9 років невідомості: 11 квітня – річниця викрадення Арсена Алієва
11 / 04 / 2025
Уже дев’ятий рік поспіль рідні кримського татарина Арсена Алієва живуть в невідомості. 11 квітня 2016 року зв’язок з ним обірвався. Правозахисники щороку нагадують про факти можливої причетності державних органів рф до зникнення Арсена.
Українські правоохоронці відкрили кримінальне провадження за фактом безвісти зниклого за ч. 1 ст. 115 КК України (умисне вбивство), проте через відсутність фактичного контролю над територією Криму не можуть проводити повноцінне розслідування. Окупаційні органи Криму також порушили кримінальну справу за ч. 1 ст. 126 КК рф (викрадення людини), однак відмовились проводити ефективне розслідування, тому доля Арсена Алієва досі залишається невідомою.
У день викрадення, 11 квітня 2016 року, Арсен виїхав з Бахчисараю до міста Саки на похорон. О 12:00 він зателефонував друзям і попросив зустріти його на місцевій автостанції за двадцять хвилин. Проте в призначений час так і не з’явився. Телефон був поза зоною досяжності, однак згодом, лише на мить, – знову на зв’язку.
Відеокамери з автостанції показали, що Алієв вийшов з автобуса та перейшов на протилежну сторону. Коли Арсен обходив припаркований на узбіччі автомобіль, з нього вийшло два чоловіки, підійшли до Арсена, посадили у своє авто та повезли в бік Євпаторійського шосе. Місцеві таксисти стверджували, що раніше з цієї машини виходили люди в уніформі. Детальніше про насильницьке зникнення Арсена Алієва читайте у дослідженні КримSOS.
Насильницькі зникнення як системна практика
Зникнення Арсена Алієва — не поодинокий випадок, а частина системної практики рф, яка спостерігається на території окупованого Криму з перших місяців окупації. Насильницькі зникнення стали одним з інструментів залякування явних чи прихованих опонентів окупації Криму. Таким чином окупаційна влада намагається придушити будь-який опір місцевого населення та встановити над ними повний контроль.
З початку російської окупації Криму «КримSOS» зафіксувала щонайменше 66 випадків насильницьких зникнень. Доля 21 особи досі залишається невідомою, 6 знайдені мертвими, 1 особа була екстрадована за кордон, 7 обвинувачено у вчиненні злочину, а 31 особа була звільнена впродовж кількох днів.
Реальна цифра може бути значно вищою, адже не всі випадки потрапляють у публічну площину: через страх репресій багато родин не повідомляють про зникнення своїх близьких. Від початку окупації півострова до 28 лютого 2024 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) задокументувало 104 насильницьких зникнення (95 чоловіків і 9 жінок) проукраїнських активістів, членів кримськотатарських організацій і журналістів у Криму.
Жертвами насильницьких зникнень у Криму найчастіше стають громадські активісти, журналісти, ті, хто відкрито виступає проти окупації, а також їхні рідні. Їх викрадають серед білого дня, тримають у невідомих місцях без доступу до адвокатів і родичів, іноді катують або вбивають. російська окупаційна влада Криму не лише не розслідує випадки насильницьких зникнень, але й заперечує свою причетність до них та часто відмовляється надавати будь-яку інформацію.
Згідно зі згаданим вище дослідженням КримSOS, у всіх територіальних громадах, де траплялися випадки насильницьких зникнень, констатували факти застосування тортур до затриманих/викрадених осіб. У деяких випадках фізичні тортури могли не застосовуватися до жінок або осіб, від яких домагалися колабораціонізму. Однак до всіх осіб застосовувався психологічний вплив, який в умовах затримання/викрадення також був тортурою, спрямованою на отримання інформації, отримання згоди на співпрацю або досягнення інших цілей.
Як міжнародне право кваліфікує насильницькі зникнення?
Насильницькі зникнення є серйозним порушенням прав людини. Про це йдеться у Декларації про захист всіх осіб від насильницьких зникнень 1992 року.
Як злочин проти людяності, насильницькі зникнення визначено у Міжнародній конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень та Римському статуті Міжнародного кримінального суду у випадку широкомасштабного або системного нападу на будь-яких цивільних осіб.
До того ж, якщо є достатні підстави вважати, що жертви насильницьких зникнень були вбиті, це діяння може кваліфікуватися як ще один злочин проти людяності – вбивство, та/або як воєнний злочин – умисне вбивство відповідно до Римського статуту, а також як серйозне порушення норм Женевських конвенцій 1949 року і як воєнний злочин згідно з Додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) 1977 року.
Хоча росія й не є державою-учасницею Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень і Римського статуту Міжнародного кримінального суду, на неї як державу-окупанта Криму поширюється заборона на насильницькі зникнення, а також поширюється юрисдикція МКС, починаючи з 20 лютого 2014 року.
Крім міжнародних договорів, заборона насильницьких зникнень є нормою звичаєвого міжнародного права і є обов’язковою для всіх без винятку держав світу. Більше про правову кваліфікацію насильницьких зникнень з точки зору міжнародного права ви можете дізнатись у дослідженні КримSOS «Насильницькі зникнення в Криму за період окупації російською федерацією в 2014-2020 роках».
Пам’ятати – означає боротися
Кожного року ми згадуємо ім’я Арсена Алієва, як і інших зниклих безвісти, не лише для того, щоб вшанувати пам’ять чи висловити співчуття родинам. Ми говоримо про них, щоб підкреслити: насильницькі зникнення — це не статистика, а злочини, які повинні бути розслідувані, і винні за їхнє скоєння мають понести відповідальність.
Питання насильницьких зникнень у тимчасово окупованому Криму мають залишатися в центрі уваги міжнародної спільноти. Ми закликаємо до постійного моніторингу ситуації, тиску на російську федерацію з вимогою розкрити інформацію про долю зниклих та забезпечити справедливе розслідування кожного випадку.
Насильницькі зникнення – це не просто людські трагедії, це цілеспрямована політика терору, яку російська влада впроваджує як метод контролю та пригнічення опору. Вона створює атмосферу страху, де кожен, хто наважується на відкриту позицію, критику чи будь-який прояв нелояльності до окупаційної влади ризикує своєю свободою, а іноді – життям.