Коли тиша стає зброєю страху: насильницькі зникнення жінок у Криму 

Після початку повномасштабного вторгнення росії у 2022 році кримські жінки дедалі частіше стають жертвами насильницьких зникнень через відкриті або вигадані проукраїнські погляди. Адже у багатьох випадках викраденню піддаються жінки, які не виявляли жодної публічної активності – достатньо підозри, зв’язку з кимось «небажаним» або просто мовчазної незгоди. Це перетворює насильницькі зникнення на інструмент хаотичного терору, спрямованого на створення атмосфери страху та цілковитого підкорення. 

Те, що раніше вважалося «неприпустимим» навіть для окупантів, сьогодні стало звичною практикою: викрадення, ізоляція, залякування, тиск на родини. Жертвами зникнень стають жінки незалежно від віку чи сімейного стану – навіть матері маленьких дітей або жінки похилого віку. 

Показовим є випадок викрадення 60-річної редакторки кримськотатарського журналу Едіє Муслімової 21 листопада 2024 року в Сімферополі. Вона провела 35 годин на допиті без сну та відпочинку. Хоча її зрештою відпустили, сам факт затримання свідчить: жодних моральних меж для виконавців таких дій не існує.  

Представники громадської організації «Кримський процес» помітили тенденцію щодо зростання випадків насильницьких зникнень серед жінок: «Якщо дивитися лише в межах Криму – чітко помітне зростання. З 1 випадку у 2022 році до 10 випадків протягом 2024-2025 років. Але якщо подивитися на цифри в інших окупованих регіонах, то побачимо, що ФСБ в такому або навіть більшому темпі працює і на лівому березі Херсонщини, і в Запорізькій області». 

Насильницькі зникнення жінок стають частиною системної репресивної кампанії, метою якої є придушення інакодумства та деморалізація суспільства. Адвокати, що стали на захист політув’язнених, кажуть, що такі дії – це один з методів залякування інших жінок-активісток у Криму.  

Окупаційні правоохоронні органи, що формально мали б захищати населення окупованих територій, насправді виступають виконавцями репресивної політики. В таких умовах родини змушені самотужки боротися за пошук правди. Однак на рідних викрадених також чиниться тиск – їх змушують відмовитися від розголосу, не звертатися до адвокатів та в цілому не вимагати справедливості. Врешті-решт родини втрачають віру в можливість захисту та уникають публічності, тоді як правові механізми фактично не працюють. 

Доля жінок, що зазнали насильницького зникнення, часто залишається невідомою. За даними громадської організації «Кримський процес», з 11 випадків насильницьких зникнень в Криму про долю жертв 7 з них досі нічого невідомо.  

У громадській організації зазначили, що є підстави вважати, що їх утримують інкомунікадо разом із жінками, яких було викрадено на тимчасово окупованих територіях Херсонської, Запорізької та Миколаївської областей. Трьох з них – Ірину Горобцову, Ольгу Чернявську і Анну Єльцову – торік визнали винними у шпигунстві, проте щонайменше ще три жінки з новоокупованих регіонів понад два роки перебувають в російському полоні навіть без звинувачень і зв’язку з рідними. 

Історії викрадень 

Ірина Данилович 

Першим випадком насильницьких зникнень жінок на території тимчасово окупованого Криму стало викрадення Ірини Данилович. Вона поплатилася власною свободою, борючись за справедливість.  

Коли рф окупувала Кримський півострів та почала репресії, Ірина активно відвідувала і документувала судові засідання у політично мотивованих справах проти мешканців Криму. Крім того, вона боролася з корупцією у сфері медицини. 

29 квітня 2022 року в будинку батьків активістки окупаційні спецслужби проводили обшук. Ірина була викрадена російськими силовиками того ж дня, коли поверталася додому після нічної зміни в лікарні.  

Мовчання окупаційних правоохоронців змусило батька Ірини Броніслава Даниловича шукати доньку самотужки. Йому вдалось отримати доступ до відеокамер заправки у Коктебелі, які зафіксували момент викрадення активістки. На відеозаписі видно, як двоє чоловіків схопили медсестру, затягнули в автомобіль та повезли в невідомому напрямку. Про місцеперебування Ірини стало відомо лише через два тижні: її утримували в будівлі ФСБ.  

Після цього жінку направили в СІЗО Сімферополя, звинувативши у «незаконному придбанні, передачі, збуті, зберіганні, перевезенні чи носінні вибухових речовин або вибухових пристроїв». Пізніше окупаційний суд засудив Ірину до 7 років позбавлення волі. 

У неволі активістка повністю втратила слух на ліве вухо, та попри це досі не отримує належну медичну допомогу. Журналістка намагалася домогтися лікування, оголошуючи сухе голодування до «початку лікування чи біологічної смерті» та згодом припинила у зв’язку з обіцянкою керівництва СІЗО вивезти її до клініки для обстеження та лікування. 

Лера Джемілова 

Ще однією жертвою викрадення стала мешканка села Кримка Джанкойського району Лера Джемілова. Вона була затримана працівниками ФСБ після обшуку у травні 2024 року. 

Згодом «мировий суд» виніс рішення, відповідно до якого Леру арештували на 15 діб за начебто «відмову від проходження перевірки на вживання наркотиків». Тоді співробітники ФСБ повідомили її сестрі, що після відбування покарання Джемілову відвезуть до управління ФСБ в Сімферополі.  

Відтоді понад 10 місяців про долю Лери нічого не було відомо. У відповідь на адвокатський запит в управлінні ФСБ повідомили, що кримінальне провадження проти Джемілової слідчими органами не відкривалось.  

«Кримський процес» зазначає, що лише через місяць після оприлюднення в українських медіа інформації про викрадення Лери пресслужба ФСБ повідомила, що вони затримали неназвану мешканку Джанкойського району того ж самого року народження, що й Лера, за звинуваченнями у шпигунській діяльності.  

«За сталою практикою, після цього жінок переводять в інший слідчий ізолятор та дозволяють повідомити про своє перебування рідним», – кажуть у «Кримському процесі». 

Тетяна Дякуновська та Людмила Колеснікова 

Громадська організація «Кримський процес» поділилася з нами історією ще однієї жінки, яку окупаційні спецслужби арештували після обшуку 14 серпня 2024 року.   

Тетяну Дякуновську звинуватили у нібито скоєнні «державної зради» (ст. 275 кк рф). Однак в грудні 2024 року рідні Тетяни не знали, де вона знаходиться, оскільки ФСБ та Слідчий комітет заперечували, що ведуть розслідування кримінальних справ щодо неї.  

Про те, що Дякуновську тримають в СІЗО-2 Сімферополя в режимі повної ізоляції, повідомила інша жертва насильницького зникнення – Людмила Колеснікова, яка приїхала на похорон матері та була затримана ФСБ.  

Саму Людмилу з 28 липня 2024 року по 4 жовтня 2024 року утримували в слідчому ізоляторі без судового рішення та будь-яких інших правових засад, не пред’являючи жодних звинувачень. Увесь цей час їй не надавались гігієнічні засоби, а також був задіяний психологічний та фізичний тиск з метою визнання провини. Згодом жінку звинуватили у «державній зраді».   

Фікція законності та залякування 

Кримські адвокати виокремлюють певну закономірність тактики окупаційних силових структур та зазначають, що зникла людина буде знайдена лише тоді, коли всі процесуальні дії вчиняються відповідно до законодавства: оформлення протоколу затримання, обрання судом запобіжного заходу, пред’явлення обвинувачення… Якщо при викраденні особи від неї вимагається надання інформації шляхом застосування незаконних методів ведення слідства, то її не буде знайдено, допоки оперативними працівниками не буде отримано «необхідної» їм інформації, а вже потім (у кожному випадку термін різний) буде запрошений адвокат для надання «законності» всім подальшим діям. 

Якщо ж особа зникла без мети притягнення її до відповідальності, то незалежно від громадського тиску, вона не буде знайдена, або буде знайдена при обставинах, у яких не буде простежуватись участь у цьому правоохоронних органів, бо в іншому випадку можна було б говорити про незаконне позбавлення волі, викрадення людини тощо, чого фактично у нинішніх реаліях не може бути допущено. 

Чи відрізняються насильницькі зникнення жінок та чоловіків? 

На перший погляд, випадки насильницьких зникнень жінок не суттєво відрізняються від таких самих дій щодо чоловіків – за мотивами, механікою викрадення чи правовими наслідками – все ж існують певні нюанси у поводженні з жінками під час незаконного утримання. 

Оскільки жінок позбавляють волі через насильницьке зникнення, майже нічого не відомо про реальні умови їхнього утримання та поводження. Однак відомий випадок Ірини Данилович, яка свідчила про те, що під час утримання її душили, позбавляли їжі, не випускали до туалету та погрожували позасудовою стратою. Її історія – одна з небагатьох, що стали публічними, адже більшість судових процесів відбуваються в закритому режимі. 

Свідчення Людмили Колеснікової про нестерпні гігієнічні та побутові умови підтверджуються з інших неофіційних джерел, які говорять про те, що  їм не надають елементарних засобів гігієни, окрім маленького шматка господарського мила, не змінюють постіль протягом тривалого часу, а доступ до води та миття обмежується одним разом на тиждень. Такі умови створюють додаткові фізичні та психологічні страждання. 

Крім того, здебільшого насильницькі зникнення жінок на півострові траплялися після проведених окупаційними силовиками обшуків у їхніх будинках. Спецслужби затримують особу після обшуку, везуть у невідомому напрямку, а далі – її доля невідома. 

Як система приховує зникнення жінок? 

Сім’ї зниклих жінок звертаються за юридичною допомогою до незалежних адвокатів зі скаргами про утримання жертв насильницьких зникнень без суду та слідства.  

«Перешкодою у документуванні та розслідуванні випадків насильницьких зникнень часто є протистояння правоохоронних органів стороні захисту, які надалі, як з’ясовується, мали безпосереднє відношення до зникнення. А також сприяння судів у прикритті незаконних дій посадових осіб, безкарність винуватих», – кажуть правозахисники. 

Крім того, ФСБ не дає жодної інформації щодо викрадених жінок. Випадки, коли окупаційні спецслужби визнають, що зникла особа утримується в їхньому управлінні, дуже рідкісні. Однак навіть у такому випадку співробітники ФСБ відмовляються вказувати, на підставі чого особу було затримано.  

Чи надають російські правоохоронні органи будь-яку інформацію про зниклих? Адвокати зазначають, що спочатку заяви або ігноруються, або надсилаються відповіді, що нічого не відомо про зникнення особи. Згодом може бути надіслана інформація, що особа офіційно затримана та тримається під вартою на підставі рішення суду. 

Насильницькі зникнення – це одна з найбільш жорстоких форм залякування та превентивного терору, що тримає все суспільство в напрузі.  

Справжніми жертвами цієї війни є не лише зниклі, але й їхні родини, які перебувають у невідомості та щодня стикаються з безвихіддю і страхом за своїх близьких.  

Насильницькі зникнення є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права. Попри те, що російська федерація не є стороною Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень чи Римського статуту Міжнародного кримінального суду, як держава-окупант і сторона міжнародного збройного конфлікту вона зобов’язана дотримуватися заборони на насильницькі зникнення відповідно до норм звичаєвого міжнародного гуманітарного права (зокрема, норми 98), а також згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права. 

Проте міжнародні механізми захисту, на жаль, не працюють, а право в рф є декорацією свавілля силових структур. Саме тому важливо документувати кожну історію, публічно озвучувати кожне ім’я і нагадувати: ці люди існують і вони не забуті. Міжнародна солідарність та тиск на державу-агресора – це фактично єдиний інструмент у боротьбі за справедливість і припинення репресій на тимчасово окупованих територіях України.