Від безтурботності до окупації. Акторка Театру Між Трьох Колон Еліна Ходаківська – кримська татарка. Її дитинство було наповнене гірськими краєвидами, морем, нескінченною лавандою, пригодами та театром. Втім півострів окупували і все життя довелось переписувати в новий блокнот. 

Як життя акторки змінила окупація Криму? Що довелось пережити та як ці події вплинули на її долю? Про це говоримо в цьому інтерв’ю. 

«Мені здавалося, що так безпечно, як в Криму, ніде не може бути» 

Еліно, перш за все, дякую, що погодились на інтерв’ю. Я б хотіла, аби наша розмова була щирою та відвертою, тож спершу запитаю: Що для вас Крим? 

Дім… Місце сили, але десь сили в спогадах, я б скоріше сказала так. Бо зараз уже насправді я до нього не ставлюся так через всі ці 11 років окупації.  

Зараз я розумію, що це було дуже давно, і це все дійсно на рівні дитячих спогадів. Внутрішньо я вже не наділяю це місце чимось особливим, тому що розумію, що десь моя психіка таким чином захищається, щоб взагалі не піти в страждання і не почати жити отим минулим. При тому я мрію, щоб хоча б мої діти побачили і відчули це місце сили, яким воно було колись для мене. Хоча я тільки зараз усвідомлюю, що насправді воно було колись. 

Бо тоді мені здавалося, що є Крим, а все що далі — декорації. Тому в цьому сенсі десь це і моє дитинство, всі мої спогади, моє місце захищеності. Мені здавалося, що так безпечно як в Криму, ніде не може бути. 

Бо ти наче все там знаєш, можеш справитися з будь-якими проблемами. Там все твоє. Все наче зійшлося в тій точці. І Крим – це земля, це степ, це нескінченна лаванда, це виноградні поля, це море, галька розпечена, по якій ти йдеш, і в тебе просто п’яти аж відскакують від неї. 

Крим – це дивитися на Аю-Даг і думати, наче скрізь є така краса. Коли ти знаходишся там, коли ти там народжуєшся і живеш там довгий час, тобі здається, що так скрізь. І через це воно з одного боку менше цінується, а з іншого боку тебе потім дуже сильно б’є реальність по голові, коли ти кудись їдеш і розумієш, що…ні. І навіть коли мені казали, що в Одесі теж є море, і десь перші років 5 для мене тригером було коли мені казали, що в Одесі ж є море. 

Потім, коли я почала частіше навідуватись до Одеси, я знайшла в цьому місті теж якесь велике кохання. Але, звісно, це не той берег. Не кажу, що він гірший чи кращий, — це просто зовсім інша енергія, по-своєму прекрасна. Але Крим — це сукупність всього неймовірного. 

Коли у мене питають, гори чи море, я завжди кажу Крим. Бо в моїй голові вони не мають бути від’ємні одне від одного. Це є точкою, в якій це все сходиться. Тоді чому воно має бути роздільним? 

«Ми могли залишитись у Криму і стати жертвою пропаганди» 

Розкажіть про своє коріння. Як минало дитинство на півострові? Які найяскравіші спогади? 

Моя мама – кримська татарка, батько – чистий українець, вінничанин. Він переїхав у Крим коли йому було близько трьох років. А мама, здається, коли йшла у свій п’ятий чи шостий клас. І вони зі школи почали зустрічатися. Ну як зустрічатися: батько бігав за нею дуже довго. Потім вони пару років вже зустрічалися. Ніхто на той момент у той шлюб не вірив. І є такий спогад з мого дитинства, коли мама часто говорила: «Я йому казала, що приїхала на свою історичну батьківщину та не буду виходити заміж за якогось українця, тільки за кримського татарина». Тато посміхався, кивав головою, а потім з’явились ми втрьох. Мій брат, я і моя сестра. 

Фото надане Еліною Ходаківською.

З дитинства я відчувала в собі оцю «подвійність» крові. Я завжди відчувала, що я особлива, коли розповідала в дитячому садку або в школі, що ми святкуємо і Пасху, і Курбан-байрам. Мені всі дуже щиро заздрили і казали: «У тебе вдвічі більше свят удома?». І я казала – так.  

Тато християнин, мама мусульманка. Нас ні до чого не змушували, не хрестили в дитинстві. Батьки прийняли рішення, що ми самі в зрілому віці зможемо обрати свою релігію. 

Нещодавно я з братом була в батьків і тато запитав у нас чомусь, чи ми вирішили. Тоді ми з братом переглянулись між собою і відповіли щось на кшталт «Навіщо?». Ми знаємо, що Бог є, і ви його називаєте так, мама його називає так, але він все одно один. 

Потім мама запитала, яку молитву я читаю перед сном. І я відповіла, що зараз частіше мусульманську. Але я дуже добре пам’ятаю спогад з дитинства, що на Водохреще, перед тим як опуститися у воду, я прочитала «Отче наш», потім – кримськотатарську молитву, і опустилися. Тому що в моїй сім’ї це ніколи не суперечило одне одному.  

Мій батько може підтримати маму та потримати піст в Рамадан. І в цьому немає ніякої зради. Якщо ж батько захоче тримати православний піст, мама його підтримує і з задоволенням навчиться готувати пісні страви. Це дуже яскравий момент, і зараз, пригадуючи дитинство, розумію, наскільки мені пощастило, що нічого не було проти мого бажання. Більше свят, більше подарунків, більше гостей, більше подорожей.  

Також дуже яскравий спогад з дитинства – коли батько просто після роботи в суботу приїжджає, каже: «Мені треба 15 хвилин поспати і ми їдемо». І ніхто не знав, куди ми їдемо. Він дійсно через 15 хвилин вставав і казав сідати в машину. І ми могли виїхати отак в суботу, поїхати десь у бік Ялти, переночувати, прокинутись зранку, поїхати в бік Гурзуфу, оминути там все по береговій лінії. А потім: «Ой, давайте в Керч зганяємо».  

Фото надане Еліною Ходаківською.

Але мені так шкода, що я тоді не усвідомлювала «О, Крим, о, а отут це, а отут це». Воно мені здавалось таким звичним, я тут живу, я це все і так знаю. А коли вже переїхала в Київ, коли створювали ті ж «Кримськотатарські казки», або перевидали книгу «Кримські легенди», ми відкрили, почали читати, і я подумала, Боже, чому я цього ніколи не знала. 

Моя мама розповідала про депортацію, свою батьківщину та чому їх депортували. Я знала кримськотатарські пісні. Моя тітка Майре Люман постійно зверталася до фольклору – пісень, казок. Однак тоді цього не усвідомлювала і не вважала чимось цінним. Я тільки в Києві усвідомила, що я кримська татарка, українка.  

Ще один дуже яскравий спогад з мого дитинства – це театральна студія. Дивлячись назад, я розумію, що театральна студія «Світанок» в Сімферополі, яку очолювала Алла Петрова і Олександр Польченко, настільки вирішила мою долю… Не тільки з огляду на вибір професії, а й в плані своєї національної приналежності, вибору країни, до цього – вибору школи.  

Ми іноді з батьками сидимо, і мама каже:  «Цікаво, а що було б, якби я тоді вас не відвела в ту єдину україномовну театральну студію?». І ми десь логічно сходимося на тому, що, можливо, ми б залишились там і стали жертвою пропаганди, і повірили в це все.  

В театральній студії ми росли на Шевченкові та Лесі Українці, знали, хто такий Остап Вишня та Іван Франко, нам говорили про Рильського, ми читали це, ми робили драматургію українську. В моїй бульбашці це було модно. І я розумію, що оцей маленький осередочок, маленький оазис (театральна студія «Світанок» – ред.) у Криму насправді вирішив мою долю. Бо півострів був весь просочений російською мовою, культурою, мовляв, «Севастополь – місто російської слави», а от в цьому осередку ми настільки відчували себе безпечно. Нам здавалося, що скрізь так. І так вийшло, що ми потрапили в єдину україномовну школу, в українську гімназію, де не було російської, і от ми якось в цьому напрямку і рухались. 

Фото надане Еліною Ходаківською.

Лише потім я почала усвідомлювати, що це був тільки наш шлях, отакий українсько-кримськотатарський, хоча до семи років я говорила виключно кримськотатарською мовою. Потім дитячий садок, школа – і мова забулася. 

Те що я виїхала у 2014 році з Криму, мені здавалося геройством. А насправді я не зробила нічого з того моменту, щоб просунути українське, вже не кажучи про кримськотатарське. Так, я була в українській школі, авжеж, я вступила у творчий український ВНЗ, але внутрішньо мені здавалося, що я вже достатньо класна, бо я не піддалася цій окупації. І от я така геройка, перейшла кордон і все таке. А от у 2022-му році я усвідомила, що це і моя провина. Це моя провина і моя проблема, що тоді я не почала говорити про киримли, що не перейшла на українську мову, не почала вивчати кримськотатарську, якою володіла лише на побутовому рівні.  

І через це ми маємо величезну прірву зараз між Кримом і Україною. Величезну.  

А вертаючись до питання про спогади з дитинства – купатися в морі два дні підряд, ночувати в якихось невеличких номерах в Миколаївці. Не важливо, чи там є туалет і душ, чи нема. Ми біля моря! Ми приїхали «тусуватися», «кайфувати» з батьками.  

Фото надане Еліною Ходаківською.

Вночі батько міг взяти мене і мою подругу, бо ми з сім’ями приїжджали, та піти грати в боулінг. Вночі. Але це ж Миколаївка. Там цілу ніч все гуде. І він нам у пересічної бабусі з квітами купив дві трояндочки. Кожній по квітці. А нам по дев’ять років. І ми йдемо з тими трояндочками, батько заводить нас в заклад, а там фонтан. І ми свої троянди поклали у фонтан. Навіщо нам ваза?  

Крим – це вічне літо в моїй голові. Це вічна безтурботність. Школа, студія, англійська, танці. Це ввечері в середу сказати: «Поїхали по набережній у Ялті пройдемося?». І всі такі: «Поїхали!». І це абсолютно окей. Це вилазка, давайте її сплануємо. Ми сіли і поїхали туди їсти на набережну морозиво. Оця доступність до цього всього. Зараз вже розумієш цю доступність. Ти її не цінував, ти її не помічав, на жаль. 

Цінуєш тільки тоді, коли втрачаєш. Взагалі у вас дуже свідомі батьки і оця батькова спонтанність викликає лише позитивні емоції.  

І моя мама доволі спонтанна. Вона завжди підтримувала всі ці ідеї. Ми так і виїхали з Криму – досить спонтанно. Влітку 2014 року, коли півострів уже був окупований, ми з братом були в дитячому таборі «Сокіл». Раптом йому телефонує мама і каже: «Тимурчик, хочеш вчитися в Києві?». А він відповідає: «Ну не знаю, ана, я подумаю». Вона каже: «Ну ти подумай, ти будеш вчитися в Києві». Все. Розмова була дуже коротка. Після цього виїхав брат. 

Пізніше, на перші осінні канікули, ми з мамою приїхали до брата. Я побула у Києві тиждень і ми прийняли рішення, що повертаємося в Крим, забираємо документи, і я переїжджаю до брата. Ну і момент розриву з ним для мене був дуже важким. І це була умова того, що ви або Тимура вертаєте назад, або я їду туди. Тому що ми хоч і були як кіт із собакою все наше життя аж до Києва якраз, до 2014 року, але коли немає з ким ні «пособачитися», ні поговорити, ні кудись втекти, ні графіті понамальовувати на закинутих будинках, я розуміла, що дуже велику частину мене забрали. І тому я переїхала до брата. А потім вже після восьмого класу ми з братом підняли тему з батьками, що треба вивозити й молодшу сестру, бо ми розуміли, що ми не хочемо їй російського атестата, що дев’ятий клас в будь-якому разі має закінчувати в Україні. І я поїхала, ми зібрали все її життя у дві валізи. І все. Таким чином ми опинилися тут втрьох. 

Тобто ваші батьки залишалися на півострові, а ви з братом і сестрою жили у Києві?  

Батьки переїхали за місяць до початку повномасштабного вторгнення. Просто так склалися обставини. Ми вісім років їх вмовляли і нарешті у них з’явилась така можливість.  

«Ми прекрасно розуміли, що будемо наступними, якщо не закриємо роти» 

Чи торкнулись вас переслідування з боку окупаційних спецслужб, коли ви ще мешкали на півострові?  

Переслідування, обшуки конкретно нас не торкнулися. Але через те, що ми з братом вчилися в інтернаті для обдарованих дітей в одному із сіл Бахчисарайського району, там ми дуже сильно відчули оцю зміну. По-перше, дуже різко змінилися прапори, дуже різко нам почали викладати історію російської імперії, російську мову і літературу. І дуже часто в цій школі були обшуки. 

Тоді був скандал через те, що знайшли, здається, Коран чи, можливо, якусь іншу релігійну літературу. Потім намагалися довести, що її підкинули. Там були обшуки. Я добре пам’ятаю момент, коли заходили «зелені чоловічки» і всіх учнів попросили сидіти в одному корпусі для того, щоб ми цього не бачили. 

До сусідів точно кілька разів приходили. І родичі маминої подруги, з якою ми першочергово виїжджали, дуже сильно постраждали. Наскільки я знаю, її брат досі знаходиться під вартою. 

Безпосередньо конкретно нашої сім’ї прямо це не торкнулося. Але ми прекрасно розуміли, і батьки розуміли, що ми будемо наступними, якщо ми, діти, не закриємо роти. Бо батьки усвідомлювали все. А ми до останнього носили герби на ланцюжках, жовто-блакитні стрічки. А тут інтернат. Колись там було дуже багато засланих людей, які спостерігали «Хто? Що? Куди?». 

Я пам’ятаю, коли почався Майдан, ми з братом «Вконтакте» опублікували цю величезну світлину Майдану. І на той момент, ще була російськомовна пісня Ярмака «Моя страна никогда не упадет на колени» в підтримку цього. І ми розуміли, що це не окей, що ми не можемо цього робити насправді так відкрито. І батьки нам це пояснювали. Але десь момент того, що ми незгодні, десь юнацьке, десь таке максималістичне. І через це ми будемо в небезпеці. І наступна хата, у яку прийдуть російські спецслужби, може бути і наша.  

Коли в новинах говорили про «референдум», ми прийшли в театральну студію. Тоді Алла Володимирівна сказала:  «Ми за тиждень станемо росією». Я не могла зрозуміти, що вона говорить.  

Ось і «референдум», «зелені чоловічки», встановлення в центрі Сімфрополя пам’ятника «зеленому чоловічку», коли дівчина дарує йому квіти, дуже багато військових – у кожній маршрутці, вони чомусь навколо, скрізь. І ти просто прокидаєшся, а у тебе все телебачення російською. 

Ще спогад моєї сестри дуже класний. Вона каже: «Я йду за морозивом, розраховуюсь у магазині гривнями, а мені вже здачу рублями повертають».  

Хоча й обшуки нас не торкнулися, однак це дуже страшно усвідомлювати, що це може статися завтра, або сьогодні вночі, або о четвертій ранку, як вони люблять. 

«Я почала усвідомлювати, що якщо не повернусь до акторства, буду дуже сильно жалкувати» 

Коли живеш в окупації, треба бути дуже обережним… Вже у Києві ви вступили та навчались у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Чому обрали саме театральну нішу?  

Мама привела брата до театральної студії «Світанок», бо він був дуже гіперактивний в 4 роки. І хоча Алла Володимирівна сказала, що він дуже маленький, все ж погодилась його навчати. Я ж була дуже мовчазна малою. По-перше, говорила тільки кримськотатарською. Батька мені перекладали. До речі, яскравий спогад з дитинства: батько приїжджає за мною до бабусі, обіймає мене, підіймає на руки, а я йому починаю кримськотатарською розказувати, який красивий місяць вийшов на небі. І він мене так міцно обіймає, розвертається до мами і каже: «Я ніколи не думав, що не буду розуміти рідну доньку». І мама йому перекладала те, що я говорила. 

Так от, брат пішов у цю студію, а я була дуже мовчазна, інтровертка, дуже закрита, сором’язлива, скромна. А біля «Світанку» були і сусідні двері – театральна студія «Факел», російськомовна. Того дня вона була зачинена і мама віддала брата в україномовну – «Світанок».  

Одного дня мене не було з ким залишити і я з мамою прийшла в цю студію на батьківські збори. Сиділа під стільцем і Алла Володимирівна сказала: «Оцю дівчинку мені приведіть». Мама казала, що я не розмовляю, не буду розуміти нічого та й взагалі дуже сором’язлива, але привела. Я десь місяць просиділа під стільцем, а потім заговорила. І почали вже із садочка мамі говорити, що я почала розкриватися, спілкуватися з дітьми. І от якось так пішло… 

Фото надане Еліною Ходаківською.

Потім, коли я переїхала в Київ, ще ця студія існувала в Криму, на неї дуже сильно тиснули зі словами: «Ви або переходите на російську студію, або виїжджаєте». Тоді у викладачів були дуже серйозні проблеми, а це люди, які першими відкривали українські класи в Криму. 

І це через них потім була відкрита десь українська гімназія, від них ці ідеї, що мають бути осередки українського, що Крим — це Україна. І коли ми вже виїхали, я не займалася в жодних студіях, я намагалася в Києві піти на Арсенальній у відомий тоді «Дім піонерів». Але у мене не було часу і я цим не займалася. 

І десь навіть у 10 класі я ще подумала, що всі такі модні, йдуть на журналістику, інженерію, а от що я зі своїм акторським? І якраз мої викладачі переїжджають в Київ, і я розумію, що це доля. І я вирішила, що спробую. Тоді ми з ними почали готуватися, з моєю Аллочкою Петровою. Я до неї приїздила, ми обговорювали репертуар, і я почала відчувати, що повертаюся до того режиму, який був у студії, почала усвідомлювати, що якщо я зараз не повернусь до цього, я буду дуже сильно жалкувати. І я прийняла рішення, що буду вступати в Карпенка-Карого на акторське. 

«Ми маємо відкрити хоча б кілька кримськотатарських казок для України» 

Зараз ви акторка в Театрі Між Трьох Колон. Я бачила у ваших соцмережах публікацію етнічної фотосесії, під якою ви написали, що саме це надихнуло вас на створення ліричної вистави про Крим «Кримськотатарські казки про любов». Як це було?  

Коли я почала органічну роботу в Театрі Між Трьох Колон, його засновник Дмитро (тепер мій чоловік), постійно акцентував мою увагу на тому, що я – кримська татарка. Я йому відповідала, що я ще й українка, а він казав – татарка за природою. 

Еліна з Дмитром. Фото надане Еліною Ходаківською.

Ми випускали вистави, все було окей. І тут на день народження брат мені дарує фотосесію в одного кримського татарина Арслана Зіятдінова. Я дивлюся на його роботи і кажу своєму чоловікові, що хочу щось таке творче. Він каже: «Так нам треба зібрати реквізити, костюми. Давай зробимо тобі етнічну фотосесію».  

Ми поїхали в майстерню «Яр» у Києві. Там нам надали горщики для реквізиту. Моя тітка Майре домовилася з Рустемом Скибіним, що він нас проконсультує стосовно цих горщиків і дасть нам реквізит. Пан Рустем дав нам красивий жіночий пояс, килим, залізний глек. І якось тітка Майре почала телефонувати по своїх знайомих у Києві з питанням, хто може мені дати фес (традиційний жіночий головний убір кримських татар у формі зрізаного конуса – ред.).  

І настільки воно закрутилось, що всі почали допомагати, абсолютно безкоштовно. І ми приїжджаємо на цю фотосесію. Арслан дивиться на кількість реквізиту, а ми ще взяли там величезний табах (тацю), виноград, інжир, гранат. Перед тим зателефонували Майре, вона проконсультувала, що кожен фрукт означає. А фотосесія тривала годину і Арслан так заходить і каже: «Боже, ми ж не встигнемо все це відфотографувати».  

Але оця підготовка зачарувала в костюм. А як це, а як це, а як це? І тут у нас якраз щільний зимовий сезон. І у нас йде така органічна чистка трупи. Просто починаються певні конфлікти і серед акторів, і десь з режисером. У когось багато проєктів, у когось особисті конфлікти, у когось пішли кохані люди, і вони йдуть за ними. Ну, коротше, такий творчий балаган. І я пам’ятаю, що я в цей день сиджу в сльозах і думаю: «Боже, як це, стільки пішло акторів. Хоча у нас сезон триває досі. Нам ще грати купу вистав. А вони ставлять уже умови, що ми відіграємо останню виставу». 

Я тоді запитала у Дмитра, що ж ми будемо робити? Я бачу, що він емоційно посаджений. Наступного ранку він каже: «Ми робимо кримськотатарські казки». Я так на нього дивлюсь і кажу: «Які кримськотатарські казки?». І він каже: «Давай, сідай на кухні і читай мені підряд всі казки, що у вас є». Я кажу, що взагалі не знаю, чи вони існують в інтернеті, але все ж відкрила пошуковик та почала йому начитувати ці казки. І коли він почув «Колобок», він сказав «Це ж геніально». І зі сльозами на очах сказав: «Ми маємо відкрити хоча б кілька казок для України. Я ж такий самий, я ж думав, що Крим – це вічний санаторій, в якому легше захворіти, ніж одужати».  

Тут розвалилась трупа, а він каже «Ми робимо кримськотатарські казки». І він сказав, що ми будемо їх робити на двох. І таким чином ми почали вичитувати всі ці казки, потрошку готуватися. Репетиційний період тривав дуже мало. Ми просто почали коридор репетиції підряд.  

Фото надане Еліною Ходаківською.

Ми дуже переживали, як сприймуть саме кримські татари. Тому що це національна меншина, і це нормально, що люди, представники нацменшини, дуже прискіпливі. Дуже прискіпливі. Я спочатку злякалась. «Кримськотатарські казки». Я, як кримська татарка, а мені хтось скаже, що воно має бути не так, а має бути отак. І ми для цього почали консультуватися з тіткою Майрешкою – стосовно костюма, як обійти нюанси, чи можна, щоб це була східна асоціація, бо у нас не було мети історичності. Нам хотілося створити асоціацію і атмосферу Криму. І вона почала нам обережно, пояснювати, що може бути, а що ні. Пан Рустем Скибін консультував чи можна у виставі використовувати такі глечики, чи ні, чи буде ця асоціація, чи не буде.  

Перший показ був повністю записаний і переданий Майре, для того, щоб вона подивилася. І, можливо, є якісь нюанси, які не варто показувати. На другий показ ми покликали Рустема Скибіна.  

Тоді ми переживали неймовірно сильно. Перед виставою вийшли трішки подихати повітрям і якраз Рустем ага вже підійшов до дверей. Він почав говорити, що він працює зараз над першими книгами. Якраз там і релігійними, і Коран. І коли ми починаємо його слухати, в плані наскільки обізнана ця людина. Не тільки в орнаменті, в якому він просто геній. В цьому сенсі. І збереження, і передачі, і того, що він робить. А наскільки він володіє цим всім. Наскільки він тонко знає всі нюанси, автентичності, традиції, всього іншого.  

І Дмитро каже: «Рустем ага, ми дуже переживаємо, бо у нас все таки трошки інша форма». Його трішки підналаштували, скажімо. І, як зараз пам’ятаю, Рустем ага, так посміхнувся і сказав: «Театр завжди вносив свої корективи».  

Але після вистави він написав якраз моїй тітці Майре, що це дуже вдала вистава, і що дуже класно вибрана форма якраз для українського глядача –багато пояснень, багато нюансів. І він написав про це мені, і сказав про те, що, він в захваті, йому дуже сподобалось. І от, коли вже оцінка йде людей, які якраз знаються на цьому, трошечки вже тремор проходить, трошечки стає менш тривожно, ти набираєшся впевненості, сама вистава, як то кажуть, обростає вже м’ясом, ми трішечки більше вже в цьому орієнтуємося. От, і вона таким чином зажила і пішла в люди. 

«Я ніколи не любила росію, бо знала, що таке депортація» 

Ви дуже відповідально поставилися до створення цієї вистави. До речі, я була на одній з них в книгарні, мені дуже сподобалось, і перше, що я сказала, коли вийшла після вистави, що вашим дітям дуже пощастить. 

Просто дуже хочеться, щоб ці діти мали змогу побачити Крим, хоча б отак.  

Я дуже добре пам’ятаю, коли я прийшла з дитячого садка в сльозах і запитала в мами, чому у всіх є “мама”, а у мене нема – у мене є тільки “ана”. В моєму усвідомленні не було того, що це є те ж саме. І до п’ятого класу я дуже боялася по телефону до мами звертатися ана.  

Фото надане Еліною Ходаківською.

І одного разу я звернулася до батька по телефону – папа. При тому, що у мене батько українець, він завжди чув тільки форму «баба». Я до нього звернулася папа, і вже сіла в машину, ми від’їхали від школи, він на узбіччі зупинився, розвернувся до мене і каже: «Ти мені нічого не хочеш пояснити? Чому ти мене по телефону назвала папа? Ти ніколи в житті до мене не зверталась папа. Якщо я ще раз почую, що ти соромишся говорити або на мене, або на маму кримськотатарською, ми будемо сваритись». Але я не усвідомлювала, наскільки він правий був тоді. 

Але все одно від батьків було недостатньо радикальності в плані, що оце кримськотатарське, оце українське, що в тебе оці корені і оці корені, що в тебе немає нічого російського. Оцей момент. Я ніколи не любила росію, бо знала, що таке депортація. 

Друга моя прабабуся також пережила депортацію. Одна з них любила про це розповідати. Їй подобалось, коли в неї про це питають. Інша – ніколи. Вона завжди казала «Це дуже страшно і все». Десь це я розуміла, але на той момент не розуміла, як це відноситься до зараз. А цей зв’язок ти починаєш відстежувати вже потім, коли в 2014 році відбулася ще одна депортація, просто неназвана, скажімо так, вимушене виселення і переселення.  

«Вони ніколи не бачили Криму. Покажи їм Крим». 

Що ви відчуваєте, коли люди приходять подивитися на «Кримськотатарські казки про любов»?  

Щастя. Абсолютно. Бо кожен раз перед виходом на сцену ми так з Дмитром беремося за руки і він мені каже: «Вони ніколи не бачили Криму. Покажи їм Крим». 

Фото надане Еліною Ходаківською.

І тому кожен раз ми виходимо, показуємо їм такий Крим, який нам хочеться, щоб пам’ятали. Не тільки Севастополь, не тільки асоціацію з Театром Пушкіна, “ул. Горького”, а Крим, яким він нам дійсно колись був. 

Зараз він не такий, але показати їм Крим – це невимовне щастя, особливо коли приходять не кримські татари. Я люблю дуже, коли приходять кримські татари, бо вони розуміють дуже багато жартів і вони дуже їх хапають. І це класно. І дуже цінно, коли цим починають цікавитись українці, коли вони реагують на те, що Крим є нашою частиною, що ми маємо бути свідомими і розуміти, що там за народ, і яка там культура, і які там традиції.  

І магія створюється тільки з глядачами, авжеж. Бо готуючи цю виставу, ми не думали, що вона вийде такою смішною. Ми вичитували цей матеріал, так, але коли зайшов глядач, він почав в цьому знаходити свої сенси, реагувати на якісь речі по-своєму. 

Кожного разу ми ставимо собі питання, про що ми гратимемо сьогодні, який Крим ми покажемо сьогодні. Тут якісь новини про арешти в Криму і в тебе йде перше спротив. І бувають вистави такі дуже емоційно насичені, в яких я можу розридатися посередині, максимально себе стримуючи.  

«Театр, в якому сенси переважають декорації» 

Так, це вже більше переросло в певну місію – поширювати, популяризувати свою культуру серед свого ж народу. 

Ми і позиціюємо себе як, в першу чергу, просвітницький театр. Театр, в якому сенси переважають декорації. 

Фото надане Еліною Ходаківською.

Тобто ми намагаємось відкрити для людей нові знання про те, де вони живуть. Бо оце незнання породжує байдужість. Для того, щоб любити цю землю, треба розуміти, за що її любити. 

Тому десь просвітництво це така глобальна мета. Зараз живе нове покоління, а там дуже багато тих, хто досі прославляє Цоя, якого вони навіть не застали. І це дуже страшно. Бо мої діти будуть жити в тому середовищі, яке буде сформовано навколо них. І тому десь в підготовці до дітей дуже важливо готувати і середовище цих дітей. 

Наприкінці вистави Дмитро говорив завершальне слово про Крим, про його деокупацію. Він ледве стримував сльози. Чому для нього це настільки болюча тема?  

По-перше, йому дуже боляче від того, що він ніколи не знав, що східна мудрість – це не тільки Омар Хаям, він ніколи не знав, що Крим – це не тільки чорний доктор. 

Фото надане Еліною Ходаківською.

І десь внутрішні бажання побачити півострів моїми очима, очима кримських татар, в яких там культура. І бажання, щоб діти побачили Крим. Авжеж, є момент того, що ми в парі, і усвідомлення того, що для мене це дуже болюча рана. Але момент того, що він захотів це створити – це певна компенсація в плані того, що він цей Крим не розпізнав тоді. Він його не розгледів. І йому дуже хотілося, щоб у інших ця можливість була. 

Можливо, навіть не в дітей, можливо, в онуків. Але це десь власний біль того, що він був дуже часто в Криму, але не мав цього усвідомлення, що це інша культура, тут інші люди, чому звучить Азан (заклик до молитви – ред.), що це таке, чому з мечеті раптом на все місто? 

«Це мрія. Чи колись вона здійсниться, ми не знаємо, бо так буває тільки в казках» 

Про що зараз мрієте? 

Про перемогу. Просто мені хочеться, щоб люди з Донецька могли поїхати у свій Донецьк, люди з Криму – у свій Крим, люди з Маріуполя – у свій Маріуполь. Мені хочеться, щоб всі окуповані території повернулися в Україну. 

Я не знаю, як це можливо, я не політолог. Я роблю рівно стільки, скільки… Ні, я роблю недостатньо, але роблю десь зі своєї дзвіниці. Я не розуміюся на цьому. Але мені здається, що навіть ці ж казки – це маленький поштовх до Криму. Мені здається, що «Маклена Граса» – це маленький поштовх до національної свідомості. Мені здається, що вистава «Згадайка» – це поштовх до того, що українці вистояли 2022-го року не через страх, а через силу і волю. Бо вони цей страх трансформували в оце.  

Фото надане Еліною Ходаківською.

Авжеж, хочеться побачити, хочеться уже це відновлювати. Але я розумію, що це дуже велика робота, дуже багато треба донатити, неймовірно багато треба читати і усвідомлювати, хто ти є, і вчити історію. Дуже багато треба допомагати війську психологічно, матеріально, потрібно волонтерити. Дуже треба багато робити для культури: відкривати нові межі, не боятися засудження і пробувати. Хай цього буде настільки багато, що ми зможемо обирати. А мрія – абсолютний мир зі всіма територіями. 

Це мрія. Чи колись вона здійсниться, ми не знаємо, бо так буває тільки в казках.