У Криму випав сніг. Кілька хвилин він стояв босоніж на холодній, посивілій землі за тюремними мурами – просто щоб відчути себе живим. Його катували струмом, били. У перервах – дозволяли умити скривавлене обличчя. А самі тим часом пили каву й розмовляли про буденність. Потім знову катували, а він – жартував, аби не збожеволіти від жаху. За це його били ще жорстокіше.  

Роками в неволі він тренував емоційну витримку, а коли вперше за довгі роки побачив свою сім’ю – не зміг показати, наскільки був щасливим. А нині – звикає до свободи. Бо навіть вона, після тортур, сприймається як пастка. 

Очима кримського політв’язня Владислава Єсипенка ми показуємо, яким було його життя впродовж останніх 4 років. Як звичайна мрія переїхати до Криму перетворилась на місію – показати світу реальну картинку життя в окупації, а сьогодні й те, через що доводиться пройти бранцям Кремля.  

Колись ваша дружина розповідала, що ви обидвоє уродженці Кривого Рогу, а в Крим переїхали лише у 2013 році, оскільки це було вашою спільною мрією. Чому Крим для вас був таким омріяним тоді?  Як склалося ваше життя там до окупації? 

Владислав та Катерина Єсипенки. Фото з сімейного архіву подружжя.

Так, це було наше з Катериною обопільне рішення. Хотіли жити у чистішому, екологічно безпечнішому місці, бо Кривий Ріг – дуже забруднене місто. А ще мріяли жити біля моря. 

Переїхали до Севастополя трохи більше ніж за рік до окупації. Часу на відпочинок майже не було, бо ми активно розвивали свій бізнес – я займався нерухомістю. У вільний час ходили до театру. Дуже любили Севастопольський драмтеатр. Катерина була фанаткою актора Олександра Поривая – ми часто ходили на вистави, де він грав головні ролі. 

Згодом у нас з’явилась донька Стефанія і, як і в кожній молодій родині з дитиною, – турбот було багато. Але коли з’являвся вільний час, їздили на море, гуляли в Парку Перемоги. Часто виїжджали у передмістя Севастополя, де було мало людей. Це були такі наші «тихі місця», де можна було побути лише втрьох – без метушні, ближче до природи. 

«Буквально за лічені дні стало ясно: півострів повністю заблоковано» 

Де вас застала окупація півострова? 

Ми були в Севастополі й бачили все на власні очі. Бачили, як захоплювали штаб Військово-морських сил України, як пересувалися військові машини. І водночас – чули цю цинічну брехню Путіна, що «их там нет». Було дуже боляче за цим спостерігати. 

Основні мітинги протестувальників тоді були в Сімферополі, а в Севастополі швидко з’явилися блокпости, почали перекривати дороги. Пам’ятаю, як на шляхах з’явилися якісь «козаки» в нетверезому стані (йдеться про учасників незаконного збройного формування – ред.). Я розумів, що треба щось робити. Намагався вийти на представників партії «УДАР» – навіть отримав контакти. Але ситуація розгорталась дуже стрімко, буквально за лічені дні стало ясно: півострів повністю заблоковано. Уже не було простору для спротиву, бо сказати щось уголос ставало небезпечно. 

26 лютого 2014 року. Мітинг активістів під стінами Верховної Ради Криму у Сімферополі. Фото взяте з Фейсбуку Рефата Чубарова.

«Ставало ясно: це не тимчасова окупація – вони прийшли надовго, і боротьба буде тривалою» 

Як дійшли до рішення покинути півострів? 

Спершу ще жевріла надія, що все повернеться назад. Пам’ятаю, коли брали інтерв’ю в Аксьонова (так званий очільник тимчасово окупованого Криму – ред.), тоді він казав: якщо на «референдумі» люди не підтримають росію, то він піде у відставку. Але вже тоді було зрозуміло, що все це – фарс, і справжня мета зовсім інша. 

Десь глибоко всередині ще залишалась віра, що зможемо повернути Крим військовим шляхом. Але вона швидко зникла. Ставало ясно: це не тимчасова окупація – вони прийшли надовго, і боротьба буде тривалою. 

Я не хотів, щоб моя донька носила георгіївські стрічки, співала радянські пісні чи жила в цій спотвореній реальності. 

Пам’ятаю, якось на 9 травня побачив сім’ю – всі в камуфляжі, навіть маленька дитина з «нагородами». Вони йшли з надувними кульками у вигляді танків та кричали: «Можем повторить!», «Русская весна!». Це виглядало як масове божевілля. І найстрашніше – багато хто справді радів, щиро чекав на росію. 

Тоді ми з Катериною остаточно вирішили: не будемо у цьому брати участь. Треба виїжджати. 

«Я ще не розумів, наскільки ФСБ готова діяти жорстко, радикально – і не лише щодо мене, а взагалі до всіх інакодумців» 

На підконтрольній Україні території ви почали співпрацювати з Крим.Реалії як фрилансер та неодноразово їздили у відрядження в Крим. Наскільки в той момент ви відчували ризик та якою була ваша особиста мотивація? 

Я розумів, що щось потрібно робити, але спершу не мав чіткого плану. Почав знімати те, що бачив: як захоплювали штаб ВМС України, як російські військові без шевронів стояли поруч із місцевими бабусями, щоб створити картинку «народної підтримки». Я фіксував пересування російської військової техніки.  

Спочатку думав, що просто знімаю це для історії. Але одного разу, стоячи біля штабу ВМС України, я побачив, як іноземні журналісти беруть інтерв’ю у начальника медичної служби ВМС України. Він казав: «Я все життя прожив в Україні та досі підтримую її, а тепер мене називають окупантом. За що?». Його щире здивування й біль мене зачепили. Я підійшов, потис йому руку і сказав: «Я вас підтримую». Це побачили журналісти – як з’ясувалося пізніше, це був арабський телеканал Al Jazeera.  

Вони підійшли до мене й запитали: «Ви не боїтеся, що вас заарештують за відкриту позицію?» Я відповів, що не боюся і кажу те, що думаю. Тож вони запропонували мені дати інтерв’ю і я погодився. Ми поїхали у тихе місце, щоб не наражатися на небезпеку: тоді по місту вже їздили ФСБ, учасники НЗФ, і будь-який прояв української позиції міг закінчитися арештом. 

Інтерв’ю тривало майже годину. Я розповідав, що багато українців у Криму не підтримують окупацію, і я – один із них. Згодом у сюжеті показали фрагменти мого виступу, а також коментар Рефата Чубарова. Для мене це було дуже важливо. Я пишався, що моя позиція прозвучала публічно, поруч із голосом голови Меджлісу кримськотатарського народу. 

Щодо ризиків, коли я почав їздити у відрядження до Криму як журналіст-фрилансер Крим.Реалії, то, чесно кажучи, до кінця не усвідомлював, наскільки це небезпечно. Так, я бачив, що деяких колег затримували, комусь давали заборону на в’їзд, когось депортували. Нашого колегу Миколу Семена, наприклад, окупаційний Залізничний районний суд Сімферополя засудив до двох з половиною років умовно з випробувальним строком у три роки та забороною займатися публічною діяльністю.  

Були певні обмеження, тиск, але тоді мені здавалося, що все це – межа. Я ще не розумів, наскільки ФСБ готова діяти жорстко, радикально – і не лише щодо мене, а взагалі до всіх інакодумців.  

«Мені було важливо не лише зняти матеріал – я хотів побачити реакцію людей, які живуть уже кілька років в окупації» 

Чи збереглися у вас матеріали, які ви знімали для Крим.Реалії під час відряджень до Криму, але які так і не вийшли в публічний простір? 

Звісно, деякі матеріали збереглися. Наприклад, у мене залишились відео, де люди просто ділилися своєю думкою. Частину з них Крим.Реалії публікували, частину – ні. Це нормально, не все потрапляє в публічний простір. Але навіть ті записи, які не були оприлюднені, для мене мали велике значення. 

Я іноді діяв, можливо, дещо зухвало. Наприклад, в Армянську чи Красноперекопську просто підходив до людей і казав: «Добрий день, я репортер українського проєкту Крим.Реалії, хочу поставити вам кілька запитань». 

Мені було важливо не лише зняти матеріал – я хотів побачити реакцію людей, які живуть уже кілька років в окупації. І знаєте, ніхто не біг до поліції, не звинувачував, не погрожував. Люди відповідали.  

Чи становили такі інтерв’ю ризик для ваших респондентів? 

Чесно кажучи, тоді все здавалось інакшим. Не було ще хвиль масових арештів, не було тотального страху. 

Сьогодні ситуація інша – от, наприклад, знайомі з Бахчисарая розповідали: на вечірці увімкнули Вєрку Сердючку, й одразу прийшла поліція. Сказали: ще раз – буде протокол, а далі вже кримінальна справа. 

А у 2016 році, пам’ятаю, ми з друзями збиралися, могли увімкнути гімн України й ніхто не боявся, що приїдуть окупаційні силовики. 

Тоді було легше. І, мабуть, було менше доносів. Системні репресії, масовий тиск – усе це почало траплятися частіше уже після 2022 року. До того моменту переслідування були радше вибірковими. 

Чи зазнавали ви тиску або переслідувань за свою журналістську діяльність у Криму ще задовго до арешту? 

Я був досить обережним. Мого обличчя ніколи не було в кадрі, і відкрито проукраїнську позицію я теж не озвучував. Розумів, що маю чітке журналістське завдання – зафіксувати події, зібрати матеріал і при цьому не наражати себе на небезпеку. 

Не їздив із прапорами, не провокував. Бувало, що навіть «підлаштовувався» під ситуацію. Наприклад, якщо знімав проросійський мітинг, міг сказати кілька «правильних» фраз, щоб здобути довіру, зняти сюжет зсередини, показати справжнє обличчя цих подій. 

Це дозволяло залишатися непоміченим і виконувати свою роботу – без зайвих ризиків на тому етапі. 

«У перерві від катувань мене відводили до туалету, я спльовував кров, бо, здається, прикусив язика. А вони в цей час пили каву, спокійно розмовляли між собою. Абсолютний контраст» 

Що було у день вашого затримання? 

Це було 10 березня. Я їхав у напрямку Алушти, й неподалік села Перевальне мене зупинили співробітники ФСБ. Спочатку провели обшук авто, а потім підвели до машини, в якій нібито «знайшли» гранату – вона лежала просто на водійському сидінні. І в той момент я вже зрозумів, що почалися серйозні проблеми, адже гранату підкинули. 

Затримання Владислава Єсипенка в Криму співробітниками ФСБ рф.

Серед силовиків був один – дебелий, з блакитними очима, пізніше дізнався, що його звали Денис. Він одразу почав тиснути: мовляв, підписуй папери. Я відмовився. Тоді він сказав: «Поїдемо в таке місце, де ти все підпишеш. Зрозумів?» 

Спершу я ще думав – ну, максимум, можуть якусь сироватку правди вколоти. Але все виявилося набагато простішим і жорстокішим. 

Везли мене близько години. Потім завели в підвал, роздягнули догола, і почали катувати струмом. Без жодних слів. Це тривало 3–5 хвилин. Потім – побої і знову струм. Після цього посадили на стілець і почали «допит»: хто куратор із СБУ, як мене вербували, яку інформацію передавав… 

Зрозумів, що це все – стандартна процедура, спрямована лише на одне: зламати людину. Тоді я зловив себе на думці, що саме так катували людей у концтаборах – спочатку роздягали, потім ламали фізично й морально. 

Що можна було побачити на обличчях катів, коли вони це робили? Які в них були емоції? 

Облич не було видно – усі в балаклавах, тільки очі. Але навіть через очі було зрозуміло: жодних емоцій. Повна відстороненість. Вони діяли так, ніби виконували звичну технічну роботу. Як токар, який стає до верстата й спокійно точить деталь. Нічого особистого – просто механічна дія. 

У перерві від катувань мене відводили до туалету, я спльовував кров, бо, здається, прикусив язика. А вони в цей час пили каву, спокійно розмовляли між собою. Абсолютний контраст. Їхнє ставлення було до цього як до звичайного робочого процесу. 

І от я тоді подумав: ця людина ввечері поїде додому. Його зустріне дружина, обійме дитина. «Як день?» – «Та роботи багато, люба». Сядуть вечеряти. І жодної думки про те, що кілька годин тому він катував людину. Це була частина їхньої роботи, яку вони виконували досить відповідально.  

Це були співробітники ФСБ. Я умовно ділив їх на два типи. 

Перші – так звані «важкі». Це бійці спецназу ФСБ, добре підготовлені фізично, постійно в тренуваннях. Як вони самі розповідали, щодня вони тренувалися по кілька годин, мали парашутно-десантну підготовку, навчались медичної допомоги, бігали кроси. Це були виконавці силових завдань – міцні, витривалі, але, чесно кажучи, досить обмежені інтелектуально. Один із них під час нашої розмови, коли закінчилися аргументи, просто замовк, а потім видав: «Я тобі зараз ногу прострелю». Це був рівень дискусії. 

Другий тип – так звані «аналітики». Слідчі, аналітичний відділ – худорляві, завжди в костюмах, білих сорочках, із зачісками, краватками. Якщо побачити такого на вулиці – подумаєш, що це менеджер середньої ланки в якомусь банку чи офісі. Але вони дуже добре знали, що й як робити. Саме ці «офісні» фабрикували справи, вміло і методично. 

«Мені погрожували вбивством, також я чув погрози щодо моєї сім’ї» 

Фабрикація справи, арешт, катування, тиск на сім’ю. Як ви переживали перший рік ув’язнення? 

По-перше, був не тільки фізичний, а й потужний моральний тиск. Мені погрожували вбивством, також я чув погрози щодо моєї сім’ї.  

Коли я на суді розповів про катування і мене вперше допустили до незаангажованих адвокатів – усе різко змінилось. Після цього мене знову відвезли у той самий підвал, де все починалося. Прийшов Денис, про якого я розповідав, і каже: «Мене з Москви викликали через тебе. Бо ти даєш свідчення, які нам не підходять». І знову – погрози. Я тоді думав, що все – це кінець. Зараз мене просто повісять на тих ґратах.  

Це звучить дико, але навіть у таку мить мозок вмикав якийсь чорний гумор – певно, як спосіб вижити. Пам’ятаю, коли мене катували, я сказав їм: «Хлопці, після того, що ви зі мною робите, мені вже й в спортзал ходити не треба». Вони тільки розлютилися й почали бити ще сильніше. Але ці думки, ці жарти – вони не були навмисні. Вони самі з’являлися, ніби мозок намагався захистити мене від того жаху, який відбувався. Це був мій спосіб не зламатися. 

Погрози вбивством почались відразу. Це було ще тоді, коли мене вперше привезли до підвалу. Один із них прямо сказав: «Ти звідси не вийдеш. Ти просто більше не будеш жити». У мене тоді почало хапати серце, я казав їм: «У мене серце, я можу не витримати». А у відповідь – абсолютно холодно: «Нам байдуже. Закопаємо тебе в лісі, як собаку». 

Я вже тоді чітко усвідомлював: я не в правовому полі і вони дійсно можуть зробити все, що завгодно.  

Пізніше, коли мене вже допустили до адвокатів, один із них розповів мені історію. Каже: була справа одного кримського татарина – у нього, ймовірно, був занижений больовий поріг. Його катували довго і жорстоко, але він усе витримав і нічого не підписав. У результаті, просто викинули на зупинці. Його підібрали люди, відвезли додому. Він полікувався, забрав сім’ю і виїхав із Криму. 

Такі історії рідкісні, але трапляються. Більшість – вдається зламати. 

А в моєму випадку, поки я був у тому підвалі, про мене зовсім нічого не було відомо. Лише згодом з’явилося перше відео. Його виклали на Крим-24. Інтерв’ю нібито брав генеральний продюсер каналу Крючков. Але я чітко розумів: це не інтерв’ю. Це постановка. Він був просто статистом, якого поставили перед камерою зачитати заздалегідь написані співробітниками ФСБ репліки. Жодних запитань, жодної журналістики. Лише виконання наказу. 

Як вам взагалі про це розповідати, це згадувати? Що ви відчуваєте? 

Мозок якось сам себе захищає. Особливо коли йдеться про в’язницю – він ніби вибудовує стіну, блокує якісь спогади. Певні моменти просто не хочеться згадувати. 

Але я розумію: мовчати про це не можна. Поки я тут – багато наших політв’язнів досі у тюрмах. І кожна така історія – це нагадування про них. Це шанс привернути увагу. 

В Україні про це ще знають, говорять. А от у Європі – не завжди. Хоча наші дипломати, правозахисники, міжнародні організації справді багато роблять, щоб ця тема звучала. Але цього все одно недостатньо. 

Тому треба говорити. Треба показувати. Без прикрас. Показувати, як росіяни катують українців, щоб у них не було ілюзій. Бо пройде час – і ті самі методи можуть застосовувати проти них. 

«Це інтерв’ю стало першим і, на жаль, останнім. Після смерті Кості воно набуло особливого значення» 

Попри масове закриття українських медіа в окупованому Криму та серйозний тиск на незалежних журналістів, ви все одно ризикували, продовжували працювати й показувати світові правду. І навіть у неволі, вже за ґратами, ви не припинили цю місію – у 2022 році вам вдалося взяти інтерв’ю у Костянтина Ширінга, який, на жаль, помер наступного року через ненадання медичної допомоги. Як взагалі з’явилася така можливість? Що дозволило це зробити – і що підштовхнуло вас до цього рішення? 

Ми з ним тоді перебували в одному СІЗО, багато спілкувались. Особливо запам’ятався один день, коли нас вивели на так звану «прогулянку» – це маленький двір на даху СІЗО, де нам дозволяли провести годину на повітрі. Костя і я були в різних двориках. Ми не бачили один одного та часто перегукувались між собою. 

Почалося повномасштабне вторгнення рф на територію України. І того дня ми просто мовчали на прогулянці. Костя був дуже емоційним, справжній патріот, він завжди гостро реагував на брехню російської пропаганди. Часто сперечався із тими, хто підтримував «русскій мір», особливо з так званими «Z»-ув’язненими. 

Я пам’ятаю, як він обурено говорив про когось із таких: «Господи, він в українську школу ходив, університет тут закінчив, служив в українській армії… А тепер Україна для нього – ворог?» Це все йому страшенно боліло, він не міг це прийняти. Він завжди говорив щиро – і з болем, і з гумором. 

Костя був для мене як старший брат. Я мав у тюрмі двох таких людей, яких вважав братом і сестрою. Це він і Галина Довгопола, яка досі залишається в ув’язненні, і їй уже 70 років.  

Костя мав непросту біографію. Він ще за радянських часів сидів у в’язниці, де пережив багато важких моментів. Але це була людина дуже світла, мудра, щира. Людина, яка не зламалася, яка підтримувала інших. І навіть у тих умовах знаходила в собі сили жартувати, триматися й підбадьорювати нас. 

Якось я запропонував йому: «Костя, давай запишемо інтерв’ю». 

А він відповів: «Та що я там розповім? У мене життя – суцільна пригода». 

Я йому тоді сказав: «Ти навіть не уявляєш, наскільки ти важлива людина. Ти – як маяк. На тебе рівняються. Люди довіряють тобі. Ти – людина дії. Це треба зафіксувати». 

Він погодився. Я склав для нього список запитань. Так звані «маляви» –  листи, які у тюрмі передаються з камери в камеру, іноді доходять за день, а буває – за три. І от ці «маляви» у СІЗО дуже складно передавати, але він все ж отримав мої запитання і через деякий час на них відповів. На прогулянках певні питання ми ще погоджували з Костею. Це інтерв’ю стало першим і, на жаль, останнім. Після смерті Кості воно набуло особливого значення.  

Костянтин Ширінг.

Як це інтерв’ю опинилося за тюремними стінами? 

У таких умовах, звичайно, все контролюється, цензурується – офіційно жодних можливостей для передачі інтерв’ю не було. Але іноді до нас приходили адвокати, і саме через них ми могли передавати листи. Я, зокрема, передав лист доньці Костянтина, яка мешкає у Києві. Потім Катерина вийшла на зв’язок із його дружиною, і та надіслала фотографії їхніх двох дітей. Уявляєте, яке це було щастя для нього? 

Він довго сидів у Лефортово, потім його перевели в іншу в’язницю, загалом – понад два роки за ґратами. І тут – вперше за весь час – фото його дітей. Він беріг ті знімки у своїй Біблії, це були чорно-білі роздруківки, але вони для нього мали величезне значення. І я був щасливий, що зміг хоча б у цьому йому допомогти. 

На жаль, з колишнім політв’язнем Наріманом Джелялом інтерв’ю не вдалось зробити. Ми сиділи на різних поверхах СІЗО, я буквально перекрикувався з ним, питав, чи не проти він дати інтерв’ю – він був згоден. Але потім його часто возили на етапи, мене – на суди, і все не складалося. 

Ще одна важлива людина, з якою я спілкувався у СІЗО, – це архієпископ Климент. Він мене навідував, ми довго розмовляли, він читав молитви українською мовою, передавав мені надруковані тексти. Я перечитував їх у камері – це давало мені внутрішню силу. 

Я навіть почав готувати з ним інтерв’ю, але не встиг — мене етапували далі, до колонії. Вірю, що ще допишу це інтерв’ю.  

Також я пам’ятаю інтерв’ю з колаборантом – Костянтином Германовим, колишнім депутатом з Керчі, який у 2014 році перейшов на бік росії. Але це вже зовсім інша історія… 

«Іноді зв’язок навмисно та без пояснень переривали під час розмови з рідними»

Катерина розповідала, що дуже рідко вдавалось тримати з вами зв’язок, оскільки вона перебувала на підконтрольній Україні території. Чи слідкували за вами під час розмови з рідними? Чи забороняли вам про щось розповідати? 

Так, зв’язок із дружиною був дуже обмеженим. Звичайних телефонів майже ніхто не мав, бо ми перебували у так званій «червоній зоні», а зателефонувати на український номер напряму було просто неможливо. Тож спілкування відбувалося виключно через систему «Зонателеком» –  це такий контрольований канал зв’язку для ув’язнених. 

Іноді зв’язок навмисно та без пояснень переривали під час розмови з рідними. Тоді доводилося писати заяву, йти до оперативників, питати, в чому справа. Вони відповідали: «Ти сказав щось не те», «Ставив питання, які нам не подобаються». Що саме не подобалось – не пояснювали. Це траплялося часто. 

Бувало, що по місяцю, півтора, а то й два я не мав змоги зателефонувати сім’ї взагалі. Просив інших, хто мав змогу, щоб хоч якось передали моїй родині, що я живий, що все відносно нормально. 

Цензура – жорстка. Стеження – постійне. У СІЗО були «стукачі» – людей підсаджували в камери спеціально, щоб вони слухали, про що ми говоримо, що пишемо, чи передаємо якісь записки. 

У колонії загального режиму було так само. Там серед в’язнів були ті, кому адміністрація обіцяла пільги чи умовний строк, якщо вони будуть доносити – не лише на мене, а й на інших. Наприклад, у моєму загоні в Керчі (а це було десь 60 людей), таких інформаторів могло бути 5–7. Вони доносили буквально на все. 

Один із таких – наш завгосп, тобто ув’язнений, якому дали певні повноваження керувати побутовими справами загону. Так от, він пішов і доповів адміністрації, що я навчаю свого друга, узбека Турсунова, української мови. Нас викликали на допит: навіщо? чому? А людина просто захотіла вивчити українську мову, а я допоміг. 

Для них це було щось абсолютно неприйнятне. Якось навіть інший в’язень сказав своє ім’я чи по батькові українською – не «Александрович», а «Олександрович». Йому одразу пригрозили: «Ти що, не розумієш, що війна? Ти чого тут українською говориш, коли наші хлопці на фронті гинуть?» 

Тож будь-який прояв української ідентичності чи людської гідності – це вже привід для переслідування. 

«Я щоночі проходив або пробігав по 10 кілометрів у камері площею 11 квадратів» 

Розкажіть про свій день у неволі. 

Коли тебе привозять у колонію, усе починається з приниження. Тебе зустрічають із собаками, дубинками – можуть навіть побити «для профілактики», щоб в’язні відчували «авторитет» адміністрації. Потім тебе відправляють на карантин, а вже після цього розподіляють по так званих «загонах», де ти маєш «виправлятись».  

У колонії була можливість працювати: в промислових цехах. Там виготовляли різні речі: лавки, зупинкові комплекси, навіть щити для окопів. За цю роботу добре платили, і деякі в’язні пішли працювати – молотками збивали щити, робили усе, що скажуть. 

Для мене це було неприйнятно. Працювати на окупантів – це співучасть. Не важливо, чим ти допомагаєш – важливо, що ти допомагаєш. Я свідомо відмовився: ні лавочок, ні зупинок, ні тюремних решіток, нічого для них я не зроблю. І хоча вони не можуть змусити тебе прямо, тих, хто відмовлявся, просто залишали в бараці, в межах загону. 

Хтось прибирав у лазні, хтось доглядав за клумбами, хтось просто сидів у приміщенні. Я ж намагався взагалі не брати участі ні в чому, що має стосунок до системи. Навіть коли запрошували грати в оркестрі на 9 травня – бо я закінчив музичну школу – я відмовився. Для мене це виглядало як у концтаборах, де музиканти грали, поки людей вели в газові камери. Мене це принижувало. 

Владислав Єсипенко. Фото: Кримська солідарність.

Найголовніше для мене було чимось займатись, інакше – тебе з’їдає порожнеча. Я знав: якщо не тримати себе в руках, просто з’їде дах. 

Були в’язні, які лежали на нарах, курили, грали в нарди, безцільно вбивали час. Але я не хотів просто існувати, я хотів вижити й залишитися людиною. У нас була невелика спільнота однодумців. Ми розуміли: якщо зламаємось – не вийдемо. А якщо вийдемо – не будемо здатні жити далі. Тому ми свідомо вибудували собі три основні напрямки самозбереження. 

Перше – фізичне здоров’я. 

Я щоночі проходив або пробігав по 10 кілометрів у камері площею 11 квадратів. Вигадував вправи з баклагами, прив’язаними мотузками – замість гантелей. У колонії бігав сходами вгору-вниз. Люди, які не займалися собою, втрачали не лише здоров’я, а й волю. 

Я знав: мені треба вийти сильним. Бо після всього цього, мені ще доведеться боротися. І не лише за себе. 

Друге – мозок. 

Я відкрив для себе шахи. Грав по 10–15 партій на добу. Шукав гідних суперників, розвивав стратегію. Я ніколи не думав, що шахи – це так азартно. Це неймовірна річ – вона фокусує, змушує думати, тримає розум живим. Жалію, що не грав у шахи раніше. Також читав. Хоча зір був поганий, а книг – небагато.  

Третє – нові знання. 

Ми вчили англійську. Один із друзів добре знав мову, проводив для нас заняття. Я не став вільно розмовляти, але вже розумію багато з того, що чую. І головне – почав цікавитися речами, до яких на волі руки не доходили. 

У нас був ще друг – медик. Він навчав нас надавати першу допомогу: як робити непрямий масаж серця, трахеостомію, як діяти в разі серцевого нападу.  

«Чим ближче була дата звільнення, тим сильніше зростала тривога»

Що відчули, коли покинули стіни колонії та які були емоції коли вперше за стільки років побачили рідних? 

Чим ближче була дата звільнення, тим сильніше зростала тривога. Здавалося б – маєш радіти, але я знав, з ким маю справу. Співробітники ФСБ відкрито говорили мені: «Твій наступний термін – 15 років». Я не мав ілюзій. Очікував, що мене можуть перехопити просто біля воріт і знову повезти «розкручувати» на нову справу. 

Коли друзі починали вітати з майбутнім звільненням, я не міг радіти. Усередині було постійне очікування пастки. Я продумував усі варіанти. У в’язнів небагато способів протесту: або голодування, або самопошкодження. Це, звісно, крайнощі, але в таких умовах це іноді єдиний метод заявити про себе й не дати знищити тебе в тиші. 

Я був готовий до такого спротиву, якби мене затримали знову. Але сталося несподіване: мене зустрів мій адвокат. Ми одразу виїхали до Сочі, потім вирушили далі – в бік свободи. Навіть коли я вже сидів у літаку, повної впевненості не було. Лише коли він піднявся в повітря, я зміг видихнути: живий, на волі, вирвався. 

Маршрут був довгим – через Вірменію. І навіть там залишалась небезпека. Російські спецслужби мали великий вплив – навіть на прикордонний контроль. Українські консульські працівники окремо провели мене через кордон. Пам’ятаю, як офіцери взяли мій паспорт і зникли в іншій кімнаті. Тоді я знову приготувався до найгіршого. Але вони повернулись із документами – і я зрозумів: ще один бар’єр пройдено. 

У Вірменії мене зустрів колега з Радіо Свобода. Потім – Чехія, де вже була моя родина. І саме тоді, вперше за довгі роки, я знову побачив близьких. 

Я думав, що при зустрічі з родиною впаду на коліна, розплачусь, буду цілувати землю. Але ні. Стриманість стала звичкою. У таборі не заведено показувати емоції і з часом це тебе змінює. Тому зовні я виглядав, можливо, трохи байдужим. Але всередині… всередині я був дуже щасливий. Просто вже навчився не демонструвати цього публічно. 

Зустріч Владислава Єсипенка із сім’єю в аеропорту Праги.

Довго не міг розслабитися. Постійний самоконтроль – це те, що ти тренуєш роками в колонії. Воля – це не одразу. Спочатку ти просто перестаєш чекати удару в спину. 

Можливо, через цю зібраність навіть у колонії до мене було особливе ставлення. Деякі зеки називали мене «сенсеєм». Я тренувався, загартовувався, обливався холодною водою, навіть ходив босим по снігу. Інші почали приєднуватися – разом обливалися, робили зарядку. Я впроваджував правила: наприклад, за кожен мат – 20 віджимань. І спочатку вони жартували, однак звикли. Люди мінялися. Навіть ті, кого вважали «безнадійними». 

Але були моменти, коли я не міг залишатися спокійним. Один з ув’язнених почав публічно казати, що треба бомбити не лише військових, а й українських дітей. Я попередив: якщо ще раз таке скаже – я його або покалічу, або вб’ю. Так, це могла бути провокація. Але деякі речі – за межею допустимого. Я залишався людиною, але готовим захистити гідність – свою й чужу. 

Чому ви ходили босоніж по снігу? 

Це було моє тренування духу. У Криму сніг – рідкість. Але коли випадав – це був дар. Я виходив босим, стояв 5–10 хвилин. Ми навіть кидалися сніжками з в’язнями, за що інспектори лаялися, погрожували карцером. Але я знав – це дає мені силу. Енергію. Відчуття контролю над собою. 

Зараз я на волі і тепер кожен день – це шанс зробити щось значуще. Навіть якщо поки не можеш радіти вголос.