Консультация по Skype только для тех, кто находится в Крыму.
Акаунт для заявлений: krymsos_legal

 

Консультация психолога:

+3 8 (050) 867-84-28

(Viber, Telegram, Whatsapp)

psiholog@krymsos.com

Крим і Україна: про Хрущова і «рідні гавані»

26 / 04 / 2019

Коли відбулася революція 1917 року і утворився соціалістичний рай, яким керувати могла навіть кухарка, усі кордони визначалися за національним принципом. Тому, у 1921 році утворилася Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка, де головним корінним народом був – хто? – правильно, кримські татари. Кримська АРСР була у складі Російської РФСР – за принципом попередньої приналежності в імперські часи. Але найтісніші економічні, соціальні та культурні контакти, звісно ж, відбувалися з УРСР – від торгових шляхів, до спільно пережитого Голодомору (Великий Голод майже не зачепив Крим, але саме туди намагалися виїжджати українці у пошуках можливості вижити).

А потім почалася Друга світова війна. Під час неї, нібито через зрадливість, було здійснено депортацію кримських татар – подія 1944 року, яка назавжди змінила і життя мільйонів, і геополітичну історію Східної Європи. Тоді у Криму забрали статус автономної республіки – адже корінний народ вагонами вивезли до Узбекистану та Казахстану. Разом із кримськими татарами з півострова депортували усіх ромів, німців, італійців, болгар, вірменів та греків. Коли війна закінчилася, півострів виявився спорожнілим свідоцтвом того, що колись тут було життя.

Картина Рустема Емінова «Між минулим і майбутнім»
Картина Рустема Емінова «Між минулим і майбутнім»

У 1954 році ухвалили Закон СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРФС до складу Української РСР». В законі передача Криму пояснювалася «спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими і культурними зв’язками між Кримською областю та Українською РСР». Технічно тут йдеться, звісно, про те, що післявоєнний Крим фактично вимирав. Після депортації господарство півострова завмерло. Власне, єдине, що там толком працювало – це русифікаторські кампанії, масово розкидані по території усієї України. (У такий спосіб намагалися перебити повоєнний голод, вочевидь.)

Під час військової окупації Криму, яку лагідно називають у Кремлі «приєднанням», багато розмов точилися про відновлення історичної справедливості, про виправлення дурних помилок Нікіти Сергійовича Хрущова, який, власне, Крим Україні й передав. Історична аналітика окупантів тішить знанням радянських законів – мовляв, не могла тоді відбуватися передача територій у СРСР без референдуму. За радянським законом, й дійсно був необхідний референдум. Втім, всі ми добре знаємо, що в СРСР було народовладдя і не було сексу, а тому питання того, чого не було проведено референдум, залишимо на розсуд окупантських істориків.

Чого на їхній розгляд нема сенсу залишати, то це передача українських територій до Російської РФСР у 1925 році: так само без референдуму, були передані міста Таганрог і Шахти, а також прилеглі до них райони. Відповідно до логіки «повернень до рідних гаваней», Україні теж є що повертати. Але це так, риторично.

Мапа УРСР 1922 року. Кримський півострів підписано як «Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка».
Мапа УРСР 1922 року. Кримський півострів підписано як «Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка».

Є ще одна «причина» до «повернення» Криму, про яку не забувають нагадувати Кремль і окупаційна влада. Мовляв, Хрущов – дурник, який розкидався «подарунками». А приєднання Криму було «подарунком до 300-ї річниці Переяславської Ради» – це та сама рада, на якій Богдан Хмельницький підписав договір про об’єднання українських територій із «братським» російським народом, про що ще писав Шевченко у своїй «Розритій могилі» – «Ой Богдане! Нерозумний сину…». «Нерозумним сином» Кремль вважає і Хрущова за «дарування» Криму, аби заручитися підтримкою українських комуністів у боротьбі за владу.

Нікіта Хрущов на ХХ зїзді КПРС (1956 р.)
Нікіта Хрущов на ХХ з’їзді КПРС (1956 р.)

Проблема, щоправда, тут у тому, що документи ЦК КПРС, в яких міститься обговорення передачі Криму, й досі засекречені. Тобто, технічно, ми навіть не знаємо, чи це була ідея Хрущова. Зрештою, на 1954 рік він фактично ділив владу із головою Ради Міністрів СРСР Георгієм Малєнковим, який в першу чергу відповідав за економіку. А отже, саме він міг бути ініціатором приєднання Криму до Української РСР – адже проект Північно-Кримського каналу (який став водяною артерією Криму) тоді вже був затверджений і чекав на свою реалізацію (чекав не довго – вона почалася вже за рік, у 1955 році).

Отже, як Крим став українським? А ніяк. Він ним завжди був – півостровом, який століттями економічно і соціально тримав міцний зв’язок із материковими українськими землями. Історія з Нікітою Хрущовим – це лиш історія радянських документів, місце яких на запилюжених полицях архівів. Передача півострова у 1954 році була всього-на-всього документальним актом для легалізації й без того наявного зв’язку. І зараз, поки Крим у «рідній гавані», цей зв’язок як ніколи важливо підтримувати. Бо історія не терпить недоговореностей: «рідна гавань» штормить масовими обшуками, затриманнями, вбивствами і викраденнями, кризою із питною водою, медициною та мілітаризацією. Втім, життя йде далі. Корінний народ повернувся на свої землі. Злочинний режим совітів впав. Впаде і цей.

Поділитись

Выбор редакции

Еще Статьи