Катування, насильство, тиск та пропаганда: з чим зіштовхуються українські діти в окупації?  

Ми неодноразово розповідали про політичні переслідування мешканців окупованого Криму: катування, погрози, обшуки та незаконне притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності. У такий спосіб росія намагається придушити будь-який спротив та змусити підкоритися. Але особливо тривожним є те, що об’єктом репресій стають навіть діти. 

10-річна школярка з міста Саки опублікувала відео на підтримку України – цього виявилось достатньо, щоб окупаційна поліція склала адміністративний протокол на матір дівчинки. У матеріалі фігурує звичне для російської системи формулювання – «неналежне виконання обов’язків з виховання дитини».  

13-річного хлопця із селища Чорноморське окупанти звинуватили в намірах нібито здійснити теракт у школі на замовлення українського телеграм-каналу «Атеш». У пропагандистському телеграм-каналі було опубліковано відео з постановочним «зізнанням» хлопця. 

У Херсонській області школярів змушують писати листи підтримки російським військовим. Дітей заохочують високими оцінками. Відмова загрожує заниженими оцінками, викликами батьків до адміністрації або погрозами недопуску до атестації.  

Окремий вимір переслідувань – це цифровий тоталітаризм. У так званому «Кримському федеральному університеті» впровадили програму з розпізнавання «забороненої символіки» в соцмережах студентів. Технології, які мали би служити освіті, перетворили на інструмент цензури.  

«У нас в університеті дали завдання деяким студентам та викладачам: за допомогою ШI шукати всякi порушення в соцмережах. Одного хлопця, точно знаю, відрахували за проукраїнську позицію». 

(Джерела: громадянський рух спротиву «Жовта стрічка» та проросійські медіа.)  

Це лише частина випадків з відкритих джерел, що ілюструють, як українські діти в тимчасово окупованому Криму зазнають системного психологічного тиску, ідеологічного впливу та обмеження своїх основоположних прав.  

Через відсутність доступу до півострова для українських інституцій та міжнародних правозахисних організацій, отримання достовірної інформації про масштаб цих порушень є вкрай складним. Люди, зокрема діти, перебувають в умовах постійного нагляду та інформаційного вакууму, що робить їх ще більш вразливими до маніпуляцій і примусу. Діти нерідко опиняються під тиском за прояви своєї національної ідентичності або незгоду з окупаційною політикою — навіть якщо це виражено через слово, жест чи мовчання. Їх примушують відвідувати пропагандистські  показові акції.

За «неправильну» поведінку карають не лише самих дітей, а й їхніх батьків. У школах перевіряють рюкзаки, перевіряють соцмережі, а вчителі зобов’язані доносити на «неблагонадійних» учнів. Це не окремі інциденти, а системна практика, яка свідомо порушує права дитини, стирає межу між школою й силовим апаратом. Такі дії порушують Конвенцію ООН про права дитини, що забороняє втручання у свободу думки, примус до ідеологічної покірності та психологічний тиск на дітей. 

Ці практики не є новими в історії. Історики вказують на тривожні паралелі між нинішніми репресіями окупантів і методами радянської влади, коли політика ідеологічного контролю торкалася навіть найменших. 

У цій статті ми розповідаємо про реальні випадки тиску на українських дітей з боку окупаційної влади – разом із правозахисницями Дар’єю Касьяновою (Громадська спілка «Українська мережа за права дитини») та Марією Суляліною (Центр громадянської просвіти «Альменда»). А також – разом з історикинею Наною Гогохією – простежимо, як сучасні репресивні практики перегукуються з радянськими методами. 

За проукраїнську позицію – катівні, сексуальне насильство й залякування: що переживають діти в окупації 

Тиск на дітей у Криму – це не поодинокі випадки, а системна політика росії, зазначає голова Центру громадянської просвіти «Альменда» Марія Суляліна. «Це не ексцеси окремих виконавців і не ініціатива конкретних шкіл чи вчителів. Ми бачимо це як реалізацію державної стратегії, закріпленої в офіційних документах», – пояснює правозахисниця. 

Суляліна звертає також увагу на стратегію протидії екстремізму, ухвалену росією наприкінці минулого року. Згідно з нею, будь-яка проукраїнська позиція прирівнюється до екстремізму або «девіантної поведінки». У закладах освіти окупованих територій посилено контроль: вчителів зобов’язують проходити курси з виявлення так званої «екстремістської поведінки» серед дітей. А під тиском опиняються не лише учні, а й цілі родини. 

«Це можуть бути примусові бесіди з психологами, виклики до Центру протидії екстремізму, опитування батьків, які фактично використовуються для виявлення “неблагонадійних” родин. І навіть якщо дитину не викликають безпосередньо, вона добре розуміє, що за прояв своєї ідентичності може бути покарана. Про це прямо говорять на “уроках розмов про важливе”, зустрічах з військовими чи антипатріотичних заходах», – каже Суляліна. 

І ця система працює не лише в школах. За словами правозахисниці, елементи мілітаризації та ідеологічного тиску простежуються і в дитячих садках, і в позашкільних гуртках.  

«Маленьким дітям нав’язують образ “правильної” ідентичності, запрошують військових, працівників силових структур, які демонструють, що будь-що українське – це вороже, екстремістське. Є випадки, коли підлітків змушують записувати “покаянні” відео через прослуховування української музики чи висловлювання, а також публічно підтримувати путіна», – додає вона. 

З 2022 року громадська спілка «Українська мережа за права дитини» допомагає повертати українських дітей, які були депортовані або залишилися в окупації. Голова правління організації Дар’я Касьянова каже, що після повернення нерідко з дітьми працюють фахівці – психологи, психотерапевти або психіатри.  

Характер допомоги залежить від пережитого досвіду: іноді йдеться про дітей, які побували у російських катівнях чи зазнали сексуального насильства. Водночас про такі факти вдається дізнатися не відразу.  

«Був випадок, коли підліток понад рік перебував під нашим супроводом, і лише під час реабілітаційної поїздки в Карпати він наважився розповісти, що з ним сталося», – ділиться правозахисниця.  

За її словами, подібні зізнання часто з’являються лише після встановлення довіри до фахівців, коли дитина почувається у безпеці. Іноді про травматичний досвід сигналізує не сама дитина, а реакції чи поведінка, які помічають психологи. У таких випадках команда змінює підхід і починає набагато складнішу роботу. 

Правозахисниця згадує про підлітка, який після повернення тривалий час не розповідав, що з ним сталося. Його вивезли з окупованої території, де він відкрито демонстрував свою проукраїнську позицію. Хлопця неодноразово попереджали в школі, а також через опікуна, що така поведінка «неприпустима». Але він не змінював своїх переконань. Урешті підлітка викрали, жорстоко били та тримали без їжі й води. Він наважився про це розповісти лише тоді, коли інші діти почали ділитися своїми травмами. 

Окремої уваги потребують історії дітей, які постраждали від сексуального насильства. З цим зіштовхнулася депортована до рф 12-річна дівчинка. Вона розповіла про спробу зґвалтування з боку працівника російського реабілітаційного центру.  

«Це подавалося як своєрідна “форма виховання”, – каже правозахисниця. – І вона була не єдина». Інший випадок – хлопець із Маріуполя, який пізніше опинився в притулку на окупованій частині Донеччини. Він також повідомив про пережите сексуальне насильство, але довгий час відмовлявся від психологічної допомоги й звинувачував себе в тому, що сталося. 

Ці та інші подібні випадки команда документує й передає до міжнародних інституцій, зокрема до Міжнародного кримінального суду. 

За словами Дар’ї Касьянової, безпосередньо вивозити дітей, які постійно проживали в Криму, їм вдавалося рідко. Натомість є чимало історій про дітей із Херсонщини чи Харківщини, яких після окупації цих регіонів росіяни примусово вивозили на територію півострова. Декого з них згодом вдалося повернути на материкову частину України та возз’єднати з родинами. 

Також є випадки, коли в Криму залишались українські родини, однак діти, досягнувши повноліття, вирішували самостійно виїжджати на підконтрольну територію. Ці рішення часто були наслідком тиску, обмежень і страху.  

«У Криму вже давно заборонено вивчення української мови, історії України. Батьки боялися навіть натяків на проукраїнську позицію з боку дітей. А підлітки, які починали усвідомлювати свою ідентичність, не могли зрозуміти, чому вони не мають права бути собою», – розповідає правозахисниця. 

У таких молодих людей з’являлося глибоке внутрішнє несприйняття нав’язаних правил – і вони обирали втечу. Про це розповідала і 18-річна мешканка півострова в інтерв’ю з КримSOS. Іноді ці рішення були узгоджені з батьками, які, попри страх, підтримували дітей. У деяких випадках – навпаки: юнаки та дівчата залишали півострів самостійно, не повідомляючи рідних, щоби не наражати їх на небезпеку. 

Таким чином, переслідування дітей у Криму – це не винятки, а наслідок цілеспрямованої державної політики росії на окупованих територіях, що охоплює всі рівні освіти та виховання. 

Психологічний тиск та ілюзія турботи 

Покарання, погрози, контроль, ідеологічна обробка та постійний страх – такою є реальність життя багатьох українських дітей на окупованих територіях. І хоч фізичні репресії застосовуються не до всіх, психологічний тиск торкається майже кожного. 

Марія Суляліна, голова Центру громадянської просвіти «Альменда», називає це системним інтерсекційним тиском – коли на дитину одночасно впливають школа, сім’я, соціальне оточення та окупаційна адміністрація. Такий тиск пронизує всі сфери життя: «Дитина по суті ніде не може бути собою, бо всюди змушена приховувати свою українську ідентичність. І навіть розмова з класним керівником або виклик до директора – це вже серйозне психологічне навантаження», – пояснює Суляліна. 

Особливо тяжко це переживають діти, які стали свідками «зради» з боку дорослих, яким довіряли. Учитель, який вчора говорив про Україну, сьогодні – запрошує до класу російських військових і каже, що росія – це «твоя батьківщина». Для дитини це не просто шок – це руйнування опори. Авторитети різко змінюють позицію, через що відчуття безпеки зникає. 

Усе це супроводжується вимогами публічних вибачень, ізоляцією в класному колективі, ідеологічним тиском на уроках та позашкільних заходах. У дітей з’являється відчуття ізоляції чи навіть провини – саме так формується простір, у якому проукраїнські діти почуваються самотньо. 

Інший інструмент – створення привабливої альтернативи у вигляді молодіжних рухів і програм. росія активно використовує стимулювання та підкуп: організовує поїздки до таборів, видає безкоштовний одяг, техніку, рюкзаки із символікою рф. Все це покликано створити ілюзію турботи та заохотити дітей асоціювати себе з російською державою. 

«Якщо ти в цьому русі – ти ніби кращий за інших. І це дуже тонка маніпуляція, яка б’є по підлітковому бажанню належати до чогось сильного, модного, авторитетного», – пояснює правозахисниця. 

Паралельно діють програми, спрямовані на заохочення молоді залишити окуповані території й переїхати в росію. І це вже про цілеспрямоване витіснення проукраїнської ідентичності – як на рівні психології, так і демографії. 

Як приклад конкретних проявів цього тиску, голова правління «Української мережі за права дитини» Дар’я Касьянова розповідає історію 16-річного юнака. Упродовж трьох років він навчався онлайн в українській школі й принципово не відвідував навчальний заклад, підконтрольний окупантам. Мати змушена була переховувати сина вдома та дуже боялася, що сусіди «донесуть» про це.  

«Деякі діти розповідали, що в них вилучали ноутбуки й ґаджети, дізнавшись, що ті продовжують вчитись за українською програмою. Інших попереджали, що це небезпечно, або й прямо забороняли – мовляв, “України більше не існує”», – ділиться Дар’я.  

Таке середовище формує в дітей не лише страх, а й внутрішній конфлікт – між тим, у що вони вірять, і тим, що від них вимагає окупаційна реальність. І саме в цю зону нестабільності і спрямована політика росії – ізолювати, зламати, підкупити або змусити до асиміляції. 

Під рясою – пропаганда: роль російської православної церкви в індоктринації дітей 

Окремим інструментом впливу на дітей в окупації стала релігія – зокрема, діяльність російської православної церкви. За спостереженнями голови Центру громадянської просвіти «Альменда» Марії Суляліної, церква перетворилася на один із ключових каналів індоктринації: 

«Російська православна церква сьогодні – це не про духовність, це про мілітаризацію, ідеологічну обробку й легітимізацію насильства», – каже Марія. 

На окупованих територіях українські церкви переважно закриті або знищені. Натомість священники московського патріархату активно співпрацюють із окупаційними адміністраціями: надають приміщення військовим, підтримують російську армію, а іноді навіть проводять збройні «духовні» заходи з дітьми, що порушує саму суть місії релігії. 

Церква також інтегрується в систему освіти: священників запрошують до шкіл на «уроки про важливе», виступи на лінійках, позакласні заходи. Вони просувають ідеї «священної війни» та транслюють меседжі, що виправдовують дії російської влади. Таким чином, зникає межа між церквою та державою – релігія стає частиною репресивного інструментарію. 

«Це схоже на відкат у часи інквізиції або царського самодержавства, коли церква виправдовувала будь-які дії влади. Тільки тепер це відбувається в школах, на очах дітей», – наголошує правозахисниця. 

Тотальний контроль та система доносів: як окупанти стежать за дітьми в Криму 

Окупаційна влада Криму використовує комплексні механізми контролю за ідеологічною покірністю дітей, особливо у школах та літніх таборах. Як пояснює Марія Суляліна, весь інтернет на окупованих територіях перебуває під жорстким наглядом: провайдери зобов’язані передавати інформацію в органи безпеки, а використання VPN часто блокується. Через це діти фактично позбавлені приватності в онлайн-просторі. 

Крім того, вчителі зобов’язані повідомляти про будь-яку «екстремістську» поведінку, а невиконання цього обов’язку карається штрафами. Таким чином, у школах існує примусова система доносів, де не лише заохочують, а й змушують викривати учнів з проукраїнською позицією.  

Окупаційна влада також активно моніторить соцмережі – дітей змушують користуватися платформами, повністю підконтрольними росії, де відсутнє двостороннє шифрування і вся інформація повністю доступна спецслужбам. Наявність на телефоні популярних за межами рф месенджерів, на кшталт WhatsApp, може стати приводом для допитів і звинувачень. 

Цей контроль породжує атмосферу глибокої недовіри серед дітей – вони бояться розповідати одне одному про свої погляди, адже навіть знайомі можуть виявитися «донощиками». Часто діти приховують своє навчання в українських школах, навіть від найближчих друзів. 

 Що буде за «непокору»? 

Окупаційна влада вибудувала систему покарань для тих, хто не демонструє прихильності – і діти не є винятком. Як пояснює голова ЦГП «Альменда» Марія Суляліна, ступінь відповідальності залежить передусім від віку дитини.

Якщо йдеться про підлітків старше 14 років, їх можуть притягати до відповідальності напряму. На початковому етапі це зазвичай виклики на «бесіди» до центрів протидії екстремізму або інших структур, де з дитиною проводять ідеологічну “обробку”, залякують, вимагають публічних вибачень або покаянних відео. Проте на цьому не зупиняються: у деяких випадках дитину можуть оштрафувати, застосувати адміністративне покарання. 

Якщо ж дитині не виповнилось 14, відповідальність покладається на її батьків або опікунів. Саме вони отримують штрафи чи виклики до «правоохоронних» органів за поведінку дитини. 

У такій практиці росія спирається на свій репресивний арсенал законів – зокрема, статті про «неповагу до державних символів», «дискредитацію армії» або «дискредитацію влади». Попри те, що більшість справ поки стосується дорослих, ризик переслідування дітей цілком реальний. 

«Ми бачимо, як це законодавство вже застосовується, – каже Суляліна. – І немає жодної гарантії, що завтра воно не почне застосовуватися масово і до неповнолітніх». 

Система покарань, впроваджена окупаційною владою, є не просто засобом ідеологічного тиску, а грубим порушенням прав дитини – права на свободу думки, вираження поглядів та захист від примусу і страху. 

Це більше, ніж просто порушення Женевської конвенції чи прав дитини 

Переслідування, тиск, залякування і примусове зросійщення українських дітей на окупованих територіях – чи класифікуються ці дії як воєнний злочин? Правозахисниця Марія Суляліна зазначає, що юридична оцінка цього явища наразі перебуває в процесі глибокого аналізу. 

«Наразі ми працюємо над дослідженням, яке має вивчити, як саме російське законодавство про “екстремізм” використовується для тиску на дітей. Але вже зараз очевидно, що це не просто окремі порушення, а цілісна системна практика», – пояснює Марія. 

За її словами, всі ці дії – знищення української ідентичності, нав’язування проросійських наративів, мілітаризація та створення атмосфери страху – у сукупності можуть бути кваліфіковані як злочин проти людяності. 

«Ми вже бачимо наслідки. Є покоління дітей, які повірили, що вони росіяни. Є ті, хто загинув на війні, воюючи проти своєї країни. Це більше, ніж просто порушення Женевської конвенції чи прав дитини», – наголошує правозахисниця. 

Українські та міжнародні експертні організації, зокрема ЦГП «Альменда», Регіональний центр прав людини та Global Rights Compliance, працюють над тим, аби документально довести: система, вибудувана росією на окупованих територіях, відповідає юридичним ознакам злочину проти людяності – дискримінаційного переслідування. 

Також на етапі обговорення була й класифікація цих дій як геноциду – у контексті положення Конвенції про попередження геноциду, яке стосується примусового переміщення дітей з однієї національної групи до іншої. Проте це трактування поки лишається дискусійним, адже в міжнародній практиці переважає вузьке тлумачення саме фізичного переміщення. 

«Я вірю, що настане день, коли ми побачимо ці справи в судах – не як заяви в доповідях, а як реальні процеси з лавою підсудних. Це важливо не тільки для встановлення справедливості, а й для примирення в українському суспільстві. Адже діти, які виросли в окупації, не обирали цю реальність. І якщо хтось із них щиро вірить, що він – «росіянин», провина за це лежить не на дитині, а на дорослих, які цілеспрямовано ламали її ідентичність», – каже Марія Суляліна. 

Історія повторюється: радянські методи – у сучасній окупації 

Історикиня Нана Гогохія порівнює сучасну політику росії щодо дітей на окупованих територіях із радянською системою – зокрема з практиками 1930-х років. На її думку, сучасна росія не просто відтворює радянську модель, а повертається до найжорсткіших форм тотального ідеологічного контролю, властивих сталінському періоду. 

У 1930-х роках радянська влада формувала образ «юного бійця» – дитина мала бути не лише громадянином, а й майбутнім солдатом. Сьогодні російська «Юнармія» відтворює ту саму модель: діти проходять військову підготовку, відвідують полігонні табори, беруть участь у мілітаризованих іграх, на зразок «Зарніци 2.0». Всі ці структури діють під контролем російських військових та спецслужб. 

Як і в радянські часи, школа стала ключовим інструментом ідеологізації. Юнармійські загони офіційно перенесені до шкіл, що різко збільшило кількість учасників. Таке розміщення дозволяє владі «охопити» якомога більше дітей і зруйнувати будь-яку альтернативу чи опір. 

На відміну від демократичних країн, де участь у подібних гуртках – справа добровільна, в рф це часто примус. Батьки, які відмовляються включати своїх дітей до таких програм, стикаються з тиском і цькуванням з боку адміністрацій і навіть інших батьків. 

Ще один елемент – героїзація учасників війни проти України. В школах з’являються «парти героїв», присвячені бойовикам так званих «ЛНР» і «ДНР», серед яких – молоді хлопці, що виросли в окупації. Це – пряма спадкоємність радянської традиції створення «нового героя» в образі «вірного сина держави». 

На думку історикині, те, що відбувається, – це не просто повторення, а калькування радянської тоталітарної моделі, з опорою на найтемніші її інструменти: мілітаризацію дитинства, придушення ідентичності та примусову відданість окупаційній ідеології. І якщо в СРСР це вважалося «нормою», то сьогодні ми маємо справу з цілеспрямованою політикою перетворення українських дітей на підконтрольних росії громадян – через школу, армію, страх і культ насильства. 

Від «куркуля-ворога» до «дискредитації армії»: три цілі державного контролю над дітьми – тоді і зараз 

Хоча офіційна риторика радянської влади позиціювала дітей як «природних союзників» держави, на практиці вони ставали об’єктом постійного нагляду і контрольованого «виховання». Така сама логіка простежується і в окупованому Криму. Держава як тоді, так і зараз використовує школу як головний інструмент ідеологічного впливу. Історикиня Нана Гогохія виокремлює три ключові підходи до дітей, що напряму резонують із сучасними практиками росії: 

1. Розрив зв’язку дитини з родиною 

У 1920-30-х роках родина вважалася потенційно ворожою до радянської влади. Школа, піонерська організація й комсомол мали стати основними виховними інституціями. Ідеальним вважалося виховання дітей у дитбудинках, де вони не мали родинного впливу. Схожі підходи бачимо і сьогодні, коли в Криму дітей спонукають до «вірності державі» навіть усупереч родинним переконанням. 

2. Використання дітей для виявлення «ворогів» 

У часи колективізації дітей навчали викривати «куркулів» – начебто винних у голоді. Вони доносили на сусідів і навіть рідних за «антирадянські» настрої. Подібне простежується і нині: вчителі фіксують висловлювання учнів, а діти під тиском іноді повідомляють про критично налаштованих однокласників чи батьків. 

3. Контроль за особистими переконаннями дитини 

Будь-яке інакодумство – наприклад, критика влади під час шкільного уроку – розцінювалося як загроза. В архівах є численні свідчення, як дітей карали за вислови типу «а хіба ми не такі самі залежні, як при феодалізмі?». Такі слова вважались проявом антирадянських настроїв і викликали розслідування щодо родини. Аналогічно сьогодні – за критику «спецоперації» або армії росії дитину можуть викликати в Центр протидії екстремізму або змусити записати публічне «покаяння». 

«На кінець 1930-х батьки вже знали: треба мовчати. Дитина могла випадково видати родину. Так само і сьогодні – страх перед дітьми як перед потенційними донощиками повертається», – підсумовує Нана Гогохія. 

Приниження через колектив: влада використовувала сором як інструмент контролю над дітьми 

У Радянському Союзі публічне приниження дитини за “невірність” державній ідеології було частиною системного підходу до виховання. Ідея була проста: через сором перед колективом дитина «виправиться». Як і тоді, сьогодні в росії – зокрема в окупованому Криму – приниження й публічна дискредитація дітей лишаються частиною репресивної політики. 

У школах дітей, які мали «неправильну» позицію або говорили щось критичне, виводили перед класом, змушували каятися, соромили, апелюючи до колективу. Ідея: тиск однолітків зламає небажану поведінку. Цей підхід супроводжувався формулою: «якщо дитині соромно – значить, спрацювало». 

Особливо в 1930-ті роки дітей навіть публічно зображали у пресі як ворогів, якщо вони були «куркульського походження». Наприклад, журнал «Дитячий рух» 1934 року опублікував карикатуру, де дитина-«куркуленя» представлена як ворог, що «говорить язиком батька». Навіть фрази на кшталт «у нас немає хліба, ми не підемо до школи» трактувались як дискредитація політики влади. 

Найменш захищені діти завжди були особливою мішенню: їх легше залякати, легше спрямувати, легше загітувати. Саме тому влада – і радянська, і нинішня окупаційна російська – робить школу основним інструментом впливу. 

Карально-наглядова функція школи – тоді і зараз 

У радянській системі школа ніколи не була лише освітнім закладом – вона виконувала також функції пропаганди, нагляду і контролю. Вчителі, хоча і мали повагу та стабільний соціальний статус, були частиною цієї системи, і їхня робота передбачала ідеологічне виховання дітей, участь у демонстраціях та публічних заходах. Водночас багато вчителів намагалися проявляти людяність і зменшувати ідеологічний тиск, залишаючись для дітей підтримкою. 

Піонерська організація була обов’язковою складовою шкільного життя. Бути прийнятим до піонерів або виключеним з них означало велику соціальну оцінку і могло кардинально вплинути на статус дитини. Через це школа і комсомольські структури суворо контролювали поведінку учнів. 

Вчителі і школа в цілому виконували наглядову роль: контролювали політичні настрої, ставили доноси, стежили за думками та поведінкою дітей. Уникнути цього контролю було практично неможливо – дитина більшість часу проводила у школі, де її ідеологічно виховували й піддавали впливу. 

Сьогодні, в умовах окупації Криму, ми бачимо продовження цієї традиції – школи стають інструментами політичної пропаганди окупаційної влади. Ідеологічний контроль над дітьми посилюється через навчальні програми, які нав’язують підпорядкованість окупаційному режиму, а також через посилений нагляд за учнями і вчителями. Ті, хто не приймає офіційну позицію, ризикують піддатися тиску з боку окупантів. Школа в окупованому Криму є місцем, де діти виключені з процесу формування власної думки та перебувають в інформаційному вакуумі та під постійним контролем.  

Через відсутність доступу до окупованих територій масштаб такої політики важко оцінити. Проте можна з точністю сказати, що такі дії суперечать міжнародним нормам, зокрема Конвенції ООН про права дитини, яка гарантує право на свободу думки, освіту без примусу, захист від насильства й дискримінації. 

Репресії проти дітей на окупованих територіях – це не виняток, а свідома стратегія. Через школи, соціальні мережі, публічні приниження та залякування російська влада намагається не просто контролювати молоде покоління, а сформувати його за власним зразком. 

Ці дії повторюють радянську практику, коли дитинство було повністю підпорядковане ідеології, а школа – знаряддям державного контролю. Те, що відбувається сьогодні, – це повернення до тоталітарної моделі. 

Окупаційна політика не лише порушує права дітей – її тривалий вплив може мати серйозні наслідки для психічного здоров’я, самоідентифікації та здатності до критичного мислення в цілих поколінь. Саме тому необхідно продовжувати фіксацію, розголос і міжнародну адвокацію – аби захистити тих, хто сьогодні позбавлений права на голос.