Чи думали ви про те, як українцям доводиться жити під російською окупацією? Як це, коли незгода карається переслідуваннями, позбавленням волі, викраденнями, вбивствами? Де жовто-блакитний прапор важить як доказ «екстремізму». Де вголос любити Україну не можна, бо любов – це вже злочин. Де заборонено навчати дітей правди, бо правда – це зброя, яку ворог боїться найбільше. Де коло спілкування зводиться до двох осіб, бо виявляється, що найрідніші люди здатні на зраду. 

Саме про таке життя розповідає наша співрозмовниця – людина, яка не з чуток знає, що таке окупація. 

У цьому інтерв’ю 53-річна Світлана Жиленко (ім’я змінене з метою безпеки), колишня держслужбовиця, яка мешкала у Криму до і під час окупації, поділилася своєю особистою історією про те, як війна прийшла в її життя.  

Уперше вона побачила безкраї кримські степи ще маленькою, коли вчилася у третьому класі. Тоді її батьки зі Сходу України переїхали до Криму, де Світлана і прожила більшу частину життя. Саме цю землю жінка вважає своєю батьківщиною. Та коли у 2014 році над півостровом піднявся російський прапор, її безтурботні ранки поступово поглинали тривога та страх. 

«Таке враження, що ти ліг спати у своїй хаті, а прокинувся в іншій країні» 

Розкажіть, як окупація прийшла у ваше життя, як вона вплинула на вашу роботу? 

Окупація прийшла одночасно і несподівано, і очікувано… Чому? Бо як держслужбовці ми вже тоді розуміли – щось відбувається. 

Я пам’ятаю, як нас зібрали у великій залі райдержадміністрації. Зайшов голова відомства і сказав, що він повинен був їхати в Раду Міністрів на нараду, але сказали залишатися вдома, бо якісь невідомі люди захопили і Верховну Раду, і Раду Міністрів Автономної Республіки Крим. Ми відразу зрозуміли, хто це, бо не очікували, що це будуть або з Туреччини, або з Польщі… 

У тій залі звучали питання «Як бути?», «Що буде далі?». На що голова райдержадміністрації відповів, що Могильов (ексголова Ради міністрів АРК – ред.) залишає свій пост, що невідомі люди захопили владу і треба очікувати змін. І на цьому все…  

Практично через два дні в районну державну адміністрацію приїхали невідомі люди. Вони не показували ніяких посвідчень. Наш голова райдержадміністрації звільнився через певний час, і ми зрозуміли, що це захоплення влади.  

З одного боку, це захоплення було таке спокійне, бо вони прийшли як господарі. Це свідчило про те, що вони готувалися до цього, готувалися дуже довго. А з іншого боку, це було бурхливо в наших душах, в наших серцях. Бо було таке враження, що ти ліг спати у своїй хаті, у своє ліжечко, а прокинувся в іншій країні. І тебе не перевозили. Ти не переїжджав сам. І ти прокидаєшся і розумієш, що це все не твоє. Твій будинок, твоє ліжко… Залишилися ті самі люди поряд, але ти не господар ні у своєму будинку, ні на своєму подвір’ї, ні на своїй роботі. Ось так почалась окупація для мене.  

Минув майже місяць. Ми з колегами повинні були їхати в Раду Міністрів на нараду і виїхали дуже рано, о шостій годині. Тоді в районі міста Красноперекопськ і Армянськ ми побачили  близько двадцяти бронетранспортерів (БТР). Нам потрібно було зупинитись на узбіччі і пропустити їх, бо вони не поступалися дорогою і їхали на великій швидкості. 

І вони не ховалися, вилізли з люків, деякі військові стояли. І я зрозуміла, що вони знали і дорогу, і карту півострова. Тобто вони готувалися до вторгнення. У той момент ми дуже злякалися та повернулися додому.  

Потім БТРи я бачила і на дорогах в Саках, і під Сімферополем. Це стало звичним явищем, коли рухалися ці великі колони машин із солдатами, не поступаючись дорогою цивільному транспорту. Навіть автобуси зупинялися на узбіччі.  

Пізніше ми помічали, що до закинутих ферм звозять зброю, маскувальні сітки. Там було дуже багато російських військових. Від цього ставало жахливо. Чому? Бо ми дуже любили свій степовий Крим, ті простори, те мирне небо, таке повітря. Ніде немає такого високого неба, як в Криму. Ніде немає такої пахучої землі. Розумієте? Це квітучий Крим, а тут ця агресія… І мені тоді якось здалося, що ця агресія всюди, навіть у повітрі.  

Раніше Крим для мене був таким оазисом. Це найрідніше, що могло бути. А зараз ми називаємо Крим бордером. Це навіть не ГУЛАГ. Це якась територія, яка колись для тебе була рідна, а тепер незрозуміла. Бо ти живеш тим, чим було наповнено твоє життя – миром, любов’ю, злагодою, а тепер, на жаль, там нема тих цінностей. Хоча їхня пропаганда каже, що вони теж за мир, за любов, однак ти розумієш, що це суцільна брехня та загроза. Це навіть не «промивання мізків». Ні. Бо їм не вдалося «промити мізки» таким як я. Це неможливо зробити, тому що ми маємо свою позицію, своє життя та цінності. На жаль, багато людей вимушені зараз пристосовуватися до тих реалій в окупації. В Криму багато незгодних, але й вони мусять якось пристосовуватися. Не у всіх є сили, не у всіх є можливість просто виїхати і вивезти своїх рідних, не у всіх є характер.  

«Я дуже переживала, бо боялася, що нам щось підкинуть, коли будемо не вдома» 

Чи торкнулися вас переслідування з боку співробітників ФСБ?  

Так…  

Коли я обіймала посаду начальниці відділу райдержадміністрації, одного дня усіх працівників, це близько 100 осіб, по одному запрошували на співбесіду до голови відомства. Я дуже цьому здивувалася, але мені сказали, що нібито приїхали його нові заступники, їх будуть представляти і вони хотіли б поспілкуватися. Тоді я відразу зрозуміла, що насправді буде відбуватися щось інше.  

Почали з начальника управління, потім викликали начальників відділів, а пізніше решту людей зібрали у великій залі і почали з ними знайомитися. Як це було… Я пам’ятаю, що зайшла в приймальню і дійшла черга до мене. Заходжу… І тоді я звернула увагу, що столи були поставлені не так, як зазвичай на апаратних нарадах.  

Голова райдержадміністрації тепер сидів спиною до вікна і тінь падала йому на обличчя, а збоку, за приставним столиком, сиділо троє чи четверо людей. Одному було приблизно 45 років, а інші були дещо молодші. Вони сиділи так, що від голови райдержадміністрації тінь падала і на них. Тобто, обличчя можна було роздивитися, але ледь-ледь, бо сонце дуже світило в очі. Однак я могла розгледіти їхні емоції. 

Так от, коли я увійшла, голова райдержадміністрації представив мене не за прізвищем, а іншим чином. Він сказав: «А це наша Світлана Василівна». І тоді він якось так багатозначно замовк…  

Бо про мою позицію знали. Коли деякі мої підлеглі в колективі дуже тішилися тому, що прийшла «велика» країна, я заборонила ці розмови. Я не очікувала такого від них, бо ще тоді в Криму діяли українські установи. Через це колеги, які підтримували окупацію, були налаштовані проти мене.  

Я підходжу, сідаю, і голова відомства так провів рукою, і каже: «А це наші гості». А я так подивилася, і відповідаю: «Гості – це добре, але коли їх запрошують господарі». І оці їхні кам’яні обличчя я запам’ятала дуже добре. Я побачила, що вони стали сірими. А найстарший чоловік так посміхнувся і каже мені: «Ви така смілива…». А я кажу: «А чого мені боятися? Я ж на робочому місці під охороною законодавства про працю». Потім вони запитали тільки одне – чим я займаюся. 

Я відповіла, що працюю згідно з посадовими інструкціями, які знаходяться в оргметодвідділі. І після того почалося…  

Одного разу я прийшла на роботу і зрозуміла, що встановлені пристрої для прослуховування. Я побачила під столом речі, які не належали ні мені, ні моєму колективу.  

Я ніколи не зачиняла свій кабінет, бо з нього був вихід до мого відділу, але відтоді почала зачиняти. Ключі були тільки в мене і прибиральниця прибирала за моєї присутності.  

Я зрозуміла, що мене прослуховують, через те, що були комп’ютерні та телефонні збої. До того ж я побачила пластмасову ложечку від кави. Хтось пив каву в моєму кабінеті і загубив між тумбою і столом цю ложечку.  

Я покликала весь колектив і кажу: «Що це таке?». І я побачила на їхніх обличчях емоції і страху, і несподіванки. Тобто в час моєї відсутності когось пускали в кабінет. 

Потім на роботі зі мною проводили бесіди різного характеру. Мовляв, що ви собі дозволяєте, вже забудьте про Україну, про державну службу і тому подібне.  

Пізніше почали збирати документи вже в нову, окупаційну, райдержадміністрацію, почали збирати документи на російські паспорти – я висловлювала свою позицію. І до нашого будинку постійно почали приїжджати окупаційні спецслужби. Спочатку – фахівець сільської ради з військового обліку, який хотів синам вручити повістку, оскільки вони були призовного віку. Потім – поліція.  

Я пам’ятаю їхні перші приїзди. Деяким з працівників поліції було соромно мене щось питати або на мене якось «гримати», оскільки в районі мене всі знали. І вони так обережно зверталися: «Ну, Світлано Василівно, ви розумієте, що треба взяти повістку, треба дітям повідомити». Однак нашим дітям вдалося виїхати, хоча це було дуже складно. А закінчилося все тим, що коли поліція та військкомат нічого не змогли зробити, до мого будинку почав навідуватись слідчий комітет. 

Вони вже поводилися зовсім по-іншому, бо це були люди з росії. Вони погрожували, через що в мене почалися нервові напади. Я дуже переживала, бо боялася, що нам щось підкинуть, коли будемо не вдома. Так нас «пресували» дуже довго. 

У моїх проукраїнських знайомих, які вже виїхали з Криму, також була ситуація, коли окупаційні силовики просто заскочили в хату і вивернули все в гаражах, в сараях, нібито шукали патрони. Чоловік з цієї родини займається ремонтом автомобілів, тож знайшли якісь запчастини і кажуть: «О, запчастини ховаєте від українських безпілотників». 

«Дайте я скажу швидше, дайте я швидше донесу» 

Багато мешканців півострова доносять на нелояльних громадян. Чому, на вашу думку, це відбувається?  

Ви знаєте, я завжди повторюю, що питання окупації Криму колись будуть розглядати не тільки військові, політологи та соціологи, а й лікарі. Це якийсь синдром. Людям, які займаються доносами, не дають за це премію. Зрозуміло, що є деякі структури, у яких за це передбачено кар’єрне зростання. Але звичайні люди, пенсіонери, які живуть у Криму, для них це ніби конкуренція, дитяча забавка: «А дайте я скажу швидше, а дайте я швидше донесу».  

Коли ми ще жили в окупації, була одна ситуація… В нас велике подвір’я, великий паркан, і тільки невелика частина садочка, і на подвір’ї стоїть альтанка. Одного разу до чоловіка прийшли хлопці по роботі. Це було під вечір, вже сутеніло. Вони сиділи у цій альтанці, розмовляли, а голоси мого чоловіка і моїх синів дуже схожі. А окупанти ж постійно ходили і питали: «Коли повернуться ваші сини? Кажіть їм, хай вони повернуться».  

І чоловіки помітили, що серед тих кущів хтось є. Хтось на задньому подвір’ї заліз аж в ті кущі і зашпортався там. Виявилося, що це наша сусідка, яка працювала в сільській раді та вела військовий облік. І вона почула на своєму городі якісь голоси і подумала, що то приїхали наші діти. І оце вона так нишпорила, уявляєте собі? Тому я не знаю, як це назвати, не знаю, що це таке, але вони доносять за все, вони придумують багато фактів, вони наговорюють на людей. 

«Я залишилася без роботи, та де б не намагалась працевлаштуватися – мене ніде не брали» 

Я хотіла у вас запитати, чи були у вашому оточенні люди, які вас зрадили у той період за проукраїнську позицію. Втім ви вже сказали, що це і колеги на роботі, які пускали до вас в кабінет окупаційні спецслужби, і сусіди… 

Це колеги на роботі, це друзі, з якими ми товаришували понад 20 років, це куми, це багато хто. Загалом, в нас було дуже велике коло спілкування, не тільки по роботі, а й у приватному житті. І залишилося практично дві людини, з якими ми могли зідзвонюватися, коли вже виїхали з півострова, але потім одна людина померла, а з однією ми вже не спілкуємося, щоб не наражати на небезпеку. 

А чи були люди, які несподівано вас підтримали? 

Так, були. Ви знаєте, завжди кажуть, що допомога може прийти від тих людей, від яких не очікуєш і в той час, у який не очікуєш. Коли закрилася українська райдержадміністрація і я залишилася без роботи, де б я не намагалась працевлаштуватися – мене ніде не брали. Ба більше, це супроводжувалося дзвінками, щоб мене не працевлаштовували. 

Тоді я знайшла собі дуже низькооплачувану роботу. Це звичайні дачі, де була вакансія обліковця. Я вийшла на роботу, пропрацювала близько місяця, і мене викликають в поліцію за доносом керівника цього дачного кооперативу, нібито я викрила бухгалтерські документи і ховаю їх.  

А попередня бухгалтерка якраз звільнилася, і передачі документів як такої не було. Вона виявилась дуже порядною людиною. Мене мордували дуже довго, викликали двічі чи тричі в поліцію, і дільничому було вже дуже незручно, він казав: «Ну, ви розумієте, він (керівник – ред.) не забирає свою заяву та кожного разу до своєї заяви подає, що ви вкрали документи».  

Я не витримала та поїхала на роботу до колишньої бухгалтерки дачного кооперативу. І вона допомогла у поліції зі свідченнями того, що я вийшла з тією однією тоненькою папочкою, а він решту документів вивозив машиною і на цьому нібито все скінчилося. 

Минув місяць і до мого дому приходить поліція з обшуком. Я була на подвір’ї, запропонувала їм чай, каву, бо в нашій родині так заведено. А вони так ніяково кажуть: «Ми мусимо зробити обшук». Я спитала, чи мають вони ордер, або ще щось. «Ні, в нас немає, але згідно із законодавством, якщо на вас є декілька заяв по одній справі, ми можемо робити обшук», – кажуть. А я питаю у них: «Що ж ви будете шукати?». Відповіли – бухгалтерські документи. Я попросила перелік бухгалтерських документів, які я нібито вкрала і які будуть шукати. Він дістає копію заяви, а там не вказано жодного документа, лише написано журнали, ордери і бухгалтерські документи. 

Тобто, це була сфабрикована справа. Тоді вони все ж провели обшук і попросили написати розписку, що я нічого не брала. Я написала дві. І написала заяву в поліцію, що вважаю це тиском на мене та прошу вказати, які саме бухгалтерські документи я нібито вкрала. Це по-перше.  

По-друге, чим закінчилося розслідування попередніх історій, де були свідчення працівників однієї організації про те, що я не брала документи.  

Я зустрічаю на базарі керівника дачного кооперативу. Підходжу до нього і кажу: «Як ви можете дивитися мені в очі?». І він починає: «Ну, ви ж розумієте, мене попросили». Я спитала, хто його попросив. Відповів – в одному з кабінетів у приймальні райдержадміністрації. Ну і все. Потім він помер і це залишилося на його совісті. Тож це був перший випадок, коли мене підтримали.  

А другий випадок стався тоді, коли я вже зрозуміла, що в районі зовсім немає роботи, грошей дуже мало, і раптом мені телефонує колишній знайомий нашої родини, з яким ми дуже рідко зідзвонювалися. Він запропонував мені роботу в іншому місці Криму. Коли я сказала,  що мені ніде не дадуть працювати, він відповів: «Поки я ще на цьому підприємстві керівник». Тож я  мусила їздити на роботу за 70-80 кілометрів від дому і ще близько року я в нього попрацювала. Ось ці люди колись протягнули мені руку. 

«Працівників таксі зібрали і сказали доповідати про всіх, хто їде в сторону кордону, а я у тих списках є дуже часто» 

Дуже складно, коли знаєш, що будь-якого дня, у будь-який час можуть прийти з обшуками, щось підкинути, звинуватити в тому, що насправді вас не стосується. Як ви прийняли рішення покинути Крим? Чи пам’ятаєте той день, коли востаннє зачиняли двері своєї оселі? 

Рішення про виїзд з Криму ми прийняли ще у 2014 році, але в мене був лежачий тато, і ми не могли його залишити. Як я казала раніше, діти змогли виїхати, потім помер тато і ми їздили з окупованого півострова на підконтрольну Україні територію, аби побачитись з дітьми, а потім повертались назад.  

Тому ці кілька років ми жили «між небом і землею». Пізніше чоловік вже знайшов роботу на материковій частині України, я тоді ще не знайшла та час від часу їздила на півострів, а потім поверталась до чоловіка.  

Я дуже добре пам’ятаю момент, коли я востаннє зачинила двері своєї оселі в Криму. Це було 22 вересня 2019 року. Я була в Криму ціле літо і пам’ятаю, що викликала таксі. А брат моєї однокласниці працював таксистом і попередив, що всіх працівників таксі зібрали і сказали доповідати про всіх, хто їде в сторону кордону, і що я у тих списках є дуже часто. Він сказав, якщо мені щось потрібно, аби не було питань, я можу йому телефонувати і в будь-яку годину він мене відвезе до кордону, лише аби я не викликала таксі. Це, до речі, четверта людина, від якої допомога прийшла неочікувано.  

22 вересня 2019 року. Тоді я їхала до кордону зі сльозами. До того ж перетин кордону між окупованою та підконтрольною територіями завжди важко дається. Проблема у тому, що ніколи не знаєш, чи тебе випустять. 

Виїжджаючи з півострова я постійно возила із собою медичні карти, бо маю проблеми зі здоров’ям і мені треба були ліки, яких на той час не було у Криму. Можливо, це рятувало нас, бо ми мали можливість виїжджати до Херсону за ліками, в мене були направлення на них. 

І я пам’ятаю, що того разу я теж сказала, що їду в Херсон. А вони мене запитують: «Чому ви їдете за ліками, а повертаєтеся через місяці?». А я відповіла їм, що ось така ситуація, там ще тітка старенька, що її треба провідати. Завжди придумуєш легенди, які тебе рятують.  

Я приїхала на вокзал в Херсон та ще п’ять чи шість годин мені треба було чекати на потяг до Львова. Бо виїжджали так, аби менше бачили сусіди, щоб вони ще спали. Старалися потрапити на російський кордон, коли має прийти інша зміна. Тоді вони вже заморені і можуть швидко пропустити, бо коли приходить нова зміна, вона може довго мордувати. А вони могли і вночі змінюватися, і близько 12, і близько 2, ну і як тобі пощастить, бо ти ж не знаєш точного графіка. Приїхав на кордон і сидиш, чекаєш, запитуєш коли інша зміна і люди, зокрема таксисти, тобі підказують. 

Я пам’ятаю, як приїхала в Херсон, сиджу на вокзалі, і в мене сльози ллються градом від того, що я поїхала. А потім я приїхала у Львівську область, і вона зустріла мене сонцем, такою яскравою ще зеленою осінню. Були тоді квіти, багато хризантем, а в мене почалася дуже страшна депресія. Чоловік мене кожного дня виводив в парк і купував мені букети квітів у пересічних бабусь чи дідусів, щоб мене трохи розрадити. 

«Коли ми виїжджали з Криму, нам вдалося вивезти українські прапори. Це було дуже складно» 

Ви сказали, що дуже часто перетинали кордон між Україною та окупованим Кримом. Чи виникали у вас труднощі з в’їздом?  

Труднощі були завжди. Декілька разів я заїжджала за українським закордонним паспортом — з ним простіше пропускали. 

Було багато різних ситуацій. Колись діти бавились, знайшли мій паспорт та трошки його помалювали. Там така тоненька смужка від чорнила ручки. За це причепились російські прикордонники. Пізніше вони намагалися відірвати фотографію в паспорті. Просто брали за кінчик і старалися її кожного разу відірвати. І я боялася, що її порвуть, робила декілька разів зауваження, після чого вони ще більше старалися, бо це був привід мене не пропустити. Але, на щастя, вона була дуже добре приклеєна.  

Декілька разів мене примушували писати анкети і вказувати, що я маю право знаходитися у Криму всього місяць. А ці анкети мали заповнювати ті громадяни України, які не мали кримської прописки. Це постійно супроводжувалось сварками з мого боку, втім я заповнювала ці анкети, однак не писала термін. 

Крім того, завжди досконально вівся огляд речей. Просто настільки, що я навіть передати не можу. Коли ми виїжджали з Криму, нам вдалося вивезти українські прапори. Це було дуже складно. 

«Найбільше випробування — бути внутрішньо переміщеною особою» 

Зараз ви мешкаєте на підконтрольній території України. Чи реєструвались ви як внутрішньо переміщена особа? Чи виникали з цим складнощі?  

Як внутрішньо переміщені особи ми зареєстровані ще з 2016 року. Знаєте, найбільше випробування — це бути внутрішньо переміщеною особою. Усе інше, зокрема оформлення документів, не викликало жодних труднощів.  

Єдине, перед місцевими виборами у 2019 році ми захотіли потрапити в реєстр і нам було відмовлено. Ми запитували, чому не можемо голосувати як всі громадяни України. Тоді люди так потуплювали зір і казали: «Треба було вам раніше зареєструватися». Коли ти з окупованої території, як можна зареєструватися раніше? Це абсурд, це неможливо. 

Нас таки не зареєстрували, залишивши без права голосу. Тоді навіть шкірою я відчула, що покинула все, приїхала сюди, я громадянка України, яка має бути прикладом для тих, кого ця біда не спіткала, а до тебе ставляться як до «другосортної» особи.  

«Найбільший страх був не виїхати» 

Що ви згадуєте з найбільшим теплом, коли думаєте про Крим? А який спогад досі щемить? 

Вже багато часу минуло з моменту окупації Криму. Перші п’ять років я щодня плекала надію, що, можливо, вже завтра повернуся додому. Коли ще була змога туди поїхати, це були одні спогади. А тепер, чим більше часу минає, пригадуються спогади дитинства, живих та здорових батьків, радості від родинних свят, коли приїжджають гості, радості від того, що ти їдеш на море.  

Ми жили недалеко від моря і майже кожного дня їздили відпочивати. Радість від того, коли тебе возили в цирк у Сімферополі, у Бахчисарайський палац… Боже, як я обожнюю Бахчисарайський палац, якби ви знали. Це туристична Мекка для мене в Криму, ніби заходиш у казку.  

Спогади людей, з якими працювала та робила щось для розвитку Криму. Бо це була державна служба, це було цікаво. Ми втілювали якісь проєкти, намагались запровадити щось нове, європейське. Це весілля, яке пройшло в Криму, на березі моря, і тебе вітають всі відпочивальники.  

Безкрає поле, за ним смужка моря, а за нею – небо. Наш будинок в селі був останній і за ним було поле, уявіть собі, потім – море, а потім – небо. І залежно від пори року, коли вже сходила пшениця або ячмінь, то це поле було зелене або жовте-жовте, як український прапор, переходило в синє або ж зелене море, бо Чорне море може бути і синім, і зеленим, аж смарагдовим. Мабуть, ця картинка, і запах поля, повітря, оці птахи високо-високо над тобою – оце спогади.  

А негативне – це бронетранспортери, той страх невідомості, коли нас зібрали у великій залі, коли почали приходити додому. 

Ви знаєте, коли я читала книжки про те, як у 1937 році і пізніше приходив НКВД і забирав цілі родини, що було доволі часто в Україні. Ти розумієш, що це вже не книжка, це вже приходять до тебе. Це страшна невідомість і ти в небезпеці. Лягаєш спати – до тебе можуть прийти, щось робиш на подвір’ї – до тебе прийде дільничий щоб шукати якісь документи.  

Але найбільший страх був не виїхати. Кожного разу, коли підходиш до кордону, розумієш, що тебе просто можуть не випустити. Страх ще в тому, що тебе ніде не беруть на роботу, тобі немає за що жити.  

«Значення дому тепер у дрібничках, які створюєш навколо себе» 

Що для вас дім означає сьогодні? 

Ми орендуємо житло, змінюємо квартири, бо не встигаємо за ростом цін. Але тепер дім – це не просто квартира, у якій мешкаєш. Я стараюся облаштувати її картинами, які пишу сама, квітами чи книгами. Чоловік навіть помідори посадив на вікні. Значення дому тепер у цих дрібничках, які створюєш навколо себе, аби відчути, що ти не загнана в кут людина, а та, яка бореться з труднощами і має надію, має мрію повернутися до рідного дому.  

А якщо брати в глобальному сенсі, дім – це ще й твоя вулиця. Ти виходиш з квартири і відчуваєш, що ти вдома, бо немає того страху, який був до виїзду в Криму. 

Дім – це також люди, розмови, нові зустрічі. Заходиш у книгарню, а там сидять дівчатка або хлопці, читають книги. Ти заводиш з ними розмову, і виявляється, що вони родом або зі Сходу, де точаться запеклі бої, або з Харкова, що вони теж ВПО. Оце твій дім тепер, ці люди. 

«Мені дуже хочеться, щоб я могла і надалі проживати такі ранки» 

Що вам сниться про Крим? 

Постійно сниться свій будинок, своє подвір’я.  

Колись в мене було більш як 40 кущів троянд. Прочиняєш віконечко, а там троянди і різні квіти, город, а з іншого боку виноград і бджоли гудуть. 

Ранок у Криму я починала завжди однаково протягом 20 років: я вставала дуже рано і бачила, як підіймається сонце, я розмовляла з кожною трояндочкою, з кожним деревом, бачила сік лози винограду, як цвіте перший кизил, потім – персики, обходила всі свої кущики, всі квіти, потім йшла на подвір’я, годувала перепілок, качок. Це заряджало позитивом. Мені дуже хочеться, щоб я могла і надалі проживати такі ранки. На жаль, зараз ми цього не маємо. Це, можливо, дрібнички, але для мене – це мирне щастя.  

Потім їдеш спокійно на роботу, відпрацьовуєш, після роботи можна поїхати на море, прийняти сонячні ванни, коли сонце заходить. Приїжджаєш додому, йдеш в душ, а далі бачиш мирні сни. А потім знову ранок і ти ним насолоджуєшся на повну, ти не повинен боротися, виживати.