Ви знаходитесь:

Депортація кримських татар. Злочин вустами очевидців. Частина 1

Травень 26, 2016 13:55 0 5705

Що ви насправді знаєте про депортацію кримських татар 1944 р.? Представляємо 10 історій очевидців страшних подій. В історіях  — відлуння подій трагічного травневого ранку, довгі дні у товарних вагонах, роки на чужбині та повернення додому... У портретах  — переконання в тому, що кримськотатарський народ завжди повертається на Батьківщину. Так було і так буде.

Я народилася в Бахчисараї, на рідній землі батьків. Нас було четверо, батько працював шевцем, а мама – кравчинею в артілі. У червні 1941 року я закінчила школу, мріяла про майбутнє, але війна перевернула все. Під час окупації було дуже важко, ми часто голодували. Коли Крим звільнили, ми дуже раділи – не знали, що скоро кримських татар виселять.

18 травня 1944 р. вночі нас розбудили військові зі зброєю і наказали виходити з дому. Батько подумав, що нас поведуть на розстріл, і тому з собою нічого не взяв. Мій молодший брат Мустафа взяв з собою тільки скрипку, зроблену власноруч. Він сказав: «Якщо буду вмирати, то тільки зі своєю скрипкою». Я не взяла ніяких документів, лише альбом зі світлинами. Крім мене, ніхто з нашої родини не знав російську, всі тоді спілкувалися кримськотатарською мовою. Коли з’ясувалося, що нас не будуть розстрілювати, батько повернувся за своїми шевськими інструментами та прихопив деякі продукти. Нас під прицілом відвели на станцію в Бахчисараї та завели до товарного потягу.

Мій молодший брат Мустафа взяв з собою тільки скрипку, зроблену власноруч. Він сказав: «Якщо буду вмирати, то тільки зі своєю скрипкою».

Дорогою були невеликі зупинки, ми виходили і збирали каміння, щоб з нього зробити вогнище і приготувати їжу з того, що встигли взяти з собою. У дорозі в нашому вагоні ніхто не помер, але в сусідніх вмирали люди. На зупинках не було часу навіть їх поховати, померлих просто залишали.

Нас привезли в Узбекистан, в кишлак Суфан. Узбеки зустріли добре. Жили тут тісно, по декілька родин в одній кімнаті. У кожному кутку кімнати жила окрема сім’я, деякі були з маленькими дітьми. Жили в режимі спеціального поселення, нам не дозволяли нікуди виїжджати. Батьки працювали в колгоспі – збирали бавовну, працювали в полі. Оскільки у мене не було ніяких документів про освіту, мені довелося заново вчитися в останньому класі школи. Потім я влаштувалася працювати рахівником в колгоспі. Коли трохи облаштувалися, батьки стали заробляти своїм ремеслом: ремонтом взуття та шиттям.

З метою бути ближче до рідного Криму, ми з трьома дітьми в 1969 р. переїхали до Краснодарського краю. До Криму повернулися в 1989 р., коли я вже була на пенсії. Перший час усім кримським татарам відмовляли в прописці, не дозволяли купити житло, а без прописки не брали на роботу. Місцеве населення нерідко ставилося до нас вороже. Ми влаштувалися в Сімферополі, тут було більше можливостей знайти роботу. На жаль, мої мати, батько і брат померли на чужині, так і не дочекавшись можливості знову побачити рідний край.

 

Тоді в мене була мама і сестра 16 років. Батька не було. Я пам’ятаю, як рано вранці до нас прийшли військові і сказали залишити дім. Ми не знали, куди нас збираються везти. Люди зібралися в центрі села, нас повантажили до машин і повезли. Наше село вивезли в Червоний Мак одним із перших: приїхали якісь люди і забрали нас до своїх домівок. Десь із півроку ми тут жили. Коли ми покидали дім, мама зачинила двері, забрала ключі і тримала їх на гвіздку в домі, де ми зупинились. Одного разу вона пішла, і я не знала, куди вона поділася. Коли вона повернулася, то розповіла, що на місці нашого дому більше нічого немає, лише гнилі яблука на дорозі.

6 місяців ми прожили в сусідів. А потім нас відвезли в Бахчисарай. Я майже не пам’ятаю подій, які тоді відбувалися. Пам’ятаю, що ми всі дуже боялися. Ми їхали через степи, виходили з поїзда на зупинках з казанами і намагалися щось приготувати. Встигали не завжди, а одного разу я ледь не залишилася поза вагоном – якийсь чоловік схопив мене і затягнув до поїзда. Так ми опинилися в Узбекистані, а згодом в місті Чирчик, Ташкентської області.

Я гарно пам’ятаю ті часи. Нас поселили в старих школах, їсти нічого не було, і тому ми ходили в степ збирати ягоди та трави. Згодом сестра влаштувалася працювати на завод, на будівництво. Якщо нам вдавалося спекти пару коржиків, то могли поїсти. Нам на 3-х давали 1,2 кг хліба, маленькими шматочками. Після 12-ї сестра приносила хліб, ми вставали після сну і їли хліб, посипаний сіллю. Ми жили в бараках, нас переводили з одних бараків в інші. Тут ми жили в промисловому районі, працювала в нашій сім’ї лише сестра. Одного дня вона не вийшла на роботу, бо дуже промокла і не мала ні сухого одягу, ні сухого взуття. Наступного дня дізналась, що видачу хліба на наступний місяць нам урізали вполовину.

Нас поселили в старих школах, їсти нічого не було, і тому ми ходили в степ збирати ягоди та трави. Якщо нам вдавалося спекти пару коржиків, то могли поїсти.

Пам’ятаю, як ми засадили невелику земельну ділянку перед бараком. Ми вирощували і продавали овочі, займались хазяйством. Дякувати Богу, життя трошки налагодилося. В 1948 році сестра вийшла заміж, стало легше нашій сім’ї. 22 роки я пропрацювала на трансформаторному заводі і після цього змогла повернулися до Криму.

В 1992 році я повернулась в Крим, діти – трошки раніше. Крим нас гарно зустрів, жодна людина не сказала нам слова поганого. Усі ми тут були мусульмани – які двері не відкриєш, усюди гостинно зустрічають.

 

У нашій родині було три дівчинки, брат, котрий воював, мама і бабуся. У той день чоловіка моєї вагітної сестри забрали в трудову армію. Щоб вона не залишалася одна, моя сестра Іффєт була з нею. Вночі до нас постукали. Вдома були тільки бабуся, я і мама. Нас підняли, дали 15 хвилин на збори. Бабуся моя взяла Коран і вузлик, що на похорон приготувала.

Як сьогодні пам’ятаю, мама взяла сушений інжир. Нас повели на цвинтар. Там ми зустрілися з моїми сестрами. Вони нічого не взяли. Іффєт повернулася в наш будинок за речами. Але я, коли йшла, закрила двері на ключ, тому вона не змогла нічого взяти. Деякі односельці бачили, що ми йдемо без посуду, і дуже просили: «Зайдіть в наш будинок, візьміть хоч кружку, каструлю якусь». Але чи зайдеш в чужий будинок, візьмеш щось?

Нас кинули в товарні вагони, всюди було дуже брудно. Двоє людей поруч із нами померли. Ми їхали і бачили, як з інших вагонів залишали дорогою трупи... 6 червня 1944 року на нас привезли на станцію Хакулабад в Наманганську область. Кругом нікого не було, ніби село вимерло. Бабуся спустилася на коліна, почала читати молитву Ельхам. А місцеві виглядали із дворів - були налякані. Потім потихеньку почали виходити: «Ой, виявляється, мусульмани приїхали». Згодом вже нас розселили по будинкам.

Нас кинули в товарні вагони, всюди було дуже брудно. Двоє людей поруч із нами померли. Ми їхали і бачили, як з інших вагонів залишали дорогою трупи...

Місцеві, як і ми, голодували. Я в нашій родині була здоровішою за всіх, тому мене посилали на млин за пшеницею. Мама нас попереджала, щоб ми абрикоси не їли і воду не пили. Того року багато людей померли від дизентерії. Коли чоловік моєї сестри повернувся з трудової армії, сестра з дитиною поїхали в Самарканд до нього. І маму посадили за те, що дочка поїхала до чоловіка. Вона два тижні підмітала вулиці. Згодом вже відправляли контейнер до Криму. 8 травня ми були вдома. Переїхали я, невістка та двоє онуків. Син залишився поставити пам’ятник моїй мамі і приїхав пізніше.

З нашого будинку зробили дитячий садок. Я сподівалася жити в нашому селі, в Ай-Василі (зараз знаходиться в межах Ялти), тому зробила запит на отримання ділянки.  На це нам відповіли: «Не приїжджайте, ми повідомимо». До сих пір повідомляють. Другий раз поїхала в 2002 році. Сказали, що місця всі роздали. Ми навіть 400 метрів землі не змогли отримати, хоча у мене в архівному документі було зазначено 1,5 га землі.

Але ми живемо на Батьківщині. Де б я не була – це наша земля. Ми весь час Богу молилися, щоб повернутися. Скільки ж пережив наш народ, але ми завжди все робили згідно з законом. Я хочу, щоб мій народ залишався таким же культурним, освіченим і ніколи ні з ким не воював.

 

Я добре пам'ятаю ту ніч: 18 травня 1944 року мені мало виповнитися 10 років. О 4-ій ранку до нашого будинку прийшли солдати. Вдома була мама, я і ще 3 дітей. Нам сказали, що нас виселяють і на збори є лише 15 хвилин. Ніхто нічого не пояснював. Мама за 20 хвилин нашвидкуруч нас всіх одягла і о 5-ій ранку ми вже були на вокзалі. Нас посадили у вагони, по 60 чоловік у кожен, але ніхто не знав, куди нас везуть. Розстрілювати? Вішати? Кругом панували паніка і сльози.

Їхали ми близько 17 днів, ні їжі, ні туалетів не було. Тільки коли доїхали до Казахстана, нам почали давати суп з пшона, та й то раз на день. Сяк-так люди намагалися готувати тісто, щоб під час зупинок встигнути обпалити коржі та з'їсти. Вдавалося не завжди. Люди вмирали в дорозі, їх просто виносили і залишали біля вагонів, адже часу на поховання зовсім не було.

Коли ми приїхали в Самарканд, нас вивели на стадіон «Спартак» і повели митися в лазню. Залишені речі спалили або вкрали. Тому нас одягли в одяг поранених або убитих солдатів та розподілили по районах. Ми потрапили в селище Чірек, Паярикського району, Самаркандської області.

Перші дні ми спали під дверима школи, потім пішли працювати в колгосп. Тут і підхопили малярію. Приблизно через тиждень почали вмирати літні люди, але ховати їх не було в чому. Ми збиралися в групи по 25-30 чоловік, щоб разом якось їх поховати. Тут я втратив батька, братів і сестер, а згодом померла і мама. У мене залишилася тільки старша сестра, яка незабаром вийшла заміж за узбека.

Голод я пережив тільки завдяки тому, що доглядав за верблюдами казахів: я всіляко допомагав казахам, а вони мене підгодовували. Так тривало 2 роки. Я жив у дитбудинку, але не витримав і згодом переїхав до сестри та її сім’ї. До Криму я повернувся вже пенсіонером у 1993 році, до Сімферополя. Діти повернулися раніше. Коли ми приїхали на півострів, води не було, електрику довелося красти. Незабаром хоч почали воду підвозити на машині. Так ми дожили до сьогоднішнього дня.

Коли ми приїхали на півострів, води не було, електрику довелося красти. Незабаром хоч почали воду підвозити на машині. Так ми дожили до сьогоднішнього дня.

Я знав, що таке Крим. Якби вибір був за мною, я взагалі б туди не повернувся. Знав, що там немає роботи, немає можливостей. Але діти захотіли. Після того, як вони поїхали, я теж вирішив їхати за ними. Я навіть і не думав про те, що радянська влада віддасть нам півострів. Я повністю облаштувався в Узбекистані, там у мене була дача і все було добре. Звичайно, я сумував за Батьківщиною, але і не сподівався на те, що нам дадуть змогу повернутися. Це мене і стримувало.

 

Я народилася в селі Узунджи Балаклавського району (після 1945 р. – Колгоспне), згодом наша сім’я переїхала до Сімеїзу. Якось батько зустрів двох робітників, котрі попросили його прочитати знайдену напередодні газету. Батько прочитав її, а ті пішли і донесли на нього в НКВС. Батька заарештували і відправили в Архангельськ, засудивши до 10 років каторжних робіт. Так мама залишилася одна в двадцять дев’ять років з сімома дітьми.

У вісім років я пішла до школи, але згодом розпочалася війна. Коли прийшли німці, ми продовжили вчитися, але вже на основі латинської абетки. Потім знову повернулися росіяни, які почали виганяти людей на вулицю. Ми нічого не розуміли – все село вже вигнали з будинків. Нас же не виганяли, бо ми жили на околиці в «суворівському» будинку. Тому всі думали, що в ньому живуть росіяни. Якось до нас прибігла родичка і почала кричати, що татар виселяють. Мама встала, одяглася, взяла ковдру і хустку. Сестра замісила тісто і приготувала дві прісні коржі. Коли ми, плачучи, вже стояли біля базару, підійшов голова колгоспу і дав нам 18 хлібин.

Нас посадили в машину-півторатонку і повезли в Коккоз (після 1945 року – Соколине). Тут нас завели до вагонів і закрили під замок. Потяг рушив, їхали 18 днів. У нас був великий чайник з водою і кухоль, щоб можна було пити. Іноді на зупинках ми в тазі варили баланду. Так і доїхали до Самарканда.

Потяг рушив, їхали 18 днів. У нас був великий чайник з водою і кухоль, щоб можна було пити. Іноді на зупинках ми в тазі варили баланду. Так і доїхали до Самарканда.

Після приїзду в Самарканд нас вже чекали машини, і ми поїхали в Челекський район. Там ми вимились в лазні, і нас відправили в колгосп. У колгоспі дали одну кімнату. Окрім нас, тут жили ще бабуся з сином. Через три дні мама з сестрами вийшли в поле на прополку бавовни. Через тиждень почалися жнива. Ми, діти, ходили після жнив збирати колоски. Недалеко від нас був млин, де ми перемелювали зерно на борошно. У такий спосіб себе і врятували, адже на день давали півкіло хліба і жменю крупи.

Мама поїхала в Самарканд до родичів і попросила, щоб ті відправили виклик на виїзд для її родини. Згодом прийшла повістка. З мішком зерна на віслюку ми три дні добиралися до Самарканду, ночуючи уздовж доріг під відкритим небом. Коли дібралися, поселился в будинку односельця, в одній із кімнат. Мама стала працювати на Талігулянській ГЕС, і згодом ми зняли квартиру. У 1947 повернувся батько, ми зібрали гроші і купили сарай в узбека.

У 1990 році ми продали будинок в Самарканді, який тільки-но добудували, і поїхали до Криму. Дім ми не могли придбати, гроші на ощадних книжках пропали, і нам знову довелося будувати будинок. Жили в солдатському наметі, носили відрами воду, світла не було. Але, Хвала Всевишньому, потихеньку будувалися…

 

Організатор проекту громадська ініціатива КримSOS

Ідея проекту Зейнеп Ташева

Фотографії Саїда та Шевкіє Владлен Мельников

Дизайн Олександра Рижик