Коли ти дитина, світ здається безпечним і передбачуваним. Ти граєшся, мрієш і віриш у добро. Але раптом усе змінюється. Замість знайомих вулиць і сміху друзів з’являються чужі люди у військовій формі, нові правила і тиша, яка сприймається важко. Окупація – це не просто слово, це відчуття тривоги, страху та невідомості, які змінюють дитинство назавжди. 

Десять років окупації – це історія про втрати і страх, але також і про мужність, що росте в серці дитини. У цьому інтерв’ю ви прочитаєте про непростий шлях 18-річної Ольги, яка, обираючи бути вільною, у 2024 році покинула свій дім у Криму. Вона розповідає про той складний час – про крихкі мрії, що вижили серед руїн, про шлях, який веде до свободи та труднощі вже на підконтрольній території України, через які довелось звернутися за юридичною допомогою до КримSOS.  

«Коли я порівнюю життя до та після окупації, розумію, що такого тиску та пропаганди з боку української влади не було ніколи» 

Розкажіть про своє життя до окупації Криму. 

Мені було вісім років, коли Крим окупували, тому всі мої спогади з мирного життя – це яскраве та дуже веселе дитинство. Я пригадую, як на шкільних стінах ще висів український герб… 

В мене є дуже яскрава історія про те, як було до окупації і після. Першокласникам у нашій школі ще не ставили оцінок, це практикувалось тільки у другому класі. І я пам’ятаю, як зустріла у школі хлопчика-другокласника і він мені сказав, що отримав 12. Я тоді йому відповіла, що мине рік і я теж отримаю 12. А наступного року півострів окупувала росія і я таки жодного разу не отримала свою 12.  

Дитинство мені нагадує про чарівні пейзажі Криму, про натовпи туристів, друзів, які приїжджали з інших куточків України, про сімейні застілля. Тоді в житті було більше фарб, кожен момент відчувався вільніше, була свобода.  

Коли я порівнюю життя до та після окупації, розумію, що такого тиску та пропаганди з боку української влади не було ніколи: дітям не «промивали» мізки, було більше справжнього дитинства. 

«У навчальному закладі різко змінилися герби і чомусь враз в обіг пішли російські гроші» 

На момент окупації вам було вісім років. Чи пам’ятаєте ви той день, коли росія прийшла на півострів? Про що тоді думали? Як до цього поставились власне ви, маленькою?  

Я пам’ятаю цей день дуже добре. Тоді мене привели в школу і нам сказали, щоб ми поверталися додому. Всі дуже налякались. Тоді ще вимикали світло у школах, все закривали… Я не розуміла, що відбувається. Мені ніхто нічого не казав. Тобто я розуміла – щось не так, відчувала певні зміни, але не могла збагнути причини. 

Спершу дітей не випускали з дому і тоді окупація не відчувалася. Пізніше, коли знову почалися шкільні будні, я помітила, що у навчальному закладі різко змінилися герби і чомусь враз в обіг пішли російські гроші. Я це все пам’ятаю якось завуальовано, ніби це якийсь сон. 

А вчителі залишились ті ж самі, чи шкільний штат відразу змінився?  

Мої вчителі не змінились. Спочатку ніхто не знав як поводитись в окупації, тому ще деякий час після приходу рф у нашій школі навіть діяв гурток з вивчення української мови. Тобто і я, і мої однокласники тоді ще мали змогу вивчати українську мову як додатковий предмет. Звісно, з часом його скасували. Але я не пам’ятаю, щоб вчителі висловлювали свою політичну позицію. Всі дуже боялись і не хотіли привертати до себе увагу. 

«У шкільних класах всі стоячи слухали російський гімн, потім одразу – окупаційний гімн Криму» 

Нерідко активісти на окупованих територіях повідомляють про випадки, коли вчителів змушують доносити на проукраїнськи налаштованих дітей та їхніх батьків. Чи траплялось таке у вашому навчальному закладі?  

Так. Це було у той період, коли я навчалась в школі. Практика доносів стала поширеною уже після повномасштабного вторгнення рф на територію України, адже саме тоді окупанти почали контролювати усе набагато більше. 

Після 2022 року масштабності набула також російська пропаганда. Зокрема в навчальних закладах, аби викликати у дітей почуття любові до «батьківщини».   

Коли я навчалась у дев’ятому класі, кожного дня уроки починались о 08:30. О 08:20 усі учні вже повинні бути в школі, інакше – зайти не вдавалось, бо школу зачиняли. Тоді в класах всі стоячи слухали російський гімн, потім одразу – окупаційний гімн Криму. Ці гімни ми повинні були вивчити напам’ять і написати на листочку як контрольну.  

Нам розповідали про те, що станеться, якщо поширювати фейки у соцмережах, що на просторах інтернету міріади недостовірної інформації, що нікому не потрібно вірити, адже правда одна: російські військові – герої, а все інше – суцільна дезінформація.  

Доноси теж були, але всі боялись і майже не висловлювали свою позицію. Однак я знала багатьох і вчителів, і учнів, у яких частина родини знаходиться в Україні і всі максимально замовчували цей факт.  

«Окупанти намагалися впевнити українських дітей у тому, що вони росіяни» 

Чи відчули ви на собі вплив російської пропаганди?  

Відчула тоді, коли окупанти намагалися переконати українських дітей у тому, що вони росіяни. Практично усі діти не розуміли, що вони – українці, яких окупували. І через нестачу інформації, через вік, через нерозуміння життя без окупації, ти відчуваєш і сором, і сум за те, що відбувається в Україні, але відчуваєш, що ти нібито і росіянин, який у цьому винен. І це поширена думка – у багатьох дітей такі погляди, хоча вони не росіяни, вони просто не знають навіть про це. Тому з цим пропаганда якоюсь мірою справляється – довести дітям, що вони не українці та не мають нічого спільного з Україною.  

На дітей, у яких проросійська сім’я пропаганда впливає сильніше. І вони сумують за Радянським Союзом, вважають, що росія чинить правильно. 

«Мої однолітки не усвідомлюють, яким є життя без окупації. Це можливо відчути тільки тоді, коли виїдеш» 

А в колі друзів, серед однокласників, ви обговорювали те, що відбувається? Можливо, хтось висловлював свою позицію?  

Усі боялись, оскільки були і доноси, і допити. Ніхто не хотів накликати на себе небезпеку. Але були і такі діти, які жорстко стояли на своєму. 

 Я не висловлювала свою позицію, бо знала, що планую виїжджати з Криму на підконтрольну Україні територію, тому мені не потрібно привертати до себе додаткову увагу, інакше я не виїду.  

Також багато моїх однолітків ділилися своїми планами про те, що після закінчення коледжу також виїжджатимуть з окупації на підконтрольну територію України та оформлятимуть документи вже тут. Більшість дітей з мого оточення в Криму хочуть виїхати, хоча навіть не усвідомлюють, яким є життя без окупації.  

Наприклад, тільки коли я приїхала на підконтрольну Україні територію, зрозуміла, наскільки сильно відрізняється життя там і тут, наскільки сильно нас відрізали від цього. Тобто, це можливо відчути тільки тоді, коли вже виїдеш з окупації. 

«В окупації велика нестача інформації про те, що можна безпечно виїхати, що тебе пропустять на кордонах, що в Україні тобі раді» 

Чому ви вирішили вступати саме в український заклад вищої освіти?  

Багато дітей з Криму вступають до російських навчальних закладів і цьому є пояснення. По-перше, мої знайомі, які поїхали навчатись на територію рф – неповнолітні. Тобто, це відбувається під впливом сім’ї, коли ти ще не здатен приймати важливі рішення самостійно. 

По-друге, в окупації велика нестача інформації про те, що можна безпечно виїхати, що тебе пропустять на кордонах, що в Україні тобі раді. Цієї інформації дуже мало. Крім того, отримати цю інформацію надзвичайно складно. За таких умов постає питання: «Як дитина має зрозуміти, що у неї є можливість вступити в український навчальний заклад?» 

Втім, особисто я зустрічала мізерну кількість випадків, коли знайомі їхали на навчання в росію. Велика частина тих, хто боїться виїжджати в Україну, обирають залишитися в окупованому Криму, аніж виїхати на територію країни-агресорки.  

«Таке відчуття, ніби ти в куполі, у клітці, і в тебе немає майбутнього» 

Яким було ваше життя в окупації? Про що найбільше мріяли, що відчували?  

В окупації я прожила 10 років. За такий проміжок часу російська пропаганда починає викликати таку огиду… Ти не відчуваєш на собі її впливу, однак неможливо передати, наскільки набридає, коли на кожному кроці тобі в обличчя пхають георгіївські стрічки, символи «Z» та розповідають про росію як ідеал і те, що російські військові – герої.  

Було неймовірно складно навчатися за російськими програмами. Освіта в окупації була гірша, ніж в росії. Нам навіть надсилали найгірші посібники з тих, за якими навчались російські школярі. Шкільними предметами у нас були «історія росії», «російська мова», «російська література»… Однак у мене було відчуття, ніби ти в куполі, у клітці, і в тебе немає майбутнього. Ти відчуваєш, що окупація на все тисне і твої перспективи зводяться до роботи у місцевому магазині, або в російських держустановах. Але навіщо це мені? Я нелояльна до окупаційної влади.  

Я розуміла, що таке окупація, та планувала виїхати з півострова майже з дитинства. У мене не було можливості поїхати раніше, зокрема через неповноліття та брак коштів.  

Але той факт, що через росіян я повинна покидати свій дім, місце, в якому прожила 18 років, залишити його без можливості повернутися, допоки там не буде України – це дуже складно. Навіть психологічно складно покинути все, що у тебе є. Але ти йдеш на цей крок заради майбутнього, заради нормального життя. 

«Я розуміла де правда, а де брехня» 

Ви говорили про те, що не висловлювали позицію, щоб не привертати до себе уваги. Як у такому ранньому віці ви усвідомлювали масштабність переслідувань за проукраїнську позицію?  

Якщо бути відвертою, я сама не знаю. Тобто, з самого початку я мала якесь неусвідомлене розуміння того, що відбувається. Я розуміла де правда, а де брехня. Я розуміла, що моя родина на підконтрольній території України систематично під російськими обстрілами і лише це правда. Для мене це було очевидно, я вірила своїм рідним, а не окупаційній владі.  

«У мене український характер – битися за свободу» 

Розкажіть про той період, коли ви вже остаточно вирішили поїхати з Криму. Як це було?  

Виїзд з окупації був у моїх планах ще з дитинства. Я дуже бойова. У мене український характер – битися за свободу. І вже за пів року до виїзду я почала готуватися. Тобто, тільки мені виповниться 18 років – потрібно виїжджати. Я відкладала гроші на дорогу, оскільки це дуже дорого і саме через це багато дітей з Криму не можуть поїхати. 

Я попрощалася з подругами. Куди виїжджаю – не казала задля безпеки, бо ніколи не знаєш, хто тебе підставить. І от мені виповнилось 18 років, я відсвяткувала свій День народження, зібрала речі та поїхала.  

«Молдовські прикордонники поводились зі мною так, ніби я росіянка» 

Про що думали, коли перетинали кордон? Чи виникали складнощі на кордонах?  

Російський кордон я перетнула без складнощів. Прикордонники, напевно, думали, що якась дівчинка їде на відпочинок. Я дуже добре сховала своє свідоцтво про народження і вони його не знайшли, тому і питань не виникло.  Однак до хлопців більше уваги, особливо до 17-річних.  

Я їхала через Молдову. Молдовські прикордонники не хотіли мене пропускати, мовляв, що в Україну мене по свідоцтву про народження не пропустять. Вони погрожували мені депортацією.  

Мені було дуже страшно, тому що якісь дорослі чоловіки мене не хочуть пропускати та сміються наді мною. Вони поводились зі мною так, ніби я росіянка. Запитували, чи я з Москви, на що я відповіла, що з Криму. Тоді вони відразу замовкли. Потім мені казали: «Навіщо тобі в Україну? Там зараз важко». А я дитина, яка прилетіла в Молдову і з заплаканими очима не розумію, що мені робити. Але все ж мене пропустили. 

На українському кордоні окрім звичайної перевірки до мене ніяких питань не було та мене пропустили. І от я опинилась на підконтрольній Україні території. 

«Незважаючи на постійні обстріли, ти відчуваєш себе безпечніше, ніж в окупації» 

Що відчули, коли нарешті перетнули кордон з Україною і зустрілись із рідними?  

Мені цього не описати… Я їду, і вперше за 10 років бачу українські прапори. Я ніби повернулася додому. В мене було таке щире почуття шоку з приємним відчуттям, що нарешті сюди приїхала. Це було щось неймовірне. Я була настільки рада це все бачити і так було незвично тут знаходитись. Я зустрілась із родиною, яку не бачила багато років. Я змогла це зробити! 

І навіть незважаючи на постійні обстріли, ти відчуваєш себе безпечніше, ніж в окупації. Тут у стократ краще, це небо і земля. 

Для людини, яка практично все життя прожила в окупації, це просто неймовірний досвід. Я побачила, як живуть вільні люди у вільній країні. Ти відчуваєш себе людиною, особистістю і нарешті можеш висловити свої погляди. Ти нарешті розумієш, хто ти і які в тебе погляди. Тому що в окупації ти цього не знаєш. 

Відчуваєш свободу на повні груди: свободу вибору, те, що світ перед тобою відкритий, що в тебе працює Ютуб, всі сайти, тобі не потрібен VPN. Ти просто відчуваєш себе нормальною людиною на європейському рівні. Тією, яка теж живе у вільній країні, в якої є доступ до всіх можливостей, як і в інших. Це дуже важливо. 

«Державна міграційна служба мені відмовила у видачі паспорта» 

З якими складнощами зіштовхнулись на підконтрольній території України? 

У нас дуже погано працює Державна міграційна служба. Як тільки я переїхала з Криму, подала заявку на отримання паспорта з підтвердженням особи – почалися проблеми. Минуло два місяці, і ДМС почали мені затримувати видачу паспорта нібито через якісь перевірки. Тобто паспорт я мала отримати ще на початку 2025 року, однак через затримку з боку відомства цього не відбулось.  

Після трьох місяців перевірок, навесні, Державна міграційна служба мені відмовила у видачі паспорта. Я прийшла і сказала, що буду звертатися до суду. У той же вечір я зайшла на сайт і побачила, що знову триває перевірка документів, тобто відмови вже немає. Отже, вони злякалися суду.  

Ще місяць я чекала і знову з’явилась відмова. Тоді я звернулась до ГО «КримSOS» за юридичною допомогою і мені надали безкоштовного адвоката, який сьогодні займається моєю справою.  

Тож ми подали в суд на міграційну службу, оскільки вже знали причину відмови – мою особу не було підтверджено, оскільки мене нібито не було в реєстрах. Втім це повний абсурд, тому що особу мені підтверджували в присутності свідків і мій адвокат з’ясував, що я є в реєстрах. Тобто вони просто затягують процес і не хочуть видавати паспорт з особистих причин, ніби розважаються.  

Ось так міграційна служба поводиться з людиною, яка виїхала з окупації, обрала Україну і хоче навчатись тут, хоче бути вільною.  

Наразі суд розглядає мою справу, але це ще займе багато часу, приблизно пів року. Я тут знаходжусь без документів уже багато місяців і ще пів року у мене не буде можливості працювати, отримувати безкоштовну медичну допомогу, мати банківську картку… 

На щастя, я мешкаю в родичів. Я просто не уявляю, як ВПО можливо вижити без рідних, які проживають не на окупованій території України, особливо 18-річній дівчинці, яка без наявності паспорта не зможе навіть працевлаштуватись. Єдине, що я можу робити, – вступати до закладу вищої освіти. Однак навіть не знаю, чи встигну, оскільки пізно почала займатися цим питанням. 

До речі, зараз мені треба здавати аналізи, але я не можу це зробити безкоштовно через неможливість укладення декларації з сімейним лікарем. Тобто мені треба це робити в приватних клініках. Звідки в мене на це мають бути кошти – це питання. 

«Повернутися в окупацію – це для мене страшний сон»

Чи виникало у вас бажання все залишити й просто повернутися назад, зважаючи на всі труднощі? 

Звісно, ні. По-перше, я обрала Україну і не зможу більше ніколи повернутися до Криму, допоки там буде російська влада. Я не хочу і не буду цього робити, тому що виїхала у вільну країну, свою країну, яку щиро люблю, навіть не дивлячись на поведінку міграційної служби. Навіть якби до переїзду я знала про те, які виникнуть труднощі в Україні, я б все одно поїхала. 

Моє майбутнє мені дуже важливе. Я б ніколи більше не змогла жити серед пропаганди. Я не можу навіть уявити, що я можу повернутися туди. Повернутися в окупацію – це для мене страшний сон. Я дуже хочу побачити свій дім, свою землю – але тільки тоді, коли вона знову буде українською. Інакше це неможливо уявити. 

«Всіх завжди зупиняє страх» 

Що ви порекомендуєте молоді, яка також хоче виїхати з окупованих територій?  

По-перше, порекомендую не боятися виїжджати. Тому що всіх завжди зупиняє страх. Але що тобі важливіше, твої мрії і бажання, чи страх? Тобто те, що перемагає, те людина і робить.  

Я вважаю, що треба розуміти – майбутнє тут, в Україні, а не в окупації. Буде складно піти на цей крок, але у нашій країні є організації, які тебе підтримають. Насправді тут чекають кожну дитину. І як би міграційна служба не поводилась, все одно люди допомагають один одному, все одно всі проблеми розв’яжуться.  

Я рекомендую не боятись і знати свої права для того, щоб ти міг повноцінно сперечатись, наприклад, з прикордонниками в Молдові чи деінде.  

Я сама не оформлювала цю довідку, але дізналася про неї та розповідаю іншим – це важливо знати. Йдеться про документ, який називається «довідка про повернення в Україну». З такою довідкою набагато легше перетнути кордон. Так, повернутися можна й без неї, але це складніше, особливо якщо є проблеми з документами, наприклад, немає паспорта або свідоцтва про народження. 

Як мені пояснили в міграційній службі, в ідеалі людина має звернутися в посольство України в країні, де перебуває, і там оформити цю довідку. Посольство перевіряє особу за базами даних і видає документ, який підтверджує, хто ти і чому тебе мають впустити в Україну. З цим документом набагато простіше перетинати кордон – тебе без зайвих питань пропустять і Молдова, і Польща, й Україна. 

Тому моя порада: якщо є така можливість, краще заздалегідь оформити довідку про повернення в Україну. Це справді полегшить повернення додому. 

«Отримати українську освіту в окупації можливо, але дуже небезпечно» 

Багато молодих людей виїжджають з окупованих територій саме з наміром вступати до українських вишів. Для цього, як правило, потрібна базова підготовка за українською навчальною програмою. Ви провели 10 років в окупації, навчалися за російською системою — як у такому випадку підготуватися до вступу? Чи є доступ до українських підручників, онлайн-ресурсів або програм, які допомагають перейти на українську освітню систему? 

Саме в цьому й проблема – усе це надзвичайно небезпечно. Доступ до українських сайтів на окупованих територіях суворо контролюється. Дуже легко відстежити, що ти заходиш на українські ресурси. А після цього співробітники ФСБ можуть просто прийти додому. І, як правило, добре це не закінчується. 

Тому й виходить, що дитина фактично не має можливості здобути українську освіту: вона не може просто зайти на сайт, бо це може поставити під загрозу і її, і всю родину. А якщо хтось і ризикує – шанс виїхати з окупації потім сильно зменшується. 

Це справді величезна проблема в освіті. Я зараз готуюся до вступу й усвідомлюю, що буду вчитися поруч із дітьми, які 10 років навчалися за українською програмою – з українською мовою, історією, літературою. А я лише сім місяців у вільній Україні. Говорити українською почала тут, але граматика в мене ще слабка. Історію України знаю лише поверхнево – також дізналася її за ці останні місяці. До того – взагалі жодного доступу. 

Теоретично є приклади: я чула про дітей, які дистанційно навчаються в українських коледжах, але це одиничні випадки. І, чесно кажучи, це можливо лише там, де батьки добре розуміють, як обходити блокування, як не «світитися», щоб наступного дня до них не прийшли силовики. Це дуже ризиковано. 

Я навіть не можу радити йти цим шляхом – з міркувань безпеки. Знаю про випадки, коли на людей доносили, і все закінчувалося погано. Дитина не повинна опинятися в такій ситуації. Хоча, звісно, дуже хочеться, щоб діти на окупованих територіях мали доступ до української освіти. І такі ініціативи є, але це завжди пов’язано з ризиком. Я особисто говорила з людиною, яка координує такі підпільні школи. І навіть коли все зашифровано, до певного моменту все виглядає добре, але коли «викривається», батьків можуть забирати, тримати в підвалах, допитувати. 

Тому здобути українську освіту в окупації можливо, але дуже небезпечно. І треба бути свідомим того, на що йдеш. 

Ще одна важлива проблема – нестача зрозумілої інформації. Я, наприклад, знала, що у 18 років треба виїжджати, але не уявляла, що робити зі своєю освітою далі. Лише тут, на місці, я почала з цим розбиратись. Але й тут інформації бракує. Немає навіть простої схеми, яку б могли дати в міграційній службі. 

Було б дуже добре, якби в ЦНАПах чи міграційних службах лежали інформаційні матеріали – наприклад, про існування таких громадських організацій як КримSOS чи СхідSOS. Бо я сама дізналася про них лише через знайомих. Якби не це – не знаю, як би взагалі знайшла ці організації. І така ж ситуація з освітніми центрами: що робити дитині, яка тільки приїхала? 

У моєму випадку – я приїхала зі шкільною освітою. І не розуміла, що мені робити далі. Лише коли мене проконсультувала людина, яка допомагає ВПО з освітою, ситуація прояснилася. А як бути тим дітям, які щойно приїхали й не мають знайомих, підтримки, порад? 

Це серйозне питання, і воно потребує системного вирішення. 

«Доноси – це байдужість до інших, замаскована під “вірність системі”» 

Ви також згадали про доноси на окупованих територіях. Як ви думаєте, чому люди на це йдуть? Що, на вашу думку, ними керує? 

Коли це роблять діти… Ну, я не можу говорити точно, бо з такими людьми не спілкувалася і не питала їх напряму. Але, якщо аналізувати їхню поведінку, мені здається, що коли одна дитина «скаржиться» на іншу – наприклад, у віці 6-7 років, коли хтось щось почув і пішов «розказав», – то це найчастіше відбувається не зі зла, а через нерозуміння. Це просто маленька дитина, яка не усвідомлює наслідків своїх дій. 

Так само й та дитина, яка могла щось сказати – найімовірніше, вона просто повторила те, що чула вдома від батьків. Тобто це не злість і не зрада – це, швидше, наслідок навколишньої атмосфери. Дітей, по суті, навчають доносити. Їм пояснюють, що це нормально, що це «правильно», як у радянські часи. Пропаганда сильно впливає на дитячу психіку, і якби цієї пропаганди не було, я думаю, діти не доносили б один на одного. 

З дорослими трохи інакше. Мені здається, що вони доносять не через бажання навмисно комусь нашкодити. Це рідко буває чиста злість чи бажання «знищити» когось. Найчастіше це – особиста вигода. Хтось хоче підняти собі авторитет, показати: «Я правильний», «Я лояльний», «Я молодець». Це може бути спроба здобути кращу посаду, якесь заохочення або просто схвалення від інших. 

Тобто це, на мою думку, егоїстична поведінка. Людина не думає про те, що буде з тим, на кого вона донесла. Її хвилює лише те, що вона сама отримає в результаті. Це просто байдужість до інших, замаскована під «вірність системі». 

Але це моя особиста думка. 

«Так, я боюся. Але мої бажання завжди сильніші за мій страх» 

Ви справді надзвичайно сильна і мудра людина. Неймовірно, скільки в вас хоробрості – особливо як для 18-річної дівчини. Це викликає щиру повагу. 

Мабуть, я така все життя. Просто така вже вдача – хоробра з самого дитинства. 

Знаєте, якби не мій характер, я не впевнена, що змогла б виїхати. 

Так, я боюся. Але мої бажання завжди сильніші за мій страх. Саме це мене і тримає.