Ви знаходитесь:

Депортація кримських татар. Злочин вустами очевидців. Частина 2

Травень 27, 2016 14:55 0 3575

Що ви насправді знаєте про депортацію кримських татар 1944 р.? Представляємо 10 історій очевидців страшних подій. В історіях  — відлуння подій трагічного травневого ранку, довгі дні у товарних вагонах, роки на чужбині та повернення додому... У портретах  — переконання в тому, що кримськотатарський народ завжди повертається на Батьківщину. Так було і так буде.

Наш батько працював в радгоспі, а мати виховувала 4-х дітей. Коли почалася війна, його мобілізували, і з фронту він вже не повернувся, пропав безвісти. День депортації я пам'ятаю погано, мені тоді було всього 6 років. Пам'ятаю тільки, що військові прийшли в будинок о 3 годині ночі. Пам'ятаю, що їхали ми в машині, а потім хтось переніс мене в товарний вагон.

Поїзд привіз нас у Беговатський район Узбекистану. Тут ми жили по чотири сім'ї в одній кімнаті, а працювали на бавовняних полях. Я часто залишалася в будинку з молодшою сестричкою, але мені дуже хотілося бути поряд з мамою. І тоді я брала на спину сестричку, з нею проповзала під вагонами на вокзалі і добиралася до поля, до мами. Одного разу знайомі підгледіли мою «подорож» і розповіли мамі. З того часу вона змушена була брати нас із собою. Я допомагала їй тягати каламутну воду з арика та кип'ятити її для робітників. Місцеві узбеки теж жили в злиднях, але завжди були привітні й ділилися з нами шматочками коржів.

Я часто залишалася в будинку з молодшою сестричкою, але мені дуже хотілося бути поряд з мамою. І тоді я брала на спину сестричку, з нею проповзала під вагонами на вокзалі і добиралася до поля, до мами.

Ходити в школу я не мала можливості, а тому так і не навчилася ні читати, ні писати. Рахувати сяк-так можу, бо потрібно ж було купувати продукти на базарі. Коли я підросла, працювала помічницею в сільгоспавіації: завантажувала хімікати до літаків, які потім розсипали над бавовняними полями. Робота була шкідливою. Хімікати подразнювали шкіру навіть через захисний одяг, і на ній утворювалися виразки. З тих пір у мене слабке здоров'я, маю хвору печінку.

Мама віддала мене заміж у 17 років, щоб позбавити важкої роботи. Чоловік 45 років працював на бавовняному заводі теслярем. Через проблеми зі здоров'ям я народила тільки одну дочку, хоча хотіла мати велику сім'ю.

1988 року ми повернулися до Криму. Чоловік був родом із Сімферополя, тому після довгих пошуків ми купили невеликий будинок в передмісті, де і живемо досі.

 

Зайшли троє озброєних солдат, наказали зібратися за 15 хвилин. Ми думали, що нас ведуть розстрілювати. Один із солдатів приходив до нас кількома днями раніше. Одного разу він сказав, що в селищі відбувається перепис населення. Мати якраз приготувала cуп з локшиною - він пообідав з нами.

Нас зібрали біля кладовища. У цьому очікуванні ми відчували страх і бажання жити. Коли ми пішли за наступною групою людей, батько відправив племінника Джафера зі мною до нас додому. Джафер забрав з підвалу барана, а я залізла через вікно. Батько зарізав того барана і роздав м’ясо всім присутнім. Звідти нас повезли до станції Буюк-Сюрень (зараз –Танкове).

Нас зібрали біля кладовища. У цьому очікуванні ми відчували страх і бажання жити.

Ми намагалися триматися всі разом, але нас насильно роз’єднали: бабусю і сім'ю дядька посадили в інший вагон і відправили в Голодний степ. Пізніше бабуся померла там від голоду. Нас в товарних вагонах відвезли в Зінгату, Узбекистан. Тут нас чекав лише степ і бараки. Нікого з місцевих не було. Ми жили в очеретяних бараках, в яких раніше мешкали в’язні.

Скрізь були антисанітарні умови. Кожен день у нас виявляли 7-8 трупів. Іноді не було сил їх закопувати, і тоді їх поїдали шакали. Вода в каналі була каламутною, немов бруд. Пити її можна було після того, як відстоїться. Але люди пили і хворіли. Захворіла і я. Спочатку подумала, що це туберкульоз. Ми разом з хлопцем, котрий теж захворів, поїхали до лікаря і він сказав, що це просто виснаження. У мене були якісь копійки, і я, зрадівши, купила на ці гроші морозиво. А хлопець незабаром помер. У нього таки був туберкульоз.

Через декілька місяців ми переїхали… Місцеві люди ставилися до нас цілком доброзичливо, конфліктів і сварок не виникало. Нас з сестрою взяли на роботу на хімзавод. Запитали про освіту, я відповіла, що в Криму вчилася в технікумі, але не встигла його закінчити. Так я стала працювати помічником бухгалтера. Я працювала у відділенні, яке було за межами заводу, тому що кримських татар не пускали всередину підприємства. Пам’ятаю, на роботу я ходила в калошах, а на голові була мамина шаль. Ми влилися в цю повсякденність, а вона – в нас. Але дерева не можна вирвати з коренем і посадити в новий ґрунт, наші серця були в Криму. Мій батько помер від голоду 5 травня 1945 року. Не дожив до дня перемоги 4 дні.

До Криму ми повернулися в 1989 р., коли я вже була на пенсії, і купили будинок в селі. Трохи раніше сюди переїхала моя дочка з сім’єю. Сусіди у нас виявилися дуже хороші, і ніколи ніяких проблем з ними не виникало. Ми завжди хотіли переїхати в Бахчисарайський район, звідки були родом.

Я пам'ятаю той травень, травень 1944 року. Тоді я був ще дитиною, мені і дев’яти не було. Нас розбудили о п’ятій ранку, витягли з дому. У сім'ї було троє дітей. Батько та дядько загинули на війні, тому в будинку були тільки діти, мама, двоє стареньких та дві сестри. Ми нічого не взяли із собою, нічого. Мама нас одягнути тільки встигла...

Я багато разів згадував про те, що ні мама, ні бабуся не плакали, коли нас депортували. Бабуся лише взяла Коран і вийшла з дому. Нас привели на велику галявину, на ній ми провели майже добу під конвоєм. Наступного ранку людей почали вантажити по машинам, відвезли до Сімферополя, посадили в товарні вагони. Там не було нічого – ні води, ні туалетів. Пам’ятаю, у сусідньому вагоні померла бабуся. Її загорнули в ковдру й залишили на землі біля вагона.

Незабаром ми приїхали до Пермі, у Молотовську область. Я зовсім не пам'ятаю, скільки часу ми провели в дорозі. У Пермі нас перевели до баржевих вагонів і відвезли в Красновишерськ Молотовської області. Три дні ми ночували в баржах. На вулиці був червень, але йшов сніг, посеред літа...

Тут нас особливо ніхто не контролював, ми вільно пересувалися. На третій день нас перевели до школи, там був великий зал, в якому ми і ночували. Ще через три дні приїхали машини. Ось нашу сім’ю нарешті і поселили. Пам'ятаю і зараз адресу: вулиця Набережна, будинок 1, квартира 4. А в ній – нічого, ні меблів, ні посуду. Незабаром дідусь захворів і помер. Ховати його не було кому. Мама тоді працювала вантажником при паперовій фабриці, домовилась з начальниками і їй дали в допомогу 4-х людей, які і поховали дідуся. Потім захворіла і старша сестра. Довго не мучилася, і незабаром померла.

Ми жили в Красновишерську, селище було перевалочною базою. Жили тут лише кулаки в засланні та колишні ув'язнені, яких засудили до 25-30 років. Місцевих ми називали «чалдони», у них ми і працювали. Коли я вчився в третьому класі, мене забрав один дід в помічники за 700 кг картоплі. У 1948 році я поїхав з ним в село стежити за майном колгоспу. Тут годували, їжі вистачало.

Ми жили в Красновишерську, селище було перевалочною базою. Жили тут лише кулаки в засланні та колишні ув'язнені, яких засудили до 25-30 років.

Мама працювала вантажником, зарплата була дуже маленькою – 170-200 рублів. Працювала карткова система: дітям давали на місяць 300 г хліба, 300 г крупи, 300 г цукру і солі. Тут ми жили до 1958-го року, а в 1958-му я поїхав в Ростовську область, Веселівський район, де мешкали наші співвітчизники. Тут я і одружився, прожив цілих 40 років.

У 1993 вдалося приїхати до Криму, купити будинок. Пам'ятаю, у березні приїхав, три місяці будувався, потім поїхав знову в Ростов... Після виходу на пенсію, в 1996, остаточно повернувся. Тут легко було зачепитися, пощастило з пропискою – люди хороші на шляху зустрілися.

 

Народилася і жила в центрі міста Алушта. У 19 років вийшла заміж. ЇЇ перший син народився 1938 р., дочка – в 1941 р, за кілька днів до війни. До депортації вони з матір’ю (Селіме Софу) працювали в санаторії. 18 травня 1944 р. вночі до будинку прийшли військові, наказали не брати ніяких речей, тому що поведуть на розстріл. Айше з двома малолітніми дітьми приєдналася до групи сусідів – кримських татар. Усіх відвезли вантажівками на станцію Біюк Сюрень (Танкове) і повантажили до товарного вагону. У дорозі майже не годували, багато маленьких дітей померли. Зупинки в дорозі були, але виходити не дозволяли. Людей вивантажили в Самаркандській області, у чистому полі. Місцеве населення трималося осторонь, ставилося вороже. Згодом привезених людей поселили в корівнику. Поки бабуся доглядала дітей, Айше працювала на бавовняному полі.

Усіх відвезли вантажівками на станцію Біюк Сюрень (Танкове) і повантажили до товарного вагону. У дорозі майже не годували, багато маленьких дітей померли. Зупинки в дорозі були, але виходити не дозволяли. Людей вивантажили в Самаркандській області, у чистому полі.

У 1945 році, після закінчення війни, чоловіка Айше демобілізували і відправили в Узбекистан до сім'ї. У Крим нікого не пускали. Коли він приїхав і побачив, що його сім’я живе в корівнику, він перевіз усіх до найближчого міста. За це «свавілля» родину заарештували й відправили в Киргизію, в селище Тюя-Муюн на уранові рудники. Там у сім’ї народилися ще дві дівчинки – Нуріє і Фатіме.

Після закінчення комендантської режиму родина переїхала до родичів в Таджикистан, у м. Душанбе. Жили у сестри чоловіка в однокімнатній кибитці двома сім’ями. Згодом багатодітній родині, а дітей вже було п’ятеро (молодший, Мустафа, народився в 1954 р), дали квартиру.

Чоловік весь час переживав через несправедливу депортацію кримських татар. Одного разу він написав лист в ЦК ВКП(б) про те, що його, фронтовика, який пройшов усю війну, вислали, незважаючи на заслуги перед країною. Після цього листа через деякий час в будинок прийшли люди зі спецорганів, провели обшук, вилучили партквиток, усі військові документи, бойові ордени та медалі.

Айше жила в Таджикистані, одна виховувала п’ятьох дітей, була змушена працювати на двох роботах, але змогла дати дітям гарну освіту. До Криму повернулася в 1992 році, услід за молодшим сином. Їй вже тоді було 74 роки. Жила спочатку в сина, а потім у виділеній для неї кімнаті в гуртожитку села Ізобільне (до 1945 р. – Корбек). Двоє старших дітей так і не змогли повернутися до Криму, вони померли на чужині. Айше Мустафаєва померла в 2005 році, після 5 років важкої хвороби.

 

Народилася і жила в центрі міста Алушта. У 19 років вийшла заміж. ЇЇ перший син народився 1938 р., дочка – в 1941 р, за кілька днів до війни. До депортації вони з матір’ю (Селіме Софу) працювали в санаторії. 18 травня 1944 р. вночі до будинку прийшли військові, наказали не брати ніяких речей, тому що поведуть на розстріл. Айше з двома малолітніми дітьми приєдналася до групи сусідів – кримських татар. Усіх відвезли вантажівками на станцію Біюк Сюрень (Танкове) і повантажили до товарного вагону. У дорозі майже не годували, багато маленьких дітей померли. Зупинки в дорозі були, але виходити не дозволяли. Людей вивантажили в Самаркандській області, у чистому полі. Місцеве населення трималося осторонь, ставилося вороже. Згодом привезених людей поселили в корівнику. Поки бабуся доглядала дітей, Айше працювала на бавовняному полі.

Усіх відвезли вантажівками на станцію Біюк Сюрень (Танкове) і повантажили до товарного вагону. У дорозі майже не годували, багато маленьких дітей померли. Зупинки в дорозі були, але виходити не дозволяли. Людей вивантажили в Самаркандській області, у чистому полі.

У 1945 році, після закінчення війни, чоловіка Айше демобілізували і відправили в Узбекистан до сім'ї. У Крим нікого не пускали. Коли він приїхав і побачив, що його сім’я живе в корівнику, він перевіз усіх до найближчого міста. За це «свавілля» родину заарештували й відправили в Киргизію, в селище Тюя-Муюн на уранові рудники. Там у сім’ї народилися ще дві дівчинки – Нуріє і Фатіме.

Після закінчення комендантської режиму родина переїхала до родичів в Таджикистан, у м. Душанбе. Жили у сестри чоловіка в однокімнатній кибитці двома сім’ями. Згодом багатодітній родині, а дітей вже було п’ятеро (молодший, Мустафа, народився в 1954 р), дали квартиру.

Чоловік весь час переживав через несправедливу депортацію кримських татар. Одного разу він написав лист в ЦК ВКП(б) про те, що його, фронтовика, який пройшов усю війну, вислали, незважаючи на заслуги перед країною. Після цього листа через деякий час в будинок прийшли люди зі спецорганів, провели обшук, вилучили партквиток, усі військові документи, бойові ордени та медалі.

Айше жила в Таджикистані, одна виховувала п’ятьох дітей, була змушена працювати на двох роботах, але змогла дати дітям гарну освіту. До Криму повернулася в 1992 році, услід за молодшим сином. Їй вже тоді було 74 роки. Жила спочатку в сина, а потім у виділеній для неї кімнаті в гуртожитку села Ізобільне (до 1945 р. – Корбек). Двоє старших дітей так і не змогли повернутися до Криму, вони померли на чужині. Айше Мустафаєва померла в 2005 році, після 5 років важкої хвороби.

 

Організатор проекту громадська ініціатива КримSOS

Ідея проекту Зейнеп Ташева

Фотографія Меджита Владлен Мельников

Дизайн Олександра Рижик