Дитинство та окупація: чому окупаційні психологи дедалі частіше говорять про проблеми психічного здоров’я у дітей в Криму? 

Дедалі частіше у російських та окупаційних медіа почали з’являтися повідомлення про зростання агресії серед дітей в окупованому Криму, а також про страх, психосоматичні розлади й небажання школярів відвідувати школу. Ці заяви подаються як окремі проблеми — наслідки булінгу, шкільного стресу або сімейних обставин. Водночас сама поява таких матеріалів у контрольованому інформаційному просторі є показовою й потребує уважного аналізу. 

Щоб зрозуміти, чи йдеться про поодинокі випадки, чи про ширшу тенденцію, ми вирішили проаналізувати непрямі індикатори психологічного стану дітей в окупованому Криму. Зокрема, ми порівняли динаміку звернень по психологічну допомогу через аналіз пошукових запитів на «дитячого психолога» та «логопеда» в Криму й у регіонах росії зі схожими соціально-економічними умовами. Такий підхід не дає змоги оцінити реальний рівень наданої допомоги, однак дозволяє зафіксувати зміну суспільного запиту та внутрішньої потреби в підтримці. 

Крім того, ми звернулися до фахівців, які безпосередньо працюють із дітьми, що пережили окупацію або депортацію. Зокрема, у статті використано дані та експертні оцінки команди Gen.Ukrainian, яка презентувала Білу книгу про психоемоційний стан українських дітей в умовах війни й окупації. 

Поєднання риторики окупаційних медіа, непрямих статистичних показників і професійних психологічних висновків дозволяє подивитися на проблему ширше — не як на окремі прояви «агресивної поведінки», а як на можливі наслідки тривалого життя дітей у середовищі постійного страху, контролю та ідеологічного тиску. 

Що розповідають окупаційні медіа? 

«Булінг та стрес перетворюють школу на поле битви», «вони дедалі більше мовчать, хворіють “від страху” та бояться йти до школи». 

Протягом 2022–2025 років в окупаційних медіа простежується чітка трансформація риторики щодо психологічного стану дітей: від загальних профілактичних рекомендацій і обережної фіксації тривожності у 2022 році, до майже повного замовчування теми у 2023-му, подальшого реагування через запуск гарячих ліній психологічної допомоги у 2024 році та, нарешті, до гучних тривожних заяв у 2025 році, які відкрито описують кризові прояви: страх, агресію, психосоматичні розлади та небажання дітей відвідувати школу. 

Чому на це важливо звернути увагу? Така динаміка може свідчити не про раптове загострення проблеми, а про її поступове накопичення, яке довгий час залишалося поза публічним обговоренням і досягло рівня, коли її більше неможливо ігнорувати.  

У жовтні 2025 року окупаційні медіа повідомили, що лікарі фіксують зростання дитячої агресії та психосоматичних розладів. «Вони дедалі більше мовчать, хворіють «від страху» та бояться йти до школи», — розповіла педіатр Сєвіє Куртмолаєва в інтерв’ю «Кримській газеті». 

Фахівчиня також зазначає, що за останні роки рівень агресії серед школярів суттєво зріс. Часто діти цькують однолітків із заїканням або іншими особливостями розвитку. «Був випадок, коли мого пацієнта закидали камінням. Потім знімали побої. Причини дитячої агресії часто йдуть із сім’ї: неблагополучне середовище, конфлікти, алкоголь. Значний вплив має і шкільний стрес. Уже з четвертого класу починається тиск з боку вчителів: ВПР, контрольні роботи, оцінювання. Діти перебувають у постійному напруженні, живуть у страху помилки та осуду. Це відбивається на нервовій системі, іноді навіть призводить до непритомності», — розповіла вона.  

За словами Куртмолаєвої, діти дедалі частіше скаржаться на болі, яких немає фізично, — це спосіб уникнення школи. У важких випадках через стрес вони перестають говорити.  

Останнім часом у Криму знижується вік пацієнтів, яким діагностують психічні розлади. У січні 2025 року головний лікар клінічної психіатричної лікарні №5 в Сімферополі Олександр Солдатенко заявив, що до установи звертаються все молодші пацієнти з важкими депресивними та тривожними розладами, панічними атаками, різними психотичними та когнітивними порушеннями.  

Що відбувається з психікою дитини в умовах постійної загрози? 

Те, з чим зіштовхуються українські діти в окупації, не обмежується окремими емоційними переживаннями. Досвід постійного тиску і небезпеки поступово змінює їхню поведінку, спосіб мислення та взаємодію з людьми. Ці зміни часто залишаються з дитиною надовго, навіть після того, як вона потрапляє у «безпечне» середовище. Що ж відбувається з психікою дитини, яка живе в умовах постійного нагляду, доносів або страху за «неправильну» думку?   

У 2025 році Gen.Ukrainian за підтримки Київської школи економіки створили Білу книгу, присвячену дослідженню психоемоційного стану українських дітей, які пережили окупацію або депортацію. Фахівці Gen.Ukrainian зазначають, що у дітей, які тривалий час перебували в умовах загрози, спостерігається стан хронічного тілесного та емоційного напруження. Тіло дитини ніби «застигає» в готовності до небезпеки навіть у безпечному середовищі, що є типовим для тих, хто довгий час не мав можливості сформувати механізми відновлення відчуття безпеки.  

Крім того, життя під постійним тиском призводить до формування глибоко вкорінених моделей соціальної поведінки, таких як фундаментальна недовіра до дорослих, постійна настороженість та очікування небезпеки. Це проявляється у стабільно високому рівні фонової тривоги, який навіть після виїзду з окупації зберігається протягом тривалого періоду.  

Систематична русифікація та ідеологічний тиск в освітній системі на окупованих територіях розглядаються як чинники, що ведуть до культурної втрати, дисоціації та втрати ідентичності. Це формує травматичний зв’язок між національною приналежністю та відчуттям безпосередньої небезпеки для життя.  

Діти, які пройшли через такий досвід, демонструють надмірну дисциплінованість, покірність та страх порушити правила, що є нетиповим для підліткового віку. Вони часто очікують покарання за помилки або «неправильну» інформацію, що свідчить про глибоку травматизацію базового відчуття безпеки.  

До того ж тривалий стрес руйнує «внутрішню безпеку» — відчуття стабільності й захищеності. Це призводить до блокування перспективного мислення, коли дитина втрачає здатність планувати майбутнє або навіть уявляти його через глибоке відчуття безпорадності. 

Пошукові запити як індикатор психологічного стану дітей у Криму: аналіз КримSOS 

Оскільки окупаційні структури Криму не публікують відкритих даних про психічне здоров’я дітей, а доступ до території обмежений, ми вирішили простежити цю проблематику за допомогою аналізу пошукових запитів у Яндекс — найбільш релевантного інструменту для оцінки соціальних потреб на окупованих територіях. 

Для порівняння ми взяли Астраханську та Волгоградську області рф, які не є окупованими проте, за деякими показниками, близькі до Криму.  

Як непрямий індикатор ми проаналізували пошукові запити на «дитячого психолога» — послугу, до якої звернення часто стигматизоване, та для порівняння — «логопеда», більш соціально прийнятний спосіб звернення по допомогу.  

При цьому слід враховувати специфіку шкільної системи в окупованому Криму. За свідченнями українських правозахисників, психологів часто залучають до «профілактичної роботи» з учнями, яка має ідеологічний характер і не відповідає принципам науково обґрунтованої психологічної підтримки. У деяких випадках дітей змушують відвідувати психолога як «корекційного спеціаліста» через нібито девіантну поведінку, що ще більше знижує довіру до професії. 

«Це можуть бути примусові бесіди з психологами, виклики до Центру протидії екстремізму, опитування батьків, які фактично використовуються для виявлення “неблагонадійних” родин. І навіть якщо дитину не викликають безпосередньо, вона добре розуміє, що за прояв своєї ідентичності може бути покарана. Про це прямо говорять на “уроках розмов про важливе”, зустрічах з військовими чи антипатріотичних заходах», – раніше зазначала правозахисниця ЦГП «Альменда» Марія Суляліна.  

Що ж показують пошукові запити?  

Аналіз пошукових запитів показав тенденцію зростання запитів до теми дитячого психологічного здоров’я у всіх порівнюваних регіонах. Це може свідчити про загальний вплив війни як травматичного чинника. 

Зокрема, за період лютий 2022 — жовтень 2025 року частка запитів на тему «дитячий психолог» становила приблизно 0,0878% у Криму, 0,0877% в Астраханській області та 0,0971% у Волгоградській області. Тобто перебувала на практично однаковому рівні. 

Водночас структура звернень дещо відрізняється. У Криму середня кількість запитів на 100 тисяч населення становила близько 77,4 щодо дитячого психолога та 479,9 щодо логопеда, тоді як наприклад, в Астраханській області — 199,7 запитів на дитячого психолога та 286,0 на логопеда. Таким чином, у Криму звернення до логопеда відбувається більш ніж у шість разів частіше, ніж до дитячого психолога.  

Якщо порівнювати на скільки зріс інтерес до теми серед всіх пошукових запитів за 2022-2025 роки, то в Криму він склав 27,5%, в Астраханській області — 26,1%, а у Волгоградській — 15,5%. Хоч темпи зростання запитів у Криму помірні, вони залишаються найвищими серед порівнюваних регіонів. 

Ми не можемо стверджувати, що відносно вищі показники в Криму можуть відображати додатковий тиск та стресові фактори, пов’язані з тривалим перебуванням в умовах окупації. Проте існує припущення, що часті пошуки логопеда можуть ілюструвати прихований попит на психологічну допомогу. У контексті окупації, посиленого контролю та обмеженого доступу до незалежної психологічної допомоги логопедичні запити можуть частково виконувати компенсаторну функцію, маскуючи потребу у роботі з тривогою, мовчанням, регресом і психосоматичними проявами у дітей. 

Хоча аналіз пошукових запитів не дає змоги робити прямі висновки про стан психічного здоров’я дітей, він дозволяє зафіксувати потенційне зростання суспільного запиту на психологічну підтримку. 

Коли бути собою стає небезпечно  

Для дітей, які живуть під ідеологічним тиском, необхідність приховувати власні думки, погляди та сімейні цінності стає частиною повсякденності. Така ситуація безпосередньо впливає на їхній емоційний стан, самооцінку і здатність вибудовувати довірливі стосунки.  

Згідно з дослідженнями команди Gen.Ukrainian, дитина, яка змушена приховувати свою думку або сімейні цінності, переживає складний комплекс емоційних станів та стикається з серйозними ризиками для психічного здоров’я. Зокрема:  

1. Страх розкриття особистої інформації: діти відчувають постійну настороженість та потребу в захисті, уникаючи відкритого діалогу.  

2. Страх «неправильної» відповіді: дитина часто «завмирає» перед тим, як щось сказати, демонструючи високий рівень тривоги щодо можливих наслідків своїх слів.  

3. Надмірна обережність: це проявляється у надмірній дисциплінованості, покірності та страху порушити будь-які правила, що є нетиповим для підліткового віку.  

4. Фрустрація при спробі самовираження: ситуації, що вимагають прояву власної ініціативи, уподобань чи творчості, викликають у таких дітей розгубленість та тривогу, оскільки вони звикли покладатися лише на зовнішні інструкції.  

5. Відчуття небезпеки власного «Я»: діти бояться демонструвати свої справжні інтереси, наче намагаючись приховати свою справжню особистість від світу.  

6. Труднощі з асертивністю (ред. — здатність людини відстоювати свою точку зору, не порушуючи моральних прав іншої людини): дитині стає вкрай важко сказати «ні» або висловити незгоду, оскільки навички відстоювання власної позиції були порушені через травматичний досвід.  

Описана ситуація характеризується як багаторівнева травматизація, що відбувається в період активного формування особистості, тому її наслідки можуть бути надзвичайно тривалими й потребують спеціалізованої психологічної допомоги.  

Подвійне життя та внутрішній розкол  

Діти, які змушені жити «двома світами» — удома і в школі — часто відчувають роздвоєння реальності. Вони переживають втрату ідентичності та внутрішній розкол.  

 «Директор не любив нас, бо ми говорили українською».  

Психологи Gen.Ukrainian пояснюють: «Дитина, яку принижують через мову чи походження, стикається з розщепленням “Я”: ким я є — бути небезпечно, тому треба стати “іншим”. Мозок відтинає “заборонені” частини ідентичності, щоб зменшити біль. Так виникає внутрішня дисоціація — відчуття, ніби живеш не своїм життям, і втрачаєш контакт із власними почуттями».  

Згідно з описаним у Білій книзі дослідженням, ситуація, коли дитина змушена «грати роль» (надавати соціально очікувані відповіді, приховувати ідентичність) задля виживання в умовах окупації чи ідеологічного тиску, призводить до глибокого внутрішнього конфлікту та негативних самооціночних станів, що межують із почуттям провини.  

Негативні установки щодо себе: Внутрішній конфлікт часто трансформується у стійкі негативні думки. За даними джерел, 50% дітей після такого досвіду мають установку «я недостатньо хороший». Це свідчить про глибоку кризу самооцінки, де дитина може несвідомо звинувачувати себе за свою «невідповідність» вимогам середовища або за необхідність бути нещирою.  

Вихід із цього стану потребує тривалої терапевтичної роботи над відновленням асертивності та здатності знову довіряти собі й світу.  

Мілітаризація дітей як примусова практика  

В умовах окупації у школі дітям проводять так звані «уроки мужності», куди запрошують російських військових під званням «героя», або ж показують «патріотичні» відеоролики чи презентації. Дітей залучають до військових програм, зокрема до виготовлення безпілотників, або ж проводять ігри на кшталт «Зарніци 2.0». Крім того, чи не у кожній школі у Криму діють так звані молодіжні військово-патріотичні мілітарні рухи, що готують дітей бути «захисниками вітчизни».  

«Коли агресія подається як “героїзм”, а насильство — як “норма”, у свідомості дитини відбувається заміна сенсу дитинства. Ігри, фантазії, творчість — поступаються місцем послуху й дисципліні. Мозок засвоює: “не думаю — виконую, не відчуваю — виживаю.” Так знищується базова нейронна основа довіри, емпатії та співчуття», — пояснюють у Gen.Ukrainian.  

За словами психологів, системна мілітаризація дітей — це інституціоналізоване насильство над психікою, яке змінює не лише поведінку, а й архітектуру мозку. Воно формує покоління людей із порушеним відчуттям безпеки, викривленим розумінням сили й втраченою довірою до себе.  

Наслідки — це не лише травма, а ціла модель соціального функціонування, побудована на страху, покорі та агресії.  

Довіра до дорослих і втрата емоційної безпеки у школі  

Діти, на яких тисне система доносів та контроль, часто перестають довіряти дорослим — навіть тим, хто повинен їх захищати. Школа, яка мала б бути безпечним середовищем, може перетворюватися на джерело тривоги, страху та ізоляції.  

«Ситуація, у якій вчителі або однокласники доносять на дитину за її «інакшість» (наприклад, за прояви національної ідентичності чи сімейні цінності), має руйнівний вплив на психіку та призводить до глибокої кризи довіри», — кажуть психологи Gen.Ukrainian.  

Серед основних наслідків для довіри дитини, зафіксованих в дослідженнях громадської організації:  

• Фундаментальна недовіра до дорослих: Не як джерело захисту, а як джерело безпосередньої небезпеки;  

• Сприйняття допомоги як «допиту»: Через досвід доносів і нагляду будь-які запитання дорослих щодо досвіду чи думок дитини сприймаються нею як слідчі дії. Дитина автоматично переходить у режим захисту, очікуючи, що її слова будуть використані проти неї.  

• Соціальна ізоляція та відчуженість: Доноси з боку однокласників створюють ситуацію стигми та відкидання в колективі. Це призводить до того, що дитина уникає контактів з однолітками, відчуває глибоку самотність і має суттєві труднощі у формуванні нових стосунків.  

• Страх розкриття особистої інформації: У дитини формується стійка модель поведінки, спрямована на приховування будь-яких відомостей про себе. Вона уникає відкритого діалогу, бо розцінює щирість як загрозу для життя чи безпеки.  

• Травматичний зв’язок з ідентичністю: Коли дитину карають або переслідують за її національну належність чи «інакшість», виникає стійкий зв’язок між її ідентичністю та відчуттям небезпеки. Це може призвести до дисоціації — дитина намагається «відрізати» частину свого «Я», щоб вижити в агресивному середовищі.  

• Вторинна травматизація: Дослідження вказують на те, що упереджене ставлення однолітків та некомпетентність учителів стають причиною «вторинної травми» навіть після того, як дитина опиняється в безпеці, оскільки вона продовжує очікувати на доноси чи засудження.  

• Втрата відчуття «внутрішньої безпеки»: Коли середовище, яке має бути безпечним (школа, клас), стає місцем нагляду, у дитини руйнується базове відчуття стабільності світу. Це веде до хронічної тривоги та нездатності покладатися на будь-кого в майбутньому.  

Втрата емоційної безпеки у шкільному середовищі є критичним фактором, який не лише руйнує психологічний стан дитини, а й робить практично неможливим ефективний процес навчання.  

Тривалий стрес і брак безпечного середовища ведуть до втрати відчуття стабільності й захищеності. Це має довготривалі наслідки у вигляді порушень регуляції емоцій, поведінкових розладів у майбутньому та навіть порушення розвитку мозку й фундаментальних когнітивних функцій.  

Втрата безпеки веде до соціальної ізоляції та фундаментальної недовіри до світу. Дитина втрачає здатність до здорової соціалізації, що проявляється у складнощах у взаєминах з однолітками, проявах агресії або повної відстороненості.  

Фахівці Gen.Ukrainian наголошують: «Найглибшим проявом відсутності безпеки є порушення здатності планувати майбутнє. Відчуття безпорадності та зневіра у можливості впливати на власне життя блокують здатність дитини навіть уявляти себе в майбутньому».  

Незалежні психологічні дослідження свідчать, що життя дітей в умовах окупації є ситуацією багаторівневої травматизації. Цей досвід включає не лише постійні загрози життю, а й складну систему психологічних, соціальних та культурних втрат. 

Зіставлення цих наукових висновків із риторикою окупаційних медіа та іншими непрямими соціальними індикаторами, що з’являються в окупованому Криму, дозволяє побачити цілісну картину поступового накопичення психологічної травми серед дітей, які зростають в умовах окупації. 

Можна припустити, що йдеться не про поодинокі випадки чи тимчасову кризу, а про наслідки тривалого життя в умовах постійного контролю, страху та ідеологічного тиску. 

Про це свідчить і зміна тону публічних заяв: від обережних рекомендацій вони переходять до тривожних, кризових формулювань, що може вказувати на момент накопичення проблеми, коли вона стала настільки очевидною, що її вже неможливо ігнорувати навіть у контрольованому інформаційному середовищі. 

Зафіксоване в пошукових запитах паралельне зростання суспільного запиту на психологічну допомогу вказує на масштаб потреби в підтримці, що значно перевищує доступні та безпечні канали її отримання. 

Дитинство в умовах окупації — це не лише життя на тлі війни. Це формування особистості в середовищі, де системно порушуються базові психологічні потреби, серед яких безпека, довіра, право на ідентичність і вільне самовираження. 

Наслідки такого досвіду не зникають автоматично із завершенням окупації. Вони потребують довготривалої, уважної та фахової роботи з дітьми. Саме тому фіксація цих процесів уже сьогодні є критично важливою — не лише для розуміння масштабу завданої шкоди, а й для майбутнього відновлення покоління, яке пережило окупацію як форму хронічної психологічної травми. 

У наступній статті ми розкажемо історії людей, що виїхали з окупації. У шкільні роки вони зазнали тиску з боку окупаційної адміністрації навчальних закладів, жили під постійною пропагандою та ідеологічним контролем. Також разом із командою Gen.Ukrainian ми надамо практичні поради щодо відновлення ідентичності дитини та підтримки її психологічного стану під час життя в умовах окупації.