29 серпня громадська організація КримSOS влаштував благодійний показ короткометражних фільмів кримськотатарських режисерів та обговорення у Squat 17b в Києві.

На заході показали чотири короткометражки кримськотатарських режисерів Ернеса Сарихаліла та Абдули Абдулаєва: Veda (прощання), Ikamet (прописка), Qısmet (доля) та Mıqlar (цвяхи). А після показу відбулася дискусія про сьогодення та майбутнє тимчасово окупованого Криму.

Участь у дискусії взяли журналістка та психологиня Мавілє Халіл, співзасновниця волонтерської програми з онлайн-менторства з англійської мови English to the East Ельзар Галімова та аналітик КримSOS Євгеній Ярошенко.

Публікуємо частину дискусії.

Мавілє Халіл

***

На нас чекає ще дуже багато дискусій про те, яким ми бачимо Крим у майбутньому. І я думаю, ми маємо почати із чесних розмов. 

Питання 2014 року не було у відкритій дискусії в Україні, а саме: а що тоді відбувалося? Я чула дуже багато взаємних претензій. Від кримських татар про те, чому нас не захистили. Від етнічних українців про те, чому ми не повстали. Мені здається, що ці питання виникають через нерозуміння того, що відбувалося в той час в Україні. Був Майдан, і фактично країна залишилася без виконавчої влади. А кримські татари, 11–12 % населення півострова, були без зброї, крім того, вони завжди обирали ненасильницьку боротьбу.

Через те, що ми ще не проговорили ці теми, ми маємо дуже багато стереотипів, претензій і міфів. Це все досі живе в нас і підсилюється російською пропагандою. Поки ми не ініціюємо ці розмови, ми не можемо говорити про майбутнє Криму таким, яким би ми хотіли його бачити. Ми ще не відрефлексували минуле.

***

Під час подій 2014 року я працювала на телебаченні, висвітлювала події. У нас відбулося кілька обшуків. І зараз я розумію, що досі не проговорила це, не піднімала тему. Особливо про те, як ми це пережили і як із цим справилися чи не справилися досі. 

Мені здається, що ми, кримські татари, живемо у своїй внутрішній в’язниці, адже політика залякування — дуже непроста. У Криму вона накладала на нас свої відбитки. Тож зараз я розумію, що не є вільною людиною, навіть перебуваючи у вільній країні. Мене це дуже бентежить. Тож я вважаю, що нам необхідно про це поговорити й лише тоді, коли ми відрефлексуємо й познайомимося одне з одним, зможемо зрозуміти, яким ми бачимо спільне майбутнє в Криму.

Ельзара Галімова

***

Проговорення — це дуже важливо. Його в Криму не існувало і до окупації, воно обмежувалося певними стереотипами, частина з яких — негативні, але це, звісно, мій особистий досвід. 

У 2010 році я вже переїхала в Київ. Для нас тоді було достатньо сісти на 12 чи 28 поїзд за 72 гривні за квиток зі студентською знижкою — і ти вже в Сімферополі. Тоді не було проблем у 16 років вступити до університету й переїхати, бо ми всі живемо в одній країні.

У 2015–2016 роках у Криму з’являється дискусія Qirimda yaşa (Живи в Криму) і серед кримських татар починаються суперечки стосовно того, чи залишатися в Криму, чи їхати. А ти вже давно поїхала й не можеш зрозуміти, до якої групи належиш і що відбувається. Тому навіть у кримськотатарській спільноті між собою є купа незакритих питань, пов’язаних з окупацією та життям у ній, з тим, як люди пережили 2022 рік. Є якісь непроговорені речі та питання.

***

Коли йдеться про майбутнє, воно в мене асоціюється зі свободою в усіх сенсах цього слова. Чи хочу я жити в Криму? Я хочу жити в Криму, у Києві, багато де. Інша справа, я хотіла б вільно в Крим приїжджати, мати свій дім у доступі, який був до 2014 року. Зараз ми живемо в глобалізованому світі й можемо обирати, де жити. Але поняття батьківської землі й доступу до неї дуже важливе.

***

Яким має бути Крим? Він має бути вільним. З можливістю вільно говорити та висловлювати свою позицію.

Євгеній Ярошенко

***

Як відбуватиметься деокупація Криму? Керівництву України видніше, чи це буде відбуватися політико-дипломатичними засобами, чи військовими. Нагадую, що Україна як жертва агресії не обмежена виключно мирними засобами деокупації всіх територій у межах реалізації права на індивідуальну самооборону.

Чи поїхав би я в Крим після повернення Українського прапору над півостровом? Я дуже шкодую, що до 2014 року я мало де був у Криму. Я нещодавно багато дивився і читав про різні культурні пам’ятки й був вражений різномаїттям пам’яток, які датуються ще XIV сторіччям. У них криється багатовікова історія не лише Криму чи України, але й усієї Європи.

Я розумію, що зможу це побачити тільки тоді, коли територія України буде звільнена від окупантів. Це, і не тільки, спонукає підтримувати збройні сили.

Але варто пам’ятати, що після деокупації Криму перед нами відкриються не лише палаци, море, горе та музеї, але й величезний пласт проблем, які потрібно вирішувати. Насамперед — питання відновлення порушених прав за часів окупації, повернення незаконно захопленої власності тощо.