Театр-студія «На Москольце», артцентр «Карман»… До 2014 року ці проєкти були культовими для кримської публіки й розвивали андеграундну сцену на півострові.   

Сьогодні ідейна натхненниця обох осередків режисерка Галина Джикаєва вимушено перебуває поза межами Криму. Утім тема півострова не зникає з її мистецького порядку денного: і у Києві, і в Одесі Галина продовжує ставити вистави про Крим та кримський спротив.  

До Всесвітнього дня театру Галина Джикаєва розповіла в інтерв’ю КримSOS, як розвивався незалежний театр у Криму до 2014 року, за що театралів-активістів переслідували після окупації, чи є різниця між постановками до та після виїзду з півострова й чому «віра зі стиснутими кулаками» значно продуктивніша за мрії.  

«Усвідомлюю себе абсолютно цілісною людиною, коли зустрічаю світанок на Аюдагу»

Галино, дякую вам дуже, що знайшли час для розмови. Хочемо поспілкуватися з вами про театральну сцену в Криму — сцену, яку ми пам’ятаємо та яку хочемо в майбутньому відновити.   

По-перше, хочу запитати, як почався ваш шлях у театральній режисурі. І чому свого часу ви вирішили розвивати театр саме в Криму та лишитися в Криму? Хоча на той момент, наскільки пам’ятаю, більшість творчих людей виїжджали за межі півострова й будували кар’єру деінде.   

Театр, з якого я вийшла й де досі знаходжуся — це незалежний театр. Я працювала в державному театрі тільки півтора року — в українському нашому музичному (ідеться про Кримський академічний український музичний театр в Акмесджиті, — ред.) й більше до державного театру не поверталася. Не мала жодного бажання зв’язуватися із системою як такою.  

Для мене дуже важливо бути вільною у своїх проявах мистецьких. Я не хочу, щоб мене в чомусь обмежували або диктували, що мені ставити, встановлювали якісь рамки.  

Свого часу я вчилася у Києві (Галина Джикаєва закінчила театральний факультет Київського університету культури і мистецтв, — ред.) та в Харкові на кафедрі театрознавства. Це були заочні відділення. У театрі практика важливіша: ти набуваєш знання, а потім на практиці їх застосовуєш.   

Мені дуже пощастило з майстром, який не заважав мені, а направляв, казав: «Галечко, це геніально, але це нікуди не годиться. Шукай щось інше». І цей підхід мене дуже надихав. Стимулював творчість.  

Чому я не лишилася у Києві чи Харкові? Можна сказати, що я такий «виродок» у сім’ї мистецькій, тому що в мене немає амбіцій. Ця гонитва за іменем мене не цікавить. Тим більше, що тоді у Криму для мене важливіше було вилізти на гору і дивитися в небо. Я себе абсолютно усвідомлюю цілісною людиною, коли зустрічаю світанок на скелі на Аюдагу — це неймовірно ресурсний стан. Для мене це мій творчий стан. Я, може, якась буддистка (сміється, — ред.).  

Я насолоджувалася тим кайфом, який дає мені театр. Заробляла я журналістикою, працюючи на «Чорноморці» (Чорноморська телерадіокомпанія, — ред.). А займалася тим, що мені важливо, що мене «несло» у творчості.  

Усе складалося само собою. Напевне, коли ти йдеш у правильному напрямку, тоді всі дороги на тобі перетинаються, і ти на цьому шляху зустрічаєш правильних людей.  

«Наші глядачі були, напевно, найактивнішими противниками окупації Криму»

Спочатку був театр-студія «На Москольце» (незалежний театр в Акмесджиті, де Галина працювала у 1993-2005 роках, — ред.), де головним художником, керівником та головним режисером був Косов (Володимир Косов, — ред.). Потім він пішов в Український музичний театр. А після 2014 року став головним режисером театру вже не українського — не знаю, як він зараз називається.  

І якось скурвився, перейшов у «колєнопрєклоньонноє состояніє». Ось такий удар під дих. Адже коли був театр «На Москольце» і Косов починав, для Криму це було щось надзвичайне — такий експериментальний театр.   

Потім у нас був «Карман» (артцентр в Акмесджиті, який Галина Джикаєва очолювала у 2011-14 роках, — ред.). Усе творче, цікаве, що було в Сімферополі, можна було туди «напихати». Як я казала, це була сумочка Герміони Грейнджер — маленька, а там просто безодні! Неймовірні вистави, картинні, галерейні виставки, вернісажі, квартирники, музика — усе, що хочеш.  

Художники в артцентрі «Карман». Фото надане Галиною Джикаєвою 

Ми розвивали недержавний, андеграундний театр. Зараз, якщо поглянути назад, це був конвенційний театр. Але ми шукали якісь нові форми театральної мови, нові підходи до театру. Це було весело, чудово, така сімейна історія.  

У нас збиралися люди, яким було не байдуже. Студентські активісти, та ж Саша Дворецька (правозахисниця Олександра Дворецька, — ред.). За цією активістською братією дуже сильно слідкувало СБУ, а потім фсб. Ті, хто були СБУ-шниками потім усі дружно стали фсб-шниками. 

Цікаво, я вже думала про кореляцію між поглядами та смаками у мистецтві. До прикладу, якраз що у вашому театрі збиралися активісти, ті, кого згодом переслідували фсб-шники, і що саме з їхнього боку був найголовніший попит на цей незалежний продукт.  

Так, я можу сказати, що саме наші глядачі були, напевно, найактивнішими противниками окупації Криму. Гена Афанасьєв (політв’язень, активіст, український військовий з Криму Геннадій Афанасьєв, який загинув на війні у 2022 році, — ред.) був постійним глядачем наших вистав, водив своїх друзів і знайомих до нашого театру.   

Наскільки мені відомо, ви виїхали з півострова через переслідування з боку фсб, через підвищений інтерес. Чи можете трошки детальніше розповісти про це?   

Мою історію ви можете прочитати у книжці «За Перекопом є земля» (роман Анастасії Левкової, — ред.).  

Галина Джикаєва у 2014 році. Фото з особистих архівів 

Коли почалася окупація, ми в театрі ж і збиралися. Гена (Геннадій Афанасьєв, — ред.), Тошка (режисер Антоніна Романова, — ред.), я. Ми формували аптечки, на нашу адресу приходили посилки з Майдану на допомогу заблокованим військовим, все необхідне — від речей до касок. Відвозив їх Олег (режисер, політв’язень Олег Сенцов, — ред.), Тошка теж возила. Листівки перед «референдумом» у нас зберігалися, українська символіка тощо. Коли ми ходили на акції, усі прапори були в нас.  

Звичайно, під театром стояла автівка, на якій було написано «Беркут». Вона там стояла цілодобово. І ми розуміли, що погано себе поводимо.  

Коли пройшов «референдум», ми залягли на дно. Вирішили, що треба перечекати, подивитися, що воно та як воно, не наражати на небезпеку цей мирний спротив, мітинги. Це могло бути небезпечно, й нам порадили поїхати. Тошечка Романова виїхала в Черкаси і вже не повернулася.   

А я ще повернулася і, здається, в червні до мене причепилися фсб, повели з ними розмовляти. А у серпні зрозуміло було, що треба було виїжджати. І я поїхала.  

«Основна задача театру — формувати свідомого громадянина»

Якщо повернутися до теми театру, на які вистави та проєкти був найбільший попит? Що найбільше цікавило публіку?   

Тоді, як і зараз, скрізь найбільший попит був на буржуазну драматургію, комедії, «веселуху». Наприклад, зараз я живу в Одесі й саме на цьому тримається найбільший попит навіть у воєнний час. На жаль, «радянщина» змусила нашого глядача думати, що театр – або пропагандистський інструмент, або ж він має розважати. Але забувається, для чого був створений театр ще у давній Греції.  

Для чого?  

Основною його задачею було формування свідомого громадянина вільних Афін. Ось у яку прірву впав наш театр український і з якої прірви нам зараз доводиться вилазити, адже саме цього в нас немає й довгі роки не було. Театр не був інструментом для формування свідомого громадянина в Україні. Або пропагандистський, або розважальний. Розумного театру в експериментальних мистецьких формах, на жаль, не було. 

Якщо говорити про наші вистави, зазвичай вони були при аншлагах. Деякі  глядачі ходили на наші постановки по декілька разів.  

Усі вистави були різні. Наприклад, наші активісти дуже добре прийняли соціальний фарс «Мне хорошо!?». Ця вистава достатньо складна за конструкцією, за сприйняттям. Тому вона не так часто йшла, і не так багато людей було. 

Колаж фото з вистави «Мне хорошо!?» 

А от вистави про любов, дуже красиві вистави Тоши Романової збирали повні зали. Як і мої — той же «Кам’яний ангел», пластична драма про любов.  

Вистава «Кам’яний ангел». Фото надане Галиною Джикаєвою 

Насправді між мною — режисеркою, яка ставила ці вистави і координувала роботу артцентру, й режисеркою зараз, яка працює тільки з темами війни, не те, що прірва, а, напевно, чорна діра.  

«Тему Криму треба підіймати на всіх майданчиках — і творчих також»

Чи продовжуєте ви працювати з кримською темою, чи пов’язані якісь із ваших теперішніх постановок з Кримом? Бо наскільки розумію, здебільшого зараз ваші вистави стосуються саме війни, бойових дій.   

Я б не відрізняла Крим, не ставила окремо, тому що кримська історія — це складова частина війни, яка йде з 2014 року. З 2015-го я працюю з кримською темою. Я ставила виставу «Справа 26 лютого», у якій брали участь люди, що були під стінами Верховної Ради Криму 26 лютого 2014-го — члени Меджлісу, активісти, журналісти тощо. Не тільки кримські татари й українці, а й представники інших етносів, які зібралися тоді під прапорами України.   

У нашому театрі в Києві (андеграундний театр PostPlay, — ред.) ми робили виставу «Крим мій». Російською це звучало як «Крым мой. Отчет о путешествии, которого никогда не было». Це була постдокументальна, іронічна та трагічна вистава.  

Ми відроджували тему Криму, кримських татар — я ставила багато перформансів, з цією темою працюючи.  

Перформанс «Трава пробиває землю». Фото надане Галиною Джикаєвою 

І в Одесі нещодавно у нас була документальна вистава з історіями переселенців, де згадувалася історія сім’ї кримських татар літнього віку. Зараз у планах велика подія в Одесі, яка буде підіймати тему Криму загалом і кримських татар зокрема.  

Цікаво, що кримськотатарська тема лишається у вашому фокусі. Наскільки я знаю, ви завжди були активно до неї долучені.   

У моєму фокусі — так. На жаль, не можу сказати це про інших митців. 

Перформанс до Дня пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу на Залізничному вокзалі у Києві. Фото надане Галиною Джикаєвою 

Дійсно, є така ситуація, наразі дуже вузько ця тема висвітлюється.   

Так, і не тільки серед митців. Тема майбутнього півострова як території, як державного утворення зараз під великим питанням. Незрозуміло, яким буде майбутнє Криму. Треба вже цю тему підіймати, дискутувати та працювати з нею на всіх майданчиках — і творчих також.  

«Мрії — це неконструктивно. Я люблю працювати з реальністю»

Чи ви підтримуєте якісь зв’язки з колишніми колегами, хто лишився на півострові?  

Ні, я ні з ким не списуюся, навіть якщо ми в добрих відносинах були. Я не хочу наражати на небезпеку людей. Ще до початку повномасштабного вторгнення я припинила спілкування до кращих часів, тому що вже «пахло керосином».  

Буде час — будемо спілкуватися, а зараз можна почекати.   

Можна помріяти про те, що буде колись, після деокупації…  

Я не люблю мріяти. Мрії — це неконструктивно. Я прагматична — якщо/коли це відбудеться, треба бути готовою, треба робити це, це і це.  

А якщо на мою долю це не випаде, то будемо сподіватися, що наші учні цим займатимуться.   

Так, принаймні можна не мріяти, а будувати якісь плани, проєкції. Але зараз це складно.   

Будувати плани та робити те, що максимально потрібно зараз, дивлячись на реальність, яка може змінитися в будь-який момент. Я люблю працювати з реальністю як у виставах, так і в перформансі. Бо матеріал дає саме реальність, існуючий часопростір.  

Чого це назад повертатись чи вперед заглядати… Але якщо говорити про форму мистецтва, в якій я працюю — документальний театр, — то я роблю такі вистави, які б дозволили після них поговорити з аудиторією, що нам з цим усім робити. Щоби зрозуміти, в якому напрямку нам рухатися.   

Дякую вам дуже за розмову. Бажаю, щоб усе змінилося на краще.   

Я теж. Я не мрію, я вірю в це. Мрія легковажна, а віра — зі стиснутими кулаками. Озброївшись вірою, стиснувши кулаки, маємо рухатись в цьому напрямі.