«Не питай у них про депортацію», – говорив мені тато в дитинстві. Бо дідусь та бабуся, ще незнайомі тоді, їхали у товарних вагонах у вигнання.  

Кримськотатарської я майже не знаю. Тато читав мені вірші кримськотатарської поетеси Лілі Буджурової російською. Бо мова корінного народу була під забороною, а та книга передавалась між нашими родинами таємно. 

Я нарешті побачила Крим. Втім моя батьківщина зустріла мене дощем і настороженими поглядами місцевих мешканців. За етнічну приналежність у школі ми зазнавали знущань. Було страшно. 

Дідусь мріяв повернутись на свою рідну землю, додому. Та місце, де стояв його будинок, було порожнім.  

Нам не хотіли продавати житло, бо ми – кримські татари. 

Окупація забрала наш дім знову. Але я відчуваю, що історія знову зробить своє коло, і цього разу ми повернемося ще раз. 

Це інтерв’ю – історія мисткині кримськотатарського походження, яка сягає корінням у старовинні кримські землі, де пам’ять і біль сплітаються з красою, а мистецтво стає голосом спротиву і надії. Її імені не вказуємо задля безпеки. 

«Моє дитинство минуло в татових розповідях про те, який Крим прекрасний» 

Крим – це для вас…? 

Крим – це навіть не «дім». Це слово занадто вузьке, щоб описати все, що він означає. Для мене Крим – це спадок, який дає сили. Це коріння. 

Я не народилася в Криму – я народилася в Узбекистані. І в той рік, коли я з’явилася на світ, кримським татарам ще навіть не дозволяли повертатися на рідну землю. Моє дитинство минуло в татових розповідях про те, який Крим прекрасний, про те, що ми – кримські татари, і що він мріє, аби я колись побачила цей край. 

Він сам тоді ще не був у Криму. Він теж народився у бараку в 50-х роках, у вигнанні. Його дитинство було сповнене історій від своїх батьків – моїх дідуся й бабусі, які пройшли депортацію, які самі їхали у тих вагонах…  

Для мене Крим довгий час існував як райський острів – місце, де все мало би бути ідеальним, гармонійним, справедливим. 

Нещодавно, працюючи над дослідженням кримськотатарської та української культурної спадщини, я перечитувала вірші Лесі Українки. Ті самі, які вона написала після приїзду до Криму. Раніше, у школі, я сприймала їх інакше, а тепер відчула зовсім по-новому. У цих рядках Крим постає як рай – повітря, люди, природа – усе сповнене світла. 

Згодом у Лесі починає формуватися інше бачення – усвідомлення колонізованого Криму, ще за часів Російської імперії. Але навіть тоді вона бачила його серцем – живим, зміненим, проте справжнім. 

Мабуть, я зараз на тому ж першому етапі: для мене Крим і досі – райське місце. Місце, де все має бути гармонійно, і де я відчуваю, що моє серце знайшло б свій дім. 

«Я вперше відчула, що означає бути «іншою» у себе вдома» 

Пам’ятаєте свій перший приїзд до Криму – скільки вам тоді було років? 

Мені було сім років – я вже навчалася у першому класі. У мене, як і в мого тата, особлива пам’ять: я пам’ятаю себе навіть у дуже ранньому віці, ще коли не могла ходити. А з чотирьох років майже все пам’ятаю чітко. У тата так само. В інших членів родини цього немає, а ми з ним такі – з пам’яттю, що тримає деталі, запахи, відчуття. Мені здається, це навіть дар. Я пам’ятаю, як народжувалися всі мої молодші сестри, хоча й сама тоді була ще зовсім мала. 

У Крим я поїхала вже з усвідомленням. Я належала до тих серйозних дітей, що трохи схожі на дорослих. Пам’ятаю, як летіли літаком. Я дивилася в ілюмінатор і думала, що ті красиві зоряні пейзажі розквітатимуть щоночі у Криму.  

Але коли ми приїхали, усе було зовсім не так, як у моїй уяві. Нас зустріла холодна, дощова погода, сіре небо, мокрий вітер. І Крим, який я побачила, виявився зовсім іншим: не райським, не сонячним, а настороженим, навіть ворожим. 

Я пам’ятаю тих дітей – вони боялися нас. Вони казали одне одному: «Тут живуть кримські татари… вони страшні, можуть тебе вбити». Це звучало як повторюваний шаблон, ніби хтось їм це вклав у голову. 

Я сказала: «А я – кримська татарка». І тоді – шок. «Серйозно? Ні, ну ти нормальна». 

Це був момент, коли я вперше побачила, як у дитячих очах руйнується стереотип. Коли те, що їм розповідали, не збігалося з реальністю. І, мабуть, тоді я вперше відчула, що означає бути «іншою» у себе вдома. 

«Пам’ятаю, як ми щоранку їхали через кілька сіл до школи, а на зупинці нас чекали хлопці, які знущалися» 

Часто можна почути, що в школах навіть учителі підживлювали ворожість до кримських татар. А як це було на вашому досвіді? 

Так, у моєму житті таке було. Взагалі я змінила п’ять шкіл. Спочатку – дві в Узбекистані. Це було ще в часи Ферганської різанини, яку ми між собою довго називали просто «ферганська війна». Тоді гинули тисячі людей. Вулиці перетворилися на поле бою: стрілянина, комендантська година, постійні стуки у двері. Я пам’ятаю, як намагалися залучити тата до тієї чи іншої сторони, і як я, дитина, боялася, що мої батьки чи сестри можуть загинути. Ми тікали – просто рятувалися. 

У 1989 році кримським татарам нарешті дозволили повертатися додому, і вже на початку 1990-го ми переїхали. Так сталося, що війна нас буквально підштовхнула до цього рішення. Ми вірили, що у Криму буде краще. 

Зараз, коли я дивлюся на дітей, які рятуються від війни й переїжджають за кордон, я бачу в них себе – і радію, що вони потрапляють у безпечніші, кращі умови. Це так важливо для дитячої психіки. Ми ж тоді продавали все за безцінь, залишали все позаду й вирушали з мінімумом речей, просто в надії вижити. 

В Узбекистані ми жили у відносно позитивному середовищі – там радянська система не встигла повністю залякати людей. Було менше національної ворожнечі, більше людяності. А коли я вперше опинилася в Криму, то відчула зовсім інше. Атмосфера була напружена, недовірлива. 

Батьки купили маленький сільський будинок. Згодом тато з’ясував, що це була стара кримськотатарська садиба, збудована із саману – глини та соломи. Він показував мені, як колись закривали замки, як будували стіни.  

Але для мене, дівчинки з міста, це було важко. Я мріяла про «райський Крим», а потрапила у зовсім іншу реальність. Я плакала щовечора. У школі мене не сприймали. Діти були жорстокими, часто неосвіченими, сповненими диких міфів: про «страшних кримських татар», «чорних і небезпечних». Я боялася розповідати батькам, що мені страшно, щоб їх не засмучувати. 

Пам’ятаю, як ми щоранку їхали через кілька сіл до школи, а на зупинці нас чекали хлопці, які знущалися. Це було справжнє виживання. Я вже на останньому уроці подумки прокладала маршрут, як дістатися додому, щоб не потрапити їм під руку. 

Зараз я розумію: це не було випадковістю. Крим тоді свідомо занурювали в хаос і страх: знищували спільноту, ламали ментально. Батькам навіть не продавали житло. Щоб купити хату, треба було дозвіл від сільради. І коли в списках бачили кримськотатарське прізвище – одразу відмовляли. Нашим порятунком стала мама – українка. Вона подала заявку від свого імені, і лише так нам дозволили придбати будинок. 

Згодом ми переїхали ще кілька разів. Коли я вступала до університету в Севастополі, мене вразило, що тамтешні жителі гордилися тим, що «у нас ніколи не було кримських татар». Це звучало як досягнення. Севастополь довго залишався закритим військовим містом, і навіть після здобуття незалежності кримським татарам не дозволяли оселятися там чи вести бізнес. 

Я жартома казала, що, мабуть, я – єдина кримська татарка у всьому місті. І тільки за кілька років до 2014-го я випадково побачила на великому базарі людей, які готували й продавали нашу національну їжу. Для мене це було як диво: «Ого, ми тут є!» 

У школах тоді панувала пропаганда. Я досі пам’ятаю, як у 10–11 класах наша вчителька історії, відверто проросійська, викладала нам п’ять різних версій історії одночасно: історію СРСР, росії, Української РСР і сучасної України. Усе було заплутано, перекручено. Я краще розуміла античну історію, ніж власну. 

Але я добре пам’ятаю День Незалежності України. Тато тоді заливав бетонну «манжету» навколо нашого будинку, і ми всі допомагали. Та він пояснював, яка красива ця цифра, яке це велике щастя для українців та кримських татар. Десь дотепер є те 1991. 

Життя у Криму було важким. Я майже постійно була голодною. Зараз це звучить дивно. Коли вже дорослою я розповідала це психологині, вона навіть не могла повірити, що ми справді переживали голод. А я й досі пам’ятаю, як мама намагалася приготувати кримськотатарське печиво кураб’є – просте, з масла, цукру й борошна. Але тоді вершкове масло було розкішшю. Мама експериментувала з різними жирами, щоб хоч якось відтворити його смак. 

Попри все це, у нас залишалося відчуття тепла, підтримки й культури. Ми вміли готувати просто й щиро – на вогнищі, у казані, для великої родини. Це нас рятувало. 

Сьогодні, коли я зустрічаю людей у Києві, для яких я – перша кримська татарка, яку вони знають, мені трохи дивно, але й приємно. Якось одна дівчина попросила поділитися національними рецептами, щоб приготувати вечерю для свого чоловіка-військового. І я порадила їй приготувати янтик за рецептом, який мені колись розповіла Леніє Умерова. У цій страві – наша пам’ять, наша стійкість і любов до життя. 

А рецепт простий… Для янтика тісто робиться зовсім звичайне: вода, сіль, борошно – от і все. Таке саме, як на пельмені або чібереки. Його треба гарно вимісити, розкачати тоненько, щоб було ніжне, майже прозоре. 

Усередину кладеться начинка. Традиційно – баранина з цибулею, приправлена сіллю та перцем на свій смак. Колись саме так готували в кримськотатарських родинах: просто, ситно, зі свіжих продуктів.  

А от рецепт, який мені передала Леніє, – зі шпинатом. І він мені особливо дорогий. Там два види сиру, шпинат, трохи часнику, сіль і перець. Шпинат треба спочатку зробити м’яким: залити окропом, відтиснути, змішати з сиром і приправами. За бажанням можна додати яйце або трішки вершків. 

Потім викладаєш начинку на розкачане коло тіста, складаєш його навпіл як чіберек, притискаєш краї виделкою або відрізаєш зайве тарілкою, щоб вийшов рівний півмісяць. 

І далі – найцікавіше: смажити без олії, на сухій пательні. Це дієтична страва, і дуже смачна. Янтик кладеш на гарячу сковорідку, чекаєш, поки знизу з’являться золотаві плями, перевертаєш – і так з обох боків. Потім змащуєш вершковим маслом – і страва готова. 

Усе займає хвилин двадцять. А смак – такий домашній, що нагадує дитинство, тепло і той Крим, який ми носимо в собі, навіть коли далеко від нього. 

«Я – кримська татарка» 

Як досвід вашої родини вплинув на ваше відчуття себе як кримської татарки? 

Крим дуже довго був не найпростішим місцем, але я почувалася там як вдома. Я відчувала, що це моє місце, моя батьківщина. До речі, я не говорю вільно кримськотатарською – знаю її ледь-ледь. 

Щодо релігії, я не можу сказати, що я віруюча, хоча для кримських татар сповідування ісламу теж було частиною ідентичності. Але коли мене питають, чому я вважаю себе кримською татаркою, я відповідаю: це частина моєї історії на кожному кроці життя, від народження і до сьогодні. 

Це як в українців. Навіть якщо ви не знаєте всіх традицій, старовинного костюма, але знаєте свою історію, свої корені, відчуваєте себе частиною народу – ви все одно українець. Так само й кримські татари. Незважаючи на століття колоніальної політики, на спроби стерти нашу культуру, ми відчуваємо свою ідентичність. 

Кримські татари зазнали геноциду у 1944 році – 18 травня всіх депортували, тисячі людей загинули під час вигнання. Моя ідентифікація почалася ще в дитинстві з того, що мені передавав тато. Він не завжди міг мене навчити кримськотатарської мови, але поступово я почала спілкуватися з іншими, наприклад, на дружніх зустрічах, і там усе стало зрозуміліше. 

Я пам’ятаю розмову з кримськотатарською психологинею, ми говорили про самоідентифікацію. Вона спитала, ким я себе бачу, а я відповіла: «Я – кримська татарка». І цього було достатньо. Вона сказала, що тверда ідентичність, яку мені дали батьки, створює внутрішній стрижень, який допомагає відстоювати свої права і відчувати силу. І справді, завдяки цьому я ніколи не сумнівалася, хто я. 

Це відчуття ідентичності супроводжує мене у всьому. Наприклад, нещодавно я працювала над проєктом про кримський спротив після 2014 року. Багато людей не знають імен тих, хто чинив спротив окупації, наприклад, Решат Аметов – перший убитий кримський татарин із символічним іменем, що означає «перший», «лідер». Для мене це нагадування про важливість пам’ятати свою історію і героїв, навіть якщо вони маловідомі. 

Або нещодавній випадок на німецькому кордоні: прикордонник побачив моє місце народження – Узбекистан – і відразу насторожився, хоча в мене український паспорт. Я відповіла просто: «Бо це місце, куди вислали моїх родичів за наказом Сталіна». Після цього він відразу віддав паспорт і питання було закрите. Кожна така деталь нагадує мені про мою кримськотатарську історію. 

Тож моя ідентичність – вона чітка, невід’ємна. Я знаю, хто я, і чому займаюся тим, чим займаюся. І це відчуття супроводжує мене щодня, у кожній хвилині життя. 

«Дід був шокований, коли побачив, що на місці його хати – просто порожня земля» 

Ви згадували, що ваш тато розповідав вам історії про кримських татар і депортацію. А чи мали ви можливість познайомитися зі своїми бабусями та дідусями? 

Я ще застала їх. Вони вже померли в Криму. 

Вони майже нічого не розповідали про своє минуле, залишилася лише одна історія, яку мені переповідав тато. Він завжди казав: «Не говори зі старими про це – для них це великий стрес». Вони намагалися передавати лише те, що треба запам’ятати, а все інше залишалося невисловленим. Водночас вони раділи онукам і намагалися жити простим життям, надолужуючи те, чого не мали в молодості. 

Кожен із них відвідував місця, де вони жили до примусової депортації. Дід був шокований, коли побачив, що на місці його хати – просто порожня земля. Для нього, людини впевненої та позитивної, це був важкий момент… 

Пригадую історію, яку він розповідав. Вона пронизана резильєнтністю кримськотатарського народу. Він із посмішкою казав, що коли депортували кримських татар з півострова, він «надурив радянських солдатів»: щоб бути разом із мамою та старшими сестрами, він збрехав про свій вік – замість 18 років заявив, що йому 17, і потрапив у потрібний вагон. Для нього це було питання виживання і обов’язку перед родиною. Він лишався єдиним чоловіком у родині та його обов’язком було піклуватись про маму та сестер. 

Його батько, мій прадід, ще до Другої світової війни зазнавав переслідувань: в нього забрали майно та арештували за антирадянську позицію. Він ризикував життям, бігаючи через степи ночами, щоб побачити родину, домовляючись з наглядачами. Коли прадіда вбили, мій дід, бувши підлітком, фактично став чоловіком сім’ї: опікувався мамою, сестрами, виконував усю чоловічу роботу. 

Бабуся також пройшла нелегкий шлях. Коли помер її батько, їй було всього 16 років. Вона жила в бараках на холодному Уралі, без документів і засобів для життя. Щоб вижити і об’єднати родину, вона влаштувала фіктивний шлюб, знайшла своїх рідних у далекому Узбекистані та знову об’єднала сім’ю. 

І саме там, на чужині, народилася їхня любов. Дід і бабуся одружилися в Узбекистані і підтримували один одного протягом усього життя, а повернутися до Криму змогли лише в 1990-х, коли це стало можливо. 

Ці історії залишили глибокий слід у нашій родині. Вони показують, як кримські татари зберігали гідність, стійкість і віру в те, що все колись повернеться на своє місце. Це саме ті уроки, які передав мені тато і які формують моє розуміння приналежності та ідентичності. 

«Я любила стояти на узбережжі, спостерігати, як вода зливається з небом, вдивлятися в хвилі й хмари, і відчувати, що ти на своїй землі, що тут твоє місце» 

Чи є у вас у Криму якісь особливі місця, до яких ви часто повертаєтеся у спогадах? 

Для мене Крим – це спогади про літо, про аромати кримських трав і повітря. Це Балаклава. 

Я дуже любила гуляти, насолоджуватися природою, вдивлятися у море, в небо, в рух хмар і хвиль. Коли я переїхала вчитися до Києва, спочатку була здивована: місто не здавалося мені таким красивим, як Крим. Саме ця краса була причиною, чому мені хотілося повертатися туди. Моєму оку бракувало естетики, тієї гармонії, яка була звична в Криму. Зараз я бачу красу Києва, знаю, де на нього дивитися і як насолоджуватися, але перші кілька років були для мене, можна сказати, тортурами – мені бракувало кримських краєвидів, запахів, ароматів трав і моря. 

Мені пощастило жити біля моря. Я любила стояти на узбережжі, спостерігати, як вода зливається з небом, вдивлятись у хвилі й хмари, і відчувати, що ти на своїй землі, що тут твоє місце. Зміна сезонів, аромат трав, вітер – усе це створювало відчуття повної гармонії з природою. 

Найщасливіші спогади пов’язані з прогулянками Балаклавою під час навчання на першому курсі в Севастополі. Запах випаленої сонцем трави змішувався із морським повітрям, обов’язково віяв вітер. Він був теплий, обволікував тіло, не палив, а ніби огортав захисним шаром. 

Ці спогади про Крим – передусім споглядання природи, відчуття сонця, вітру, запахів, які створюють теплу, безпечну атмосферу. Для мене це як дуже стиглий плід, що дарує тепло і захист, і саме ці миті залишилися у пам’яті як найтепліші й найяскравіші. 

«Мистецтво стало для мене не лише самовираженням, а й мовою, яка дозволяє розповідати важливі історії» 

Як почалася ваша любов до мистецтва і чи пов’язана вона з Кримом? 

Мені здається, любов до мистецтва була зі мною завжди. Моє дитинство припало на важкі часи, і навіть думки про те, що я можу займатися мистецтвом професійно, здавалися недозволеними. Мама завжди повторювала: «Хочеш малювати – добре, але треба мати серйозну професію». Це було принципово, і я це сприймала всерйоз. 

Я малювала скрізь: у шкільних зошитах, на зворотному боці сторінок, на обкладинках, які ми робили самі зі шпалер. Я розгортала їх, малювала, знову складала – щоб книжка залишалася красивою і захищеною. Тобто образи народжувалися скрізь, і завжди хотілося їх втілити. 

Згодом мені здавалося, що це просто хобі. Я відкидала цю частину себе, бо хотіла стати на ноги і «займатися серйозними справами». Довгі роки я працювала в менеджменті, була керівником різних організацій, займалася продажами – і це був повний вакуум мистецтва. Хіба час від часу заходила до музею, і тоді з’являлось щемливе відчуття, ніби це мала бути частина мого життя. 

Але саме споглядання мистецтва давало мені сили, наповнювало внутрішній ресурс, надихало. І потім стався переломний момент: мене начебто запросили на одну посаду, а насправді була відкрита вакансія керівника мистецької галереї. Усередині мене спалахнув вибух – відчуття, що це саме те, чим я повинна займатися. 

З того часу мистецтво стало для мене не лише самовираженням, а й мовою, яка дозволяє розповідати важливі історії. Завдяки мистецтву я можу говорити про Кримський спротив, про війну в Україні з 2014 року, і робити це через мистецько-документальні проєкти. Поєднання документальної історії та мистецтва робить інформацію більш доступною, емоційною і зрозумілою для людей, які тільки починають дізнаватися про кримських татар, про Крим, про спротив. 

З 2014 року саме ця комбінація документальної та мистецької складової стала основою моєї діяльності і дала мені можливість розповідати правду через творчість. 

«Крим для мене – не лише краса і пейзажі: це дім і спротив» 

Де ви були, коли почалась окупація півострова? 

Була в Києві. І спочатку мені здавалося, що це неможливо, ніби я дивлюся якийсь страшний фантастичний фільм. Я чекала, що це минеться, що це поганий сон, який ось-ось закінчиться. Коли реальність підтвердила те, що сталося, я опинилася в шоковому стані і одразу почала діяти: готувати свою першу виставку про Кримський спротив і про загальну ситуацію в Україні, бо події на Донбасі й у Криму були тісно пов’язані. 

За пів року відбулися вже шість міжнародних виставок. Спочатку іноземні партнери не дуже хотіли торкатися теми Криму – багато хто вважав, що це «вічно російська» територія, і мене це стривожило. Тому я обрала більш м’який, мистецький підхід: показувати кримські пейзажі й любов до землі, а через них – делікатно розповідати, що насправді сталося. Така стратегія приймалася музеями й галереями за кордоном краще, ніж відверта політична риторика. 

Пам’ятаю виставку в Берліні про спротив 2014 року: прийшла група українських учнів, які виїхали з України в 2022 році, і їхня реакція мене вразила. Вони пройшли в зал, присвячений Криму, побачили фотографії та плакати 2014 року – і були шоковані. Дівчата з Харкова, що були з групи, переходили з української на російську від емоцій і просто питали: «А чому тут кримські татари? Вони чинили спротив?». Їм це було невідомо. 

Саме тоді я остаточно зрозуміла: люди – і за кордоном, і в самій Україні – часто нічого не знають про кримський спротив. Це спонукало мене робити проєкти, які пояснюють правду не лише про Крим, а й про інші окуповані території. Я бачу великий вихід у мистецтві як у мові, що дозволяє поєднати документальність і емоцію, щобдостукатися до тих, хто ще не знає. 

Крим для мене – не лише краса і пейзажі: це дім і спротив. І я вірю, що коли ми відновимо правду про Крим у свідомості людей, це стане кроком до повернення і справедливості. 

«Моя місія – розповідати про кримський спротив, про єдність українського та кримськотатарського народів» 

Чи поверталися до Криму після 2014 року?  

Так, я поверталася. Хоча спершу дуже боялася. Чесно кажучи, не хотіла цього робити й довго вмовляла своїх рідних переїхати звідти. Я пояснювала їм, що слово «окупація» – це не просто політичний термін. Що це те саме, що ми бачили у фільмах про Другу світову війну: про фашистів, про радянські репресії. Це означає, що у вас не буде тих прав, які ви маєте зараз. І далі буде тільки гірше. 

Але вони не хотіли їхати. Для мого тата Крим – це батьківщина, земля, про повернення на яку він мріяв усе життя. І багато кримських татар так само вірять, що окупація – це тимчасове явище, що треба просто дочекатися визволення. 

Саме тому більшість політичних в’язнів сьогодні в Криму – кримські татари. Здається, близько 80% усіх політв’язнів – наші співвітчизники. Бо саме кримські татари стали ядром спротиву. 

Мені не вдалося переконати своїх рідних виїхати. І через це я сама довгий час була дуже обережною: не могла відкрито висловлюватися, не могла брати участь у всіх подіях, які організовувала. Це, звісно, вплинуло і на кар’єру: коли ти обмежуєш себе у свободі слова, ти втрачаєш частину можливостей. Але тоді я боялася, що через мою публічність батьки чи родичі можуть постраждати. 

Попри це, я знайшла спосіб говорити правду. Моя місія – розповідати про кримський спротив, про єдність українського та кримськотатарського народів. І коли занурюєшся в історію глибше, бачиш, що ці зв’язки тривають століттями. 

Ще Леся Українка, коли подорожувала Кримом, замальовувала кримськотатарські орнаменти й писала дядькові Драгоманову: «Хотіла б я одну річ видати, се, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, єсть їх чимало і дуже хороші, ще й надто подібні до українських». Вона тоді навіть не знала, наскільки наші культури переплетені. Багато орнаментів, мотивів, навіть слів у нашій мові – тюркського походження: «філіжанка», «козак»… Навіть слово «кацап» має тюркське коріння і означає «м’ясник», «різник». 

Це все – частини однієї великої історії, яку довго намагалися стерти. Але саме в цьому спільному корінні – наша сила. Ми маємо набагато більше спільного, ніж нам здається. І, пізнаючи одне одного – українці й кримські татари – ми насправді повертаємо собі свою справжню, цілісну історію. 

«У нас є історія, пам’ять, художні практики, фольклор, мова, які дають нам «генетичний код» стійкості» 

Чому важливо говорити про окупацію та війну саме мовою мистецтва? 

Коли іноземець, який ніколи не бачив війни, каже: «Та просто припиніть стріляти – і все закінчиться», я ніколи не злюся. Я намагаюся пояснити спокійно, годинами, як це виглядає з нашого боку. Україна в цій війні – жертва. Жертва не може просто «здатися» й розраховувати, що потім все буде добре. 

Я даю просту аналогію: уявіть, що на вашу вулицю напали, а ви просто знялися з оборони і пішли додому. Що могло б статися далі? Побиття, грабіж, зґвалтування, арешти, депортації. Це не гіпотеза – це реальні сценарії, які повторювалися вже в історії не один раз. Саме тому «припиніть стріляти» іноді означає «прийміть бути поневоленими». 

Коли це масштабувати на країну, наслідки страшніші: заборони мови, переслідування, знищення інституцій і культури, витіснення народів. Уже на окупованих територіях українська та кримськотатарська мови стикаються з обмеженнями. І це не просто мовна проблема – це крок до культурного стирання. Коли знищують мову й культуру – ти втрачаєш народ. 

Саме тому я приділяю багато часу поясненню цієї логіки особливо іноземцям під час виставок. Вони часто не розуміють, чому ми не зупиняємося «заради миру». Іноді їм важко повірити, що масове насильство – не перебільшення. Але коли ти показуєш факти, архівні свідчення, фотографії, історії реальних людей – у них виникає інше розуміння. 

Мистецтво тут має унікальну роль. Текст чи статистика може шокувати, але мистецтво дає доступ до емоції: воно робить історію відчутною. Через виставки, інсталяції, фотографії люди по інший бік кордону можуть пережити, а не лише прочитати. Саме тому мистецтво так ефективно доносить правду: воно торкає серця і прокладає шлях до розуміння. 

Наш спротив – не лише військовий. Він культурний і ментальний: у нас є історія, пам’ять, художні практики, фольклор, мова, які дають нам «генетичний код» стійкості. Ці культурні пласти пояснюють, чому українці чинять опір і чому ми ще живі. І через мистецтво ми передаємо цей код іншим – щоб вони зрозуміли не лише факт окупації, а й причини опору. 

Тому я кажу іноземцям те, що часто звучить жорстко, але є правдою: мир за будь-яку ціну – це не завжди вибір на користь життя. Пояснювати це треба тихо, ясно і через мистецтво – воно дозволяє людям відчути те, що складно пояснити словами. 

«Ми не хочемо бачити кримські пейзажі: вони нагадують погану історію» 

Чи відчуваєте ви, що творчість для вас – це своєрідна форма терапії чи внутрішнього зцілення? 

Так, безумовно, творчість для мене – це своєрідна форма зцілення. У 2019 році я почала створювати серії робіт, коли відчула, що люди починають забувати про Крим. Дехто навіть відверто казав: «Не говори про це, це депресивна тема. Ми не хочемо бачити кримські пейзажі: вони нагадують погану історію». 

Було дуже боляче це чути, особливо від людей, які належать до мистецького середовища, до інтелігенції – тих, хто, здавалося, мав би навпаки підтримувати. Здавалося, що світ навколо осліп і оглух. 

Тоді я почала створювати серії робіт, які, на перший погляд, не були прямо про Крим, але в їхній основі був біль людини, у якої забрали дім і право бути собою. У цих роботах – боротьба, яка триває, навіть коли ресурси обмежені, коли підтримки майже немає. 

Згодом я створила графічну серію про тортури, яких зазнають кримські політв’язні. Ці сюжети – з реальних історій, які я збирала та досліджувала. Ці роботи зараз експонуються за кордоном. Вони побудовані як своєрідні ілюстрації чи навіть короткі графічні розповіді, щоб глядач міг одразу зрозуміти суть – відчути масштаб злочинів, які чинить росія. 

Останнім часом я повернулася до теми кримської природи – того, що мене завжди надихало. Я зрозуміла, що мені потрібно не лише говорити про біль і спротив, а й віднаходити ресурс, красу, гармонію. Тому я почала працювати з кримськотатарськими орнаментами, переосмислюючи їх у сучасному мистецтві: створюю керамічні квіти, в яких поєднуються традиція і сучасність. 

Робота з глиною для мене – дуже тактильний, живий процес. Вона реагує на тепло рук, змінюється, стає схожою на живу істоту, яку ти вирощуєш і виховуєш. І коли вона перетворюється на мистецький твір – це відчуття неймовірного зцілення й гармонії. 

«Я зобов’язана зробити щось, аби його голос не зник» 

Ви є авторкою ініціативи підтримки Богдана Зізи – мистецької кампанії «Для Сироти. For Orphan». Чому саме його ви обрали як фокус кампанії? 

Коли я вперше почула історію Богдана Зізи, я довго не могла заспокоїтися. Постійно думала: як він на таке наважився? Адже дуже багато кримських політв’язнів опинилися за ґратами ні за що – серед них жінки, літні люди, хворі, просто ті, хто не змовчав. Але історія Богдана мене особливо вразила. 

Я подивилася на його фотографії, на те, як він говорить, як дивиться – і побачила дуже чутливу, внутрішньо ніжну, творчу людину, яка прагне до справедливості. Пізніше я познайомилася з його сестрою Олександрою Барковою, і вона підтвердила: так, саме таким він і є. 

Його історія – це історія свідомого спротиву. Богдан – людина мирна, навіть пацифіст, але зробив вибір діяти. Його вчинок – не емоційний порив, а усвідомлений крок. Він бачив, як його друзі виходили на одиночні пікети, тримали плакати «Ні війні», «Путін, забери війська з України» – і як їх одразу затримували, били, змушували публічно просити вибачення. Богдан вирішив, що не хоче бути ще одним «невидимим» протестувальником, історію якого забудуть через день. Він хотів, щоб про Крим і про спротив дізналися. 

Для мене було б несправедливим залишити цю історію без продовження. Я подумала: якщо вже він зробив такий крок, якщо ризикнув усім, то я зобов’язана зробити щось, аби його голос не зник. Бо про таких людей мають знати не лише близькі й правозахисники, а й звичайні українці, і світ. 

Тому я створила мистецьку кампанію «Для Сироти. For Orphan», засновану на його роботі. Її сенс – у людяності. Адже Богдан – сирота, і в цьому теж глибокий символізм. Його вчинок – це про те, як бути людиною, коли навколо нелюдськість. 

Я часто думаю про фразу, яку чула від людей, що пережили окупацію: «Вони не люди». І робота Богдана – саме про протилежне. Вона нагадує, що навіть у найтемніших умовах ми повинні залишатися людьми, підтримувати одне одного, співчувати, пам’ятати, що нас єднає не кров, а людяність. 

«Наскільки це важливо – мати фізичний дотик до свого дому, який наразі недосяжний» 

Чи є у вас особиста річ, що зберігає для вас частинку Криму – як пам’ять, як дотик дому? 

Мені передали землю з нашого кримського городу – у красивому зеленому мішечку. Тепер у мене є справжня кримська земля. Це, з одного боку, дуже дивний, а з іншого – неймовірно дорогий артефакт. 

Колись, у дитинстві, коли я читала про амулети – з пасмом волосся коханої людини чи зі щіпкою рідної землі – мені здавалося, що це щось дивне й трохи смішне. Думала: навіщо це? Можна ж просто поїхати й набрати землі, коли захочеш. 

А тепер я розумію, наскільки це важливо – мати фізичний дотик до свого дому, який наразі недосяжний. 

Ще одна річ, яку я бережу, – це перший екземпляр книжки кримськотатарської поетеси Лілі Буджурової. Це видання з Узбекистану, ще радянських часів – нерівно надруковане на друкарській машинці. Саме з цієї книжки мій тато читав мені вірші, коли я була маленькою. Я багато з них знала напам’ять. Вони були написані російською – тоді кримськотатарську ще не можна було вільно видавати – і поширювалися таємно серед наших родин. 

Ця книжка для мене – як пам’ять про покоління, яке мріяло повернутися додому. Вона нагадує, що історія рухається колом: мрія повернення знову стає живою, знову стає нашою метою. 

Мене особливо зворушує, коли я спілкуюся зараз з українськими дітьми, які ніколи не були в Криму. Вони не бачили його на власні очі, тільки можуть подивитися фотографії в інтернеті. Але у них теж є мрія – наївна, щира, дуже світла – побачити Крим, доторкнутися до нього. 

І я думаю, що коли ми повернемося, він буде іншим – зросійщеним, зміненим, можливо, болючим для сприйняття. Але все одно – це буде наш дім. 

І коли я дивлюся на цю книжку Лілі Буджурової «Некуплений білет» – про людей, які мріяли дістатися дому, але не могли – я відчуваю, що історія знову зробить своє коло. І цього разу ми знов повернемось.