Крим.

Для когось це літній спогад, для когось – історія. Для когось це біль і останні обійми, а для когось – трояндовий сад біля хати і запах стиглого винограду. Це бабусина казка, вершина Демерджі, це світанок біля холодного моря і терпкий аромат ялівцю… Сьогодні хтось збирає частинки Криму по світу, бо його дім забрала окупація.

Це ще одна історія про те, як окупація перекроює людські долі і змушує шукати свій Крим далеко за його межами.

27-річний Ісмет народився у Джанкої. У 3-річному віці разом з батьками він переїхав до Сімферополя і там зростав. Йому було 14, коли у його дім постукала окупація і життя раптом змінило свій напрямок.

Для родини Ісмета це звучало до болю знайомо, адже колись його дідуся й бабусю насильницьки виселили з рідної землі під клеймом зрадників.

 «Достатньо змінити географію – і ця історія могла б належати багатьом іншим кримськотатарським родинам»

Розкажи про своє коріння. Як зачепило твою родину насильницьке виселення 1944 року?

Історія моєї родини доволі типова. Іноді навіть думаю: достатньо змінити географію – і ця історія могла б належати багатьом іншим кримськотатарським родинам.

Мої бабуся та дідусь по татовій лінії були насильницьки виселені з Криму у 1944 році до Узбекистану. Лише у 1989 році вони змогли повернутися до Криму.

Тато разом зі своїми батьками жили в Намангані (Узбекистан) у будинку, який колись мав релігійне призначення. У радянські часи будівлю використовували не за призначенням, і згодом вона стала звичайним житловим будинком. Але пізніше місцеві мешканці почали вимагати повернути їй релігійний статус на тлі національного відродження у 1980-1990 роках (ферганські погроми 1989-го, – ред.). 

Тоді для рідних це стало реальною загрозою. Тож вони доволі поспішно вирішили продати будинок державі й виїхати до Криму.

Однак мій дідусь не дуже хотів повертатися. Він не раз бував у Криму раніше і добре усвідомлював, що життя там навряд чи буде таким, як багатьом тоді здавалося. Тож особливого бажання до переїзду він не проявляв.

Натомість бабуся дуже прагнула повернутися. У неї було дещо ідеалізоване, казкове уявлення про Крим. Вона народилася там, але була немовлям, коли її родину виселили, тому нічого не пам’ятала. Усі її уявлення складалися зі спогадів старших (як і у багатьох її та наступних поколінь), а вони розповідали передусім приємні речі.

Зрештою рідні повернулися на півострів та оселилися у Джанкої.

«Я намагаюся впізнати Крим в кожному місці, де подорожую»

Що робить півострів особливим для тебе?

Я так сумую за кримськими горами. Для мене особливим Крим робить його природа – намагаюся впізнати її в кожному місці, де подорожую. Іноді знаходжу якісь її елементи, але розумію: повний комплекс цього всього існує лише в Криму. Саме цим, напевно, він і унікальний.

Досліджувати Крим я почав приблизно в 16 років – через кілька років після початку окупації. Я подорожував, час від часу жив там, але з 2014-го життя в Криму перестало бути постійним і закріпленим.

Крим – це Парагільмен, це безкрає поле на околицях Сімферополя з видом на Чатир-Даг. Іноді я просто сідав на схилі, вдивлявся у цей краєвид і відчував, що це особливе місце.

«Я не бачив цього по телебаченню в Криму – у нас тоді транслювались лише російські канали»

Як для тебе почалась окупація?

Мені було 14 років. Напруга охопила кожен спектр життя.

Я пригадую 18 травня того року. Щоб вшанувати жертв геноциду кримськотатарського народу, ми вимушені були зібралися в мікрорайоні Ак-Мечеть поряд з місцевою мечеттю, оскільки окупаційна влада заважала провести традиційне вшанування з мітингом на центральній площі. Все було оточено парканами, чергувала поліція, у небі літав гвинтокрил. Тоді я ще не до кінця усвідомлював події 2014 року – повне розуміння прийшло пізніше, у 2015-му, вже в Києві.

Я натрапив на репортажі Саймона Островського на Vice News під назвою Russian Roulette. Ця серія охоплювала події на Майдані, Революцію гідності, окупацію Криму та Донбасу. Ці відео дали можливість зрозуміти багато процесів, учасником яких я став проти волі.  

Особливо мене вразив момент у Севастополі, у Нахімовському училищі для моряків. Там курсанти демонстрували проукраїнську позицію: коли знімали прапори, вони забрали український стяг, стояли в дверях і співали гімн України. Я не бачив цього по телебаченню в Криму – у нас тоді транслювались вже російські канали. Тому мене цей момент особливо вразив.

«Це відчуття свободи – контраст із Кримом»

Як це – жити під окупацією?

Після закінчення 9 класу ми з мамою переїхали до Києва. Там я навчався в авіакосмічному ліцеї при НАУ (з 2024 року КАІ, – ред.). Через рік повернувся до Криму через сімейні обставини і відразу помітив, наскільки змінилося моє колишнє оточення, особливо однокласники.

Я постійно навчався за українською системою, а вони після 2014 року перейшли на російську програму. Багато хто «перевзувся» у своїй позиції, і це було очевидно вже в 2014 році. Після повернення до Криму я відчув прірву між собою і людьми, яких знав усе життя. Дружба залишалася, з деякими я продовжував спілкування, а з кимось наші шляхи розійшлись.

Згодом я почав переосмислювати свій досвід у Києві, порівнювати і, врешті, відчувати дискомфорт у Сімферополі, серед людей. Душевну рівновагу приносили тільки природа та походи. Але зрештою я вирішив повернутися назад до Києва, навчатися, бо там почувався комфортніше.

Я пам’ятаю як одного разу перетинав кордон між Кримом та материковою Україною: сів у автобус, заснув, а вранці прокинувся, проїжджаючи соняшникові поля. У небі сліди від літаків. І якесь невимовне відчуття свободи створює контраст із окупованим Кримом. Саме через відчуття прив’язаності ця різниця є ще помітнішою. Вона відкриває нові шляхи сприйняття світу і себе у ньому.

«Це створювало відчуття захищеності фундаментальних цінностей і робило пропаганду безсилою»

Як гадаєш, чому російська пропаганда не вплинула на твою позицію?

Я думаю, це завдяки моєму оточенню та родині, адже моє найближче коло спілкування мало проукраїнські погляди.

Попри скарги на життя, економіку та ставлення до кримських татар, я відчував, що базові свободи та права людини як-не-як дотримуються і поважаються. Це створювало відчуття захищеності фундаментальних цінностей і робило пропаганду безсилою.

Сьогодні ж важливо говорити на міжнародній арені, що в Криму є люди, які хочуть повернення до України. Після численних змін, внесених до російського законодавства, будь-які публічні заяви можуть бути небезпечними навіть онлайн. Попри це люди намагаються висловлювати свою позицію дуже обережно – через маленькі знаки спротиву, написи, повідомлення в телеграм-чатах.

Добре, що цей спротив існує – він показує, що намір і надія залишаються. Водночас важливо, щоб світ розумів: таких людей у Криму значно більше, ніж може здаватися.

«Не можна нічого вдіяти, щоб захистити своїх близьких від цієї системи»

Коли ти востаннє був у Криму?

Останній раз я був у Криму на Новий рік напередодні повномасштабної війни. Пам’ятаю, що навіть залишив там свій намет, бо думав: навесні повернуся досліджувати рідний півострів. У мене було багато планів мандрувати з друзями, з якими ми ходили в гори і фотографували природу.

Але все різко змінилося. На початку лютого заарештували мого дядька Марлена Мустафаєва. В той день я був на роботі, коли про це дізнався. Це був дуже сильний удар для нашої родини. Я тоді просто розплакався від відчуття безсилля і люті водночас: хотілося щось розбити, виплеснути цю злість, уявляючи безликих фсбешників. Найбільше – через те, що не можеш нічого вдіяти, щоб захистити своїх близьких від цієї системи.

До арешту мій дядько займався активістською діяльністю, відвідував судові процеси над кримськими татарами та допомагав сім’ям політбранців. У 2017 році окупанти притягнули його до адміністративної відповідальності за те, що він вийшов на одиночний пікет з плакатом «Кримські татари не терористи». Йому виписали штраф і відтоді він фактично опинився «на гачку» російських спецслужб.

У родині говорили, що напередодні затримання за ним стежили. Документальних підтверджень цьому немає, але мій рідний брат, який часто проводив час із дядьком, помічав, що за ними їздили підозрілі машини. Втім, така практика для подібних справ, на жаль, доволі типова.

Уранці 9 лютого до будинку Марлена вдерлися з обшуком окупаційні спецслужби. За напрацьованою роками схемою силовики підкинули під матрац його доньки заборонену в рф літературу. Під час обшуку у родини вилучили та не повернули українські документи. Згодом Марлена звинуватили у причетності до організації Хізб ут-Тахрір. Пізніше йому присудили 17 років позбавлення волі.

«Постійно доводилося стежити за новинами з півострова – арештами, обшуками, історіями переслідувань»

Як склалося твоє життя за межами півострова?

У 2018 році я вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Пізніше я влаштувався на роботу в Суспільне Крим. Це був цікавий, але водночас дуже емоційно складний досвід. Постійно доводилося стежити за новинами з півострова – арештами, обшуками, історіями переслідувань. Якщо ти емпатійна людина, такі речі не проходять повз – вони дуже сильно зачіпають.

У 2021 році я поїхав волонтерити до Литви. Раніше я не дуже знав про це, але виявилося, що в Литві є давня громада литовських татар та караїмів з Криму. Історично вони мешкають, зокрема, на території міста Тракай.

Саме туди я і потрапив як волонтер. Було дуже цікаво побачити, як там збереглися певні елементи культури. Наприклад, є заклади з караїмською кухнею, традиційні костюми, які дуже схожі на кримськотатарські. Для мене це було несподівано і водночас дуже символічно – що я, кримський татарин, опинився саме в Тракаї.

Після волонтерства я повернувся в Україну, щоб закінчити бакалавра,  але тоді вже думав про те, щоб знову поїхати до країн Балтії – вступити там до університету і продовжити навчання. Коли я порівнював рівень життя, ставлення до освіти як з боку людей, так і з боку державних інституцій, мені здавалося, що там воно серйозніше і дає більше можливостей.

Я почав готуватися до вступу в один із литовських університетів. Паралельно працював на різних роботах.

На початку війни я поїхав до Івано-Франківська, бо там були друзі. Пробувши там приблизно тиждень, я повернувся у Київ – просто відчув, що мені так комфортніше.

Водночас я не відмовився від ідеї навчатися за кордоном. Все ж хотілося здобути якісну освіту. Багато таких можливостей почало з’являтися після початку війни. Європейські університети пропонували стипендії на навчання. У 2022 році таких програм було чимало, і я вирішив скористатися однією з них.

Так я опинився у місті Тарту в Естонії. Закінчив магістратуру у 2024 році. Моя наукова робота була на тему колективної памʼяті кримських татар. Це моя спроба віддати шану своєму народові за його тривалу і наполегливу боротьбу за право жити на рідній землі і практикувати культури і традиції. Ба більше, це ще і спроба проаналізувати досвід своєї родини і свій власний. 

Зараз я продовжую навчання вже на докторантурі і займаюсь темою, яка повʼязана з українськими біженцями. Оглядаючись на своє життя, усвідомлюю, що воно завжди було повʼязане з різними формами міграції. Напевно це, як у нас кажуть, къысмет – доля.