“Будинки друзів перетворилися в чорні обгорілі коробки”, – дівчина, якій вдалося евакуюватися з Сєвєродонецьку

Цю історію КримSOS надіслала журналістка та волонетрка Альбіна Карман. Вона поспілкувалась з дівчиною з міста Сєвєродонецька Луганської області, яка з мамою та сестрою вимушено переїхали до Острогу на Рівненщині. Героїня продовжує волонтерити та допомагати тим, хто ще залишився в її рідномі місті. 

“У 2014 не виїхали, і зараз не будемо”  

Софія Решетило евакуювалася з Сєвєродонецька 6 березня через активні бойові дії. Спочатку дівчина, її мама та сестра не хотіли покидати місто, але потім залишатися там стало надто небезпечно.

Вперше Сєвєродонецьк у Луганській області від початку повномасштабної війни почали обстрілювати 26 лютого. Та взагалі місто вже знайоме з війною від 2014 року. Саме тому, коли знову почалися обстріли, місцеві жителі та жительки сприйняли це за загострення конфлікту, яке вже не раз траплялося за 8 років. 

Софія розповідає, що не очікувала повномасштабного наступу. На її думку, це було не логічно через те, що всі знали про накопичення військової сили біля кордону, про дислокації й кількість військових. Тому коли о 7 ранку 24 лютого її брат повідомив про початок війни, Софія лише відповіла: “В Україні війна вже 8 років, ти нічого нового не повідомив”. Але потім брат шокував її словами про авіаудари по Харкову та Житомиру. 

Софія — студентка Острозької академії, що на Рівненщині. Зимові канікули вона провела вдома, а на цей семестр вже планувала їхати в Острог на навчання з обіцянкою, що буде старанно вчитися. Її плани пішли шкереберть, хоч навіть квиток вже був куплений. 

Фото з архіву героїні

Замість того, щоб в Острозі ходити в університет на заняття, Софія ходила з мамою в АТБ, щоб допомагати розставляти товари на полиці. Продукти закінчувалися, люди їх забирали за секунди, рук не вистачало. Але дівчина все одно писала подругам, що виїжджати вони не збираються, бо й у 2014 не виїжджали. Й надалі вона з сім’єю волонтерили.  

Одного разу Софія зі своєю молодшою сестрою пішли шукати в місті продукти, щоб закупитися на два місяці. Щоб знайти необхідне їм довелося вистояти не одну чергу й пройти чимало шляху у віддалений район міста. Й так сталося, що вони мало не потрапили під обстріл. 

Коли дівчата стояли на касі, обстріли активізувалися, стало чутно, що це поряд і вони покинули візок з продуктами та вибігли на вулицю. Там ж не було нічого, така місцевість, що тільки торговий центр, околиця й загалом ніякої інфраструктури. Лише на напівпустій парковці до машини бігли два чоловіка, які приїхали з Лисичанська. Вони й завезли дівчат додому, а за 20 хвилин після того, як вони вже приїхали, по тій дорозі було пряме потрапляння снаряду. 

Також під обстріл потрапила їх мама. Вона ходила віднести продукти самотній бабусі, й неподалік її оселі впав снаряд, вибивши в будинках вікна. Тоді бажання залишитися у Сєвєродонецьку в сім`ї похитнулося. 

Евакуація – квест на виживання 

Розуміння, що їм треба евакуюватися було ще 2 березня. Але проблема полягала в тому, що ніякої централізованої евакуації тоді не було. 

Евакуаційні потяги прямували з Лисичанська, що за 15 кілометрів від Сєвєродонецька. Тобто до них ще потрібно якось доїхати.

“Раніше між цими містами таксі коштувало 90 гривень, а тепер за одну людину брали 1000 гривень і то не ясно було, чи тебе відвезуть, бо охочих було так багато, що неможливо забронювати собі місце”, — розповіла Софія. 

За її словами, іншого виходу не було, бо ті, хто мали своє авто, вже виїхали, хоч це було й дуже небезпечно. Наприклад, її знайома евакуювалася власним авто 27 лютого. Вони підірвалися, знайома та її чоловік загинули. Їх дитина вижила та зараз у лікарні. 

“Але знову втрутилися вищі сили”, — продовжує дівчина, коли каже “знову”, то має на увазі оті випадки з обстрілами, під які потрапила їх мама і мало не потрапила вона із сестрою, — “Нам трапився чоловік, який завіз нас безкоштовно”. 

Лисичанськ, ілюстративне фото. Джерело: ДОМ

Це було 6 березня. Зранку того дня натяків на евакуаційні рейси не було. Тому Софія, розуміючи, що ситуація не покращає, сказала, що вони збирають речі й йдуть на вокзал пішки. Вона розповідала, що була готова там ночувати невідомо скільки днів, але бути там, щоб все ж виїхати. Та коли вона сідала в машину, на телефон прийшло сповіщення, що рейс буде. І буде він 6 березня з посадкою через 4 години від моменту виїзду з Сєвєродонецька. 

На вокзалі тоді залишалися кілька сотень людей, які не встигли на попередній потяг. А загалом разом з Софією евакуювалося рейсом близько 2 тисяч людей. Волонтери на вокзалі мали пересувну кухню, готували людям їсти, поліція та територіальна оборона злагоджено керували процесом посадки, тому все було централізовано й без паніки. 

Тепер Софія Решетило, її мама та сестра в Острозі. Дівчина розповідає, що тут їх гарно прийняли й ділиться маленької історією про солодкі батончики: 

“Коли ми були на вокзалі, я мала повну сумку батончиків і там було багато дітей. От я ті всі батончики роздала і собі не залишила нічого. А коли ми в Острозі прийшли до волонтерського штабу, то з-поміж інших продуктів мені дісталася купа батончиків”. 

Будинок Софії, де зараз живуть окупанти. З архіву героїні

На Рівненщині сім’я не сидить, склавши руки. Вони допомагають рідному Сєвєродонецьку й далі, інформують людей, допомагають гуманітаркою комунікацією, виїздом. Хоч сім`я сама зіткнулася з неприємними новинами щодо їх майна на Донбасі, яке зайняли окупанти, Софія зберігає сили. 

Востаннє, коли героїня спілкувалися з авторкою тексту Альбіною Карман, вона розповіла планувала допомогти чоловіку з окупованого Рубіжного повернутися в його місто. А ще раніше – ділилася тривожною історію про те, як довелося інформаційно допомогти в пошуку порад. Це був випадок, коли в одному з чатів жителів Сєвєродонецька написали про маму й дитину, які потрапили під обстріл і дитині розпороло живіт і випав кишечник. Софія тоді всіма силами шукала поради, щоб передати їх тим, хто знаходився поруч з тією мамою та дитиною. 

“Ми тут, але я розділяю всі переживання з тими, хто залишився в місті”, — каже Софія. Вона розуміє, що таких руйнувань від 2014 року у місті не було. Зелені сквери, якими вона раніше там прогулювалася, тепер стали полем бою. Будинки її друзів та знайомих перетворилися в чорні обгорілі коробки. Їх навіть не завжди можуть загасити, бо рятівникам важко приїхати під постійними обстрілами. 

Дівчина ділиться ще не одним хвилюванням, ще не однією втратою. Вона стримано говорить про те, що всім допомогти не може, що їй болить за людей, які досі там у підвалах, за те, що містом розкидані трупи, яких нема як захоронити, за майно, про долю якого нічого не відомо, за тих, хто тижнями не виходить на зв’язок, за її рідний Сєвєродонецьк.