День, коли земля зупинилася

26 лютого 2014 року у стін Верховної Ради Криму зібралися два десятитисячні натовпи. З одного боку барикад були кримські татари, які мали намір не допустити засідання парламенту, на якому могли бути прийняті антиукраїнські рішення. З іншого — проросійські активісти на чолі з керівником мініатюрної парламентської фракції Сергієм Аксьоновим.

Засідання не відбулося. Проукраїнські кримчани змогли відстояти територіальну цілісність України. Це була перемога всієї країни.

До вечора все мітингувальники розійшлися. Чимало з них вірили, що тепер, коли Янукович втік, і «регіонали», які на протязі десяти років керували Кримом, втратять це кермо, півострів стоїть на порозі великих і світлих змін.

Тоді ще ніхто не знав, що 26 лютого стане Днем опору — першим і найуспішнішим актом протистояння російської окупації.

В ніч з 26 на 27 лютого російські військові захопили кримські органи влади.

Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат

26 лютого я пішов з площі перед Верховною Радою Криму лише тоді, коли вона практично збезлюдніла. Сесія Верховної Ради Криму, на якій могли бути прийняті звернення на адресу Росії, не відбулася. Ми були впевнені в тому, що громадянське суспільство виконало свою місію. Увечері я дав кілька інтерв’ю і говорив про те, що загроза прояву сепаратизму усунена.

Я пам’ятаю, що відбувалося в соціальних мережах. Разом з нами раділа вся Україна.

Я повернувся додому досить пізно, ближче до 11-тої. Пам’ятаю, як заварив собі на кухні каву, відкрив комп’ютер, закурив сигарету і вже уявляв, обговорення яких питань ми завтра почнемо. Пам’ятаю, слухав на комп’ютері радіо, «Ехо Москви», і заснув близько другої години ночі.

О 4:40 мене розбудив дзвінок. Подзвонив начальник СБУ Криму і сказав про те, що озброєні люди увійшли до Верховної Ради Криму і Ради Міністрів. Я запитав: «А чому ви мені телефонуєте? Ви не знаєте своїх обов’язків у подібній ситуації?» Він відповів, що хоче уникнути будь-яких нещасних випадків, якщо народ буде збиратися біля цих будівель. І що він просто зобов’язаний мені сказати: ці люди пронесли із собою велику кількість зброї.

Я більше не спав. Було відчуття чогось катастрофічного. Зателефонував журналістам телеканалу ATR, попросив пустити рухомий рядок з інформацією.

Близько 8-ї ранку мені почали телефонувати з розповідями про те, що під Сімферополем зупинилися кілька БТРів. Військовослужбовці на цих БТРах сказали, що вони російські військовослужбовці Чорноморського флоту і раніше були направлені на посилення чергування. Але необхідність у посиленому чергуванні відпала, тому повертаються на базу в Севастополь. А зупинилися біля дороги тому що «поламалися».

Ось тоді стало очевидно, що почалися зовсім інші процеси. Але я собі ще не уявляв, що це пряме вторгнення російських військ.

Павло Казарін, оглядач «Крим.Реаліі», публіцист

Я тоді був у Москві, де жив і працював з 2012 року. Власне, я звідти поїхав, коли почалася анексія Криму. Це був звичайний ранок, звичайний день, і перед тим, як йти на роботу, я відкрив ноутбук переглянути стрічку новин. І те, що трапилося, було абсолютно шоковою подією. Над будинками кримського парламенту і Ради міністрів розвивався триколор.

У тому, що Росія піде на прямий акт агресії по відношенню до України, в тому, що вона піде на акт окупації, і, тим більше, що він завершиться анексією – я і подумати про це не міг.

Одразу ж я почав телефонувати в Крим, розпитувати у друзів, що відбувається. А у мене в тому числі були друзі, які служили тоді у спецслужбах, але і вони перебували в повному невіданні.

Новини стікалися по крапельці. Відсутність реакції з боку українських силовиків посилювала відчуття сюрреалізму того, що відбувається.

Тоді, 27 лютого, мало хто повірив, що це старт операції із захоплення Криму. Сама думка про те, що в післявоєнній Європі війська однієї держави можуть вторгнутися на територію іншої суверенної держави – сама ця думка здавалася втіленим божевіллям. Зізнатися, спочатку я взагалі не думав, що це насправді Росія. Розуміння того, що це справжні російські війська, почало приходити пізніше.

Ахтем Сеітаблаєв, режисер

Вперше про те, що сталося, я дізнався від правоохоронців. Справа в тому, що я живу в центрі Сімферополя. Я вийшов у місто і побачив, що центр оточений. Стояла абсолютна тиша, це було щось нереальне. Мені не дали пройти, ввічливо вивели за периметр. Це потім я вже дізнався більше із соцмереж та новинних агентств.

Було відчуття пригніченості і безсилля. Як зараз пам’ятаю, що спілкуючись з друзями по телефону, я сказав їм: «Все це схоже на анексію».

Я приїхав до Криму через два дні після втечі Януковича з Києва, тому їхав з абсолютно іншим настроєм. А після мітингу 26 лютого, на який вийшли близько 15 тисяч кримських татар і чітко висловили свою громадянську позицію, був неймовірний підйом. Здавалося, що ось зараз життя повернеться у кращий бік, тому що ми разом вигнали бандитську владу. Що життя буде розвиватися зовсім по-іншому. А ні!

Відчуття тиску не минало місяці два. Припускаю, що те, що я відчував тоді протягом двох місяців, відчувають вже протягом двох років ті люди, що досі живуть у Криму. Мені складно зрозуміти, як можна два роки жити під таким емоційним і психологічним пресом.

Сергій Костинський, член Нацради з питань телебачення і радіомовлення

Я збирався на роботу, коли дізнався, що Верховна Рада Криму захоплена. Мій офіс якраз розташовувався поруч з парламентом – дійти до нього можна було за півтори хвилини.

Напередодні ввечері, 26 лютого, з одного боку я був задоволений тим, що ми захистили Крим, але разом з тим мене не покидало недобре передчуття. Я точно сподівався на державу, тому почуття тривоги все ж доповнювалося розумінням того, що у нас є армія, у нас є СБУ, у нас є МВС. Що ми не одні.

А ось 27 числа я зрозумів, що ми одні. Я, чесно кажучи, чекав, що буде штурм Верховної Ради Криму, і все швидко закінчиться. Штурму не відбулося. Ми залишилися один на один з російською державою.

Таміла Ташева, координатор КримSOS

26 лютого перед сном я писала фрази кримськотатарською для Юри Журавля. Він намалював тоді портрет Рефата Чубарова і питав у мене, якими словами подякувати Рефат-ага і кримськотатарському народу за те, що у кримського парламенту все обернулося перемогою. За те, що відстояли. Тому лягала спати з позитивним настроєм.

Про захоплення я прочитала на «Українській правді», в ліжку, з телефону. Після Революції гідності це стало звичкою – прокинувшись, швидко пробігти стрічку новин. Перша думка: що це взагалі відбувається? Я зідзвонилася з друзями, і ми домовилися: давайте в обід зустрінемося, сядемо і будемо щось думати. У той день ми і створили фейсбук-сторінку «КримSOS».

 Юлій Мамчур, військовий льотчик 1-го класу, народний депутат

Починаючи з 20 лютого у нашій військовій частині був постійний ажіотаж. Якісь люди з «Русского блока» виставляли якісь вимоги. Я весь час виїжджав то на один, то на інший об’єкт. Ми постійно когось зустрічали з цими прапорами і вигуками.

Але 27 числа в цивільний корпус аеропорту приїхали «зелені чоловічки». Це був практично батальйон: близько п’ятисот озброєних до зубів людей, 16 вантажівок, 4 БТРа. Тоді 27-го, о 21.30, я і зрозумів, що почалася анексія.

Севгіль Мусаєва-Боровик, головний редактор «Української правди»

Вперше мені стало страшно 26 лютого, коли я побачила це протистояння між кримськими татарами і проросійськи налаштованими людьми. Після того, як всі розійшлися, я вірила, що натовп утихомирили і найстрашніше залишилось позаду.

Ми тоді тільки запускали сайт, і 27-го я прокинулася досить пізно, о 9 ранку. Зайшла у фейсбук і побачила, що будівля Верховної Ради Криму оточена невідомими. Мені стало дуже страшно. Я запанікувала, адже було незрозуміло, хто ці люди, що вони там роблять.

Ми тоді зідзвонилися з Тамілою Ташевою, з Алімом Алієвим (співзасновники КримSOS, – ред.). Вони прибігли до мене і буквально за 5 хвилин створили логотип, який ми вже останні півтора року не можемо затвердити, на жаль. Але тоді все робилося дуже швидко, все придумали буквально «на коліні». Я кажу: «Як назвати? Крим… О, давайте, КримSOS». Тоді все і зародилося: на вулиці Марії Примаченко, відомої української художниці, і мені здається, що це не просто так.

Мені було страшно за своїх батьків, які на той момент знаходилися в Криму. Наступного дня мама почала возити продукти українським військовим, які були заблоковані російськими військовими. Привозила закрутки, крупи. Передавали все це через решітки.

Ми кожного день жили очікуванням жаху від того, що можливий військовий сценарій, що можливе застосування військової техніки. Я пам’ятаю, коли 8 березня моя мама вийшла на мітинг проти війни, мені було за неї страшно. Мітинг був нечисленний, і мама розповідала, що поки вони стояли, люди, проїжджаючи повз, сигналили і показували нецензурні жести. А вони стояли з українськими прапорами, з жовто-блакитними кульками.

Коли 17 березня підписували приєднання Криму, просто не вірилося. Все сприймалося набагато легше. Ти не розумів, що втрачаєш. Зараз – набагато болісніше.

Я вже досить давно не була у Криму. Кілька днів тому я повернулася з кордону. Крим був дуже близький. Я його побачила в бінокль, але там висів російський прапор. Поки він там буде висіти, і мені, і всім хлопцям-дівчатам, які займалися КримSOS, які займають активну позицію і виступають проти окупації – нам туди в’їзд заборонений. А це дуже боляче, коли ти не можеш приїхати у свій дім.

Мого дому більше немає. Батьки продали будинок. Коли я їхала в липні, не думала, що була там востаннє. Але все одно: все буде добре.