Коли світ побачив звірства росії у Бучі, художник із Євпаторії Богдан Зіза відповів як умів — мистецтвом. Він облив стіни окупаційної адміністрації синьо-жовтими фарбами, перетворивши протест на символ спротиву. 

За цей акт мужності Богдан заплатив високу ціну — 15 років ув’язнення. Адже для російської системи будь-який прояв свободи — це злочин. І кожен, хто наважується чинити опір, отримує однакову відповідь: репресії, катування та нелюдські вироки. 

Та його голос не стих, і сьогодні спротив Богдана Зізи звучить ще гучніше. Його продовженням стала сестра — Олександра Баркова, а згодом до неї приєдналися й інші. В інтерв’ю для КримSOS Олександра ділиться історією свого брата, болем, пережитим за ці роки, і тією незламною силою, що тримає її й досі. 

«Я зрозуміла, що маю боротися за Богдана як за свою сім’ю» 

У медіа вас часто називають сестрою Богдана Зізи, хоча ви з різних регіонів — ви із Запоріжжя, а він — з Криму. Як ви познайомилися і що вас об’єднало? 

Історію Богдана вже, мабуть, знає вся Україна. Він сирота. І, загалом, усе життя був сам. 

Його творчий псевдонім – «Сирота» – дуже точно відображає його долю. 

Ми вперше побачилися, коли мені було дев’ять років. Тоді ми вперше приїхали з батьками до бабусі й дідуся в Крим. Богдану було одинадцять. Ми швидко здружилися. Богдан — онук мого дідуся по вітчиму, тобто прямого кровного зв’язку між нами немає, але від самого початку ми відчували себе рідними. 

Він завжди був дуже самотнім. Його мама не була до нього лагідною, не мала материнської ніжності. Богдан багато через це пережив. Зрештою його забрала до себе бабуся, а мама невдовзі померла. 

Моя мама теж була до нього дуже прив’язана, навіть хотіла всиновити, але тоді не вдалося. Тож наші стосунки з Богданом формувалися змалку як у брата й сестри. 

Богдан — людина, яка завжди віддає себе іншим. Він умів підтримати, зігріти словом. Я відчувала цей рідний зв’язок постійно. А коли його ув’язнили, мені навіть не довелося нічого вигадувати: я просто сказала, що він мій брат. Бо так воно й було по суті. 

І тоді я зрозуміла, що маю боротися за нього як за свою сім’ю. Бо зараз у нього майже нікого не залишилося: бабуся лишилася в Криму, дідуся вже немає, а з українського боку – лише ми. Це дуже важко. 

Він ріс фактично сам. Пізніше пішов до школи, і певною мірою його виховала вулиця. Але при цьому більш вихованої, чуйної й освіченої людини, ніж Богдан, я, мабуть, не знаю. Він сам пройшов довгий шлях — виріс і сформувався всупереч обставинам, які могли зламати будь-кого. 

Як часто ви бачилися з Богданом? 

Ми приїжджали до Криму раз на рік, іноді — раз на два роки. Після 2012-го вже більше не їздили. Відтоді здебільшого спілкувалися онлайн. 

Богдан теж кілька разів приїздив до України. Але після 2014 року вирішив залишитися вдома, у Криму – передусім через бабусю, щоб доглядати за нею. Тож наші зустрічі ставали дедалі рідшими. 

«З часом його боротьба стала більшою — не лише за себе, а й за інших політв’язнів» 

Сьогодні ви буквально стали голосом вашого брата: активно розповідаєте про нього у соцмережах, берете участь у міжнародних та національних заходах, де говорите про умови, в яких він перебуває, та читаєте його листи. Яку мету ви наслідуєте і що відчуваєте коли про це розповідаєте?  

Фото: Фото: Микола Мирний/ZMINA

Мета проста — нам дуже потрібен розголос. Тільки він реально допомагає. Я не кажу зараз про великі речі як обміни чи звільнення, бо на це впливає безліч факторів. Але саме розголос — це те, що може убезпечити політв’язня. І це дійсно працює. 

Чим більше ми тут говоримо про наших політв’язнів – конкретно і поіменно – тим більш захищені вони там. Не тому, що росія раптом починає дослухатися, – ні, їм байдуже. Але є певні червоні лінії: коли справа набуває міжнародного розголосу, коли про конкретну людину говорять іноземні партнери чи правозахисні організації, це створює певний тиск. Вони розуміють, що цю людину краще не чіпати. Бо будь-яке насильство чи тортури можуть викликати міжнародний скандал. І навіть якщо їм «все одно», це стримує тортури з їхнього боку. 

Я не одразу це усвідомила. На початку ми дуже боялися говорити, щоб не нашкодити. Боялися сказати щось зайве, аби наші слова не сприйняли як позицію самого Богдана. Адже в росії трапляються випадки, коли політв’язням додають нові строки просто за щось, сказане ззовні. Тож ми добирали кожне слово. 

Пам’ятаю, коли ми ще могли листуватися з Богданом (коли він перебував у Сімферопольському СІЗО), він дуже дивувався, що за нього бореться стільки людей. Йому це здавалося нереальним. Мабуть, через досвід сирітства він звик, що завжди сам. І тоді він написав мені: «Ну, це зараз так активно, а потім усе стихне». Він був упевнений, що через війну, інші трагедії, обміни, інформаційні потоки його історію забудуть. 

І моя мета зараз — зробити все, щоб цього не сталося. Щоб про нього не забули. Бо це важливо не лише для нього, а й для кожного політв’язня. 

Саме завдяки тому, що ми не даємо цьому голосу стихнути, у Богдана є сили триматися, проходити всі випробування, навіть підтримувати інших. Адже з часом його боротьба стала більшою — не лише за себе, а й за інших політв’язнів. 

Йому було важливо показати, що Крим — це Україна. А вже у в’язниці побачив, скільки його однодумців опинилися там через свій спротив. Він почав із ними листуватися, підтримувати їх. І тепер у кожному своєму листі він згадує їхні імена, просить звернути на них увагу. 

Нещодавно він писав мені, що йому буде важко прийняти, якщо звільнять спочатку його, а не тих, хто у гіршому стані — жінок, людей із тяжкими хворобами. Це дуже про нього. 

Тому, коли я говорю про нього, читаю його листи, виступаю, я не просто розповідаю історію свого брата. Я продовжую його боротьбу. І поки його історія звучить, він не зникає — він живе, і це дає йому сили триматися. 

«Про багатьох політв’язнів із Криму так мало розголосу – їхні близькі просто не мають змоги говорити» 

Є багато випадків, коли співробітники ФСБ намагаються залякати родичів політв’язнів, погрожуючи погіршенням умов утримання у разі публічних заяв чи розголосу. Чи доводилося вам особисто стикатися з таким тиском або погрозами? 

На щастя, ні, такого не було. 

Хоча були ситуації, які мене насторожували. Наприклад, наші знайомі, коли виїжджали з мого рідного села в Мелітопольському районі, на кордоні – між Херсонською областю та Кримом – потрапили на допит. У них намагалися з’ясувати, звідки вони мене знають, ким я є для них. Тобто ФСБ добре розуміє, хто я і що роблю, вони знають, що я публічно борюся за Богдана. Але, дякувати Богу, поки що це не переходило у прямий тиск. 

Фото: Анжеліка Брушневська

Чесно, не знаю, як би я повелася, якби така ситуація сталася. Це дуже складне питання. Мені, напевно, легше, бо я перебуваю на території України, а тому можу говорити відкрито і не боюся, що за це Богдану стане гірше. 

Можливо саме тому я можу дозволити собі не мовчати. Бо розумію, чому багатьом іншим родичам важче. Особливо кримським. Більшість із них залишаються жити в Криму – поруч зі своїми рідними, щоб мати можливість навідувати їх у в’язниці. Вони не можуть просто все покинути і виїхати. І це абсолютно зрозуміло, це людське рішення. 

Але саме тому про багатьох політв’язнів із Криму так мало розголосу – їхні близькі просто не мають змоги говорити. І я відчуваю, що маю робити це за них. Говорити за Богдана, а разом із тим – і за інших політв’язнів. Бо в мене є ця можливість і немає тих ризиків, які є в них. 

«Ми пізніше дізналися, що його катували, але це й без документів було очевидно: розгублений погляд, зім’ятий одяг, перелякане обличчя» 

Ви розповідали, що одного травневого дня побачили облиту синьо-жовтими фарбами будівлю окупаційної адміністрації Євпаторії та відразу надіслали її Богдану. Однак відповіді так і не отримали. Чи пам’ятаєте свою першу реакцію, коли дізналися про затримання Богдана? Як ви взагалі про це дізнались? 

Так і було. Ми тоді постійно переписувалися – буквально 24/7. Останнє повідомлення від нього я отримала вже після опівночі. І навіть подумати не могла, що це буде останній лист перед тим, як він піде робити те, що зробив. 

Фото: “РИА новости Крым”

Зранку я прокинулася – відкриваю новини й бачу фото: двері окупаційної адміністрації в Євпаторії облиті синьо-жовтою фарбою. Я одразу скинула йому цю новину, жартома питаю: «Що, у вас там партизани завелися?» – і сміюся. Він не відповів. І я навіть не підозрювала, що це він. 

І це, до речі, велика проблема нашого інформаційного поля. Я не хочу критикувати медіа, але тоді зрозуміла, як багато залежить від того, чи є в історії ім’я. Бо часто пишуть: «У Херсоні чи в Сімферополі затримали жінку, яка нібито скоїла злочин. Без імені, без обличчя. І суспільство сприймає це як щось далеке, випадкове. А за кожною такою новиною – жива людина, політв’язень, історія. 

До того, як це сталося з нами, я й сама не усвідомлювала масштабу проблеми політв’язнів. Я знала лише про Олега Сенцова. Його звільнили у 2019-му і, здавалось, це було останнє велике звільнення. А потім – тиша. Ні обмінів, ні гарантій, ні захисту. Люди просто зникають у системі, і про них забувають. 

І лише згодом я зрозуміла, що наші розмови з Богданом за тиждень до його вчинку були інші. Він був схвильований, трохи замкнений, відповідав коротко. Я питала, що сталося, але він нічого не пояснював. А я тоді сама жила у вирі подій – батьки саме намагалися виїхати з окупації, були обстріли, Київщина, тривоги… Усе навалилося одночасно. І я просто не звернула увагу на його стан, хоч зараз дуже про це шкодую. 

Після тієї ночі він зник. Я писала, телефонувала, надсилала голосові – жодної відповіді. Уже наступного дня стало тривожно. А на третій день я почала шукати його знайомих у Криму, писати всім, кого пам’ятала. Тиша. 

І одного дня вже пізно ввечері я просто ввела його ім’я в інтернеті – Богдан Зіза. І перше, що побачила: новина про те, що його затримали. Лише одне російськомовне видання написало про це. «Богдана Зізу затримано за те, що він облив фарбою двері адміністрації». 

Я була в шоці. Почалася істерика. Усе звалилося водночас. А потім з’явилося відео з його «зізнанням» – видно, що його змусили читати з папірця. Ми пізніше дізналися, що перед тим його катували, але це й без документів було очевидно: розгублений погляд, зім’ятий одяг, перелякане обличчя. 

Це, напевно, один із найсильніших емоційних ударів у моєму житті. Але вже наступного дня ми почали діяти. Спочатку хаотично, інстинктивно. Ми розганяли новину в соцмережах, бо більше ніхто про це не писав. 

Я ніколи раніше не працювала зі ЗМІ, не знала, як говорити публічно, що робити. Але зрозуміла, що треба підняти розголос – почала писати журналістам, блогерам, інфлюенсерам. Люди почали поширювати інформацію, і це стало першим кроком. Потім ми створили сторінку підтримки, щоб його історія не зникла, щоб про нього знали. 

Коли історія почала набирати розголосу, мене почали запрошувати на інтерв’ю, і тоді я вперше відчула, що вчинок Богдана нарешті має ім’я. Що за цими новинами стоїть конкретна людина. Мені цього дуже бракувало. 

А ще це було страшно усвідомити, скільки людей лишаються безіменними. Більшість політв’язнів, на жаль, так і залишаються в тіні. Про них ніхто не знає, за них нема кому боротися. Їхні історії не потрапляють у медіа, бо не кожна з них «яскрава» чи «зручна» для заголовків. 

Хоча за останні роки справді зроблено великий крок уперед – завдяки правозахисникам і журналістам. Ми бачимо, як повертаються Наріман Джелял, Леніє Умерова, Владислав Єсипенко. Це величезна праця й водночас величезний ризик для кожного. Бо навіть коли людина відсиджує повний термін, це не означає, що її відпустять спокійно: у росії завжди можуть вигадати нову справу, новий термін, додати ще 5, 10, 15 років. І це реальність, у якій вони живуть. 

Я дізналася про все просто, коли вперше «загуглила» його ім’я. А вже через кілька днів на сайті ФСБ з’явилася новина, що Богдану нібито загрожує 15 років ув’язнення. Ми всі були в шоці. Його друзі, знайомі, всі, хто тоді залишався на зв’язку, не могли повірити. П’ятнадцять років – за фарбу. Але саме тоді ми вперше по-справжньому зрозуміли, з ким маємо справу. росії абсолютно байдуже. І навіть ті, хто нічого не зробив, отримують свої 10-15 років просто тому, що можуть. 

«Навіть слово «укриття» може стати підставою для блокування листа» 

Як ви отримуєте листи від Богдана?  

Ми зараз листуємося через третю особу, яка перебуває на території, тимчасово підконтрольній росії. Саме так це можливо завдяки сервісу «Зона Телеком», через який ми надсилаємо листи. Вони доходять досить швидко, якщо не брати до уваги цензуру. 

Однак більшість наших листів просто не доходить. Нерідко у відповідь він пише, що нічого не отримав, переживає, чому я не пишу. Я розумію, що пишу, але листи просто блокують. Це один із способів морального тиску: цензори, бачачи контекст листування – наприклад, що нам зараз важливо тримати зв’язок, бо він погано почувається, або коли я ділюсь своїми переживаннями – просто блокують ці листи. 

Також є механізм надсилання фізичних листів з-за кордону: їх можна відправити з будь-якої країни, зокрема через росію. Такі листи можуть йти місяцями, але це один зі способів передати вісточку, фотографії чи щось інше. 

Однак і ці листи проходять дуже жорстку цензуру, не всі доходять до адресата. І ще один нюанс – листування можливе тільки російською мовою. 

Про що ви йому пишете? 

У листах ми намагаємося тримати нейтральний тон, бо все проходить через цензуру. І навіть такі, здавалося б, безпечні листи іноді не доходять. 

Найчастіше ми спілкуємося про звичайні речі – про здоров’я, самопочуття, про щось побутове. 

Богдан дуже переживає. У них в камері є телевізор, де постійно транслюють російські новини, і там створюють дуже тривожний, викривлений інформаційний фон. Коли відбуваються обстріли, особливо в Києві, йому показують це під зовсім іншим кутом – ніби все катастрофічно, ніби росія «майже перемогла». І від цього йому стає неспокійно. 

У такі моменти він починає писати частіше – питає, що відбувається насправді, просить розповісти хоч трохи про реальну ситуацію, про те, як ми живемо, чи ходимо в укриття, як почуваємося. 

Але, звичайно, ми не можемо писати відверто. Ці листи зовсім не схожі на звичне спілкування як раніше – у месенджерах чи наживо. 

Тепер кожне слово треба добирати дуже обережно. Навіть звичайні фрази – наприклад, що я їздила до Львова, або що я зараз у Києві – можуть не пройти цензуру. І навіть слово «укриття» може стати підставою для блокування листа. 

Тож ми фактично спілкуємося натяками, маленькими кодами. Це ніби постійно розгадуєш ребус, намагаєшся передати щось важливе між рядків, щоб лист усе ж дійшов. Це дуже складно морально, але інакше – ніяк. 

Що ви відчуваєте, коли тримаєте листа від Богдана? Що ви очікуєте прочитати там? 

Це, мабуть, можна назвати певною терапією. Бо Богдан – така людина у моєму житті, яка завжди з’являється саме тоді, коли він найбільше мені потрібен. Так було завжди. 

Ми дорослі, у кожного своє життя. До початку великої війни ми спілкувалися постійно, але все одно з перервами – як це буває між близькими людьми. І от коли мені ставало найважче, коли я найбільше сумувала – з’являвся Богдан. Так у нас завжди було. Це такий зв’язок, який не зникає навіть коли мовчиш. 

Тепер ця історія продовжується через листи. Є моменти, коли я страшенно сумую за нашими розмовами – і саме тоді, ніби за дивним збігом, приходить його лист. І в ньому завжди є слова підтримки, ніби він відчуває, що мені потрібна саме ця фраза саме зараз. Це дуже особливе відчуття. 

Коли отримую лист через «Зону Телеком», я завжди відкладаю його до вечора, щоб прочитати в тиші. Це для мене маленьке свято. Листи бувають різні – іноді на дві-три сторінки, іноді на десять. І кожен із них – як подих живої присутності. 

А нещодавно сталося щось зовсім особливе. Богдан зумів передати мені справжній, фізичний лист – написаний від руки. Він підписав листівку, навіть щось невеличке намалював, і передав через знайомих із Грузії. Коли я отримала цей конверт, я відчула щось неймовірне. Ти тримаєш у руках аркуш, який він тримав кілька тижнів тому – це відчуття справжнього дотику. Ми не мали такої можливості багато років. Це було дуже зворушливо. 

Я теж вирішила відповісти – написала від руки, відправила через закордон. І коли він отримав листа, написав мені: «О Боже!» – настільки це було для нього емоційно. У тих умовах, де немає сонця, простору, жодних звичних речей – отримати такий лист означає доторкнутися до життя. 

Я також долучилася до ініціативи «Листи Вільного Криму». Не знаю, скільки з них дійшло, але для мене було принципово важливо відправити ці листівки, написані людьми від руки. Їх пишуть ті, хто ніколи не бачив Богдана, але щиро ним захоплюється. 

Після його вчинку всі його колишні друзі з Криму від нього відвернулися. Дехто вирішив змиритися з окупацією, дехто поїхав до росії – і зник. А натомість з’явилися зовсім незнайомі люди з України, які пишуть йому неймовірно теплі слова. Вони кажуть, що його вчинок надихає, що хочуть знати про нього більше, ставлять йому запитання. 

Для мене дуже важливо, щоб ці листи доходили. Ті, що написані українською і не проходять цензуру, я зберігаю, аби передати їх Богдану, коли він повернеться. А ті, що мають шанс дійти, я пересилаю за кордон, щоб він отримав хоча б частинку цього тепла, цього живого зв’язку, якого йому там так бракує. 

«Це, напевно, ще одна частина цієї історії – коли війна розділяє не лише країни, а й родини» 

Відразу після затримання брата ви почали активно робити в соцмережах публікації, присвячені Богдану. Що стало для вас переломним моментом, коли ви вирішили, що мусите публічно говорити про нього?  

Знаєте, бувають у житті ситуації, коли ти просто дієш. Не маєш чіткої послідовності кроків, не розумієш, що буде далі, – просто робиш те, що можеш. У мене була одна мета: щоб про Богдана дізналося якомога більше людей. Бо серед великої кількості завжди знайдеться хтось, хто зможе допомогти. 

Тоді я діяла, напевно, на чистому адреналіні. Здавалося, що варто лише розповісти, і хтось важливий почує, втрутиться – і ми зможемо його звільнити. Я навіть не допускала думки, що йому можуть реально дати 15 років. А тим більше, що він може відсидіти цей термін повністю. Тепер я розумію, що є різні сценарії, і хоча ми всі сподіваємось на обмін, мусимо бути готові до будь-чого. 

Згодом нас запросили долучитися до спецпроєкту «Потяг до перемоги». Там була серія вагонів, присвячених спротиву на окупованих територіях, і Крим представляв саме Богдан. Його історія, його вчинок стали частиною цього великого полотна. 

Окупанти розуміли, що шукати його, крім нас, особливо нікому. І саме тому я відчувала: якщо ми не піднімемо шуму, його просто «загублять». Могли закатувати, приховати, і ніхто б навіть не дізнався. Я боялася, що вони вирішать – його ніхто не чекає, ніхто не бореться, і можна робити все, що завгодно. 

Така була логіка. Тоді мені здавалося, що це 50 на 50: або ми допоможемо, або зробимо гірше. Але варіанту «нічого не робити» просто не існувало. 

Що стосується бабусі… Ви знаєте, ми з нею не підтримуємо зв’язок. У неї зовсім інші політичні погляди. З того, що я знаю, вона, скоріше за все, вірить, що Богдана «завербували українці». Каже: «Це твої українці його підбурили». Мені важко це зрозуміти, але, на жаль, таких людей багато, і не тільки у Криму. Вона, безумовно, переживає за нього як бабуся, але деякі речі між нами залишаться неприйнятними. І це, напевно, ще одна частина цієї історії – коли війна розділяє не лише країни, а й родини. 

«Мені дуже бракувало чіткої «дорожньої карти»: що робити, куди писати, як шукати адвоката» 

Яку підтримку, на вашу думку, сьогодні потребують родини українських політв’язнів? 

Сім’ї політв’язнів потребують дуже різних видів підтримки – і моральної, і практичної. У моєму випадку найважливішою стала інформаційна підтримка. Коли це все сталося, я просто не знала, куди бігти, з чого почати, до кого звертатися. Мені дуже бракувало чіткої «дорожньої карти»: що робити, куди писати, як шукати адвоката. Людина в такій ситуації перебуває у стані шоку, і будь-яка конкретна інструкція чи консультація – це вже опора. 

Але якщо говорити ширше – про всі родини політв’язнів, особливо кримських татар, у яких часто залишаються діти без батьків, то фінансова допомога теж критично важлива. Усе коштує дорого: адвокати, пересилки, поїздки, навіть можливість передати передачу чи лист. Один візит адвоката сьогодні може обійтися в кілька тисяч гривень, і це при тому, що ще треба знайти людину, яка зможе туди дістатися. 

Мені пощастило, що поруч тоді опинилися люди, які допомогли: Ольга Скрипник, правозахисні організації, які буквально взяли все на себе на початку. Але, на жаль, така підтримка не є системною. Часто родини мають самостійно шукати, хто може допомогти, комунікувати з десятками організацій, витрачати тижні, поки знайдеться конкретне рішення. 

Тому, на мою думку, найнеобхідніше сьогодні – це системна правова, фінансова й інформаційна підтримка. Більше комунікації: щоб люди знали, куди звертатися, які структури реально допомагають. Бо поки не опинишся в такій ситуації, навіть не здогадуєшся, що є ті ж представництва президента, які можуть втрутитися, підказати, підтримати. 

«Це його маленький світ, його доказ того, що десь там – свобода, і вона його обов’язково дочекається» 

Як ви вважаєте, що тримає його там – у тих умовах – морально живим? 

Окрім листів, я навіть не знаю, що ще може його тримати. Усе впирається саме в цей зв’язок – у листи, у відчуття, що він не сам. Це єдина ниточка із зовнішнім світом, його єдиний контакт із життям поза тими стінами. 

Фото взяте з інстаграму Богдана Зізи.

Зараз йому важко – він трохи хворіє, часто не має сил відповідати. Каже, що думок багато, але важко їх описати. Тому він іноді просто пише відкриті листи – ніби одразу для всіх. І я бачу, що підтримка людей, ці сотні слів, які до нього доходять, – це те, що реально його тримає. 

Я завжди нагадую йому, що він не мусить бути сильним щосекунди, що не обов’язково відповідати всім чи удавати, що «все добре». Бо це звучить дивно – чути «все добре» від людини, яка вже четвертий рік у російській в’язниці. Але це його спосіб триматися, його внутрішній захист. 

Мені здається, його підтримує відчуття, що про нього пам’ятають, що життя триває й чекає на нього. Я постійно надсилаю йому фотографії – моменти нашого життя, звичайні побутові речі. Він потім розповідає, що розвішує їх біля ліжка, щось кладе під подушку, щось ставить поруч. Це його маленький світ, його доказ того, що десь там – свобода, і вона його обов’язково дочекається. 

«До здоров’я в’язнів нікому немає діла» 

Ви казали, що Богдан має проблеми зі здоров’ям. Як у нього з доступом до медичної допомоги? Чи надають її взагалі? 

З медичною допомогою у неволі дуже погано. 

У Богдана проблеми зі шкірою – або через умови утримання, або це алергічна реакція, ми досі точно не розуміємо. Частину медикаментів, які передають волонтери, просто не пропускають. Буквально днями дві наші посилки з ліками розвернули без пояснень. 

Є ще серйозніші проблеми – йому потрібно приймати антибіотики, яких у місцевій медчастині просто немає. Та й медична частина там – це, скоріше, формальність. До здоров’я в’язнів нікому немає діла. Йому пощастило, що колись трапилася одна медпрацівниця, яка справді звернула на нього увагу, допомогла, але вона пішла у відпустку – і все знову зупинилося. 

Зараз найболючіше питання – це зуби. У більшості політв’язнів саме з цього починаються проблеми: повна відсутність сонця, вітаміну D, жодних прогулянок – уже понад пів року вони не виходили надвір. Організм слабшає, і це одразу б’є по здоров’ю. 

Та найстрашніше – це так звана «стоматологічна допомога». Фактично – катівня. Зуби можуть виривати без анестезії, іноді навіть здорові, і відпускають без жодного знеболення. Дехто з в’язнів, яких ставлять на чергування у медчастину, потім просто знущається з інших – «відпрацьовує» своє становище. Тому Богдан боїться туди звертатися. 

Ми зараз намагаємося знайти будь-який спосіб передати йому ліки або домогтися, щоб його оглянув лікар. Але, наскільки я знаю, це практично неможливо. Є дуже показовий приклад Ірини Данилович – вона вже тривалий час мучиться з ускладненнями після отиту, майже не чує, і все одно не отримує медичної допомоги. 

І таких історій – сотні. У когось проблеми із серцем, у когось – тиск, хтось просто вмирає від елементарних речей, які в нормальних умовах легко лікуються. 

Ми довго трималися думки, що Богдан молодий, сильний, завжди мав міцне здоров’я – і це нас рятувало. Але, на жаль, навіть це не вічно. Тому зараз головне завдання – спробувати хоч якось допомогти йому впоратися із цими проблемами. 

Ми, звичайно, маємо надію на обміни, але реальна статистика не дає оптимізму. Тому ми не можемо просто чекати – мусимо діяти: знову й знову надсилати ліки, шукати будь-які можливості, сподіватися, що хоча б одна посилка все ж дійде. Головне – щоб не запізно. 

«За будь-яке слово можна заплатити свободою» 

Чи маєте ви відчуття, що Богдан вплинув на інших? Що його вчинок – це більше, ніж просто протест? 

Сто відсотків – так. 

На самому початку мені писало багато людей з Криму: вони ділилися, що теж там залишаються, що поділяють його позицію і дуже ним захоплюються. Богдан для багатьох став прикладом сміливості. 

У Криму справді є рухи опору – просто вони діють дуже тихо, непомітно, бо за будь-яке слово можна заплатити свободою. Але я впевнена, що його історія надихнула багатьох – когось на дії, когось просто на віру в те, що не все втрачено, що навіть у таких умовах можна чинити спротив. 

Водночас росія використала історію Богдана класично для себе – як інструмент залякування. Його показали на національному телебаченні, змусили «просити вибачення» перед камерою. Було видно, що він переляканий. Його одразу назвали «рецидивістом», «терористом», створивши картинку для пропаганди: мовляв, ось що буде з кожним, хто спробує протестувати. 

Якби ми тоді не підняли розголос, ця історія просто зникла б – про неї забули б і в росії, і навіть в Україні. Бо, на жаль, для окупованих територій це вже майже звична, «рядова» історія. Але я бачу, що вона справді зачепила людей у Криму – і це, мабуть, найголовніше.