Коли зникає близька людина, згасає сонце. Реальність стає порожньою, а думки відлунюють лише страхом і болем. Така доля спіткала Айше Куртамет — матір політбранця Аппаза Куртамета.

Її сина викрали влітку 2022 року, а через три місяці Айше дізналася, що Аппаз утримується в СІЗО Сімферополя. Нині його етапували до однієї з колоній на території рф, де він незаконно відбуває покарання — 7 років позбавлення волі нібито за фінансування українського добровольчого батальйону.

В основу звинувачень проти Аппаза лягли докази про переказ 500 гривень його знайомому, який служив у добровольчому батальйоні «Крим». Перед вироком російські силовики схиляли бранця Кремля до співпраці та нав’язували громадянство рф. Аппаз відмовився.

Що відчуває мати політв’язня? Що стає порятунком у російській неволі, а що тримає, коли не відпускає тривога? Як діяти, коли близька людина стала жертвою насильницького зникнення? Про це і про життя Аппаза до та після ув’язнення — у нашому інтерв’ю.

«Для нас почалося нове життя» 

Яким було ваше життя до окупації Криму у 2014 році? 

До 2014 року ми жили в Новоолексіївці в Генічеському районі Херсонщини. Аппазу тоді було 12, і саме в той рік ми подали документи до танкового ліцею в Бахчисарайському районі Криму. Його прийняли, втім після окупації півострова все різко ускладнилося: черги на так званому кордоні, проблеми з документами, постійні поїздки.

Ми зрозуміли, що навчання в Криму стане неможливим, та й окупаційні дипломи не визнавались. Старша донька мала вступати до вишу, тому я вирішила, що діти повинні вчитися на материковій Україні.

Аппаз закінчив дев’ять класів у Новоолексіївці, а потім ми переїхали до Києва. Там він вступив до ліцею менеджменту, а старша донька — до Інституту мистецтв. Так для нас почалося нове життя.

Фото надане Айше Куртамет

«Коли я питаю в Аппаза про його про найкращі моменти дитинства, він завжди згадує Азовське море» 

Який ваш найщасливіший спогад із життя в Новоолексіївці? 

Тоді всі були щасливі. Ми жили у курортній зоні біля Азовського моря. Коли питаю в Аппаза про його найкращі моменти дитинства, він завжди згадує Азовське море. У мене було власне кафе на узбережжі, куди я приводила своїх дітей, і ми весь час були разом: я працювала, а вони відпочивали.

Аппаз часто згадує свої шкільні роки, друзів і однокласників – вони завжди проводили вечірки у нас вдома, навіть дні народження. Багато з них досі підтримують його: хтось в Європі, хтось в Україні, але всі дуже тепло ставляться, пишуть йому, переживають. Він був душею компанії, всі про нього дуже добре відгукуються.

Це справжня дружба. У нього залишилися чудові спогади про дитинство і про друзів, що завжди були поруч.

«Підприємці, які не йшли на співпрацю з окупантами, були депортовані» 

У вас був сімейний готельний бізнес на Арабатській стрілці. Як події 2014 року позначилися на цій справі? 

Під час окупації наш бізнес ще не чіпали. Але після початку повномасштабного вторгнення все змінилося. До готелю одразу прийшли російські військові: заборонили вхід і фактично захопили будівлю. Спершу вони навіть не говорили про «націоналізацію» — просто не пускали всередину. Згодом почали вивозити майно: техніку, меблі, усе, що було в готелі.

Мене там тоді не було, але знаю, що колишній чоловік намагався боротися за своє. Після цього окупаційна влада офіційно оголосила, що «націоналізує» будівлю. У приміщенні готелю вони зробили районний суд Генічеського району, і згодом саме в цьому ж будинку, в колишніх кімнатах готелю, йому винесли вирок.

Така історія була майже з усіма тамтешніми підприємцями, хто не погодився співпрацювати з окупантами. У багатьох усе відібрали й багатьох депортували. Мого колишнього чоловіка також депортували.

Лише нещодавно я дізналася, що готель почали розграбовувати буквально в перші дні: винесли все, що могли. Будівля до повномасштабної війни працювала майже повністю: два поверхи функціонували, третій добудовувався.

«Я побачила, як ракета влучила у 24-поверховий будинок — просто навпроти нашого дому» 

Як для вас почалось повномасштабне вторгнення? 

У той період ми жили у Києві. Я пам’ятаю ніч напередодні війни: ми не спали, на душі було тривожно. Близько четвертої години нам зателефонували і ми зрозуміли, що почалося.

Того дня я виглянула з вікна і побачила проспект, заповнений військовою технікою: танки стояли у кілька рядів. У цих обставинах ми жили ще чотири дні.

Я тоді працювала на Севастопольській площі, де був магазин із бомбосховищем. Туди сходилася вся округа і ми із сином теж. Одного ранку я побачила, як ракета влучила у 24-поверховий будинок — просто навпроти нашого дому. Тоді Аппаз сказав мені: «Мамо, я повезу тебе до Львова, там безпечніше».

Спершу я не хотіла залишати все, сумнівалася, чи варто поспішати. Але зрештою ми поїхали і прожили у Львові понад два місяці.

Аппаз продовжував працювати дистанційно в IT-компанії і займався волонтерством. Я була змушена поїхати до доньки в Туреччину. У неї була дуже важка вагітність і вона потребувала допомоги. Однак я боялася залишитися без зв’язку із сином і довго відкладала це питання. Втім Аппаз все ж переконав мене поїхати.

Я дуже переживала за сина, оскільки він завжди був таким затятим та зухвалим патріотом. Нерідко між нами виникали суперечки щодо мови, оскільки він звикав розмовляти удома українською і мене схиляв до цього. Втім все моє життя минуло в російськомовному оточенні і мені це надзвичайно складно дається. До речі, нещодавно він мені зателефонував і запитав, чи не хочу я розмовляти українською: мовляв, потрібно звикати до державної мови.

Я поїхала до Туреччини, через деякий час мала повернутися, адже моя подруга відкрила у Львові заклад та запропонувала мені роботу. Спочатку планувалося, що я повернуся через 40 днів, але я затрималась через ускладнення у доньки.

«Тоді ми не знали про викрадення людей на Херсонщині…» 

Чому Аппаз вирішив поїхати в Новоолексіївку? 

У той період відкрили гуманітарний коридор із Запоріжжя до районів Херсонщини, де пустував наш будинок. Тоді всі могли вільно виїздити й повертатися: хто на підконтрольну Україні територію, хто навпаки — в окупацію.

Тоді Аппазу зателефонували друзі та розповіли, що місцеві мешканці, які перейшли на бік ворога, почали повідомляти окупантам про пусті будинки, нібито з наміром подальшого заселення у них.

Оскільки зв’язку з окупованими територіями практично не було, ми не знали, яка там ситуація, зокрема й у нашому селищі. Не чули про викрадення людей на Херсонщині… Словом, нічого жахливого нібито не відбувалося. Тож Аппаз вирішив поїхати додому, щоб оформити документи на будинок, аби його не забрали, та здати в оренду.

Про те, що їде, він повідомив лише мою доньку — з умовою, що вона мені про це не розповість. Вона сказала мені про це вже тоді, коли Аппаз був у дорозі. Я відразу зателефонувала йому і сказала, що не потрібно цього робити, що це великий ризик. Та він мене заспокоїв тим, що вже добрався. Ми могли спілкуватись лише через Wi-Fi.

Аппаз врешті знайшов орендарів, а ще хотів поїхати в Крим, аби забрати наш автомобіль. Ця розмова була між нами ще до повномасштабного вторгнення. Однак я заборонила йому туди їхати. На наступний день він пішов до нотаріуса робити довіреність на будинок, а пізніше мав побачитися із друзями в Генічеську. Після цього зв’язок із ним обірвався.

Я мала здогадки, що він все ж таки поїхав у Крим, тож зателефонувала родичам, які там мешкають. Втім вони сказали, що він не приїжджав і навіть не попереджав про це. Тоді я зрозуміла — щось трапилось.

Я телефонувала на КПП, щоб дізнатися, чи перетинав Аппаз кордон, але мені відповіли, що ні. Наступного дня мені зателефонував невідомий чоловік і повідомив, що Аппаз просив розповісти про його затримання на кордоні з Кримом. Він кинув слухавку. Я намагалась подзвонити на той номер, однак ніхто не відповідав. Тоді я вирішила, що ці слова правдиві.

Я зв’язалась з Рефатом Чубаровим та розповіла йому про це. Та вже пізніше, в одному з листів син написав, що він був викрадений у Генічеському районі.

Його повезли у Джанкой, а через добу запроторили в СІЗО Сімферополя — про це ми дізнались аж через 3 місяці. Там його схиляли до співпраці та нав’язували російське громадянство, мовляв, за таких умов відпустять на волю. Силовики йому говорили: «Ти сам обираєш: свободу чи 10-15 років ув’язнення. А ми знайдемо, за що тебе затримати. Просто перевіримо твій телефон». Однак мій син відмовився.

Тобто його викрали та придумали історію, що він нібито поїхав на КПП і вже там його затримали. Тому мені телефонував той чоловік і говорив це. Хоча насправді цього не було. Аппаз не мав можливості передавати інформацію комусь на кордоні, оскільки потрапив туди не добровільно.

«Скажіть мамі, хай перестане публікувати й злити їх» 

Чи погрожували вам, щоб змусити мовчати про затримання сина? 

Я пам’ятаю, що батьку Аппаза казали: «Скажіть мамі, хай перестане публікувати й злити їх». Мені також про це говорили, нібито його скоро відпустять. Я не розуміла, хто саме це говорить і де перебуває мій син, але ці слова дали мені хоч маленьку надію: якщо кажуть, що відпустять, значить, він живий.

Ми чекали. Думали, що ось-ось його відпустять, хоча ніхто не знав, де він і що з ним. Але час минав, а цього не ставалося. Тоді я знову звернулася до Рефата Чубарова й попросила відновити публічність, бо весь цей період на мене сильно тиснула родина. Вони просили припинити писати, казали, що я лише завдаю шкоди синові й що через це його не відпускають.

Згодом Аппаз розповів, що все це не мало жодного стосунку до реальності. Так, там йому казали, що мати «занадто багато пише» і що треба передати мені, аби я зупинилась. Але це були лише слова: на його долю це жодним чином не впливало. Насправді ніхто й не збирався його відпускати.

«Я щаслива, бо чую його голос» 

Які умови утримання в Аппаза? 

За словами Аппаза, СІЗО Сімферополя – найгірше місце утримання. Порівняно з ним, «Владимирський централ» – це відпочинок. Хоча і там було дуже важко: конвой, кайданки, у яких водили і в душ, і до вбиральні…

Зараз він знаходиться у колонії Псковської області рф, де побутові умови кращі, однак сама обстановка напружує. У камері перебуває 50 в’язнів, серед яких навіть психічно хворі. В колонії існує практика доносів. Однак Аппазу вдається комунікувати з усіма. У нього навіть є кілька друзів.

Ми маємо змогу іноді спілкуватись через систему «Зонателеком». Ми надсилаємо Аппазу кошти, за які він може придбати овочі, фрукти або щось необхідне.

Фото взяте з фейсбуку Айше Куртамет

Зараз він працює на швейному виробництві, а у вільний час вивчає англійську мову або читає книги. Зараз він дочитує книгу Ювала Ноя Харарі «21 урок для 21 століття». Навіть мені допомагає вчити англійську мову.

Коли Аппаз був малим, він взагалі не любив читати. А тепер каже, що книги рятують його від щоденних думок і всіляких проблем. Він ніби потрапляє в іншу реальність.

Одного разу, перебуваючи в штрафному ізоляторі, він читав та з книгою в руках заснув просто на підлозі. Через це адміністрація колонії продовжила перебування сина у ШІЗО на тиждень.

Попри складні умови ув’язнення, Аппаз каже, що йому допомагає триматись раціональне розуміння того, що відбувається навколо, і усвідомлення того, що у будь-якому випадку все закінчиться. Його огортають теплом листи-підтримки від людей, хоча він не завжди має час відповідати на них.

Коли він телефонує, моє обличчя сяє. Я щаслива, бо чую його голос. Раніше ми не мали такої можливості і я жила у постійній тривозі. Тепер я позбулась цього відчуття.

«Або ти звикаєш, або вчишся сподіватися» 

Що відчуває мама, син якої несправедливо перебуває в неволі? 

Це постійна зміна емоцій. В один день — радість і полегшення, що з ним усе добре, що він тримається. В інший — тривога. І так безкінечно: наче хвилями накочує то спокій, то страх. Інколи закрадається сумнів: «А раптом йому там стане погано? А раптом щось трапиться?» Потім жену ці думки геть, щоб не впасти у відчай. Тримаюся за надію, думаю про позитивне, про те, що війна скоро закінчиться. І це дає сили.

Людина не може весь час жити в суцільній тривозі — я це вже пройшла. Усе йде етапами. Здається, ніби Бог поступово полегшує стан: або ти звикаєш, або вчишся сподіватися. І кожен день — інший. Сьогодні, наприклад, тривожно, але я кажу собі: «Викинь це з серця, бо тривога ні до чого не веде».

Та така вже людська душа: то ні з того ні з сього стає легко й добре, а потім — раз, і знову накочується важка думка.

З ним я завжди намагаюся бути на позитиві, щоб він не відчував нічого зайвого. Не «хаха», звісно, але теплий, спокійний, підбадьорливий тон, щоб і він тримався так само. Хоча останнім часом я інколи не чую цього настрою в ньому… Та зараз він знову тримається. Іноді жартує, іноді сумує — це природно.

Але головне — він щиро сподівається. Вірить, що все це закінчиться. Незабаром. У всіх політв’язнів надія — це єдине, що тримає їх на плаву. Вони живуть думкою, що коли закінчиться війна і почнеться обмін, їх можуть звільнити.

Нещодавно у Берліні я познайомилася з директоркою музею, у якому створили стенд з історією Аппаза і Богдана Зізи. Ми сподіваємося, що на це звернуть увагу міжнародні високопосадовці, які відвідають цей музей, зацікавляться їхніми долями і допоможуть з обміном. Бо наразі обмін кримських політбранців майже не працює.

Я дивлюся на те, що роблю, і мені весь час здається, що цього мало. Якби в мене була можливість жити хоча б у Європі, я б могла брати участь усюди, організовувати, діяти. А зараз я роблю все дистанційно: дзвоню всім, прошу організаторів мітингів виходити з портретами Аппаза.

Я зараз живу в Ірландії і тут прив’язана до місця. Виїзд майже неможливий. Нам тільки нещодавно дозволили на соціальному житлі тиждень на рік виїзду — раніше був лише один день.

«Малювання відтягує від думок і тримає на плаву» 

Аппаза рятує читання, а що рятує вас? 

У Ірландії я почала малювати. Мене це рятує. Воно відтягує від думок і тримає на плаву.

Якби в мене було більше часу, я б, мабуть, уже організувала виставку. Але більшість сил іде на Аппаза — постійні дзвінки, листування, документи. Хоча малювання завжди поруч: у мене тут все в фарбах.

Ось цю картину я написала в Ірландії — спеціально для місцевої виставки. Це замок у лісі. Я побачила відео в інтернеті, зупинила кадр і спробувала перенести його на полотно. Малювала й Крим.

Фото надане Айше Куртамет

Ще з дитинства в мене є схильність до віршів: іноді рядок сам приходить у голову, потім другий, і так складається катрен. У нашій родині це, мабуть, спадкове: і бабуся писала, і мій батько — у нього була поема про Крим. На жаль, усе це загубилося.

Ще покажу вам дещо… Ось ця картина — теж моя. Я пробувала техніку одного британського художника: у нього все дуже деталізовано, кожна травинка жива, як на фотографії. Мені це близьке — Аппаз, до речі, теж любив детальність.

Фото надане Айше Куртамет

А ось робота за уроком Сахарова — мені сподобалась його манера. Я вчуся сама, по можливості. Але мені бракує знань: потрібні курси, потрібен учитель, ментор, який би підказував і спрямовував.

Фото надане Айше Куртамет

Мені дуже хочеться колись узяти участь у виставці. Хочеться писати про Крим — це те, що болить і лежить на душі. Але й Ірландія така красива, що хочеться й її малювати. Тут, у місцевому контексті, саме вона буде зрозумілішою — Крим тут ніхто не відчує так, як ми.

Тепер у мене з’явилась мрія про галерею, де я могла б виставляти свої роботи.

«Про викрадення потрібно говорити всюди, писати в усі можливі інстанції» 

Як діяти, коли близька людина стала жертвою насильницького зникнення? 

Перш за все — мовчати не можна. Аппаз сам казав: про викрадення потрібно говорити всюди, писати в усі можливі інстанції.

Я завжди раджу рідним зниклих діяти публічно, хоча знаю, що не всі до цього готові. Родина батька Аппаза, наприклад, була проти розголосу — вони жили під окупацією, пережили обшуки, погрози, їм було страшно. Я це розумію, але переконана: тиша не рятує.

Адвокати часто просять чекати до вироку, мовляв, «щоб не нашкодити». У випадку батька Аппаза вирок уже був, його сім’я подала апеляцію, але її нескінченно переносять. І поки справа «на розгляді», родина знову боїться щось говорити, сподіваючись, що це може вплинути на рішення. Та, як показує досвід, нічого це не змінює.

Нещодавно у Мелітополі відбулось касаційне засідання і вирок залишили без змін, тож батька Аппаза невдовзі будуть етапувати. Куди — невідомо. Зараз він перебуває у Чонгарському СІЗО.

Я завжди кажу іншим матерям і дружинам: після вироку публічність навіть зменшує тиск на ув’язнених. До вироку — буває по-різному, але в нашій історії мовчання не принесло користі.

Був випадок з батьком Аппаза. Його викрали вперше — просто схопили на вулиці, жорстоко били й тримали в підвалах три тижні. Ми не знали, де він. І тоді мені спало на думку: треба писати «наверх», у російські органи влади.

Я попросила доньку, яка була на території рф, подати офіційне звернення. Вона написала, що батька викрали при свідках. Це виявилося ключовим. Нам відповіли: «Не хвилюйтеся, ми шукаємо».

Минуло три тижні і батька раптово відпустили. А наступного дня прийшов лист: «Ваш батько знайшовся?» Це було надто схоже на прямий зв’язок, щоб вважати випадковістю. Я впевнена: офіційне звернення зі свідками змусило їх його відпустити.

Через 8 місяців його арештували після обшуку у власному будинку.

Але є й інша сторона. Коли про ситуацію з викраденням писав Рефат Чубаров, у катівні це використали як привід бити батька Аппаза ще жорсткіше. Їм завжди потрібен привід.

Тому кожен випадок — унікальний. Публічність може як допомогти, так і спричинити додатковий тиск. Але в нашому випадку мовчання нічого б не дало: воно лише ховає злочин.

Я розумію людей, які бояться розголосу: у них у Криму родичі, житло, робота. Вони бояться втратити все й не зможуть повернутися додому, якщо скажуть хоч слово. Особливо жінки, які виїхали й тримаються за останній зв’язок із Кримом.

Але, на жаль, якщо в родині є людина, ув’язнена за політичною статтею, тебе й так можуть не впустити назад.

Тому моя порада така: говорити, писати, фіксувати викрадення, шукати свідків. Це не гарантує порятунку, але дає шанс. А мовчання — не дає нічого.