Консультация по Skype только для тех, кто находится в Крыму.
Акаунт для заявлений: krymsos_legal

 

Консультация психолога:

+3 8 (050) 867-84-28

(Viber, Telegram, Whatsapp)

psiholog@krymsos.com

Я втекла з дому. Одна-однісінька, з копійками в кишені поїхала жити в місто, де ще ніколи не була…

1 / 09 / 2014

Ірина, 17 років

iryna1

Я ніколи не забуду того, як поїхала з Криму. Хоча для мене цей вчинок не є чимось великим, але я розумію, що саме від нього залежить моє майбутнє.

Моя мама – з Росії, а тато з Кіровоградщини. Але так сталось, що в сім’ї всі підтримують політику Кремля – на жаль, пропаганда робить своє. Після анексії Криму я довгий час розказувала батькам, що хочу поїхати вчитись до Львова, і намагалась їм пояснити, що нізащо не буду жити в Росії. Мені було важливо навіть не те, щоб вони мене відпустили, а щоб вони мене зрозуміли. Приблизно два місяці я намагалась їм пояснити свою думку, але марно.

Мої слова із дзвоном відбивалися від батьків. Навіть коли я наводила беззаперечні факти – чула у відповідь: «Ні, такого не може бути»; аргументи розбивались об залізобетонну стіну впертого несприйняття.

Крім того, ми сварились ще й з іншої причини.  Батьки переконували: «Ти повинна відмовитись від українського громадянства і взяти російський паспорт». Але для мене це було неприпустимо. Як так?! В мене є своя країна, є своя мова, чому я маю цього зрікатись? Зрештою, тиск був не лише в сім’ї – він йшов зі всіх сторін. Навіть коли я в розмові зі знайомими згадувала про свою позицію, на мене одразу скеровували вовчі погляди та зі зневагою казали: «Ну то їдь у свою Україну».

І я поїхала. Коли російські війська ввійшли в Крим, я одразу сказала собі, що ніколи не житиму в Росії. Остаточне рішення виїхати із окупованого півострову було, мабуть, спонтанним, хоча до того теж з’являлись схожі думки. Квитки на потяг Сімферополь-Львів я придбала заздалегідь. Після їхньої купівлі зібралась силами та спробувала знову пояснити батькам, чому я хочу поїхати з Криму. І знову зіштовхнулась із непорушною стіною нерозуміння. Тож про те, що я маю квитки, змовчала.

І ось, настав час, коли я мала їхати. Я добре запам’ятала той день – це був вівторок, 27 травня. Фактично, з батьками я нормально не попрощалась: вранці вони пішли на роботу, а коли повернулись – мене вже не було. Тоді вранці, перед їхнім виходом, я бачила їх востаннє. Чи вони мене. Все було, як і в безліч інших однакових днів: я їх обняла, побажала гарного дня та замкнула двері. Ось і все. Після того в душі був якийсь осад – я дуже переживала за здоров’я мами, адже їй категорично не можна хвилюватись. Я дуже люблю її, тож увесь час думала про те, як вона сприйме мій вчинок, і чи не стане їй від цього погано.

Переживала я того дня дуже сильно. Переживала так, що інколи мене аж трусило, як від холодного вітру по спині. На душі був тягар і якась незрозуміла суміш відчуттів: з одного боку – я втілюю свою мрію в життя, з іншого – залишаю сім’ю та чиню погано по відношенню до батьків. Зазвичай, коли люди їдуть у Львів, вони перебувають у солодкому очікуванні. А в мене цього не було – приємні відчуття розчинились у стресі, який я ніяк не могла приборкати.

Але дороги назад уже не було. Половину речей я вивезла із дому заздалегідь, і вони вже лежали спаковані вдома у друзів. Іншу половину взяла з собою і поїхала. І ось – я на сімферопольському вокзалі. В кишені – лише 400 гривень, ані копійки більше. З валізою допоміг друг – він же був єдиною людиною, яка проводжала мене у вільну Україну. І однією з двох, яка знала про мою втечу. Потяг мав прибути о пів на другу, однак його з якихось причин і на зло моїм нервам затримували – він приїхав аж коло четвертої.

Увесь той час на вокзалі я дуже багато думала, і чим більше думала, тим сильніше хвилювалась. Однак я розуміла: якщо залишусь – то не витримаю шаленої напруги. Так, ззовні виглядає, що все спокійно – на вулицях не стріляють, будинки не бомблять. Але якщо ти інакшої думки, якщо ти проти Росії – ти ізгой. І цього тиску суспільства я б не витримала. Зрештою, з українським паспортом мені було б дуже важко знайти роботу, а ледь не всі проукраїнські громадські організації позакривали. Сімферополь для мене був втраченим містом.

Час тягнувся дуже довго, і кожнісінька хвилина була справжньою каторгою. Коли я дивилась на квиток Сімферополь-Львів, мені ніяк не вірилось, що я це роблю. Але це відчуття класне – адже ти не знаєш, що буде далі. Це був мій квиток у самостійне життя.

 

Через декілька хвилин я побачила за вікном перший український прапор, що весело майорів на флагштоку. Тоді ж тягар, що заважав мені весь день, суттєво зменшився. Я відчула себе вдома, хоч і залишила свій дім позаду, за десятки кілометрів залізничних колій.

 

Коли нарешті я сіла в потяг, і він рушив, на гадці було лише одне: «Головне – це перетнути кордон». Адже за законом, неповнолітніх не можуть випустити без дозволу батьків. Але на щастя, все обійшлось без проблем. Через декілька хвилин я побачила за вікном перший український прапор, що весело майорів на флагштоку. Тоді ж тягар, що заважав мені весь день, суттєво зменшився. Я відчула себе вдома, хоч і залишила свій дім позаду, за десятки кілометрів залізничних колій.

Коли я вже була на материковій частині України, подзвонила мама. Спокійним тоном спитала, де я, адже вдома мене не виявилось. В мене не вистарчило мужності сказати їй усе по телефону, тому я, затинаючись, відповіла: «Мам, глянь на фейсбук». Там її чекало заздалегідь написане повідомлення. Після того мені ніхто не дзвонив, тож я першою набрала номер телефону батьків. По іншу сторону слухавки прозвучало коротке та холодне «Щасливої дороги», а далі – гудки. Мама повісила трубку. Мені тоді було дуже боляче, адже, тікаючи з Криму, я найбільше переживала саме за її здоров’я. Тож зіткнувшись із такою реакцією, я наново занурилась у відчай. Тягар, що зовсім недавно зник, знову мертвим каменем заліг в серці. Батьки тоді були дуже ображені на мене.

Полегшення відчула лише тоді, коли ступила на львівський перон. Адже мені тут не зроблять нічого за мою думку, я тут можу спокійно носити національну стрічку, можу розмовляти українською мовою… Тут я не була білою, чи, правильніше сказати, жовто-блакитною вороною.

Це був мій перший раз у Львові, і перший раз на Західній Україні взагалі. В місті мала лише декілька друзів. Вони у свою чергу спитали у своїх знайомих – і так я знайшла дах над головою. Насправді, надзвичайно вдячна тій дівчині, яка мене прихистила – якби не вона, не знаю, де б я була. Зараз вона дуже важлива для мене. Важлива, наче старша сестра.

Спочатку у Львові було важко – мене переповнювали дуже змішані відчуття. Декілька разів навіть думала про повернення в Крим. Я тут практично нікого не знала, і перші два тижні через стрес була незвично для себе замкнутою і мовчазною. Так, я розуміла, що мені погано бути одною, але водночас я не могла повністю відкритись для спілкування. В голові, наче рій надокучливих мух, снували нав’язливі думки: а якщо я не поступлю? А де я буду жити, звідки братиму гроші? Як взагалі все буде далі? Може, все ж не варто було тікати з дому?.. Але водночас я хотіла довести, що у мене є думка, яку я вважаю правильною. І щоб не вважали, що моє рішення є дитячим та несерйозним. Ні, воно було цілком свідомим.

 

Мені завжди було лячно стрибнути з пірса. Але в той же час я втекла з дому, одна-однісінька, з копійками в кишені поїхала жити в місто, де ще ніколи не була. Я не знаю, як я на це наважилась.

 

Друзі та знайомі, коли взнали про мій вчинок, були ошелешені. Вони не могли зрозуміти, як я так наважилась, але я й досі сама не знаю, як спромоглась на такий крок. Адже я боятимусь зробити зовсім дрібні речі. Мені завжди було лячно стрибнути з пірса. Але в той же час я втекла з дому, одна-однісінька, з копійками в кишені поїхала жити в місто, де ще ніколи не була. Я не знаю, як я на це наважилась.

А зараз… Зараз начебто все гаразд. У Львові влаштувалась на роботу, поступаю в університет. З батьками спілкуюсь, але розмова йде дуже важко, хоч і дуже сумую за ними. Варто лише мені згадати щось про Україну, як одразу зіштовхуюсь із агресивною реакцією. Але тепер про своє рішення аніскілечки не шкодую. Тим більше, після того, як відкрила для себе Львів і його людей. І якщо б я магічним чином повернулась туди, у вівторок  27 травня, я б без вагань сіла у той потяг. Тепер я зрозуміла одне: не треба боятись йти назустріч змінам.

Навіть, якщо всі проти тебе.

 

Поділитись

Выбор редакции

Еще Новости