Херсон: +3 8(095) 277-53-55 viber

 

 

Консультація психолога

+3 8 (050) 867-84-28

(viber, telegram, whatsapp)

psiholog@krymsos.com

4 історії повернення на Батьківщину після депортації – погляд нового покоління 

15 / 06 / 2021

У кожній родині кримських татар є своя історія і КримSOS попросив поділитися ними чотирьох молодих людей. Вони розповіли як дізналися про трагедію свого народу, і як це відбилося на їхньому житті. 

Нара, 34 роки 

В моїй сім’ї п’ятеро осіб. Після депортації ми жили в Узбекистані. У місті було багато національностей, але діти узбеків часто обзивали мене «татаркою» і «не чистою», били мене і тікали. Я ж нічого не розуміла. Тоді я мало знала про труднощі, пережиті моїми бабусями і дідусями  нам про це ніхто не розповідав. Хоч з нами і жила прабабуся, вона не хотіла про це говорити і згадувати. 

Про Крим я чула з самого дитинства  про нього говорили в сім’ї кожен день: «ось, коли ми повернемося до Криму …». Я завжди мріяла і чекала цього моменту. Представляла Крим сонячним, з морем і пляжами  саме таким він був на фото родичів. У якийсь момент ми нарешті продали квартиру і поїхали. Ми, троє дітей і мама, їхали в поїзді три або чотири тижні до Криму. Так ми опинилися в Акмесджиті  Сімферополь кримськотатарською. 

Аблаева (Эдилерская) Айше Амет къызы 1909-1987 фото: Leilya Ashik
Аблаєва (Еділерська) Айше Амет кизи 1909-1987 фото: Leilya Ashik

Облаштування було дуже складним. Ми знімали маленьку квартиру, були жахливі побутові умови. Я тоді запитувала себе «Чи це той Крим, в який я так хотіла повернутися?». 

Про депортацію я [дізналася] в школі, коли в класі вивчали історію України. Тоді я була одна в класі кримська татарка. Мене щиро здивувало, що в програмі є теми «як татари на Запорізьку січ нападали» і ні слова про депортацію корінного народу Криму. Однокласники переглядалися, показували на мене пальцем, і вцілому я відчувала негатив, спрямований на кримських татар. 

Саме тоді почала цікавитися і вивчати, що ж зі мною і моєю національністю «не так». Так я дізналася, що кожне покоління кримських татар від чогось страждало. Переживали труднощі висилки, репресій, депортації, і залишення батьківщини через переслідування. Весь час історія повторюється з нашим народом, і ніхто з нас не може це зупинити і все змінити. Я живу з почуттям несправедливості відносно кримських татар  це як серце щемить від прочитаних і почутих історій. 

Важливо не тільки нагадувати про цю жахливу ​​трагедію, але і просвіщати інших про це, адже в Україні ще не всі люди знають про цей злочин. Пам’ятаю як студенткою їхала в тролейбусі після мітингу присвяченому Дню пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу 1944 року. Коли ми проїжджали повз площу Леніна, частина пасажирів обурювалися «знову ці татари зібралися і претендують на щось». 

Тоді я не витримала і почала розповідати їм чого ми зібралися, і чим ця трагічна дата для нас важлива. У відповідь почула погрози та образи. Ніхто за мене не заступився. Не пам’ятаю, що сталося далі, але додому я їхала вже в іншому транспорті не стримуючи сльози. Напевно цей епізод у своєму житті я не забуду ніколи. 

Я зараз живу в Києві і займаюсь громадською діяльністю  розвиваю демократію. Разом зі мною в столицю переїхав килим моєї прабабусі, він пережив кілька переїздів і зараз нагадує мені про сім’ю. 

Хатидже, 27 років 

Я досліднця і викладачка, живу в Сімферополі. Повернулася на батьківщину після навчання за кордоном і зараз в пошуку себе. 

Про депортацію я дізналася років в п’ять  спочатку разом з рідними ходила на щорічні ходи 18 травня, які завершувалися мітингом на площі в Сімферополі. Першими про трагедію мені розповіли анам (мати) і рахметлі бабам (померлий батько). Їм було важливо визначити перспективи й пояснити важливість і витоки цієї траурної дати для дітей з раннього віку. 

У дитинстві історії про депортацію викликали жах і страх, було відчуття несправедливості і великого подиву. Наше покоління було народжене на крові і поті наших предків, боротьбі проти насильства. Моє покоління, народжене в Криму не знало про це. Тільки з розповідей і сліз батьків, бабусь і дідусів. 

Між поколіннями травма, воістину, існує. Вона можливо слабшає, але не втрачає свою актуальність для поділу на «ми» і «інші». Зараз розуміння першопричин і наслідків депортації більш усвідомлено, вивчено і очевидніше, ніж в юному, емоційному інтелекті дитини. 

Первые дни крымских татар на Родине.С.Молодежное.1991г. - Рихат ЯкуповПерші дні кримських татар на Батьківщині. Село Молодіжне. 1991р. – Ріхат Якупов

Я вивчала документи і проводила дослідження по депортації в університеті, самостійно вивчала історії та спогади насильно депортованих співвітчизників. Зізнаюся, була упереджена в своєму дослідженні. Але як тут залишитися байдужим? 

Вважаю, що повинні проходити пам’ятні заходи до Дня пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу. Вони дають символічність і важливість пам’яті для своїх, і для тих, хто нічого не знає про це. Це елементарно привід розповісти по телевізору про події, мотивувати людей відкрити відкладену про депортацію книгу, прочитати пост у соціальній мережі. 

 

Ескендер, 39 років 

У мене невелика сім’я. Але є традиція  передавати Коран від покоління до покоління. Звідти я читаю дуа (молитва, звернення до Аллаха,  прим.ред) перед сном. 

Однак бабусі і дідусі не розповідали самі про депортацію, тільки якщо я спеціально розпитував. Хоча в дитинстві я мало цим цікавився, і наскільки я пам’ятаю  мої однолітки теж. Розуміння того, що це потрібно знати, прийшло пізніше. 

Перші роки мого життя в місцях депортації. Але і вони запам’яталися як світлий, щасливий, забезпечений час. 

Семья Садыха.Биюк Озенбаш.1991г. - Рихат Якупов
Родина Садиха. Біюк Озенбаш.1991г. – Ріхат Якупов

Процес повернення був не таким як у всіх. Батько був військовим, і його як кримського татарина не переводили в Крим. Найближчою точкою, в яку йому вдалося перевестися, стала Донецька область. До Криму ми переїхали жити тільки в 1994 році, після смерті батька  обміняли квартиру в Донецькій області на житло в Сімферополі. 

У мене не було особливих очікувань, пов’язаних з поверненням, оскільки сталося воно за трагічних обставин. Цей період асоціюється з життям без гарячої води, постійним відключенням електрики, листами рідним, дзвінками по телефону-автомату, для яких часом доводилося відстояти в черзі. Тоді були важкі 90-ті роки і часто на роботу не брали, тому що ти кримський татарин. 

Я розумію, що наслідки депортації досі не подолані. Як з боку тих хто приїхав на місце вивезених кримських татар  їм було зручно повірити всім міфам і наклепам, які озвучували в той час. Так і з боку молодого покоління кримських татар  вони так само, як і їхні батьки, продовжують мислити дискурсом жертви. Але вважаю, що пам’ятні заходи до Дня депортації важливо проводити до тих пір, доки жива хоча б одна людина, яка через депортацію народлася на чужині і пережила повернення. 

Зараз я живу в Києві, а батьки живуть в Сімферополі. З собою у мене є ще одна сімейна реліквія  хустка з вишивкою, яка дісталася моїй бабусі від її бабусі, а мені від неї. 

Сулейман, 31 рік 

Приїхав із Сімферополя. Працюю юристом в міжнародній компанії. 

Я народився в Узбекистані. З яскравих оповідань тих, хто пережив насильницьке виселення та конкретних прикладів, я знаю, що перші роки після 1944 року були особливо важкими. Жахливі умови викликали тисячу смертей вже після прибуття в місця «спецпоселень». В основному це були люди похилого віку і діти. 

Вже зараз я розумію наскільки феноменальним є той факт, що в депортації більшість змогли вийти на адекватний рівень життя, за мірками того часу. І це не дивлячись на численні обмеження, які створювала радянська влада. Нам забороняли здобувати вищу освіту, цілу низку професій, робочих місць. Навіть пересування було суттєво обмежено до 1956 року  щоб виїхати за межі свого села було необхідно отримати дозвіл. 

Моя сім’я повернулася до Криму, коли мені було три роки. Тому я досить рано почав розуміти сенс слів «Батьківщина», «повернення», «будинок» (не тільки в сенсі чотирьох стін і даху над головою) і апатриди (особа без громадянства,  прим.ред). 

Повернення я сприймав як нову гру. П’ять діб, два поїзди, нові місця, нові обличчя, хвилювання. Вважаю, що покоління наших батьків справжні герої  вони змогли повернутися, не злякалися повністю змінити своє життя. І все це без допомоги тодішнього держави: масове повернення почалося в СРСР у 1989 році. 

Эти женщины построили себе небольшой домик в массиве 6-ой микрорайон.Бахчисарай 1992г. - Рихат Якупов
Ці жінки побудували собі невеличкий будиночок у масиві “6-мікрорайон”, Бахчисарай 1992 р. – Ріхат Якупов

З моїх спостережень ті, хто став свідком депортації, переживали повернення інакше і напевно більш сакрально. Я чув кілька історій про те, як після повернення люди цілували рідну землю. Я бачив обличчя і емоції людей, які відвідували свої колишні будинки, з яких їх примусово виселили. 

У 90% місцеве населення ставилася до нас вороже. Звичайно, цьому допомагала радянська пропаганда. Про кримських татар розповідали як про «народ-зрадник». У дитячих садах, школах ми зустрічали буллінг. Дорослі не могли знайти роботу за своєю кваліфікацією і освіті. 

Я пам’ятаю напади однолітків в дитячому садку і звинувачення в якійсь невідомій мені зраді. Вихователі на це ніяк не реагували. Я мріяв тільки про спокій, і щоб вихователі припинили примушувати їсти і малювати незручною для мене правою рукою. 

Ще я мріяв про хороший великий будинок для сім’ї. Але втілення цієї мети затягнулося на довгі роки  у нас не вистачало грошей і не було землі. Ми довго жили в недобудованому будинку в масиві, де інші кримські татари будували інше таке ж житло. Крім цього, пам’ятаю, що досить часто співвітчизники збиралися в бригади, щоб допомогти один одному в будівництві. Ця солідарність і взаємодопомога міцно закарбувалися в пам’яті. 

Але разом з тим було також чимало людей, які щиро цікавилися нашою історією, культурою, мовою. Деякі з них добре знали ситуацію. Інші хотіли дізнатися, чому ми «опинилися» в Криму. В результаті вони добре розуміли, що ми не просто «приїхали» або «втекли» з Середньої Азії, а повернулися додому. 

Відлуння депортації буде відгукуватися ще в інших поколіннях кримських татар. Навіть на підсвідомості є його відбиток. Іноді я ловлю увагою 19.44 на годиннику і як чим би я не займався  згадую про цю трагедію. Адже це був не тільки геноцид, а й суттєвий удар по нашій мові і культурі. 

 

 

Поділитись

Вибір редакції

Ще Статті