Вітання від політв’язня Кремля

Орфографію збережено.

«Цей лист пише вам Мустафаєв Сервер Рустемович, незаконно затриманий та утриманий в Єкатериненських застінках, разом з іншими політв’язнями.

Мої вітання до всіх кого знаю я, та тих хто пам’ятає мене. За довгі роки навчання та роботи в Києві, пам’ятаю багато добрих спогадів та друзів. За останні понад 4 роки сучасних реалій в Криму, познайомився та співпрацював з ще більшою кількістю щирих, чуйних, не байдужих до сучасних реалій Криму, східної України та Українського майбутнього в цілому.

Звичайно найтепліші та щирі вітання, побажання стійкості, боротьби до останнього, до перемоги саме до цих людей.

Але на цей лист мене наштовхнули думки за іншу частину українського суспільства, політикуму, інтелігенції та інші. Я ні в якому разі не звинувачую когось, я тільки хочу звернути увагу на деякі речі та наштовхнути на деякі думки, які, сподіваюсь, призведуть до позитивних змін та дій…

Перебуваючи в СІЗО маєш багато часу на міркування свого життя, життя суспільства в якому живеш та багато іншого. Я згадав роки навчання в Києві. Згадав події які відбувалися в Криму, а саме навколо кримськотатарського народу.

Не хочу глибоко лізти в деталі цих подій, лише скажу, що коли був студентом КНУБА (Київський Національний Університет архітектури та будівництва – УП) з Криму, а ще й кримським татарином був один в цілому потоці студентів. Після кожного 18 травня (День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу – УП), або інших подій пов’язаних з моїм багатостраждальним народом (події на Ай-Петрі, події та питання з землями для влаштування народу та ін.) які висвітлювалися на національному телебаченні та ЗМІ, на жаль, як завжди з негативного боку – у мене були багато окремих розмов з моїми однокурсниками, які цікавилися питаннями освітленими в ЗМІ, а саме:

– чи дійсно кримські татари у Криму бунтують;

– чи дійсно кримські татари військово налаштовані до України, до влади, до законодавства;

– чи справді у Криму є кримськотатарський, мусульманський радикалізм тощо.

Ці та схожі питання часто підіймалися в українському суспільстві та переді мною і  моїми друзями в університеті й на роботі. Звичайно, знаючи мене, часто літом перебуваючи у Криму, маючи багато знайомих та рідних у Криму, більшість з них швидко відходили від цієї ворожнечої пропаганди в ЗМІ, але сам факт таких розмов й процесів в Українському середовищі дуже засмучував особисто мене й звичайно увесь мій народ, який приїхав на свою Батьківщину з вірою й надією що депортація, політичні репресії за національною та релігійною ознаками які почалися в 1783р., та відгукнулися 1944р. – закінчилися.

Не зважаючи на абсолютно законні, мирні вимоги й боротьбу за свої права в межах українського законодавства, кримські татари дійсно весь період незалежної Української влади у Криму були вимушені продовжувати мирну боротьбу, вимагати свої права, боротися з брехнею, політичним свавіллям й байдужістю.

Саме події 2014 року на мій погляд відкрили занавіси того, чому й кому була потрібна така політика, пропаганда й напруга понад 23 роки незалежної України в Криму (хоча напруга постійно підтримувалася в материковій Україні між сходом та заходом України і зараз теж бачимо, до чого це все призвело).

Саме події 2014 року, як я бачу й гадаю, будь-яка розумна людина повинна побачити – хто є дійсно ворогом, перебіжчиком та бунтарем. Саме зараз зрозуміло хто й навіщо створив та підтримував всі ці роки українського Криму воєнізовані групи козаків, самооборони тощо. Без слів ми зараз побачили від кого треба було чекати і отримали радикалізм.

За понад 4 роки моєї особистої боротьби в сучасному Криму (доки мене саме за це політично не обвинуватили й зробили політичним в’язнем). Я встиг почути, побачити та отримати багато відгуків, слів підтримки, вибачень за минулі слова й думки про мій народ, мою релігію… Як кажуть «краще пізно, чим ніколи», але це сталося ціною багатьох зламаних, зниклих і загиблих життів та сімей.

Впевнений, що у всьому є свій сенс, який Бог заклав, як іспит для всіх нас, як сито яке відокремлює велике від маленького, сміття від чистого – так й тут всі ці події від 2014 року показали всім нам справжні обличчя тих чи інших людей, груп, політиків та ін. На жаль, ціною життя, свободи ми тільки маємо можливість бачити й відрізняти друзів та ворогів. Правду каже народне прислів’я «Друзі пізнаються в біді».

Але тут я хотів би зупинитися на деяких своїх думках та спостереженнях, які я чув і бачив за час цих іспитів, які впали на усю Україну в цілому та Крим зі сходом, зокрема.

За понад 4 роки сучасної України (з 2014р.) мені довелося багато їздити до материкової України, спілкуватися з різними людьми – від таксистів, сусідів на квартирі, однокурсників, до службовців різних державних та недержавних підприємств, організацій, багатьох правозахисних організацій — тому маю достатньо об’єктивний погляд на стан суспільства:

При спілкуванні зі звичайними громадянами, заробітчанами вочевидь відчувається, що «Кримське питання» майже не знайоме (маю на увазі всі обшуки, арешти, руйнування пам’яток, культури, мови тощо), або мають дуже загальні уявлення, що Крим зараз «російський». Інколи чуєш, що життя у Криму зараз краще ніж в Україні з економічного боку, а саме неприємно чути, що мешканці Криму самі обрали шляхом «референдуму» це положення, не зробивши супротив агресії тощо.

Деякі люди взагалі мають апатію та песимізм до гарного майбутнього й готуються до переїзду у Європу.

А коли чуєш з трибун та по національному телебаченні виступи політиків та діячів які після всього, що сталося у Криму, після того як незламані, небайдужі, непокорені сини мого народу не словом, а ділом показали свою народну, героїчну позицію, супротив агресору, та боротьбу – знов й знов мій народ звинувачується у недовірі, підозрюється у різних байках про радикалізм та інші нісенітниці…

Дуже тяжко кримцям чути душевні розмови про важке становище мешканців Криму, бранців Кремля та багато інших порушень національного та міжнародного законодавства, але за понад 4 роки цих подій в Україні досі нема затверджених термінів про «Політв’язнів», офіційних виступів стосовно позиції України до тих, кого звинувачують в тероризмі, екстремізмі тощо.

Лише на п’ятому році цих жахливих подій та агресії (як для ХХІ ст.) у бюджеті з’явилися кошти на підтримку сімей політв’язнів. Але механізми використання  тільки завдяки зусиллям багатьох правозахисних організацій та небайдужих політиків знаходять свої шляхи.

Дуже прикро, але «Кримське питання» в ефірі національного телебачення займає нікчемні 2-3% від загального ефірного часу. Я це знаю особисто бо багато робили дій, щоб це питання якось покращити. Як би прикро не було, але Україна й на міжнародному рівні в сфері ЗМІ має мінімальні ресурси, а тут ще й в національному ефірі таке становище. В період великих інформаційних війн, агресор дійсно має великі ресурси своєї брехливої пропаганди.

Я ніяк не хочу бути критиком держави, або когось особисто. Я тільки хотів цим листом звернути увагу українців до їх становища, політиків до інколи бездіяльності, інколи повільності в діях.

Якщо перші 2 пункти в моєму листі про звичайних українців та їх становище, то останні 4 пункти це є прямі причини того, чому суспільство досі вкрай відчужене від проблем своєї держави.

Все це дуже лякає, що може воно так потрібно комусь, а може просто мало вимагають тому й мало робиться, бо як кажуть «під лежачий камінь вода не тече». ЗМІ у всіх цих питаннях мають великий вплив, але як я казав раніше ми й тут маємо, на жаль, або байдужість, не розуміючи актуальність, важливість, або відсутність зв’язку з активістами.

Той хто знає мене, той скаже що я ні в якому разі не песиміст, навпаки я завжди намагаюся бачити сенс у будь-якому становищі або життєвому іспиті, бо все це від Бога. Так вчить мене моя релігія Іслам. Саме це дає сили не зламатися та діяти, боротися далі. Чого бажаю всім нам.

Сервер Мустафаєв, координатор організації «Кримська солідарність»».