Ви знаходитесь:

МУРАД АЛІЄВ: В’ЯЗЕНЬ, ПРАВОЗАХИСНИК, ВТІКАЧ (на основі інтерв’ю та прес-конференції з Мурадом Алієвим)

Серпень 20, 2018 10:22 0 893
Невисокий смаглявий чоловік худорлявої статури, жилаві руки, темні кола під запалими темними очима. На ньому картата сорочка, темне волосся відбиває різке люмінесцентне світло. З точністю не можна бути певним того, що висловлює його обличчя – це не хвилювання, але й не впевненість. Складається враження, що направду він дуже далеко від того місця, де зараз перебуває.

«Хвала Всевишньому, Господу нашому, який мене звільнив», – починає він.

Мурад Алієв – в’язень, який втік з-під домашнього арешту, перетнув кордон і поки лишається у Києві, плануючи повернення до Криму вже після деокупації. Його історія починається у серпні 2015 року, коли Мурада було заарештовано за підозрою у побитті та пограбуванні. У травні він придбав «з рук» смартфон без документів, який йому запропонували просто на вулиці. Смартфон він пізніше продав, але у серпні його зупинив на вулиці оперативник розшуку сімферопольського центрального РУВС. «Привіт, Мураде», – сказав він, простягнувши руку. Коли Мурад її потиснув, той заламав йому руку, кинув на землю, з машини за рогом до нього підбігли чоловіки у цивільному і заштовхали його до машини. На питання про те, куди вони їдуть, лише обіцяли, що він зрозуміє по прибуттю. Його привезли до центрального РУВС, кабінет №42. Там на нього чекав капітан Кокоришкін з телефоном, який Мурад придбав і перепродав за 3 місяці до того. Після лайки і принижень, його сфотографували, а вимогу про доступ до адвоката проігнорували. Слідчий, який сфотографував Мурада, вийшов з кабінету і за якусь мить повернувся разом із потерпілим. Той з цілковитою впевненістю вказав на Мурада. Так він став винним.

Йому надали державного адвоката, били і душили – усе так, щоб не лишилося слідів на тілі. Вночі його вивезли до лікарні для забору медичних аналізів, а на ранок він вже був у суді. З суду – до сімферопольського СІЗО. Там ставлення було людянішим, на противагу умовам: антисанітарія, підвищена вогкість і грибок, без опалення, трапляються камери без вікон. На місці довелося довгий час чекати в «кишці» – довгий неосвітлюваний коридор, сирий і переповнений людьми. Близько 12 годин чекань навстоячки, і його призначили в транзитну камеру №10. 2 тижні там – 6 ліжок на 18 людей, антисанітарія, задуха. Харчі нечасті і бридкі, до того ж зі свининою – правовірному Мурадові доводилося дочікуватися батьківських передач.

За два тижні – переведення до загальної камери, дозвіл мати з собою Коран. Загальна камера №101, 3-й поверх, також була переповненою. Близько 30 осіб на кількох квадратних метрах. Черги до вбиральні, зате був один телефон. Мурад зателефонував рідним із проханням привезти йому килимок для намазу і Коран. Періодично його вивозили до слідчих. Справу ліпили із затятістю кафкіанських персонажів: вигаданий потерпілий, уявний співучасник, але реальний вирок – 2 роки і 6 місяців несвободи. Прокурор просив на рік більше. Тоді ж у камерах почали збирати Корани і ставити на них печатки ФСВП Росії. Перевірка на факт наявності екстремістської літератури.

За півроку Мурада вивезли в виправну колонію №2 м. Керчі. Це був грудень 2015 року. Тоді ще про цю колонію можна було говорити на рівні з усіма іншими. Але з цьогорічного літа, коли почали просочуватися відеозаписи та скарги в’язнів, «ВК №2 м. Керчі» стало синонімом жаху. На той момент для Мурада це було просто ще одне коло цього сфабрикованого пекла, яке треба перейти.

Спершу своє життя у колонії він описує як «нормальне». Якою б та норма не була, але вона вкладалася у межі розуміння. «Нормально» було доти, доки взимку 2016 року до колонії у відрядження не приїхали співробітники адміністрації з Омська. 5 осіб, які почали «курувати» відділ «карантину». «Карантин» – це відділ, до якого прибувають нові в’язні. Там їх приймають на територію колонії, оглядають, переодягають, записують. Від моменту приїзду омських до Мурада почали доходити чутки про приниження і побиття там. Він зрозумів, що мусить щось зробити. Він став наглядовим у «карантині» і розпочав відкрите протистояння з адміністрацією.

Неодноразово він чув про крики молодих хлопців – новоприбулих, часто новачків у світі пенітенціарної матриці. Вони не знали, до кого звертатись і про що, власне, просити. Для них це стало знайомством із колонією, яке програмувало їх на мовчазну покору. Коли Мурад намагався завести з ними розмову, вони ховалися і просили його піти, аби ніхто не помітив, що вони з ним розмовляли. Омські, здається, отримували насолоду від того, що робили, що змушувало новоприбулих в’язнів закриватися в собі ще глибше.

Головний омський – кульгавий полковник, 4 капітани, один там так і лишився працювати черговим. Вони приїхали в Керч, аби встановити відповідний до російського лад. Від перших днів їм треба було тримати в цілковитому страху й покорі кожного – лише так міг втілитись російський принцип «наглядати і карати». Вправляння у власній жорстокості вони провадили із завидною старанністю. Побої вручну і кийками, найчастіше по п’ятах і тулубу – аби не вдалося відслідкувати побиття. Точкові удари по нирках – приставити кийок до нирки і вдарити по рукоятці. Слідів не лишається, але нирка дисфункціонує, загальний стан людини наближений до несвідомості. Виплеснути в’язням в обличчя сечу. Ґвалтування кийками. І все це, як свідчили в’язні, з добірною лайкою і посміхом. Ставити на фоні музику гурту Rammstein, аби не чутно було криків. Знелюднити, підкосити, знищити зсередини. В’язні зазвичай до 20-22 років. Молодики, які з дурості, або ж наклепу, втрапили до колонії. Вони не витримували катувань. Дехто прислухався до Мурада і намагався скаржитись; дехто – теж за його порадою, – покірно виконував накази. Та деякі намагалися покінчити зі знущаннями у радикальніший спосіб, покінчивши з собою. Двоє за ці майже два роки померли – не витримало серце.

Пройшло заледве кілька місяців, коли вони зрозуміли, що Мурад опікується «карантином». Через пошту колонії намагалися прослизнути заяви в’язнів до наглядової прокуратури, раз за разом з’являлися письмові скарги. Вони вирішили самотужки розібратися з Мурадом. Кілька разів його викликали на допит – для чого? Заради кого? Що тобі з цього? Його зачинили в кабінеті, роздягнули, обмотали скотчем і почали бити кийком, раз за разом використовуючи шокер. Під побоями погодився припинити лобіювати «карантин». Та наостанок наказали йому вичистити туалет, а цього робити Мурад не збирався, і побиття продовжилися.

«Це було для всіх, – каже Мурад, – це було ламання табору. Зламати всіх у таборі, щоб наранок всі виходили на зарядки, щоб співали гімн Росії, присідали за наказом, робили все, що сказано».

Йшов час. Мурад продовжував допомагати постраждалим новоув’язненим. Геть розбитим радив переплюнути через себе і виконувати накази, якщо не зможуть витримати катувань. Тим, хто знаходив в собі сили терпіти, радив писати доноси – в нікуди, але бодай якась відрада. Якось його покликав керівник колонії, Бобриков Олексій Володимирович. Він знав, що робить Мурад – той неодноразово намагався до нього потрапити на прийом. «Ти не забувай, що ви не в піонерському таборі», – заявив Бобриков. Він роз’яснив, що внутрішні правила колонії відкриті до порушень вказівками згори. «І для чого ти все це пишеш? – продовжує Бобриков. – З прокуратури приходять до мене, я ставлю перед ними каву з цукерками, і ми про все домовляємось. Заспокойся, Алієв, табір наш».

Єдиною перемогою Мурада було скасування наказу про виконання гімну РФ в’язнями на ранкових зарядках. Обґрунтування, запропоноване Мурадом, припало до душі прокуророві: Алієв заявив, що багато ув’язнених не знають слів, і відповідно, під керівництвом колонії порушують закон, перекручуючи гімн, національний символ. Примусові співи припинилися. З часом виїхали і омські – лишився лише один. Але Мурад не спинявся: він почав шантажувати керівника колонії, що у випадку продовження побиттів, вони масово поріжуть собі вени. Перспектива ЧП в колонії дещо притримала адміністрацію, побиття призупинилися. Але скоро приїхав Дворцевой. Хто він і звідки – невідомо. Він був без шевронів – проста чорна форма, в капюшоні, з шокером. Він продовжив побиття і «ламання» в’язнів. Дворцевой і досі лишається в керчинській колонії – він оперативник і начальник «ями», штрафного ізолятора. Мурад здебільшого перебував у цій «ямі». Але спинятися він не збирався.

При колонії були церква і мечеть. Церква функціонувала, а з мечеті зробили бібліотеку. Мурад почав переконувати керівника колонії у тому, що за законом вони не мають права обмежувати в’язнів у праві на віросповідання. Після довгих перепалок, їм надали кабінет. В’язні своїм коштом зробили там ремонт, провели воду і світло, і почали там збиратися на молитви. «Після цього вони поставили на мені галочку», – каже Мурад.

Після початку функціонування саморобної мечеті, до Алієва почали підходити оперативники з розпитуваннями про те, що таке ІДІЛ, і як він до нього ставиться. На молитвах до нього підходив в’язень Чалий – вже 10 років ув’язнений за вбивство, але наближений до адміністрації. Чалий розпитував Мурада про ваххабізм, ІДІЛ, Сирію, Хізб ут-Тахрір. Тому, коли 25 серпня 2017 року йому одягнули на голову мішок і привели до співробітника ФСБ, де оперативники ФСБ ввімкнули диктофон і програли запис його розмови з Чалим, Мурад майже не здивувався. Далі все відбувалося швидко. З під’єднаними до струму дротами, його розпитували про його екстремістську діяльність. Розмови з Чалим, де Мурад висловлював своє несприйняття будь-яких сект ісламу, а тим паче мілітаризованих, були позначені лінгвістичним експертом як ті, що містять в собі заклики до екстремізму і розпалювання ворожнечі.

Було порушено кримінальну справу, статті 280 і 282 Кримінального кодексу РФ. Проти Мурада свідчив лінгвістичний експерт. В транскрипті розмов деякі місця були позначені як «нерозбірливо», хоча запис був цілком чітким. Там же були розставлені химерним чином коми, які буцімто наголошували ті самі «заклики до екстремізму». Друга справа проти нього вже була відкрита.

«Але з допомогою Всевишнього, вони заплутались», – говорить Мурад. 2 лютого 2018 року мав закінчитися строк його утримання за викрадення телефону й побиття. Згідно з російським законом, він мав право повернутися додому. Його адвокат подав апеляцію. За якийсь час до нього зайшли, одягнули мішок на голову, посадили в авто і висадили у нього вдома.

З нього взяли підписку про співробітництво. Його відпустили під підписку про невиїзд, із зобов’язанням бути присутнім на 5-и судових засіданнях, за які мали закрити його справу. На прощання йому нагадали про те, що він знову сяде за ґрати. 10 квітня відбулося перше засідання. Перед другим Мурад вирішив, що втрачати вже нічого. Якщо його й зупинять на кордоні, то додадуть ще 2 роки – не принципова різниця порівняно із можливим вироком. Зрештою, на кону була можливість свободи. Мурад переконаний, що телефон, з якого усе почалось, йому підкинули. Він і його батьки практично впевнені в тому, що за ним стежили. Для кримських татар Крим став небезпечною територією. Одразу ж після анексії багато його друзів виїжджало, усвідомлюючи небезпеку сповідування своєї віри і збереження власної ідентичності в захопленому Росією просторі. Вони зробили свій крок. Після років під вистежуванням, після кількох років в’язниці і боротьби з її системою, Мурад зрозумів, що це має стати і його кроком. І хай хоч який ризикований, цей крок став початком нового життя.

Вся ця історія могла б стати сюжетом до непоганого фільму. Історія про сфабриковані справи, про захист інших в буденному пеклі в’язниць, про ризиковані спроби вибороти право на вільне життя. Про те, як можна не зламатись. Але, на жаль, це не фільм. У липні 2018 року правозахисний сайт «Гулаг-Інфо» опублікував інформацію про те, що ув'язнені у виправній колонії №2 м. Керчі, надіслали понад 70 скарг в ОНК. Скарги стосуються систематичних тортур і вимагань хабарів. Побиття відбуваються в необладнаних приміщеннях, які не оснащені камерами відеоспостереження (в приміщенні чергової частини, в приміщені для огляду при штрафному ізоляторі, в службових кабінетах і т.п.). Чоловік у картатій сорочці закінчує свою розповідь. Деякі журналісти ліниво скролять по екранах своїх телефонів. Деякі пошепки переговорюються про те, куди бігти за наступним сюжетом. Деякі уважно, але без особливої цікавості слухають його. Ми так звикли до цих історій жаху, що фільм з таким сюжетом вразив би нас більше, ніж реальна історія свідка. Мурад дякує Всевишньому за визволення. «Що ви будете робити в Києві?» – питає його журналістка. «Жити. Жити і прославляти Аллаха», – відповідає Мурад. 

Поділитися у Соцмережах:
Додати коментар
0 коментарів