імперією. Корсунь, по суті, і не була ніколи святинею, туди не їздили протягом 18-19 століть російські паломники, які тисячами направлялись до Афону і Палестини.

Київські князі дійсно відвідували Крим, але ж їхні походи не призвели до того, щоб Крим увійшов до складу Русі.

Загалом Крим належав Росії — 171 рік (з 1783 по 1954 роки), але ще треба відняти роки окупації під час світових воєн. 171 рік — це 5,6% по відношенню до усієї довгої історії заселеного Криму від 9 ст. до Р.Х. до 21 століття.

Ці міфи – на основі чого вони утворюються? Хто є їхніми головними героями?

Головним героєм є  «великий русский народ» і «великая Россия», а головним антигероєм – «злые предатели-коллаборационисты крымские татары». А решта в цьому міфі на периферії – «хитрые хохлы» на чолі із Микитою Хрущовим. І їх би зробили основними антигероями, якби не кримські татари.

Ще одним міфом є твердження про те, що «Севастополь – місто російської («русской») слави». Цей міф народився зразу після Кримської війни, яку Російська імперія програла, і набув нового життя в 1942-1944 роках, коли Севастополь знову боронили, і знову невдало від іноземних агресорів.

Битви за Севастополь дійсно були героїчними, але приписувати всю славу одним лише росіянам — неправильно. Підрахунки етнічного складу захисників порту показують, що лише 54% з них (як під час Кримської війни, так приблизно і під час битви за Севастополь в рамках Другої світової війни) були росіянами, або іноземцями, які походили з російських територій. Мінімум 22% – це були етнічні українці власне з України. А ще 24% – це ті неукраїнці, які походили з українських земель, включаючи Кубань.

А чи можемо ми справедливо вважати Крим українським?

Крим є українським з точки зору права, через численні міжнародні угоди.

Україні немає потреби вдаватися до якихось міфів, щоб обґрунтувати тезу про те, що Крим — це Україна. Нам не потрібна неправда, не потрібні міфи – у нас є закон.

Тільки там, де не вистачає права, починають вдаватися до аргументів історії. Крим і так є українським, тому міф їй не потрібен, на відміну від Росії, якій не вистачає юридичних аргументів, тому вона вдається до маніпуляцій з історією.

Те, що Крим Україні подарував Хрущов – не зовсім правда. На момент передачі Криму до України на чолі СРСР стояв триумвірат, який складався з Микити Хрущова, Климента Ворошилова і Георгія Малєнкова. Саме два останні діячі і підписали документи передачі Криму до УРСР, на яких підпису Хрущова взагалі немає.

У результаті в редакції загальносоюзної радянської Конституції 1977 року (а також у республіканській УРСР 1978 року) Крим було визнано підпорядкованим Україні, як і місто Севастополь.

Коли на початку 90-х років навколо Криму точилися суперечки між Україною і Росією, вирішили залишити кордони непорушними, і в 1997 році підписали договір про дружбу, кордони і співпрацю, чим закріпили відсутність претензій Росії на Крим. Аж до 2014 року до питання Криму не поверталися.

Чим шкідливі міфи?

Міф замінює собою критичне сприйняття реальності. Україна ж нарешті почала боротися з міфами. Починають запроваджувати різні гуманітарні, історичні професійні проекти. Наприклад, режисери Іван Канівець і Тарас Химич знімають класні історичні документальні фільми. Є також чудовий художній історичний фільм «Хайтарма» (режисер – Ахтем Сеїтаблаєв, –  ред.).

Всеукраїнська організація «Не будь байдужим» займається популяризацією української історії та культури, той же проект «Лікбез. Історичний фронт», який організували небайдужі фахові історики.

Український міф про Крим також існує. Він базується на тому, що Україна в 1954 році отримала нібито повністю безлюдний півострів і за свої кровні гроші, своїми руками його піднімала.

Це не є абсолютною брехнею, адже кримський півострів після Другої світової війни і депортації кримських татар справді був безлюдним: його населення скоротилось внаслідок цих подій з 1,2 млн. до 400 тис.

Однак, якщо в 1950 році загальносоюзні субвенції (допомога з бюджету СРСР) в Україну складала 0,6%, то в 1955 році збільшилась у 22 рази – до 13,4%. Це був той внесок інших республік в допомогу Україні в розбудові Криму, який ми не можемо не враховувати.

Яке значення для України має Крим? Що нас пов’язує?

Гетьман Павло Скоропадський написав у своєму щоденнику за 1918 рік одну геніальну річ: «Україна без Криму, як тулуб без ніг». Для України Крим якраз і є стратегічним ключем на узбережжі, він важливий як з військової, так і з торгівельної точки зору, так і для господарства – садівництва, наприклад. Але найголовніше, якщо Крим не буде належати Україні, то ні Крим, ні Україна, не можуть існувати нормально: Україна завжди може заблокувати Крим, який від неї залежний (80 % всього необхідного для Криму приходить з України).

Крім того, Крим з Україною постійно був пов’язаний історично: запорізькі козаки і кримські татари укладали спільно багато угод, воювали разом проти Московії, проти Речі Посполитої і навіть проти турків.

В січні 1991 року в Криму пройшов перший в СРСР референдум, на якому абсолютна більшість кримчан підтримала збереження Кримської автономної соціалістичної республіки, яка була ліквідована в 1946 році. А на референдумі в грудні того ж року 54% мешканців Криму віддали голос за незалежність України.

Але ж більшість кримчан все рівно підтримує російський міф?

Очевидно, з тієї простої причини, що етнографічно більшість жителів Криму на даний момент є росіянами.

Якщо ж говорити про причини анексії, то настрої кримчан не стали тому причиною – вони і так впродовж останніх двадцяти років були проросійськими.  Причиною стала пряма військова агресія, до якої вдався Путін. Так само питання повернення Криму не залежить від думки кримчан.

Для міфу також характерні і негативні герої. Ними у російському міфі є кримські татари, яких пропаганда називає «дезертирами» і «колабораціоністами» під час німецько-радянської війни в межах Другої світової війни. Однак цей наклеп легко спростовується.

Понад 17 тис. кримських татар були мобілізовані, пройшли всю війну, і з них живими залишилось лише 9 тис. Серед них – двічі Герой Радянського Союзу Амет-Хан Султан, а крім нього ще 4 Герої і два повні кавалери Ордену Слави.

Зараз достеменно відомо, що з понад 230 тис. кримських татар, які мешкали в Криму на початку війни, через колабораціоністські з’єднання пройшли 15-16 тис., що абсолютно не тягне на тотальний колабораціонізм, особливо якщо порівняти з більше ніж мільйоном росіян, які воювали на боці гітлерівських військ.

Але на сьогоднішній день відомо, що реальною причиною депортації була підготовка Сталіна до війни з Туреччиною. Тому з Кавказу були депортовані тюркські мусульманські народи, з Криму – кримські татари. Війна з Туреччиною так і не відбулася, але тили були «зачищені».

В результаті, лише в перші півтора роки після депортації загинуло 25-30% від всієї кількості кримських татар.

А нам важливо нагадати кримчанам про те, що в нас є спільна історична пам’ять?

Це важливо, перш за все, для тих кримчан (а їх близько 20%), які і так за Україну, щоб підтримати їх бойовий дух. Крім того, важливо таким чином переманити на свій бік ту категорію населення, яка толком не визначилася із позицією.

Спільними героями, історичними персонажами можуть виступити Амет-Хан Султан, гетьман Михайло Дорошенко – це перші імена, що приходять на думку. Можна згадати період повстання Богдана Хмельницького, коли кримські татари допомагали українцям визволитися з-під польського панування. Ну і, нарешті, 1917-1918 роки – спроби спільних революцій, коли в Києві оголошується Українська народна республіка, а в Бахчисараї – Кримська народна республіка. Ці дві республіки мали б взаємодіяти, але більшовики подолали і український, і кримськотатарський національний рух. До всього ж, як українці, так і кримські татари у ХХ столітті перенесли свої геноциди: в українців це був Голодомор, а у кримських татар – депортація. Відповідно, подолання травм і відновлення історичної пам’яті – це також спільне завдання для цих двох народів.

Основна ідея кримськотатарського міфу полягає в тому, що Крим для них – втрачений рай. Але це міф кримських татар для кримських татар, які вважають, що Крим є повністю кримськотатарським, адже решта народів, на їхню думку, асимілювалась з корінним народом. Стосовно цього твердження українські історики інколи сперечаються із кримськотатарськими, але загалом цей міф є не агресивним, а оборонним.