4 історії повернення на Батьківщину після депортації – погляд нового покоління 

У кожній родині кримських татар є своя історія і КримSOS попросив поділитися ними чотирьох молодих людей. Вони розповіли як дізналися про трагедію свого народу, і як це відбилося на їхньому житті. 

Нара, 34 роки 

В моїй сім’ї п’ятеро осіб. Після депортації ми жили в Узбекистані. У місті було багато національностей, але діти узбеків часто обзивали мене «татаркою» і «не чистою», били мене і тікали. Я ж нічого не розуміла. Тоді я мало знала про труднощі, пережиті моїми бабусями і дідусями – нам про це ніхто не розповідав. Хоч з нами і жила прабабуся, вона не хотіла про це говорити і згадувати. 

Про Крим я чула з самого дитинства – про нього говорили в сім’ї кожен день: «ось, коли ми повернемося до Криму …». Я завжди мріяла і чекала цього моменту. Представляла Крим сонячним, з морем і пляжами – саме таким він був на фото родичів. У якийсь момент ми нарешті продали квартиру і поїхали. Ми, троє дітей і мама, їхали в поїзді три або чотири тижні до Криму. Так ми опинилися в Акмесджиті – Сімферополь кримськотатарською. 

Облаштування було дуже складним. Ми знімали маленьку квартиру, були жахливі побутові умови. Я тоді запитувала себе «Чи це той Крим, в який я так хотіла повернутися?». 

Про депортацію я [дізналася] в школі, коли в класі вивчали історію України. Тоді я була одна в класі кримська татарка. Мене щиро здивувало, що в програмі є теми «як татари на Запорізьку січ нападали» і ні слова про депортацію корінного народу Криму. Однокласники переглядалися, показували на мене пальцем, і вцілому я відчувала негатив, спрямований на кримських татар. 

Саме тоді почала цікавитися і вивчати, що ж зі мною і моєю національністю «не так». Так я дізналася, що кожне покоління кримських татар від чогось страждало. Переживали труднощі висилки, репресій, депортації, і залишення батьківщини через переслідування. Весь час історія повторюється з нашим народом, і ніхто з нас не може це зупинити і все змінити. Я живу з почуттям несправедливості відносно кримських татар – це як серце щемить від прочитаних і почутих історій.  

Важливо не тільки нагадувати про цю жахливу ​​трагедію, але і просвіщати інших про це, адже в Україні ще не всі люди знають про цей злочин. Пам’ятаю як студенткою їхала в тролейбусі після мітингу присвяченому Дню пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу 1944 року. Коли ми проїжджали повз площу Леніна, частина пасажирів обурювалися «знову ці татари зібралися і претендують на щось». 

Тоді я не витримала і почала розповідати їм чого ми зібралися, і чим ця трагічна дата для нас важлива. У відповідь почула погрози та образи. Ніхто за мене не заступився. Не пам’ятаю, що сталося далі, але додому я їхала вже в іншому транспорті не стримуючи сльози. Напевно цей епізод у своєму житті я не забуду ніколи. 

Я зараз живу в Києві і займаюсь громадською діяльністю – розвиваю демократію. Разом зі мною в столицю переїхав килим моєї прабабусі, він пережив кілька переїздів і зараз нагадує мені про сім’ю. 

Хатидже, 27 років  

Я досліднця і викладачка, живу в Сімферополі. Повернулася на батьківщину після навчання за кордоном і зараз в пошуку себе. 

Про депортацію я дізналася років в п’ять – спочатку разом з рідними ходила на щорічні ходи 18 травня, які завершувалися мітингом на площі в Сімферополі. Першими про трагедію мені розповіли анам (мати) і рахметлі бабам (померлий батько). Їм було важливо визначити перспективи й пояснити важливість і витоки цієї траурної дати для дітей з раннього віку. 

У дитинстві історії про депортацію викликали жах і страх, було відчуття несправедливості і великого подиву. Наше покоління було народжене на крові і поті наших предків, боротьбі проти насильства. Моє покоління, народжене в Криму не знало про це. Тільки з розповідей і сліз батьків, бабусь і дідусів. 

Між поколіннями травма, воістину, існує. Вона можливо слабшає, але не втрачає свою актуальність для поділу на «ми» і «інші». Зараз розуміння першопричин і наслідків депортації більш усвідомлено, вивчено і очевидніше, ніж в юному, емоційному інтелекті дитини. 

Перші дні кримських татар на Батьківщині. Село Молодіжне. 1991р. – Ріхат Якупов

Я вивчала документи і проводила дослідження по депортації в університеті, самостійно вивчала історії та спогади насильно депортованих співвітчизників. Зізнаюся, була упереджена в своєму дослідженні. Але як тут залишитися байдужим? 

Вважаю, що повинні проходити пам’ятні заходи до Дня пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу. Вони дають символічність і важливість пам’яті для своїх, і для тих, хто нічого не знає про це. Це елементарно привід розповісти по телевізору про події, мотивувати людей відкрити відкладену про депортацію книгу, прочитати пост у соціальній мережі.  

Ескендер, 39 років  

У мене невелика сім’я. Але є традиція – передавати Коран від покоління до покоління. Звідти я читаю дуа (молитва, звернення до Аллаха, – прим.ред) перед сном. 

Однак бабусі і дідусі не розповідали самі про депортацію, тільки якщо я спеціально розпитував. Хоча в дитинстві я мало цим цікавився, і наскільки я пам’ятаю – мої однолітки теж. Розуміння того, що це потрібно знати, прийшло пізніше. 

Перші роки мого життя в місцях депортації. Але і вони запам’яталися як світлий, щасливий, забезпечений час. 

Процес повернення був не таким як у всіх. Батько був військовим, і його як кримського татарина не переводили в Крим. Найближчою точкою, в яку йому вдалося перевестися, стала Донецька область. До Криму ми переїхали жити тільки в 1994 році, після смерті батька – обміняли квартиру в Донецькій області на житло в Сімферополі. 

У мене не було особливих очікувань, пов’язаних з поверненням, оскільки сталося воно за трагічних обставин. Цей період асоціюється з життям без гарячої води, постійним відключенням електрики, листами рідним, дзвінками по телефону-автомату, для яких часом доводилося відстояти в черзі. Тоді були важкі 90-ті роки і часто на роботу не брали, тому що ти кримський татарин. 

Я розумію, що наслідки депортації досі не подолані. Як з боку тих хто приїхав на місце вивезених кримських татар – їм було зручно повірити всім міфам і наклепам, які озвучували в той час. Так і з боку молодого покоління кримських татар – вони так само, як і їхні батьки, продовжують мислити дискурсом жертви. Але вважаю, що пам’ятні заходи до Дня депортації важливо проводити до тих пір, доки жива хоча б одна людина, яка через депортацію народлася на чужині і пережила повернення. 

Зараз я живу в Києві, а батьки живуть в Сімферополі. З собою у мене є ще одна сімейна реліквія – хустка з вишивкою, яка дісталася моїй бабусі від її бабусі, а мені від неї.  

Сулейман, 31 рік  

Приїхав із Сімферополя. Працюю юристом в міжнародній компанії. 

Я народився в Узбекистані. З яскравих оповідань тих, хто пережив насильницьке виселення та конкретних прикладів, я знаю, що перші роки після 1944 року були особливо важкими. Жахливі умови викликали тисячу смертей вже після прибуття в місця «спецпоселень». В основному це були люди похилого віку і діти. 

Вже зараз я розумію наскільки феноменальним є той факт, що в депортації більшість змогли вийти на адекватний рівень життя, за мірками того часу. І це не дивлячись на численні обмеження, які створювала радянська влада. Нам забороняли здобувати вищу освіту, цілу низку професій, робочих місць. Навіть пересування було суттєво обмежено до 1956 року – щоб виїхати за межі свого села було необхідно отримати дозвіл. 

Моя сім’я повернулася до Криму, коли мені було три роки. Тому я досить рано почав розуміти сенс слів «Батьківщина», «повернення», «будинок» (не тільки в сенсі чотирьох стін і даху над головою) і апатриди (особа без громадянства, – прим.ред). 

Повернення я сприймав як нову гру. П’ять діб, два поїзди, нові місця, нові обличчя, хвилювання. Вважаю, що покоління наших батьків справжні герої – вони змогли повернутися, не злякалися повністю змінити своє життя. І все це без допомоги тодішнього держави: масове повернення почалося в СРСР у 1989 році. 

З моїх спостережень ті, хто став свідком депортації, переживали повернення інакше і напевно більш сакрально. Я чув кілька історій про те, як після повернення люди цілували рідну землю. Я бачив обличчя і емоції людей, які відвідували свої колишні будинки, з яких їх примусово виселили. 

У 90% місцеве населення ставилася до нас вороже. Звичайно, цьому допомагала радянська пропаганда. Про кримських татар розповідали як про «народ-зрадник». У дитячих садах, школах ми зустрічали буллінг. Дорослі не могли знайти роботу за своєю кваліфікацією і освіті. 

Я пам’ятаю напади однолітків в дитячому садку і звинувачення в якійсь невідомій мені зраді. Вихователі на це ніяк не реагували. Я мріяв тільки про спокій, і щоб вихователі припинили примушувати їсти і малювати незручною для мене правою рукою. 

Ще я мріяв про хороший великий будинок для сім’ї. Але втілення цієї мети затягнулося на довгі роки – у нас не вистачало грошей і не було землі. Ми довго жили в недобудованому будинку в масиві, де інші кримські татари будували інше таке ж житло. Крім цього, пам’ятаю, що досить часто співвітчизники збиралися в бригади, щоб допомогти один одному в будівництві. Ця солідарність і взаємодопомога міцно закарбувалися в пам’яті. 

Але разом з тим було також чимало людей, які щиро цікавилися нашою історією, культурою, мовою. Деякі з них добре знали ситуацію. Інші хотіли дізнатися, чому ми «опинилися» в Криму. В результаті вони добре розуміли, що ми не просто «приїхали» або «втекли» з Середньої Азії, а повернулися додому. 

Відлуння депортації буде відгукуватися ще в інших поколіннях кримських татар. Навіть на підсвідомості є його відбиток. Іноді я ловлю увагою 19.44 на годиннику і як чим би я не займався – згадую про цю трагедію. Адже це був не тільки геноцид, а й суттєвий удар по нашій мові і культурі.