Херсон: +3 8(095) 277-53-55

Консультація по Skype виключно
для тих, хто знаходиться у Криму.
Акаунт для звернень: krymsos_legal

 

Консультація психолога

+3 8 (050) 867-84-28

(Viber, Telegram, Whatsapp)

psiholog@krymsos.com

Тактичний відступ

25 / 03 / 2016

Бути військовослужбовцем – значить прийняти на себе обов’язок бути вірним присязі своєму народу. Це більше ніж професія, це не просто робота, яку ти виконуєш з понеділка по п’ятницю з 6 ранку до 7 вечора. Але не всі, хто обрав військове ремесло в мирний час, змогли взяти на себе відповідальність за безпеку країни під час реального військового конфлікту. Про них ми вирішили в цій статті не згадувати, адже її героями стали люди, які не змогли залишитися осторонь, і сприйняли обов’язок захисту країни як свій власний. QirimInfo підготувало кілька історій кримчан: про борг, честі і любов до Батьківщини.

 

 

Тимур Баротов

 

 

Тимур Баротов – офіцер. Служив у військово-морських силах України – дослужився до капітана другого рангу. У 2010 році написав рапорт на звільнення: причиною стало обрання Віктора Януковича Президентом України.

 

 

– Я просто не уявляв, як Верховним Головнокомандуючим може бути людина, яка жодного дня не служила в армії, не присягала українському народу і двічі сиділа в тюрмі, – пояснив своє рішення Баротов.

З 2010 р. до анексії Тимур був заступником голови Севастопольської організації спілки офіцерів України, вів активну громадську діяльність і допомагав у створенні музею українського флоту, знімав документальні фільми на військово-історичну тематику. За освітою ж він військовий журналіст, і до того 14 років прослужив в телерадіокомпанії Військово-морських сил України.

Тимур із родиною покинули Крим 1 березня, коли почалась висадка російських військ через Керченську протоку.

– Вже тоді стало зрозуміло, що починається війна, – згадує Тимур. – Мені потрібно було вивезти родину, адже я за неї переживав, як і будь-яка нормальна людина. Оскільки я вів активну діяльність під час Майдану, то потрапив до списку «неблагонадійних». Таких людей потім або заарештовували, або ж вони потім зникали.

Тимур Баротов декілька разів їздив на Майдан з Севастополя до Києва, а також в  самому Севастополі був одним з організаторів декількох віче, які проводили по вихідних протягом Революції Гідності. Після того, як сталася бійка на одному з останніх віче, севастопольські активісти зрозуміли, що в Криму потрібні інші методи. Тому намагались потім розповсюджувати інформацію через інтернет: наприклад, спростовували ненависть львів’ян-«бандерівців» до всього російського.

Родина Баротових у березні переїхала до Львова, де живуть родичі Тимура: батьки і брат із сестрою. В Севастополі залишили все: квартиру, будинок.

Вже у Львові Тимур допомагав переселенцям із Криму облаштуватися в місті та області.

– Ми навіть організацію створили – “Кримська хвиля”. Ми на перших етапах допомагали людям, щоб вони могли тут зачепитися і далі якось жити, – розповідає Баротов. – Дружина моя і зараз волонтер: на складі роздає гуманітарну допомогу переселенцям з Криму та Донецької і Луганської областей.

Після приїзду до Львова, Тимур як офіцер прибув до військкомату і став на облік.

– Але мене не призвали у зв’язку з тим, що моряки, як мені пояснювали, не були потрібні. Але війна тривала і час йшов. Я не міг сидіти, склавши руки, тому десь в кінці липня – на початку серпня 2014 поїхав добровольцем в батальйон «Айдар». Почались мої бойові будні, – розповідає Тимур.

Баротов брав участь у боях в Луганській області у складі афганської роти як рядовий.

У Хрящуватому і Новосвітлівці отримав поранення під час корегування вогню по танковій колоні, яка оточила їхнє угрупування і розстрілювала Новосвітлівку.

– Офіцерів, фактично, які могли б командувати, вже не було, тому я взяв на себе відповідальність, отримав дозвіл в секторі, на вивід залишків наших айдарівців, яких було виведено з оточення без втрат. Після цього був за наказом керівника сектора направлений в госпіталь на лікування в госпіталь населеного пункту Побєда. Там же знаходилось командування сектором. І там нас накрили градами: стріляли прямо по госпіталю. Звідти я був евакуйований, добрався своїм ходом до Львівського госпіталя, де проходив лікування і реабілітацію, – згадує Тимур.

У Львові лікував руку ще десь протягом місяця. Коли ж повернувся в батальйон, то він вже був у складі ЗСУ, відбувалися штатні зміни. Тимура Баротова призначили заступником командира батальйона “Айдар”.  І ще рік – до серпня 2015 року він служив на цій посаді.

– В кінці служби мене запитали, чи я хочу служити далі, я відповів, що так, і що моя війна має закінчитися в Севастополі. Але мене відправили у відпустку, а коли я повернувся, то дізнався, що мене звільнили – «демобілізували». Вирішили все без мене, – розповідає Баротов.

Зараз же Тимур Баротов створив громадську організацію – Організація комбатантів. Активісти планують надавати допомогу учасникам АТО, які вже демобілізувалися, тим, хто знаходиться ще досі в АТО, а також родинам загиблих. Крім того в планах  влаштовувати покази в навчальних закладах тих фільмів, які Тимур Баротов встиг зняти зі своїми колегами, щоб розповідати дітям нашу історію.

 

 Дар’я Куян

 

 

Дар’я Куян, сержант. З 2004 року жила в Перевальному, так як її чоловік військовий – офіцер. А у 2009, вийшовши з декретної відпустки, вона теж підписала контракт.

 

 

 

Відразу після фальшивого «референдуму» командир їх частини заявив, що надягає російські погони. Хто наслідував його приклад, міг залишитися в частині, іншим запропонували забиратися. Всього з цієї військової частини на материк виїхало близько двохсот чоловік, крім того, велика кількість військовослужбовців вважали за краще звільнитися.

– Багато, звичайно, чого обіцяли. Але у нас в родині навіть таке питання не стояло, щоб йти служити в російську армію. Незважаючи на те, що я і кримчанка, і за національністю росіянка, але все-таки – ні. Відразу стало ясно, що ми поїдемо, – згадує Дар’я.

Вивозили з Криму спочатку жінок і дітей, виїжджали на машинах, колоною: гордо, з прапорами. Спочатку прибули до Одеси, де їх поселили на базі відпочинку, потім – в Очаків. У стрій повернулися в травні в Миколаєві. Військових з сім’ями розмістили в старій покинутій військовій частині, її вже встигли відбудувати: дуже допомогли волонтери та будівельні фірми.

– Зараз чоловік їздить в АТО – він командир танкового батальйону. Звичайно, коли я заміж виходила за військового, я припускала, що в разі чого мені доведеться з ним розлучатися. Тому зараз розлуку сприймаю спокійно. Я в ньому впевнена, як і в його команді, – говорить Дар’я. – Про війну він мені не розповідає. Він людина потайна. Навіть якщо я йому телефоную і в слухавку чутні розриви снарядів, він жартує. В результаті передзвонить і розповість, що це у них феєрверк стріляє, або це вони день народження святкують.

Життя в Миколаєві абсолютно влаштовує Дар’ю: сім’я знімає квартиру (за знімання житла доплачують до зарплати), проблем з дитсадками та школами при вступі не виникало. Робота є, зарплата є.

– Загалом, абсолютно звичайне життя. Як виявилося, нам навіть тут краще, ніж було б зараз в Криму.

У Криму у Дар’ї залишилася сім’я: батьки, сестра. Іноді Дарина їздить до матері: треба ж хоча б внучку показати. Правда, їде туди без чоловіка – він все-таки офіцер, тому у нього там можуть бути проблеми.

З колишніх колег ні з ким не спілкується.

– У Криму у мене залишилась єдина людина з колишніх колег, з якою я підтримую стосунки – подруга, яка звільнилася відразу з армії. У неї чоловік кримський татарин, вони до сих пір живуть в Криму. З тими, хто зрадив, ніякі зв’язки не підтримую, хоча серед них і були близькі друзі, і навіть куми. Це відрізано. Я вважаю, що навіть добре, що з життя пішли непотрібні люди, – поділилася Дар’я.

 

 Мауглі
 

 

Мауглі – медик полку «Азов». Хлопець з позивним Мауглі до анексії Криму був студентом-медиком, навчався в Польщі, і своє ім’я йому приховувати було ні до чого. Почався Майдан, і він відправився до Києва. Звідти з’їздив додому в Крим – буквально на тиждень і повернувся до Польщі.

 

 

Як виявилося, це був його останній візит на малу батьківщину: буквально через кілька днів Росія ввела війська на півострів.

– Я спостерігав за всім цим з Польщі, дуже переживав. Але все-таки здав сесію і вже в червні приїхав до Києва: хотів вступити в добровольчий батальйон, так як вони мені здавалися більш мотивовані і патріотично, ідеологічно підкованими. Вибирав між «Азовом» і «Донбасом». «Донбас» був все-таки відомий, а ось про «Азов» було зовсім мало інформації. Але з того, що бачив і чув про них, зрозумів, що хлопці налаштовані більш радикально. Я вирішив, що там буду потрібнішим, – згадує Мауглі.

Набір добровольців проходив в центрі Києва, в готелі «Козацький». Мауглі хотів записатися звичайним бійцем, але для цього потрібно було чекати як мінімум два тижні.

– Я вирішив, що це дуже довго. Коли сказав, що я медик, запросили на наступний день – і я відразу поїхав в АТО. 1 або 2 липня я вже був там.

Про те, що поїхав на війну, Мауглі повідомив батькам постфактум. Батьки з повагою поставилися до вибору сина. У батьків Мауглі теж стійка проукраїнська позиція: вони не отримували російські паспорти, не оформляли посвідки на проживання.

– Мої батьки виїхали з Криму буквально два місяці тому. Просочилася інформація про те, що їм може загрожувати небезпека через мене. Самі розумієте, що небезпека над ними нависала постійно: списки наших бійців вже давно злиті, ми є в базах. Але ми все одно постійно шифрувалися, приховували від родичів-знайомих, де я перебуваю. Але ось батьки переїхали до Києва, де у них багато друзів, тому адаптація пройшла добре.

У Криму майже з усіма друзями довелося обірвати зв’язок.

– Коли я з Майдану приїхав до Криму, був під дуже сильним враженням: там люди жертвували життям заради вищих ідеалів. Я про це почав розповідати своїм близьким друзям. Але наштовхувався на повне нерозуміння. Адже багато хто з них їздив на «антимайдан» за гроші. Вони не бачили через свою меркантильність щось вище: самопожертву, духовні пориви. Я зрозумів, що їх цікавлять тільки якісь дріб’язкові матеріальні речі. Мені це було неприємно, тоді ж спілкування застопорилося. А коли війна почалася і я намагався пояснити людям свою позицію, мене не розуміли взагалі, і я порвав контакти. Зі свого кримського кола спілкування я був єдиним, хто пішов добровольцем.

Повернувшись з фронту, Мауглі хоче продовжити навчання – йому подобається вчитися. Але поки він знаходиться в зоні АТО: відчуває, що тут він потрібніший.

 

 Сергій Руденко

 

 

Сергій Руденко, морський піхотинець – військовослужбовець за контрактом, служив в феодосійському батальйоні морської піхоти – героїчний батальйоні, який не здався окупантам.

 

 

 

Після анексії їх частина покинула півострів майже в повному складі – близько 80 відсотків військовослужбовців залишилися вірними присязі.

Руденко згадує, як вони виходили з Криму.

– 24 березня ми якраз повинні були покинути частину. У цю ж ніч – ніч з 23 на 24 березня 2014 року – нашу частину почали штурмувати за допомогою БТР-ів, вертольотів. До 6 години ранку виводили людей, брали в полон, зв’язали, вивезли до Феодосійського порту. Сказали: у вас є доба, ось вам «зелений коридор» з Криму, і щоб вас тут, в Криму, не було, – ділиться спогадами Сергій.

Дружина Юлія підтримала рішення чоловіка вийти з частини підрозділом десантно-штурмової роти. Вона сама кримчанка з Євпаторії, там же народилася і дочка, якій в березні 2014-го було лише три рочки.

Для збору речей українським військовим дали кілька годин. Вивозити їх допомагали волонтери (тоді ще наше суспільство тільки зіткнулося з цим явищем).

– Чоловік з Миколаєва, колишній військовослужбовець, зараз – підприємець, оплатив вантажівку від «Нової пошти», якою ми вивезли речі. Тому я забрав дружину, дитину і дві сумки.

Зазвичай військовослужбовець облаштовувався на материку і потім вже перевозив сім’ю, але сім’я Руденко покидала Крим разом: спочатку вони потрапили в Генічеськ, звідти – в Мелітополь, звідки їх військовим літаком Іл-76 доставили до Києва.

– У Києві в президентському полку, звичайно, не очікували нас з дітьми, з дружинами: виділили звичайну казарму. Але допомогли офіцери: командир полку, командир почесної варти, заступник командира полку. Вони практично віддали свої кімнати, щоб ми влаштувалися з дітьми і дружинами. Дуже приємно було.

До Миколаєва, де у морпіхів зараз база, Сергій з сім’єю приїхав 5 квітня. У перший час жили в санаторії «Інгул» десь до середини літа, потім почали знімати квартиру.

У Криму у дружини Сергія Юлії залишилися батьки: мама її часто приїжджає до Миколаєва. А ось Крим сім’я Руденко, природно, не відвідує. Сергій же сам родом з Луганської області – його батько живе зараз в Сєвєродонецьку. Це неокупована територія, але поїхати туди у нього просто не було часу.

На Юлію анексія Криму і проведена після неї АТО дуже вплинули: вона призвалась в морську піхоту. Юлія стала однією з перших дівчат, які 15 квітня 2015 року давали клятву морського піхотинця. До цього вона була випускницею Сімферопольського інституту культури і мистецтв за спеціалізацією педагог по вокалу.

Батальйон Сергія не розформовували, так як з Криму вийшли більшістю, тому боєздатність його частини не зменшилася. Сергій успішно просувається по службі: недавно отримав звання молодшого лейтенанта.

– В АТО нас ніхто не призивав, хоча ми хотіли їхати з першого дня – з початку цих всіх подій. Ми поміняли 39 бригаду в Миколаєві, взяли блокпости, працювали біля Придністров’я. З 15 вересня 2014 року в зоні АТО знаходиться наша ротно-тактична група, а також ще люди з Одеси. Дружина проситься їхати в АТО, але я їй не дозволяю, – сміється Сергій.

 

Поділитись

Вибір редакції

Ще Статті