Довідка ВПО – досвід оформлення у Львові

Переселенка Анна Дерев’янко з Донецької області розповіла КримSOS як вона оформлювала нову довідку внутрішньо переміщеної особи (ВПО) у Львові. З квітня цю процедуру можна буде робити у Дії, як і подавати запит на соціальну допомогу (2 тис грн на місяць та 3 тис грн на дитину). Далі – текст та спостереження Анни. 

Перший етап – подача документів

На момент початку повномасштабної війни, я з дитиною та чоловіком жила у передмісті Києва. Спершу ситуація з вибухами десь далеко не дуже лякала. Мабуть, допомагав досвід життя під обстрілами в Донецьку. Так я жила тиждень. Сім днів постійного сидіння в квартирі. Але у сусідньому селі за 5 км від нас згорів будинок від попадання ракети і я зрозуміла, що треба пакувати валізи.

На наступний день ми усі – я, чоловік, чотирирічна дитина та кіт – їхали автобусом до Львова. Не буду розповідати про дорогу у 22 години, бо то окрема історія. 

Нам дуже пощастило, що родичі колеги дали квартиру пожити. Через тиждень чоловіка мобілізували, а я пішла оновлювати довідку ВПО. 

У Львові, як і в інших містах, стати на облік можна у будь-якій районній адміністрації. До нас найближча була у Сихівському районі. 

На вулиці біля адміністрації була невелика черга. Троє хлопців волонтерів у яскравих жовто-зелених желетках раздавали “реєстраційні форми” для оформлення довідки ВПО та направляли людей. 

Батьків з маленькими дітьми одразу  пускали всередину. Для них поставили окремий столик зі стільцями, поряд був чайник з гарячою водою, чай та печиво.

На вулиці я простояла хвилин 20. У черзі були переважно жінки різного віку та діти. На 50 людей тільки 5 чоловіків, і тільки один з них умовно молодий – десь років 30+.

“А хозяйка мені сказала, що вона не хоче, щоб ми на неї реєструвались. Щоб потім не прийшли люди сюди для перевірки. Ми не платимо, але і не оформимо допомогу на комуналку“, – чую розмову жінок позаду себе. Як і у 2014 році багато власників квартир боїться реєструвати у себе переселенців. Наче й розуміють, що то не “прописка”, але перестраховуються. 

Анкета для оформлення довідки ВПО

Поки чекала, заповнила на колінці анкету. Там питали загальну інформацію про людину: номер паспорта, телефон, де живе та контакти власників. 

Другий етап – подача заявки та скан документів 

По п’ять людей пускали у фойє адміністрації. Зліва вряд стояли столи, де приймали документи. У центрі – парти з роздрукованими зразками. Приємна леді перевірила чи вірно заповнена анкета. На стінах висіли різні оголошення з корисною інформацією: курси української мови, контакти юристів та психологів.  

Тут у черзі я простояла десь хвилин 15. Спеціліст просканувала мій паспорт, свідоцтво про народження дитини та залишила собі анкету, віддавши мені відривний “корінець”.

Потім мене направили далі у кабінети спеціалістів. 

Третій  етап – довге очікування та спілкування зі спеціалістом

Як і в більшості державних установ – коридори з дверима досить вузькі та темні. Помилитися з кабінетом чи загубитись неможливо – попереду черга з 15-20 людей. Атмосфера вже більш напружена. Видно, що чекають довше,  втомились.

Сподобалась турбота про людей. Співробітники принесли лавки для переселенців поважного віку, а малечу посадили на стільці. А усім, кому це було потрібно зробили копії документів. До найближчого копі-центру від адміністрації десь 10 хвилин пішки. Тому пропозиція копіювання тут на місці дуже доречна. 

“Пані, ми не юридична служба, ми соцзахист. Зараз немає прийнятої форми видання довідки. Коли буде прийнятий наказ, ви прийдете з корінцем та забираєте довідку!”, – чую голосне пояснення співробітниці. 

Пригадую, що у коридорі висіло оголошення, що станом на 23.03.2022 року ще не прийнята процедура соціальних адресних виплат ВПО – про це теж часто питають співробітниць. 

“Якщо ви плануєте їхати, то не треба одразу до нас йди. Великий клопіт будете мати –  треба буде зніматись тут з обліку, реєструватись потім в іншому місці. Може ви в Ужгород хочете, чи за кордон. Грошей поки немає, ви не отримаєте одразу виплат”, – продовжує консультувати когось спеціалістка. 

Бачу, що з черги йде дівчина, яка теж почула це пояснення. Розумію, що не всі  до кінця знають, що то за довідка ВПО та що гроші не одразу отримають. 

Тільки через 40-50 хвилин я добираюсь до спеціаліста. Жінка записувала всіх від руки у журнал та перевіряє копії документів. “Ви вже були переміщені раніше”? – питає з подивом мене. Та відсилає до дівчини за сусіднім столиком, щоб я уточнила як мене тепер реєструвати. 

Я витрачаю ще хвилин 10 аби почути, що і ті, хто вже мав довідку ВПО “йдуть по загальній процедурі оформлення”. Повертаюсь до попередньої спеціалістки та врешті решт залишаю їй свій пакет документів. А саме: копії паспорта, ідентифікаційного коду, свідоцтва про народження дитини. 

“За довідками у п’ятницю з 10 до 16”, – кажуть мені на останок.  Але ні у той день, ні у понеділок я не забрала їх. 

У чергах переважно жінки з дітьми

У п’ятницю волонтери на вході повідомили, що довідки видають тільки тим, кому заздалегідь зателефонували. Я дзвінок не отримала – тому пішла додому. 

В понеділок людей біля входу до адміністрації було у 10 разів більше, ніж коли я приходила вперше. Волонтер ласкаво запропонував почекати у черзі і можливо пощастить забрати потрібний папірець. Часу стiльки я тоді не мала. 

В понеділок о 16 мені подзвонила дівчина з соцслужби. Сказала, що моя довідка готова та що потрібно принести оригінали старих.

Четвертий етап – остнній 

У вівторок я прийшла до адміністрації десь об 11 годині ранку. На вході повідомила волонтерам куди та для чого йду. Під потрібним кабінетом була одна жінка зі старенькою мамою, яка сиділа на лавці, спираючись на палицю. 

Мої довідки дійсно були готові. Від мене попросили лише підпис та залишити їм вже “старі” довідки ВПО на моє ім’я та дитини. На усе я витратила приблизно 20  хвилин. Тепер у Дії зможу оформити адресну допомогу, як Міністерство цифрової трансформації запустить таку функцію у застосунку. 

Проте похід у подібні організації залишає у мене відчуття відчаю, гніву та безсилля. Коли ти закритий лише у своїй квартирі, не розумієш кількість поламаних війною життів, це просто цифри чи статистика. А у чергах за довідкою чи соціальними виплатами ти спостерігаєш за людьми різного достатку, яких об’єднує спільне горе та розгубленість.  Це у тисячі разів гірше, ніж я переживала у 2014 році, коли війна тільки почалась.

Будемо вірити у перемогу та робити усе, що від нас залежить для цього. Хоча б жити, працювати та доглядати малих дітей.