«Ни один священник УПЦ КП в Крыму не перешел на сторону российской церкви», — архиепископ Евстратий (Зоря)

Про те, як Кримська єпархія «виживає» на півострові, QirimInfo розповів голова прес-центру УКП КП  архієпископ Євстратій (Зоря). Далі — його пряма мова.

Про поточний стан Київського патріархату в Криму

Єпархія Київського патріархату на півострові є по суті, якщо не єдиною, то однією з кількох легально й відкрито діючих українських організацій Криму.

В умовах у тому числі й інформаційної агресії Росії проти України, коли свідоме українське, всеукраїнське виставляється як фашистське і злочинне, діяльність церкви Київського патріархату, саме як української церкви, є, очевидно, предметом агресії. Предметом боротьби з боку російської і окупаційної влади і відповідних прокремлівських активістів.

З іншого боку, Росія зважає на те, які можуть бути наслідки прямої агресія проти Київського патріархату. З точки зору міжнародної спільноти і відповідного міжнародного права, право на свободу совісті і віросповідання є одним із фундаментальних прав людини. Відповідно, його порушення є дією, яка не має сприйматися міжнародною спільнотою.

Також Росія зважає на те, що Московський патріархат в Україні має свою присутність. На їхню думку (це те, що я знаю з низки джерел), явні агресивні дії проти Київського патріархату з боку російської держави можуть призвести до того, що Українська держава буде діяти відповідним чином до церкви Московського патріархату в Україні. Це їхнє таке уявлення. Очевидно, що кожен уявляє дії іншого по собі.

Про обіцянку Гіркина

Сумно відомий Ігор Гіркин, радник так званого голови уряду Аксьонова, в березні 2014 року давав письмові гарантії того, що храми і майно священнослужителів Київського патріархату в Криму не будуть зачіпатися і що не буде ніякого беззаконня і насильства. Це відбулося якраз напередодні «референдуму». Ця людина говорила, що вона має повноваження від патріарха Кирила це гарантувати.

В цілому Київський патріархат в Криму живе в атмосфері психологічного тиску, який часом переростає в різний бюрократичний тиск. І все це накладається на дуже великі ускладнення положення нашої церкви тим, що Українська держава не має, по суті, ніяких інструментів для того, щоб реально це становище полегшити.

Про діалог з владою

Безперечно, що архієпископ Сiмферопольський i Кримський Климент, перебуваючи в Києві, зустрічається з різними посадовими особами, урядовцями і депутатами. Але іншої допомоги, окрім заяв в підтримці і певних консультацій, немає.

На те, на що можуть зреагувати в Україні, — реагують. Наприклад, коли Климент перетинаючи адміністративний кордон почув від українських службовців вимогу хабаря, то публічно заявив про це. Влада зреагувала. Але ми не бачимо якоїсь повноцінної стратегії з приводу того, що робити з Кримом.

Про юридичні проблеми

Головна проблема, з якою стикається єпархія Київського патріархату і всі релігійні громади, це питання російської реєстрації, яка має по суті дві площини — юридичну і публічну.

Очевидно, що в публічному просторі російська реєстрація — це де-факто визнання російської окупації. І тут кожна релігійна громада постає перед дилемою. Якщо вони не визнають, що Крим — це Росія, якщо вони вважають, що знаходяться на окупованих територіях, то у них є два шляхи. Або знаходити форму своєї юридичної реєстрації, або припиняти свою публічну діяльність.

До першого січня 2016 року має відбутися перереєстрація всіх юридичних осіб і зокрема релігійних організацій в Криму. Багато з цих організацій прийняли вже російську реєстрацію.

Наша позиція церкви і кримської єпархії принципова. Ми не будемо приймати цієї реєстрації стільки, скільки це можливо. Коли ми опинимося перед прямим вибором існування громад Київського патріархату в Криму, легальним (з умовою реєстрації), або її ліквідація через те, що він є незареєстрованим, то я вважаю, що ми будемо приймати рішення в першу чергу виходячи з потреб наших віруючих. Ми не визнавали і ніколи не визнаємо Крим як територію Росії. Цього категорично не може бути.

Про компроміс

Раніше церква також опинялася перед вибором чи визнавати радянську владу, яка прийшла до керівництва держави через переворот, громадянську війну й криваві репресії? Так само, чи визнавати язичницьку владу? Чи визнавати юрисдикцію над собою тієї влади, яка офіційно підтримує як державний культ поклоніння різним богам, яких християни визнають бісами? І від того часу церква виробила таку позицію: те, що стосується духовного, не може бути плодом компромісу. Тобто ми на вимогу влади не можемо змінювати віровчення, не можемо змінювати богослужіння, не можемо змінювати устрій церковного життя і таке інше. Категорично — ні.

Те, що стосується зовнішнього, тимчасового, в юридичних положеннях в Російській імперії церква була державою, в радянський час — гнаною, в незалежній Україні церква є вільною. Церква приймає ті умови, в яких вона опинилася. Не вона їх створювала.

Про українську церкву при українській владі

Українські питання в Криму, якщо вирішувалися, то тільки за залишковим принципом. Київський патріархат постійно стикався з проблемами. Не виділялася земля, не реєструвалися громади, робилися всілякі перешкоди для того, щоб Київський патріархат в Криму не діяв. І те, що сталося, — це наслідок такого ставлення до українських церков і, зокрема, до церкви Київського патріархату в той час (мається на увазі за роки незалежності — ред.). Так було в Донецькій і Луганській областях, де принципова позиція місцевої влади була такою, щоб робити все для того, аби Київського патріархату там не було, всіляко йому перешкоджати.

Про патріархат як національний осередок

Зараз Київський патріархат є не тільки осередком для віруючих, але й українським осередком. Інших легальних українських організацій в Криму по суті не залишилося.

Нещодавно була створена російська організація для того, щоб представляти інтереси українців. Але вона створена російською владою і тому тут не має підстав говорити, наскільки вона справді може бути українською.

А в Київський патріархат люди можуть прийти у вишиванці, можуть розмовляти українською мовою, не боячись, що їх поб’ють, можуть святкувати День незалежності України. 24 серпня в наших храмах відбулася молитва за Україну. Люди прийшли відсвяткувати в церкву. І це також дуже важливо. Це була така духовна віддушина. Психологічно це дає можливість людям відчути себе українцями серед українців.

Кафедральний собор УПЦ КП в Симферолі

Про тиск страхом

Найважливіше, що кількість прихожан не зменшилася. Впродовж кількох місяців 2014 року проводилася така психологічна атака на парафію. На богослужіння приходили співробітники ФСБ, сідали і весь час з блокнотиком щось писали.

Мені це нагадало історію з закриттям єврейського театру. Після вбивства його керівника в повоєнний час, при Сталіні, коли офіційно закривати театр не хотіли, вони зробили наступне: у фойє поставили фотографів і всіх, хто заходив в театр, фотографували. Через місяць чи трохи більше театр офіційно закрили через те, що не було відвідувачів.

Очевидно, що в атмосфері страху і репресій — це є форма тиску. Тобто, ніхто ніякого прямого насильства не чине. Руки не викручують, але тиснуть.

В Сімферополі, наприклад, окупаційна влада написала листа до архієпископа Климента з «проханням» відмовитися від землі, яку виділили для будівництва храмового комплексу в Сімферополі, на користь федеральної служби безпеки, бо вони там будуть будувати житлові будинки. Хіба це не спосіб тиску?

Буквально в перші місяці окупації скасували режим пільгової оренди, бо єпархіальне управління і кафедральний храм в Сімферополі був наданий в оренду на 50 років за 1 гривню в рік. Вони в кримському кабінеті міністрів приймають рішення і надсилають листа, що оренда буде складати 600 тис грн. на рік.

В Севастополі храм був на території українського навчального центру військово-морських сил. І там просто перекрили доступ до цієї території. Хоча напряму він не являвся військовим об’єктом. Він був навчальний, де було надано приміщення для молитви і богослужіння. По іншому в Севастополі відкрити храм Київського патріархату було неможливо.

Про тих, хто не здається

Архієпископ Климент і духовенство Київського патріархату принципово залишаються в Криму і будуть звершувати своє служіння стільки, скільки буде угодно Богу. Архієпископ Климент пережив дуже багато. Йому спалили дачу, на початках окупації його побили, він отримав травми. Але вони не здаються.

Я думаю, що обов’язок і Української держави, і української громадськості, і, відповідно, міжнародної спільноти привертати всю можливу увагу до цих питань. Як би там не було, але Росія є учасником низки міжнародних угод з прав людини. Вона зобов’язувалася на міжнародному рівні поважати права віруючих, свободу совісті віросповідання, і тому є привід тиснути і вимагати цього від російської влади.

На території Донбасу ця ситуація набагато складніша, бо там немає з кого вимагати. Там в кожному селі й селищі владу здійснюють ті, у кого в руках автомати. В Криму відкрито й беззаконно життя не позбавляють.

І до речи, за весь час окупації жоден священник Київського патріархату в Криму не перейшов на бік російської церкви.