Уявіть на хвильку, що раптом для оточуючих ви стали ворогами, вас позбавляють дому і під прицілом автомата змушують покинути рідну землю. Довгі роки ви живете на чужині з надією, що колись повернетесь додому. Врешті, ви повертаєтесь, а у вашому подвір’ї господарюють незнайомі люди і все, що залишається – піти. Нарешті оселяєтесь на батьківщині, проте досі вас вважають ворогами, тож ви щодня змушені усім доводити, що це не так. Та через кільканадцять років це все повторюється і ви знову змушені втікати, аби врятувати себе і свою сім’ю… 

Така доля спіткала багатьох кримських татар, не оминувши родину Мєр’єм Абдуллаєвої, яка поділилася своєю історією з нами. 

Мєр’єм – кримська татарка. У 1944 році її родину торкнулася примусова депортація. Все ж вона народилась в Криму, однак мешкала на Херсонщині, неподалік півострова. Через свою етнічну приналежність ще школяркою Мєр’єм зазнавала цькувань як з боку однолітків, так і з боку вчителів.  

Сьогодні разом із чоловіком Денисом вона розвиває платформу «Qırımtatar Tili» — ресурс для вивчення кримськотатарської мови, який водночас відкриває двері до культури й традицій корінного народу. 

Про те, як досвід родини Мєр’єм перетворився на місію поширювати мову й культуру кримських татар – читайте в цьому інтерв’ю. 

Мєр’єм, як ви опишете себе сьогодні? 

Себе я бачу як людину, яка популяризує знання про кримських татар. Бо серед українців, на жаль, ця тема дуже маловідома. 

Якщо запитати людей, які в них асоціації з Кримом, чи розповісти, що ти кримська татарка, людина зазвичай починає перелічувати місця, де відпочивала в Криму, чи де вона їла чібереки, чи щось подібне. Тобто дуже банальні побутові речі. Для нас це щось більше, ніж відпочинок. 

Відпочинок для кримських татар на курортах, де відпочивають українці, це розкіш, бо люди повернулися з іншої країни, у яку їх відправили, не могли прописатися, не могли знайти роботу, не могли побудувати будинок, не могли вчити кримськотатарську мову в школі.  

До прикладу, перша школа, у якій вивчали кримськотатарську мову, була відкрита на півострові лише в 1993 році. Україна здобула незалежність в 1991-му році, кримські татари стали масово повертатися, і лише в 1993-му році під натиском кримськотатарської спільноти відкрилася перша школа. Тобто ніхто просто так не збирався її відкривати. 

І до 2014 року на півострові було десь 16 шкіл, де можна було вивчати кримськотатарську мову. Ви уявляєте розмір Криму? Якщо там існує близько 600 шкіл, то 15 – це дуже мало. Тому, скільки людей могли собі дозволити вивчати кримськотатарську? Зараз, до речі, кількість цих шкіл в окупації скоротилася до 7. 

«Це просто парадокс – купувати свою ж землю, яку забрали» 

Після депортації кримських татар 1944 року багато з них не змогли повернутися додому, тому змушені були будувати життя за межами півострова, переважно на Півдні України. На жаль, це торкнулося і вашої сім’ї. Яку роль депортація зіграла у вашому житті?  

Депортація торкнулася моєї родини теж. Ще дітьми мої дідусі та бабусі разом зі своїми родинами були примусово виселені з Криму. Якась частина моїх родичів не вижила. Ті, які вижили, закріпилися на чужині і лише потім змогли повернутися. 

Мєр’єм з дідусем Абдульваітом Алієвим та бабусею Рєсміє Абдуллаєвою. Фото надане Мєр’єм.

Мої батьки народилися в депортації, в Узбекистані, повернулися в Україну і намагалися будувати життя вже в незалежній країні. Я народилася в Криму, але кримським татарам не дозволялося купувати землю на півострові. Це просто парадокс – купувати свою ж землю, яку забрали. Тобто, придбати ділянку, щоб побудувати будинок, не всі змогли.  

Мої дідусь та бабуся по маминій лінії купили будинок, але їх там не прописали і це була дуже велика проблема. Тому мої батьки почали шукати, де їм зможуть продати будинок. І якась кількість кримських татар оселилася просто на Півдні України, близько до Криму. Це Херсонська область, Миколаївська, Одеська, Запорізька. 

Мало хто знає, але у кримських татар була своя дуже потужна держава, яка мала назву Кримське ханство. Вона займала територію Криму, степів Північного Причорномор’я в межиріччі Дуная і Дону, а також земель північної Кубані.

 Тож ми змогли оселитися все ж у межах держави своїх пращурів. Зараз територія, де поселилась моя родина у 1980-х роках, окупована. Це Херсонська область. І це дуже болюча для мене тема.  

«У кримських татар боротьба в генах» 

Ви сказали, що народились в Криму, але проживали в Херсонській області. Однак кожна друга публікація у ваших соцмережах про Крим, кримськотатарську мову та культуру… То що ж цей куточок України означає для вас? 

Крим – це моя батьківщина, це місце, де я народилася.  

Багато моїх однолітків кримськотатарського коріння народилися поза межами Криму. Більшість дітей з’явилися на світ вже після проголошення незалежності України, коли депортовані люди тільки поверталися на півострів. 

Частина моєї родини повернулася в Крим у 1977 році, проте ще тривали репресії – людей виселяли знову і знову. Моя бабуся, Мусфире, якої вже немає, в 1977-78 році була у складі делегації, яка їздила до Москви, щоб порушити питання повернення кримських татар на батьківщину і надання їм прав. 

Поїхала вона, а не мій дідусь, Абдульваіт, бо чоловіків відразу відправляли в тюрму, в табори. Тому він залишився в Криму з 5 дітьми. Бабуся поїхала в складі жіночої делегації, бо люди думали, що до жінок поставляться лояльніше. Звичайно, їх там вислухали, але знову всіх депортували в Узбекистан. Тобто моя бабуся була ще раз депортована і лише потім через деякий час змогла повернутися до своєї родини.  

Моя мама і рідні хотіли, аби я народилася саме в Криму. І так сталося, що саме в день мого народження мама була на півострові, тож це було щось знакове.  Втім мої батьки не змогли там оселитися та були вимушені шукати житло деінде. Ми оселилися в м. Генічеськ, Херсонської області. Це всього 40 кілометрів від Криму, тож їздили туди до рідних майже кожного місяця. 

Крим – це моє місце сили. І зараз, коли люди кажуть, що це окупована територія, для мене слово «територія», це щось таке «холодне». Це не територія – це мій дім, це моє місце сили.  

Іншій моїй бабусі, Рєсміє, нещодавно виповнилося 90 років. 9-річною її депортували з Криму. Та лише в 45 років вона змогла повернутися в Україну з Узбекистану. Окупація півострова триває вже 11 років і я думаю, чи витримаю я стільки часу, як витримала моя бабуся щоб знову побувати в Криму. 

Мєр’єм із бабусею Рєсміє. Фото надане Мєр’єм.

Але знаєте… У кримських татар оця боротьба в генах. 

«Коли ходиш по цій землі – розумієш, що заради цього твої дідусі і бабусі страждали, для того, щоб сюди повернутися»

Де ви були, коли почалась окупація Криму в 2014 році?  

Тоді я жила в місті Дніпро. Було дуже болісно спостерігати за тим, що відбувається…  

З того часу, з моменту окупації, в Криму я була двічі. Перший раз – у 2015-му році. Потрапити на півострів тоді було дуже важко. Мене затримали на кордоні, що стало для мене несподіванкою. Ми ще не дуже розуміли, на що здатні росіяни, що можуть чіплятися до людей, які їдуть в Крим з українським паспортом.  

Вони сказали, що мій український паспорт несправжній і вимагали надати закордонний, якого в мене не було. Це дуже смішно, бо я ж за кордон не виїжджала тоді і була на території своєї країни. Я їхала в Крим, знаючи, що це моя країна, але тоді прийшло усвідомлення, що це вже не так… 

Ця ситуація була дуже неприємна. Нас протримали на кордоні 5 годин. Це було взимку, не було багато машин, які перетинали кордон. Кордон Криму з Херсонською областю – це фактично степ. І це було на Новий рік, а в степу дуже холодно в цю пору. Я була з батьками, братом і бабусею. І у мене в паспорті, і в моєї бабусі зазначено, що ми народилися в Криму. Це просто «тригернуло» російських прикордонників, мовляв, чому в нас немає російських паспортів.  

Вони не чіпали бабусю, тому що вона літнього віку, але причепилися до мене. Сказали, що пропустять всіх, окрім мене. Тобто вони хотіли, щоб я залишилася в степу і пішки йшла додому, бо цей кордон знаходиться не в населеному пункті. Звичайно, рідні не збиралися мене там залишати і не поїхали без мене. І от через п’ять годин розмови з окупаційними прикордонниками все ж нас пропустили. Але вони сказали, що зробили у своїй системі помітку, що наступного разу мене не пропустять в Крим за відсутності закордонного паспорта.  

Мєр’єм із бабусею Рєсміє. Фото надане Мєр’єм.

Вдруге я поїхала на півострів у 2017 році. Дуже переживала. Але закордонний паспорт із собою не брала – це принципова позиція. Але тоді все більш-менш минуло нормально. 

Того року я востаннє через окупацію бачила живими своїх дідуся і бабусю. Ще дітьми вони зазнали депортації і так важко працювали, щоб повернутися в Крим. Вони б ні за яких обставин не поїхали звідти. Це основна причина того, чому кримські татари не їдуть з Криму. Бо вони так важко туди поверталися, що не можуть все покинути, особливо старше покоління.  

Мій дідусь навіть зміг повернутися у своє село, звідки він був депортований. Не відразу, звичайно. Спочатку дідусь та бабуся намагалися купити землю в якомусь місті, але в містах ще більше не дозволялося. Тобто не дозволялося всюди, але деякі люди, переважно в селах, все ж продавали свої будинки. 

Дідусь купив дім в одному селі, але через кілька років його мрія здійснилася і він купив ділянку в селі, в якому він народився, виріс, із якого був депортований. Тому для мене Крим — це щось таке особливе. Навіть коли ходиш по цій землі – розумієш, що заради цього твої дідусі і бабусі страждали. Тільки для того, щоб сюди повернутися. 

Я пригадую один момент… Коли мені було 3 чи 4 роки, ми з бабусею поїхали в село, де був її будинок. Нас не пустили в середину, тому що там жили люди, яким цей дім дістався безкоштовно. 

І тоді я дитиною запитала: «А якщо це наш будинок, чому ми не можемо туди зайти?». Звичайно, в моєї бабусі не було відповіді на це питання. Вже з віком я стала більше досліджувати історію, розуміти, як це все сталося, які наслідки. 

«Коли перетнули “кордон” з Кримом, ми відчули атмосферу тихого терору» 

А коли вперше після окупації поїхали в Крим, що тоді відчували? 

З одного боку, мені не вірилося, що це сталося, що у цьому степу є кордон, якого ніколи не було. Ми жили дуже недалеко від створеного окупантами кордону з Кримом. Я їздила цією дорогою сотні разів, і коли побачила цей кордон в степу, це ніби якесь фентезі, ніби в жахливому сні. Здавалося, що це все кудись дінеться, неможливо, щоб так було. А з іншого боку, коли ми вже перетнули той кордон і поїхали, то відчули атмосферу терору, якогось тихого терору. Тобто не можна нічого сказати, не можна висловити думки, права голосу там немає. Тобто це така сіра зона, чорна діра.  

Оскільки після 1944 року Крим був заселений здебільшого людьми з росії, то окупація півострова – це був ніби їхній зірковий час. Адже коли кримські татари поверталися із заслання в 1980-90 роках, ніхто не радів тому, що вони повертаються і на щось будуть претендувати, бо в людей було усталене життя. 

І після 2014 року люди, які там жили, просто зраділи, тому що можна знову пригнічувати кримських татар і відправляти їх, висилати, казати їм, щоб вони їхали на свою батьківщину в Узбекистан чи в Татарстан чи кудись іще. Пропаганда дуже добре працює. Я хочу сказати, що насправді не можна покладати тільки на росіян цю пропаганду. 

Не було такого, що до 2014 року до кримських татар ставилися добре, а після 2014-го – не добре. Це неправда. Тут нема чорного і білого, бо я як людина, яка народилася в Україні і виросла, зазнала багато цькувань з приводу моєї етнічної приналежності. 

Це те, з чим ще доведеться працювати в майбутньому, бо українцям все-таки треба прийняти те, що вони в Україні живуть не одні. Є ще корінні народи. Я радію, що у 2021 році визнали наявність цих корінних народів – це кримські татари, кримчаки і караїми. 

Вони завжди були на території України, вони сформувалися тут, тут і жили. Вони повинні бути на території України. 

«Мені іноді здається, що я, як кримська татарка, ненавиджу росіян більше, ніж деякі українці» 

Ви сказали, що зазнавали цькувань з приводу етнічної приналежності. Який саме досвід вам довелось пережити? 

Так… Для мене це болюче питання, оскільки образи в мою сторону лилися і з боку однокласників, і з боку вчителів. З боку дітей, тому що їхні батьки ділилися з ними інформацією про те, що кримські татари нібито приїхали і захопили землі, що вони вбивають людей. Ображали через те, що в мене шкіра темніша, ніж повинна бути в українців, хоча це, звичайно, дуже дивно зараз, але багато цькувань з приводу зовнішності, з приводу того, що в нас інша віра. 

Останнього разу мене відправляли в Татарстан чи в Узбекистан, чи звідки я приїхала в Україну в 2022 році. Ще до початку повномасштабного вторгнення у фейсбуці на мій допис людина написала таке. Тобто ці настрої великою мірою присутні в українцях, бо оце неприйняття іншої релігії та людей з іншим етнічним походженням ще існує.  

Фото взяте з соцмереж Мєр’єм.

Зараз дуже модно підтримувати теорію, що в Україні до всіх ставляться однаково, немає ніякого упередження, що росіяни погані і лише вони ставляться з упередженням до різних народів. Однак і в Україні це є. Про росіян ми взагалі не будемо казати – це нелюди. 

У кримських татар на генетичному рівні є ненависть до росіян, тому що росіяни – це російська імперія, яка анексувала Крим, це радянська влада, яка депортувала кримських татар в 1944-му. І також те, що кримські татари симпатизують росії – це міф.  

Мені іноді здається, що я, як кримська татарка, ненавиджу росіян більше, ніж деякі українці. Наприклад, ті, що досі розмовляють російською мовою чи слухають російські пісні. 

«Були випадки, коли мене запитували, на якому боці воює мій брат – росіян чи українців» 

Зараз ви проживаєте за кордоном. Ви поїхали після повномасштабного вторгнення рф на територію України?  

Я виїхала ще задовго до повномасштабного вторгнення, у 2017 році. Але, звичайно, думками я в Україні, бо там мої батьки. Мій брат служить у збройних силах України, отримав дуже важке поранення, відновився і знову повернувся на фронт. 

Були випадки, коли мене запитували, на якому боці воює мій брат –росіян чи українців.  Це мене просто дратує. Це все до того ж питання, чи симпатизують кримські татари росіянам. 

Дуже багато кримських татар воює в лавах ЗСУ. І багато хто не афішує цього, бо у багатьох є сім’ї в Криму.  

«Я хотіла, щоб кримськотатарська мова була доступна кожному» 

Як з’явилася ідея створити платформу для вивчення кримськотатарської мови?  

Коли кримські татари повернулися на півострів, вони не мали змоги вивчати рідну мову. Декілька шкіл, які відкривалися, не могли покрити запит усіх охочих її вивчати.  

Не кажучи про часи, коли Єкатерина II анексувала півострів і багато людей виїхало, коли радянська влада в 1930 роках розстрілювала інтелігенцію. Тобто видатні знавці мистецтва, історики, письменники, етнографи були розстріляні. Ті люди, які могли б збагатити нашу культуру, були розстріляні. Далі 1944 рік – масова депортація кримських татар. 

І, наприклад, мої дідусі, бабусі, їхні однолітки були депортовані ще в дошкільному віці. І от вони з батьками опиняються в Узбекистані, Сибіру, Таджикистані… Тобто, ці діти не вивчали кримськотатарську мову, вони її тільки чули.  

Кримськотатарська мова була заборонена в депортації, її не дозволяли вивчати. Оскільки радянська влада сподівалася, що кримські татари через спільність релігії асимілюють з узбеками. Сподівалися знищити нас як націю. Але все ж люди намагалися видавати якусь неофіційну літературу і розповсюджувати ці примірники. 

Тобто всі ті люди, у тому числі мої батьки, теж не змогли отримати знання кримськотатарської мови. Їхня мова – усна. Вони чули її від батьків, а ті – від своїх батьків. І коли вони повернулися, в нас теж не було можливості вивчати кримськотатарську. Як дитина, я тоді не розуміла наскільки це важливо. 

Пам’ятаю, що в місті Генічеськ, Херсонської області, де колись оселилася моя родина, було 100-200 кримськотатарських сімей. Тобто зовсім небагато. І батьки самі склалися грошима, щоб створити курси для вивчення мови. Не було професійних викладачів, просто хтось з батьків читав нам буквар. Але вони орендували клас у школі, щоб проводити заняття ввечері після уроків. 

Там були діти різного віку. Але це тривало близько пів року, тому що вивчення будь-якої мови без підтримки держави неможливо. Тобто наскільки в людей вистачить коштів це робити. 

Тому в мене теж знання тільки усної кримськотатарської мови. Я не вміла писати та читати. І коли в дорослому віці шукала репетитора, була ще інша проблема… 

Кримськотатарська мова зараз базується на латинці. Радянська влада примусово перевела багато мов на кирилицю, що спотворило вимову і загальмувало їхній розвиток надовго. Кримські татари ще в 1990-х роках намагалися офіційно перейти на латинку, але держава не підтримала цього. 

Тож, латинський алфавіт затвердили тільки у 2021 році. І тому, коли я шукала собі репетиторів, я не могла знайти людину, яка мене навчить саме латинкою писати, бо всі використовували кирилицю. А в мене просто генетична неприязнь до кирилиці, яка спотворює мову. 

Тому в мене не було можливості вивчати кримськотатарську. Кілька років тому тільки почали з’являтися курси для охочих. Я записалась на онлайн-курси в Українському католицькому університеті ( м. Львів), пізніше ще пішла на курси від Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського ( м. Київ).

Люди почали вивчати кримськотатарську мову. Я хотіла, щоб ця мова була доступна не тільки тим людям, які йдуть на курси і платять за це гроші. Я хотіла, щоб в нас було щось подібне до Duolingo, чи іншого ресурсу, де людина самостійно може вивчати мову. Тому з’явилася ідея це створити. 

«Коли люди не знають, вони ставляться вороже» 

Кримськотатарська мова – це ключ до культури кримських татар. І у вас на сайті дуже багато статей про культуру кримськотатарського народу. Тож, можливо, ви маєте якусь більшу місію, ніж поширення кримськотатарської мови? 

Так, це ви дуже влучно зазначили. Бо як краще вивчати мову, ніж в контексті культури? Саме тому я не хотіла створювати щось на зразок звичайного Duolingo, де є лише граматика.  

Я зрозуміла, що все ж людям треба давати контекст. Якщо кримськотатарську мову вивчають українці чи люди інших національностей, їм треба знати про культуру, про історію, про мистецтво. І тому ми стали залучати тих, хто хоче писати про це статті на нашій платформі. 

В нас є історики, популяризатори культури, люди, які писали про кавові традиції кримських татар, про історію, про перейменування міст в Криму, те, що сталося після депортації 1944 року… 

І місія – це все ж надати знання і, можливо, закохати людей в цю культуру. Бо коли люди не знають, вони ставляться вороже. 

Коли починаєш з людиною розмовляти, розповідати якісь особисті історії, тоді вона вже по-іншому на тебе дивиться. Звісно, якщо людина взагалі готова сприймати ці знання.  

А для України, мені здається, що наявність такої унікальної тюркської культури на її території – це такий плюс. Бо тюркська культура, до якої належать кримські татари, це великий світ інших країн, які теж розмовляють тюркськими мовами. Це Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Туреччина та інші країни. 

Також на нашій платформі нещодавно з’явилася бібліотека з відсканованими підручниками, художньою літературою, поезією та фольклором. І це відкриває для людей ширші перспективи знайомитися з кримськотатарською літературою. Насправді є вже і переклади деяких творів, якщо люди цікавляться кримськотатарськими письменниками, є переклади творів українських письменників і письменниць кримськотатарською мовою. Тобто це такий взаємний обмін. 

«Можливість вивчати кримськотатарську мову є, але це така крапля в морі» 

Це чудова ініціатива! У такий спосіб людям дійсно набагато цікавіше вивчати мову. Як ви набирали команду вчителів?  

Це не команда вчителів, яка працює безпосередньо з нами – ми створили відкритий реєстр учителів, до яких охочі можуть звертатися самостійно. З кримськотатарською мовою ситуація складна: викладачів дуже мало, а більшість із них залишилися в окупованому Криму. Тому знайти фахівця непросто, і ми вирішили допомогти, зібравши контакти в одному місці. Це ті вчителі, які погодилися розмістити свої дані і свої контакти. Також там є декілька викладачів з університетів. 

Зараз кримськотатарську мову можна вивчати професійно у двох університетах – КНУ імені Тараса Шевченка і Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського, який після окупації було тимчасово переміщено з Криму до Києва. Тобто можливість вивчати кримськотатарську мову є, але це така крапля в морі. 

Нам критично не вистачає викладачів. Їх настільки мало, що більшість змушені працювати з групами, бо охопити всіх індивідуально фізично неможливо. 

«Мова завжди є показником твоєї ідентичності»  

Чому, на вашу думку, зараз окупаційна влада в Криму намагається придушити кримськотатарську мову?  

Тому що мова завжди є показником твоєї ідентичності.  

Окупаційна влада гальмує цей прогрес кримськотатарської мови. Зараз сталася така ситуація, що на території окупованого Криму всі книжки друкуються кирилицею, а на території вільної України – вже латинкою. І розвиток в цьому напрямку йде.  

Окупаційна влада не дає політв’язням розмовляти своєю рідною мовою, бо у такий спосіб вони показують свою ідентичність. До того ж окупаційній владі потрібні перекладачі, щоб зрозуміти їх. Тут можна згадати Ліну Костенко з її пророчими словами, що нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову. 

Тобто мова – це один з основних показників ідентичності людини. Все починається з мови.